Главная | Обратная связь

Функції релігії. Світові релігії та їх характеристика.

Розкриваючи функції релігії та її роль у житті суспільства, підкреслимо, що одним з важливих питань є вивчення її соціального змісту. Наукова характеристика ролі релігії в людському суспільстві можлива лише в тому випадку, якщо вона враховує форми суспільної свідомості – одного з суттєвих компонентів духовної культури. При цьому необхідно мати на увазі, що релігія є творенням людського суспільства. Особливою формою пізнання ним себе самого і оточуючого світу. Ми не повинні трактувати релігію спрощено – як хибну свідомість, спотворену картину світу. Це дешевий прийом, і від нього краще відмовитися. Необхідно мати на увазі, що богословська мова є особливою знаковою системою, за якою приховуються реальні людські інтереси. Її не так просто зрозуміти.

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого – насамперед компенсація (нехай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є “опіумом для народу”, автори ряду праць з філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї – хай ілюзорної – компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії – ідея Бога як відображення абстрактної людини – не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань , національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, більше того, він їх передбачає і на них ґрунтується.

Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, - власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду – не божественний, а людський, або, краще сказати – суспільний, незважаючи на його фантастичність.

Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей , але специфіка яких полягає насамперед у збереженні і закріплені віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію , згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розглядає і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнити суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль . В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування та збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей.

Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні та політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир , за ядерне роззброєння.

 

Необхідно звернути увагу на такі категорії і поняття: "родоплемінні", "національні", "світові релігії", "тотемізм", "анімізм", "фетишизм", "магія", "шаманізм", "культ померлих", "культ предків", "Біблія (Старий і Новий завіти)", "Коран", "Суна", "сансара", "релігійний культ", "обряди", "проповідь", "молитва", "богослужіння", "свята" тощо.

 

10.1 Брахманізм з його закріпленням i сакралiзацiєю варн, а відтак жорсткого i досить жорстокого розшарування суспільства, не міг не викликати незадоволення у принижених верств населення, які не мали доступу не тільки до нормальних умов життя але й до пізнання глибин релігійної філософії яка була монополією брахманів i вищих варн. Зрозуміло що в таких умовах виникали спроби створення опозиційних релігійних систем, наприклад джайнізму. Проте джайнiзм хоч і не пов'язував шлях спасіння з належністю до варни, але пропонував досить складний спосіб життя, який обмежував не тільки аскетів. Іншою системою був Буддизм, який ґрунтуючись на традиційних індійських релігійних уявах пропонував шлях спасіння для всіх. Буддизм став першою світовою релігією. Він надзвичайно сильно вплинув на культуру народів Азiї, філософію, в тому числі й європейську, мистецтво минулого та сучасності.

Буддизм поширився не тільки в Iндiї, навіть не стільки в Iндiї, а широко розповсюдився по всій Азiї.

10.2 Другою за часом виникнення світова релігія але найбільш поширеною у світі є християнство.

Християнство відіграло величезну роль в історії багатьох народів світу. Під його впливом склалась сучасна цивілізація в Європі. Прихильників християнства в сучасному світі понад 1 млд. осіб, головним чином у Європі та Америці.

Християнство як світова релігія склалась поступово під впливом різних релігійних уяв i вірувань східного Середземномор'я i Передньої Азії, але переважно на ґрунті іудаїзму.

Церковна точка зору на походження християнства випливає з самого змісту богослов'я яке ґрунтується на євангеліях. Християнство як вчення засновано боголюдиною Ісусом Христом, яке він проповідував у Палестині в часи римських імператорів Августа i Тиберія, був страчений i воскрес, i передав своє вчення апостолам, які проповідували його i поширили серед людей.

Виникнення нової релігії пояснювали i пояснюють тим, що людство відступившись від бога захопившись ілюзією панування над силами природи за допомогою магії, все ж таки шукало шлях до бога. Цей шлях був довготривалим i складним, але все ж таки духовні пошуки поступово привели духовних провідників до ідеї єдиного бога. Тобто людство, пройшовши тяжкий шлях "дозріло" до визнання єдиного творця — "Коли прийшла повнота часу, послав Бог сина свого" (апостол Павло).

Інша точка зору на походження християнства виходить з традиції яка була закладена в епоху Просвітництва i мала антиклерикальне (антицерковне) спрямування. Прибічники міфологічної школи розглядали християнство як неоригінальну, синкретичну релігію, яка увібрала у себе риси всіх впливових культів Передньої Азії i Середземномор'я. Історичну особу Христа вони заперечували, вбачали в ньому поєднання рис культів Осірiса, Діонiса, Мітри, інших сонячних божеств, відтак євангельське життя Христа розглядали як астральні алегорії.

Представники історичної та соціологічної шкіл та прихильники матеріалістичної філософії (зокрема марксизму) пояснювали причини виникнення християнства через аналіз політичних та соціально-економічних процесів у Римській імперії І ст. Вбачали у ньому своєрідний синтез східних (іудейських) та західних (еліно-римських) релігійно-філософських ідей, що став наслідком певних причин і обставин.

Римська імперія, що охоплювала майже всю тодішню ойкумену створила спільне для багатьох різних культур і народів середовище, в якому поширювались нові ідеї та вчення, зокрема і релігійні. Сприяли взаємопроникненню ідей також елліністична культура, що була синтезом різних релігійних і культурних традицій Середземномор’я і поширення грецького діалекту "койне" – своєрідної мови міжетнічного спілкування в поліетнічному та полікультурному середовищі імперії.

На початку I ст. Палестина стала провінцією Римської імперії. Включення її до світової імперії сприяло певній інтеграції юдейської релігійно-філософської думки з греко-римською. Сприяли цьому і чисельні громади юдейської діаспори, що неухильно збільшувались в різних кінцях імперії.

Розвиток складних політичних, економічних, міграційних та культурних процесів в Римській імперії посилили кризові явища і створили умови для зростання кількості людей, що втрачали не тільки економічний, але й духовний "ґрунт під ногами" і потребували упевненості, заспокоєння чітких життєвих орієнтирів та перспектив існування.

10.2.1

Становлення християнської церкви проходило на тлі боротьби в самому християнстві з різними єресями і розколами. Відсутність чіткого канону сприяла різним тлумаченням основ віровчення. Крім того християнство поширювалось на територіях, де були сильні місцеві вірування, що накладали свій відбиток на християнство.

В ІІ ст. на основі східних філософсько-релігійних та еліністичної філософії виникло вчення - гностицизм. Гносис - з грецькоі означає знання, пізнання. Гностики стверджували що розумом можна пізнати тайну Бога і сутність світу. В основі гностицизму лежав дуалізм і дуалістичні протиставлення світлого, доброго духа і темної, повної страждання не матерії. Добрий великий бог Плерома (гр. повнота) не міг бути творцем такого невдосконаленого світу. Світ створений іншим, злим духом (Яхве). Між світом добра і твірним світом нема контакту. Але є посередник Логос (слово, смисл, розум), який може спасти людство, але не все, а тільки обраних людей духу (пневматиків). Вчення про Логоса перейшло в християнство, але спроби відкинути Вітхий Завіт було засуджено.

Посилились у ІІ ст. есехатологічні настрої, особливо яскраво вони проявились у вченні Монтана (монтанізм), який вимагав повного аскетизму і попереджував що близький Страшний Суд.

В ІІІ ст. виникло вчення Мані (Манеса, Маніхея) — проповідника з Персіі (Сасанідів), відомо, що страчений він був у 276 р. Його вчення, яке поєднувало елементи християнства і Зороастризму було дуже впливовим і не зважаючи на жорстокі переслідування відроджувалось в Європі під різними назвами, навіть у пізньому середньовіччі (богомільство, катаренство, альбігойство, павлікінство та ін.)

Таким чином, раннє, християнство виникло з вчень, що їх передавали дидаскали і харизматики — ранньохристиянські проповідники на основі свідчень переданих апостолами в усній формі - логіях та писемних євангеліях.

Раннє християнство характеризувалося відсутністю єдності віровчення і перебувало під впливом різних східних релігійних вчень, що перекручували основні ідеї християнства.

Необхідність виділення християнського віровчення від інших привело до скликання Вселенських соборів і опрацювання Символу віри.

 

В ІVст. поширилось вчення Олександрійського священника Арія. Як стверджував Арій Ісус Христос не був народжений богом, а створений ним. Тобто Христос не "єдиносущий" богу, а "подібносущий". Це вчення торкалось головних положень віри, тому боротьба з ним була особливо жорстока. Для боротьби з аріанством був зібраний І Вселенський собор (Нікейський 325р), який поклав початок опрацювання Символу віри християнства, і засудив аріанство.

Але виникла нова єресь - несторіанство. Несторій (єпископ Константинопольський) вчив, що Ісус Христос був людиною, в якого вийшов Дух Святий. Таким чином, Марія не богородиця, а людинородиця (христородиця).

Несторіанство було засуджено на ІІІ (Ефеському) Вселенському соборі, але несторіанство поширилось серед східних (азійських) християн.

Боротьба навколо христологічних питань привели до виникнення нового вчення - монофізитства (monos - один, physіs - природа), яке започаткував єпіскоп Євтіхій.

Монофізити вважали, що в Христі божеська природи придушила людську, тому вважали Христа тільки богом. Монофізітійство було засуджено на ІV Вселенському соборі (Халкідонському 451).

Але воно залишилось у деяких східних церквах (вірмено-григоріанської, коптської, ефіопської).

Християнське віровчення, складалось поступово і супроводжувалось боротьбою з іншими релігіями та іх впливом на нього. Довготривала боротьба, яка підсилювалась внутрішньою суперечкою між різними єпархіями та ієрархіями за вплив в християнському світі, породжували різні тлумачення основих положень віровчення, обрядності і т. ін.

Потрібно враховувати також різні впливи не тільки релігійні, але культуний (римо-елінський, малоазійський, варварський тощо).

Тому вже на початку існування церкви потрібно було виробити якісь чіткі підходи до уніфікаціі основ християнського вчення.

Ще апостол Павел рішуче пориває з впливом іудаїзму, що привело до формування виразного антиіудаїзму в ранньохристиянських текстах.

Перші підвалини основ віровчення були закладені у ІІ пол. І ст. і ІІ ст. в час, коли були створені перші кононічні тексти Нового Завіту (Откровіння Иоана Богослова 69 р., чотири Євангелія і Діяння Апостолів). Була ще ціла низка релігійних творів, яких не визнали канонічними .

На перших двох Вселенських Соборах було опрацьовано християнський Символ віри. Символ віри - коротке зведення головних догматів, які складають основу віровчення.

В християнстві відомі декілька Симовлів віри (Нікео-Царгородський, Сим. в св. Афанасія, який більш детально торкався вчення про трійцю і втілення Христа, Тридентський Символ віри, Англіканський). Детальне тлумачення символу віри дається в катехізисах, або в спеціальних документах, які мають назву "сповідання віри".

На церковних соборах протягом ІV-VІІ ст. з великоі кількості християнськоі літератури було обрано 27 книг, які було оголошено Святим письмом. Символ Віри і Святе письмо (Новий Завіт) і складають основу християнського віровчення.

Проте Священне Писання має самостійну та більш глибоку історію, ніж просто християнську.

Біблія (грец. Bіblіa - книги) — збірка книг, що складають Священне Писання християн. Ці книги зібрані у дві частини: Вітхий (Старий ) заповіт (50 книг) і Новий Заповіт (27 книг). Книги Вітхого Заповіту писались на давньоєврейській мові (іврит) або на розмовній мові тодішніх євреїв (арамейська мова). Ті книги, що збереглись на івриті та арамейській були визнані Палестинським каноном і визнаються канонічними у християн включно з протестантами та іудаїзмом (39 книг). Решта 11 книг, що дійшли до нас у перекладі на грецьку мову і увійшли у так звану Септуагінту (перший переклад Біблії, що був здійснений у ІІ-ІІ ст. до н.е. у Олександрії і має назву Олександрійського канону) канонічними визнаються тільки у католиків, православні вважають їх корисними для души і включають у текст Біблії, протестанти не вважають канонічними і не включають до Біблії.

Перші біблейські книги виникли у ХІІ ст. до н.е. - останні у ІІ ст. н.е. Найдавніші біблійні тексти увібрали в себе деякі релігійні тексти і уяви, що побутували серед євреїв, до утворення іудаїзму. Книги Вітхого Завіту увібрали в себе релегійний, життєвий та історичний досвід єврейського народу. За свїм сюжетом Біблія - це звернення Бога до свого народа, а також розповідь про те як люди слухали свого Творця. Для християн єдність Біблії полягає у розповіді про Ісуса Христа, або пророцтва про нього, як у Вітхому Завіті..

Євангелія це розповіді про життя, проповіді, стражданнях, смерті та воскресіння Ісуса Христа.

"Діяння апостолів" та їх послання - це розповідь про перші кроки християнства, перші християнські громади, поступове творення Церкви. Апокаліпсіс підводить до другого пришестя Христа. Тут викладено есхатологічні уяви християн.

Біблію поділено на книги, кожна з яких має свою назву "Вихід", "Книга Пророка Даниїла", "Євангеліє від Івана" тощо.

Вперше поділено Біблію на глави було у ХІІІ ст. англійським ченцем Стефаном Ленгтоном. Поділ глав на вірші та нумерацію їх зробив французький друкар Робер Стефан у ХІ ст.

Для захисту основ віровчення від нападів інших релігій та eретиків, перекручень змісту та тлумачення догматів в християнстві розвинулась ціла система обгрунтування та захисту релігійного вчення про Бога, його якостях, ознаках, комплекс доводів про істинність догматів, релігійної моделі, правил і норм життя і поведінки віруючих і священників, яка має назву теологія, або богословіє (teos - Бог). Формування християнського богослов'я спиралось на рішення ранніх Вселенських соборів та праці найбільш авторитетних авторів церкви (т.з. Отці церкви, до яких причисляли авторів, вчення яких визнано ортодоксальними), що мали великі заслуги перед церквою. Останніми Отцями церкви визнано на Заході Ісидора Сивільського на Сході Іоана Дамаскіна (8 ст.).

Формування християнського богослів'я пройшло в ранньому середньовіччі (до схизми) два основних етапи 1) апологетика (від гр. "апологія" - захист) представники якого виступили з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії, 2) патристика - (патер - отець) діяльність Отців церкви.

Але від самого початку християнська теологія мала два напрямки:

1) елліністичну (пізніше елліно-візантійську)

2) римську (пізніше латинсько-західноєвропейську).

Для першої притаманне споглядання "внутрішньої" людини, глибин духу, тлумачення містичних тайн священних текстів. Для другої - заснований на формально-логічному методі раціоналістично-формалістичний підхід.

У середньовіччі склалась система богослов'я. Хоча єдиної християнської системи богослов'я не існує. Кожна конфесійна теологія має свої специфічні риси, але є риси які єдині для всіх християнських систем.

Під богословською системою розуміють сукупність різних богослівських дисциплін, кожна, з яких викладає різні сторони віровчення і культу. Вона складається з основного богослов'я, догматичного богослов'я, морального богослов'я, пастирського богослов'я, аскетики, гомілетики, літургики, викриваючого богослов'я, екзигетики, церковної археології, церковного права і т. ін.

Основне богослов'я (християнська апологетика від гр.- захищаю) - галузь теології яка захищає, виправдовує і викладає віровчення за допомогою аргументів звернених до розуму.

Догматичне богослов'я перш за все повинно формувати ортодоксальні уяви про догмати як незмінну богооткровенну істину, по-друге розкрити зміст догматів, враховуючи дух часу, сучасні уяви і світогляд.

Моральне богослов’я тлумачить проблеми християнської моралі її сутність і природу, а також пояснює значення моралі, необхідності дотримуватись її для досягнення вічності блаженства. Тому моральне богослов'я часто називають діяльним або практичним богослов'ям.

Екзегетика - розділ богослов'я, який займається тлумаченням біблійних текстів, роз'ясненням змісту і смислу релігійних символів, а також важко зрозумілих текстів Біблії. Екзегетика в різних конфесіях має свою специфіку в підходах до розуміння священних текстів.

Літургіка - розділ богослов'я який пояснює зміст і необхідність церковного богослужіння ( в прав. - обідня, в кат.- месса).

Таким чином, віровчення християнства склалось протягом раннього середньовіччя. Його догматика була прийнята першим і другим Вселенськими соборами у ІV ст. і викладена у Символі віри. Подальша розробка основної догматики відбулась протягом V-VІІІ ст. на ІІІ - VІІ соборів та теологічно опрацьована у працях отців і вчителів церкви.

Тоді ж було закладено основу християнського культу та церковної організації.

Проте подальший розвиток віровчення культу та організації пов'язаний з розколом церкви на окремі християнські гілки.

Особливості віровчення православ'я.

Основні положення православного віровчення (догмати) зафіксовані з двох рівних за авторитетом для церкви джерелах "Священному Писанні" (Біблії) і "Священному Переданні (переказі)" (матеріали помісних і вселенських соборів ІV-VІІІ ст. Праці церковних авторитетів того часу, яких називають "святими отцями", давня богослужебна практика).

Головні догмати викладено в Символ віри. (Нікеоцаргородський Символ віри) 825-981рр. в 12 членах (параграфах). Це вчення про Трійцю, сходження святого духа тільки від Бога-отця, боговтілення, спокутування, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа як боголюдини, визнання святості єдиної апостольської церкви, необхідності хрещення і чекання воскресіння з мертвих.

Православна традиція вимагає збереження в недоторканості не тільки зміст догматів в інтерпретації "отців церкви" але й збереження їх догматичного формулювання.

Православ'я не припускає ні збільшення ні скорочення кількості догматів, що канонізовані вселенськими соборами. істинами вважаються тільки ті положення віровчення які затверджені першими двома вселенськими соборами.

Таким чином, усі догмати, які були прийняті після VІІ Вселенського собору і католицький догмат про "філіокве" православні богослови відкидають. Останнім "отцем церкви" православні вважають Іоанна Дамаскіна (VІІІст.)

Християнський Захід знаходився під впливом Риму з його латинською культурою, яку сприйняли і варварські королівства у вигляді Римської Літургії і латинської літургічної мови.

 

Але на Сході склалась зовсім інша ситуація. Культура народів які попали в орбіту християнства були дуже різні і не піддавались злиттю (культури вірмен, єгиптян, сирійців, ефіопів, еллінів тощо).

Ні одна мова не могла бути до кінця пануючою. Так на Сході сформувався принцип, який зберігся до сьогодення, згідно з яким богослужіння повинно зберегтися і проводитись на мові зрозумілої народу. Цей принцип був священний в новозавітній легенді про заснування церкви Христа в день П'ятидесятниці коли на апостолів зійшов Дух святий і вони заговорили на мовах народів, які перебували в Єрусалимі.

Крім того у Східній Римській імперії і пізніше у Візантійській імперії не склався однин загальний церковний центр. Тут було як, вже згадувалось, чотири єпархії, які носили титул патріархату і претендували на керівництво загальноцерковними справами: єрусалимський антіохійський, олександрійський та константинопольський. Останній з них хоч і був наймолодшим за часом, але використовуючи свої близькі стосунки з імператором, претендував на виняткове становище і навіть іменувався "вселенським".

У 313 р. Міланський (Медіоланський) едикт про віротерпимість імператора Костянтина І Великого дозволив тобто зрівняв у правах християнство і язичництво. У 330 р. він переніс столицю імперії у Візантію (Константинополь). У 395 р. Римська імперія розпалась на Східну і Західну. Внаслідок цього починають формуватись Східний (константинопольська) і Західний (Римська) церква. Пани римські, спираючись на традицію згідно з якою Рим був резиденцією ап. Петра, вважали Рим центром Вселенської церкви. Це привело до претензій Пап до визнання супрімації (главенства) панської влади над світською. Почалися політична і догматична конфронтація між папою та імператором.

Протистояння посилювалось також внаслідок догматичних, теологічних та обрядових розбіжностей.

У 589р. на Толедському соборі Римська церква внесла зміну в Символ Віри (Філіокве) Сходження духа святого від Ісуса Христа (бога сина) Східна церква засудила це як єресь.

VІІ (ІІ Нікейський собор) останній який визнає Православна церква. До того ж папа Микола І фальсикував документ т. зв. "Констянтинів дар" згідно якого сам Римський престол отримав право влади над Західними Римськими провінціями.

858 р. протиріччя це більше загострилися і 1054 на Константинопольському соборі остаточно відбувся розкол (схизма) християнської церкви на західну римо-католицьку (латинську) і східну-православну (ортодоксальну) греко-кафоличну церкву.

З ослабленням Візантійської імперії, поступово слабшали зв'язки між східними патріархатами, посилювались сепаратиські тенденції. Поступово патріархії перетворились на автокефальні церкви Автокефалія - від грецького (avtos-сам, кефалі-голова)- тобто незалежна самоправна церква. На відміну від Римо-католицькоі церкви де з самого початку склалась суворо централізована іeрархія на основі супріматіі Пана Римського, якого католики вважають намісником Християн на землі, Вселенська Православна церква вважає єдиним головою церкви Ісуса Христа.

 

За довгу історію існування православ'я за різних історичних умов багато церков досягли стану автокефалії, спираючись на традицію і канони православної церкви. (Новий завіт, 34-е правило Святих Апостолів, 9-е правило Антіохійського собору).

 

В наш час існують: Константинопольська (Туреччина), Олександрійська (Єгипет), Антіохійська (Сирія, Ліван), єрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська (Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елауська (Греція), Албанська, Польська, Чехословацька, Американська, Сінайська, Фінляндська, Японська православні церкви мають автономію.

Православна обрядність.

Православний культ відрізняється великою кількістю ритуальних дійств, яким приділяється важлива роль. Абсолютизація обрядово-культовоі сторони релігії характерне для православ'я має назву - обрядовір'я.

Вся культова діяльність православ'я, проникнути символічним значенням, втіленим в обрядах, таїнствах, святах та ін.

Цілим комплексом церковних обрядів e богослужіння. Головне православне богослужіння літургія в ході якої здійснюється таїнство євхаристії. В православ'ї літургія має назву обідня. Під час обідні здійснюються пізні ритуали, молитви, проповідь, духовне піснепіння (без муз. супроводу - хорове).

Літургія виконується кожної неділі і в свята. В найбільш значних святах виконуються служби які продовжуються всю ніч- всенощне бдіння. Крім літургії проводиться: вечірня, повечірня (після вечірні), полунощниця, утреня (в 1-й, 3-й, 6-й, 9-й час (7, 9, 12, 15 годин). Але на практиці проводяться 3 служби - вечірня, утреня, літургія, решта приєднуються до них.

Проповідь e важливою складовою богослужіння і пропаганди та пояснення віровчення.

Основу православної обрядності складають християнські таїнства. В православ'ї визнається 7 таїнств: хрещення, причастя, покаяння, шлюб, єлеосвяття, священство і миропомазання.

Хрещення - прийняття людини в лоно церкви. Після хрещення прощається первородний гріх. В православ'ї здійснюється шляхом занурення немовля в купель.

Покаяння (сповідь віруючим своїх гріхів перед священиком, щоб одержати через нього прощення від бога) Таємниця сповіді зберігається церквою (спочатку публічно таємно з VІІІ ст.)

Причастя (євхаристія) - головне таїнство християнської релігії. З'їдання хліба та вина які сприймають як тіло та кров Христа, через що віруючі залучаються до союзу з Христом (в VІІст. прийнято всіма храмами, затверджено 787 Нік. соб.) В Православ'ї здійснюється причастя хлібом і вином (квасним хлібом).

Миропомазання - таїнство що передає віруючому "благодать святого духа" шляхом змазування його ароматичною речовиною - миро. Проводиться після хрещення і причащання (в православ'ї відразу) щоб зберегти чистоту "накладають печатку Святого духа".

Шлюб - грунтується на уяві про те, що сам Бог з'єднує людей в родину. Затвердилось пізніше других (XVІ ст.)

єлеосвяття (маслосвяття) — таїнство яке здійснюють над хворим або помираючим (називається соборовання). Шляхом помазання єлеєм передають благодать Духа Святого, що зцілюe від хвороби тілесної і духовної. Читаються сім послань апостольських і вимовляють 7 єктіній (прошеній).

Священство - це посвячення в духовний стан шляхом рукопокладання (хіротонії).

Під час ритуалу на рукопокладаємого сходить Святий Дух і той стає посередником між Богом і людьми.

Важливе місце в православній обрядності займає храм.

Православні храми зорієнтовані із сходу на захід. У східній частині храму розташовані вівтар - центр богослужбової діяльності, віддалений стіною, прикрашеною іконами (іконостасом), в західній - центральний вхід.

Культ ікон надзвичайно поширений в православ'ї.

Православні поклоняються також хресту. В православ'ї хрест - чотирьох, шести та восьми кінцевий (куль хреста введено в 4ст.)

Важливе місце займав також культ святих.

В православ'ї існує 7 рангів святих: ангели, пророки, праведні, преподобні, святителі, мученики.

Ангели (agelos - вісники) поділяються на 9 чинів, 3 лика: 1- серафими, херувіми, престоли; 2- господства сили і власті, 3 - початки (начала), ангели, архангели. Сили - виконують волю Божу, серафіми - пломеніють любов'ю до Бога, херувіми - сяють світлом богопізнання.

Ангели зла - дияволи. Голова дияволів - сатана - протидіючий.

(Воланд, Вельзевул, Люцифер, Мефистофель).

Пророки - ті що наділені даром передбачати.

Праведні (преподобні) ті що прославились подвигами во славу Божу.

Мученики - ті що прийняли мученицьку смерть за віру.

Шануються також останки (мощі) святих.

Сучасна православна церква складається з:

1) первісного осередку церкви - громади віруючих (парафії).

Парафія очолюється верховним органом, який складається з мирян.

Духовенство задовольняє релігійні потреби прихожан але не втручається в адміністративно-господарську діяльність парафії. Витрати на утримання храму та обслуговуючого персоналу плануються за рахунок добровільних пожертвувань віруючих, продажу свічок, предметів культу, доходів від треб (хрещень, похоронних відправ, вінчань).

2) Парафії об'єднані в округи (благочиння).

3) Благочиння складають єпархії, що територіально збігаються з областями.

єпархії очолюються архиреями які підпорядковані голові автокефальної церкви - патріарху.

В православ'ї існує три ступені священства: єпископи, пресвітери, д'якони.

єпископи - це всі вищі ієрархи (архиреї): патриарх, митрополити, архиeпископи, єпископи.

Займати вищі посади можуть тільки представники чорного духовенства (ченці).

Пресвітери - це священники (ієреї).

Д'якони - помічники священника при богослужінні та відправленні обрадів. (біле духовенство - жонате).

Православ'я визнає як чоловічі монастирі так і жіночі. Головні чоловічі монастирі називаються Лаврами.

Формування католицизму.

Однією, з найпоширеніших конфесій в світі є католицизм. Загальна кількість католиків у всьому світі нині сягає 1 мрд.

Ще на початку християнської церкви єдиним центром у Західній римській імперії був Рим. Вже в ІVст. з`явилася легенда про те, що сам апостол Петро є засновник християнської громади в Римі, кому саме римські кафедри (кафедра святого Петра) повинні бути першою і головною серед інших. Ще папи Кілікст І (217-222) посилався на текст Євангелія (Матфій, ХVІ; 18-19) як на доказ того що “князь апостолів” - Петоро, як намісника Христа побудував на скелі (petra - гр. - скеля) церкву Христову.

Тому єпископи Рима називали себе намісниками бога на землі і претендували не тільки на почесну (prіmatus honorіs) але й на юридичну першість серед інших.

Крім того Римська кафедара посилалась на те що саме римська хр-ка громади найбільше зазнала переслідувань і Рим пропитаний кров`ю мучеників, а апостоли Петоро і Павел своєю смертю в Римі навіки зробили його найсвятішим містом християнського світу.

Спираючись на складну політичну, геологічну ситуацію в Європі і на Південному Сході на підтримку “варварських королів” та на Зростаючу економічну могутність Римської Церкви, римські папи всіляко намагалися досягнути юридичної і фактичної першості в Християнському світі.

Свої претензії вона підкріплювала й на догматичному, канонічному і обрядовому рівні. Поступово кількість таких протиріч з східними церквами зростала і врешті привело до остаточного розколу (1054 ІІ Константинопольський собор) що привело до виникнення римо-католицької церкви.

Ще в кінці ІV ст. після едиктів Констянтина І та Феодосія І більшість населення Римської імперії формально стали християнами. Тоді ж почалося навернення у християнство варварів що вдерлися на територію імперії.

Вандали, остготи і вестготи спочатку були аріанами. Аріанство яке вважали Христа не єдиносущним першості іконостасі трійці а лише * , підривало авторитет церкви. В к. V т. християнство у ортодоксальній формі приняв Хлодвіг - король франків Після тривалої боротьби в кінці VІ ст. ортодоксальне християнство прийняли вестготи, потім лангобарди. Римські місіонери хрисиянизували Англію та Ірландію. В VІ-VІІІ ст. - ірландські ченці - місіонери активно проповідували в найвіддаленіших куточках Європи і можливо серед слов`ян.

В VІІІ ст. в християнство навернені племена Центральної та Південної Німеччини, фрізи і сакси. З ІХ ст. починається християнізація Скандинавії.

В ІХ ст. християнство починає утверджуватись і серед слов`янських племен. Саме тут зіткнулись інтереси Латинської та Візантійської традиції. І Рим і Візантія намагалися поширити свій вплив серед слов`ян через латинський і грецький обряди. Польща, Хорватія, Чехія і Мозавія і полабські слов`яни потрапили під вллив Римської церкви.

У 800 р. франкський король Карл Великий був коронований папою Левом ІІІ і проголошений імператором. Починається боротьба між Римом (папою) як головою духовної влади і світською владою. Для підкріплення теократичних прагнень папа Микола сфальсифікував документ “Констянтинів дар” згідно з яким папа від імператора Констянтина отримав верховну владу над всіма провінціями Західної Римської імперії. папа прагнув права не тільки коронувати але й забирати корону тобто поставити світську владу під контроль духовної влади. Але після розладу імперії Каролінгів вплив папи теж починає занепадати. Право інвеститури - право призначати і возводити в сан ієрархів привласнюють великі феодали.

Боротьба між папством і світською владою з новою силою розгорілась в Х-ХІ ст.

Була проведена “клюнійська реформа” (майстер Клюні у Бургундії) внаслідок якої було заборонено симонію - продаж церковних посад, укріплена церковна організація. Особливо послідовно ідеї клюнійців проводив чернець Гільцебранд який став папою Григорієм VІІ. (1073-1085).

При ньому було введено обов`язковий целібат, світські феодали були позбавлені права брати участь у виборі папи.

Але боротьба між папою і феодалами яка відома як “боротьба за інвестатуру” (Григорій VІІ і Генрих ІV) закінчилась компромісним Вормським конкордатом. В 122 році, згідно з яким в Святій Римській імперії інвеститури складалась з світської - скіпетр і духовної каблучкою і посохом (відп. імператор і папа або легат).

Для підтримки влади церкви папи користувались й такими крайніми заходами як “інтердикт” - тимчасова заборона для певної території або держави здійснювати богослужіння та обряди, та “анафему” - відлучення від церкви і прокляття.

Особливо папство посилилось при папі Інокентії ІІІ (1243-1254).

Феодалізація церкви породжувала багато соціальних протестів які існували у вигляді різноманітних єресей. Боротьба з єресями була надзвичайно жорстокою (павлікіани, богоміли, катарени, катари, вальденси, альбігойці та інші).

Для боротьби з єресями створювались чернечі ордени (домініканці та інші) та інквізіція (лат.-слідство). З ХІІ ст. діяльність “священного трибуналу” - стає регулярною.

Католицька церква підтримувала боротьбу з ісламом (хрестові походи) та експансію католицьких воєнно-чернечих орденів на схід.

З католицькою експансією на схід, пов`язане виникнення т.з. уніатства.

В 1349 за часів польського короля Казиміра Галичина попали під владу Польщі, остаточно Польща затвердилась тут у 1387р.

Вже в 1375р. в західноукраїнських землях була утворена католицька ієрархія, спочатку архієпіскопію пізніше митрополія. Експансія католицизму посилювались діяльністю католицьких орденів: домініканці, францисканці

Руське (православне) населення піддаються різноманітним утискам. Швидкими темпами йде процес полонізації та покатоличення української еліти. Руська православна церква занепадає, особливо після Люблінської унії.

В цих умовах серед частини українських магнатів і духовенства поширюється ідея.

Боротьба проти Реформації зумовила наступ на Православну церкву. Католицьке просування на Україні супроводжувалась асиміляторською політикою щодо української шляхти. Привілеї які подавав католицизм був привабливий для української шляхти, що посилювалось також й очевидною вищістю тогочасної польської культури.

Пропаганді культурної та релігійної відсталості православ`я сприяла також діяльність єзуїтів, які почали вести полеміку з православним духівництвом.

Розпочав її блискучий католицький полеміст Петро Скарга. (“Про єдність Церкви Божої” 1577р.)

На противагу уніатської ієрархії виступили православні полемісти, які в своїх творах обстоювали православну церкву.

С полемічними творами виступили такі видатні вчені і діячі православної церкви як Григорій Смотрицький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький (“Тренос”) Захарій Копистинський (“Полізія”) Степан Зізаній, Іов Борецький. Відомим полемістом був також Ю. Наливайко та ін. Своїми творами вони не тільки боронили православ'я та інтереси православного люду, але й об`єктивно сприяли розвиткові православної теології, освіти, та мови в Україні. Це література має назву “полемічна література”.

“Брестська Унія”.

Але серед частини православної шляхти та православного духовенства поширюється ідея про можливість об`єднання православної церкви з католицькою, для того щоб зберегти її від католицької експансії, добитись рівних прав католиків і православних. Вони посилались як на прецедент на рішення Флорентійської унії (1439р.) Цю ідею підтримував найбільший світський захисник православ`я К. Острозький (“нічого не бажаю гарячіше, як єдності віри і згоди всіх християн”) Прихильники унії вважали, що рішення буде прийнято після переговорів на Соборі з поступкам з обох сторін. Але ця ідея не мала підтримки в братствах і особливо в низах православних. Тому ініціативу в справах унії взяли на себе єзуїти, польський уряд на чолі з фанатиком Сигізмундом та деякі православні єпископи, особливо Іпатій Потій, та Кирило Терлецький та митрополіт Рогоза. Не порадившись з собором, фактично не маючи повноважень Потій і Терлецький з 1595р. виїхали в Рим і затвердили умови унії з папою. Цей вчинок вніс розкол (Клемент VІІІ) серед прихильників унії в Україні. Більшість на чолі з К.Острозьким засудили таку унію. Але Потій і Терлецький при підтримці Сигизмунда скликали Собор в Берсті у 1596 і проголосили унію. Православні зібрали свій Собор і засудили унію та розірвали з уніатами. Король скористався цим і оголосив уніатів єдиними легальними представниками грецької церкви.

Почались переслідування православних.

1) Унія не добилась зрівняння в правах з католиками, тому українська шляхта ще більше звернулась до католицизму, що привело до фактичної втрати своєї (української) еліти;

2) Унія внесла розкол в українському народі. Він був поділений на дві ворогуючих конфесії;

3) Але полеміка спричинилась до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності;

4) Крім того унія фактично, якщо брати до уваги далекосяжні, довготривалі наслідки, зберегла український народ Галичини від цілковитого * на підтримку “варварських королів” та на зростаючу економіку могутність Римської церкви, римскі папи всіляко намагалися досягнути юридичної і фактичної першості в християнському світі. Свої претензії вони підкріплювали й на догматичному, канонічному і обрядовому рівні. Поступово кількість таких протиріч з східними церквами зростала і врешті привели до остаточного розколу (1054 ІІ Константинопольський собор) що привело до виникнення окремої римо-католицької церкви.

Догматичні, культові та організаційні особливості католицизму.

Віровчення католицької церкви грунтується на Святому Письмі і Святому переказі Католицька церква, як відомо, вважає богонатхненною усю Біблію (Вульгату) а Святий переказ - джерелом віровчення, рівноцінному Святому Письму.

Право тлумачити Святе Письмо, католицька церква визнає тільки за ієрархією католицької церкви.

Визнаючи Нікео-Царгородський (Константинопольський) Символ віри (Symbolum, Credo) і його 12 членів католицький символ віри вже в ранньому середньовіччі було винесено зміни, які не вказані на Сході. Вже в ІV ст. Символ було перекладено на латинь. При Карлі Великому (франкському) цей символ був декретовано булою папи Клімента VІ cт. “Унігенітус” 1349р. і підтверджено І і ІІ Ватиканськими сборами. На основі “запасу добрих справ” розглянулась практика надання, а з ХІІІ ст. продажу “індульгенцій”.

Індульгенція (від лат. - іndulgentіa - милість) - папська грамота, яка свідчила про відпущення здійснених та це ж здійснення гріхів.

Для католицизму притаманне надзвичайне панування Богородиці - Діви Марії. (Мадонна) яке набувало рис екзальтації. Її шанують як “заступницю” перед Богом, як особливо добре знає біди людей, особливо жінок. Католицизм утворив цілий напрям теології- маріологію.

В 1854р. проголошено догмат про “непорочне зачаття Діви Марії” (легенда поширюється, ХІІ ст. ). В 1950р. прийнято догмат про тілесне вознесіння Богородиці після смерті на небо, а в 1964р. Павло VІ ст. проголосив Діву Марію “матерію церкви”.

Особлива роль католицизмі належить папі Римському. Він вважається не тільки головою католицької церкви але й вищою інстанцією в справах віри, вищим авторитетом.

В 1870 р. І Ватіканський собор проголосив догмат про непогрішимість папи у справах віри, колі він говорить с кафедри (ex cathedra), тобто виконує обов`язки пастиря всіх християн ( І ст. 20 Вселенський) поширений у всій Західній Європі.

На Толедському церковному соборі у 589 р. в Символ віри було привнесено філіокве (лат. fіlіoque й від сина). Добавлення стверджувало, що Дух святий сходить не тільки від Бога отця, а й від Бога сина. Остаточно цей догмат був закріплений в католицизмі в ХІ ст. що і стало приводом до розколу у 1054р.

В 1439р. на Флорентійському соборі було внесено догмат про чистилище.

Згідно з католицьким віровченням чистилище - місце між раєм і пеклом де душі грішників які не отримали прощення в земному житті, але які не мають смертних гріхів, перед тим як потрапити до раю горять у вогні чистилища. Час перебування душі в Чистилищі може бути скорочена “добрими справами” тих хто залишився на землі (мотиви, жертви, матеріальні внески тощо). Догмат був підтверджений у 1562 Тридентським собором.

З цим вченням пов`язано також вчення про “запас добрих справ”. Згідно з яким клір має можливість полегшити долю душі за рахунок “запасу добрих справ” тобто сукупності заслуг здобутих подвигами Христа, Богоматері, святих та віруючих.

Це вчення було сформовано схоластами в ХІІІ ст. Разом з визнанням першості папи на усією християнською церквою католицизму притаманні й інші канонічні відмінності від православ`я: безшабашність (целібат), обов`язкова для всього духовенства, нерозривність церковного шлюбу. (від лат. caelebs - нежонатий) - введено Григорієм VІІ (1073-1085) підкріпленої 1967р.

Культ католицизму теж має деякі особливості, хоча використовуються ті ж предмети і об`єкти культу. Храми, ікони, театралізовані дійства в яких більш ніж у православ`ї і протестантизму проявляються і використовуються різні види і жанри мистецтва.

Зберігається культ ангелів і святих мощей, реліквій. Проте католицька церква надає більшого значення і активніше проводить канонізацію (зарахування до святих) і беатифікацію (піднесення до рангу блаженних). Право канонізації і бестифікації (початкова ступінь канонізації) поступово була зосереджена в руках папи. В католицизмі дуже розвинутий культ мощей і святих.

Католицизм як і православ`я визнає 7 таїнств. Головним богослужінням є літургія (месса), під час якої здійснюється обряд причащання (євхаристії). До недавнього часу мирян причащала тільки хлібом (облатка) (гостії - від лат. - жертва) з зображенням хреста.

 

Хрещення в католицизмі відбувається шляхом занурення і обливання. Миропомазання здійснюється у 7-12 років обов`язково єпископом (конфірмація).

У католицизмі існує строгий поділ на клір і мирян. Крім історично усталених трьох ступенів священства (диякони, пресвітери, єпископи), в католицькій церкві і ієрархії виділяється особлива група - кардинали.

Кардинал (від лат. cardіnalіs - головний) призначається папою з погодження консисторії - зібрання кардинальської колегії. Символом кардинала з ХІІІст. є червона шапка. (У папи - тіара - потрійна корона яка символізує троїстість прав пари як судді, законодавця і священнослужителя). Іоан Павло І і ІІ відмовились від коронації). На папський престол обирається на все життя на спеціальному зібранні колегії кардиналів (конклав) один з його членів. Папа вважається вищих ієрархів, вікарієм Ісуса Христа, наступником св. Петра, західним патріархом, прімасом Італії, архієпископом і митрополитом римської провінції, сувереном міста - держави Ватикан”.

Вікарій (лат. vіcarіus - замісник, намісник) Прімас - (лат. - перший) титул голова церкви.

До вищої ієрархії віносносять тих кого призначає папа (вікарії, легати) до нижчої тих чия влада виходить від єпископа.

Адмінистративним центром католицизму є Ватікан. (Vatіkano - пагорб в Римі) де розташовані палац, собор Петра (территорія 44га). На основі Латеранського конкордату з Мусолліні, Ватикан - держава, яка має терит, юрисдикцію, кордони і уряд - курію. (3 тис. службовців і 1тис. підданих).

До католицької церковної організації належать також чернечі ордени і конгреції, серед яких найбільшими є єзуїти - 25 т., Францисканці - 20 т., салціанці - 20 т., християнські брати - 16 т., бенедиктинці - 10 т., домініканці - 8 т. Всього католицька церква має 1,5 млн. ченців і чорниць. У тому числі 400 т. священників.

Висновки.

1. Внаслідок поділу Римської імперії на Західну, де домінувала латинська мова і культурна спадщина та один церковний центр Рим та Східну (Візантію) де культурної та церковної домінанти не склалось утворилось дві церкви з специфічними рисами. Схизма 1054 року привела до остаточного поділу християнства на католицизм та православ'я.

2. Католицизм і православ'я мають досить істотні відмінності на рівні догматики, культу та церковної організації. Для католицизму притаманна певна гнучкість, схильність до пристосування до соціального оточення . Православ'я міцно тримається догматичної закостенілості, що спирається на визнання тільки Нікео-Константинопольського Символу віри.

 

Віровчення і культ в ісламі

Основні положення ісламу викладені в священній книзі мусульман - Корані ("ал-Куран" - "читання вголос, напам'ять". Як інші світові релігії іслам є релігією об'явлення. За мусульманським переказом зміст Корану був переданий Мухаммаду через архангела Джебраїла. Обранець Аллаха - пророк (набі) до самої смерті отримував божі об'влення у вигляді коранічних аятів ( "аят" з арабської перекладається як "знамення"). Вважається, що Коран - це копія книги яка знаходіться на сьомому небі.

Основу Корану складають перші проповіді Мухаммада (мекканської та мединського періодів), що були записані його секретарями писцями. Після смерті Мухаммада його сподвижники Абу-Бакр та Омар доручили секретарю пророка Зейду зібрати записи писців в єдину книгу (повний текст Корану - Сухуф). Остаточно Коран був відредагований спеціальною комісією та канонізований (Мусхаф) при халіфі Османі (644-656 рр.). Подібно до Біблії, Коран представляє собою зібрання релігійно-побутових правил, приписів, законив, легенд і переказів, що були поширені як серед арабів, так і запозичених у інших народів.

Коран складається зі 114 глав - сур ("рядків"), сури поділяються на вірши - аяти ("знамення"). Коран починається із сури "Аль-Фатіха" (араб. - "та, що відкриває"), яка складається з 7 аятів - ця сура вважається головною молитвою мусульман. Далі сури розташовані за розміром - кожна подальша сура менша за попередню , найбільша сура складається з 2866 а найменша - з трьох аятів.

Коран написаний римованою прозою. Мусульмани вважають, що об'явлення було зроблено арабською мовою і тому Коран не можна перекладати на інші мови. Структура Корану незмінна, незалежно від видання Коран має однакову кількість сторінок.

Зміст Корану можна умовно поділити на три частини: космологічні та космогонічні уяви; опис життя пророків; релігійно-етичні норми та приписи.

Космологія (вчення про світобудову) та космогонія (вчення про походження світу) Корана майже не відрізняються від біблійних. Згідно з мусульманським віровченням Аллах створив світ за шість днів.

Близько чверті Корану - це сказання про пророків. Багато з цих легенд є дещо зміненими міфами, запозиченеми з Біблії та Талмуда. Так у Корані розповідається про Ноя (нух), Авраама ( Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусу), Аарона (Херуні), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Ісу), Марію (Маріам) та ін.

Моральні настанови викладені в Корані спрямовані на виховання у людини релігійного почуття, схиляння перед Аллахом, бажання догодити Аллахові, не викликати його гніву, досягти райського блаженства на небесах.

Пізніше з'явилась Сунна ("сунна" - звичай, приклад)- збірка хадисів - розповідей про життя, вчинки та висловлювання Мухаммада та його найближчих сподвижників. Хадиси слугують зразком і витоком відомостей для всього мусульманського загалу та для кожного мусульманина зокрема про те, яка поведінка чи думка до вподоби Аллаху. Чотири канонічні збірки сунни були укладені в ІХ ст.

Ще пізніше було створено тлумачення Корану - Тафсир.

На основі Корану та Сунни було складено важливу частину релігійно-культової системи ісламу - Шаріату (араб. шаріа - "вірний шлях") - зведення норм моралі, права, культурних настанов, що регулюють всю суспільне та особисте життя мусульман. Шаріат формувався протягом двох віків і відповідає потребам феодального суспільства. Основні догмати ісламу складались поступово на основі священного писання та священного переказу. Серед основних догматів ісламу потрібно назвати такі: 1) вчення про єдинобожжя; 2) віра у божу справедливість та правосуддя Аллаха; 3) визнання об'явлень божих, всіх його пророків та пророчу місію Мухаммеда; 4) віра в ангелів; 5) віра у воскресіння, Судний день та потойбічний світ; 6) вчення про визначеність (приреченість); 7) вчення про верховну владу (імамат).

Іслам ґрунтується на послідовному і суворому монотеїзмі. Віра в єдиного бога Аллаха є фундаментом мусульманського віросповідання. Аллах - це єдиний бог, що створив усе суще і визначає його існування. "Аллах, вічний, не народжував і не був народжений, і не був Йому рівним ні один!" (Коран, 112). Цей догмат містить Сімвол віри ісламу (шахада) - "Немає ніякого Бога, крім Аллаха, і Мухаммад - його пророк!" (Ля'лляга - ілля - л-лагі уа Мохаммадун расулю-ль-лягі).

Аллах має владу над усіма своїми творіннями та піклується про них. Щодо людей він милостивий, милосердний, такий, що все прощає (р-рахмані-р-рахім).

Іслам визнає пророків, що були попередникамі (набі) та тих, хто мав об'явлення від Бога (расуль), однак головним вважається останній посланець Аллаха - Мухаммед - "печатка пророків".

Для іслама характерна віра в ангелів. Ангели і демони - це безтілесні істоти, створені Аллахом і виконуючі його волю. Мусульмани вірять у безсмертя душі, що залишає тіло у день смерті і воскресає з мертвих у день Страшного суду (в ранньому ісламі воскресіння розуміли буквально як відродження людини з могили в тому вигляді в якому застала її смерть). Долю кожної людини буде визначати сам Аллах на Страшному суді, де вони будуть очікувати зі страхом своєї долі стоячи голими з книгою, в якій записані усі вчинки їх.

В ісламі дуже виразною є віра у визначеність наперед усіх дій людини та її долі (тюр. - кісмет). Все підпорядковано волі Божій. Воля Божа нічим не зв'язана і незбагненна. Уділом усіх смертних є беззастережна покірність волі Аллаха.

Догмат про верховну владу - порядок її наслідування від пророка є предметом розбіжностей в різних течіях ісламу.

Головні культові приписи ісламу сформульовані у вигляді п'яти "столпів віри" - (аркан-ад-дін):

1. Аш - шахада. Сповідання віри - промова Сімволу віри (тричи промовлена шахада у присутності свідків вважається актом прийняття ісламу).

2. Намаз (салят). Кожний мусульманин повинен п'ять раз на добу здійснити намаз - молитву. Перша молитва твориться на світанку, друга - полуденна, третя - у другій половині дня до заходу сонця, четверта - коли сонце сідає за обрій, п'ята - на початку ночі. Сигнал до молитви подають змінарету муадзіни. Кожна молитва здійснюється відповідно до ретельно опрацьованого ритуалу. Перед молитвою правовірний повинен здійснити омовіння, обряд очищення. Молитва твориться обличчям до Кааби (цей напрямок зветься кібла). В мечеті напрямок на Каабу позначається спеціальною нішею в стіні - міхраб. Особливим святковим днем є п'ятниця, в цей день мусульмани збираються у мечеті для колективної молитви та проповеді.

3. Саум (ураза) - мусульманський піст в місяць рамазан. Протягом цього місяця правовірний мусульманин не має права від сходу до заходу сонця вживати їжу, пити, курити тютюн та і. З настанням темряви заборони відміняються але забороняється надмірність. Від посту звільняються хворі, вагітні жінки, малі діти, мандрівники та воїни на війні. Існують також різні добровільні пости.

4. Закят - обов'язковий податок на користь мусульман, що потребують допомоги, стягнення якого передбачено Кораном і регламентовано Шаріатом. Спочатку був добровольною милостинею, потім почав тлумачитисьяк обов'язок для очищення гріхів. Крім обов'язкового податку в ісламі існує добровільна пожертва - садака.

5. Хаджж - поломництво до Мекки, яке зобов'язаний, хоч раз у житті здійснити кожний мусульманин. Хаджж здійснюється протягом дванадцятого місяця за місячним календарем (зу-л-хіджа). Поклоніння під час хаджжу здійснюють головним святиням ісламу - храму Кааби та гробниці Мухаммеда в Медіні.Той хто здійснив паломництво отримує почесне звання - хаджі і має право носити зелену чалму.

Шостим "неписаним" столпом віри - є джихад (газават) - священна війна за віру. Це не обов'язково війна з невірними (аль-кафірун), джихадом може бути боротьба за міцність особистої віри.

Крім цих обов'язкових приписів в ісламі є інші елементи культу. Крім поклонінню храму Кааби мусульмани поклоняються іншим святим місцям - мазарам. Мазари - це різноманітні гробниці, місця поховання мусульманських святих тощо.

Важливе значення в мусульманському культі займають різноманітні ритуали та обряди, які тісно пов'язані із звичаями і традиціями народу, який прийняв іслам.