Главная | Обратная связь

Трипільська культура

Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. кв. км.). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

Продовження 4 питання: На останньому етапі розвитку культури продовжується процес розбудови великих поселень: Майданецьке – площею 200 га і 1575 будівлями, Томашівка – 250 га і 1470 будівлями, тальянки – 450 га з 2700 будівлями та ін Будівлі розташовувались концентричними колами у кілька радів.
Керамічний посуд пізнього Трипілля поділений на дві групи, що чітко різняться між собою: одна – з добре відмуленої глини, багато орнаментована й розмальована, друга – з грубої глиняної маси.
Груба кераміка використовувалась восновному для зберігання харчових припасів, приготування їжі та зберігання води. "Мальована" кераміка – це столовий посуд. Він за формами різноманітніший: чаші, тарілки, горщики, келихи та ін. Процес виготовлення столового посуду набуває складної технологічної процедури – від пошуків спеціальної глини, її відмулювання, формування на повільному гончарному крузі, застосування при формуванні шаблонів, а при оздобленні – фарб, пензлів і штампів. Ускладнювався і процес випалювання глиняних виробів.
Вишукана столова посуда засвідчує і зростання культури побуту (кухня, стіл), напевно і культури самого споживання їжі. Все це разом засвідчує високий рівень добробуту трипільського населення.Обробка кременю набуває дальшого розвитку як і обробка металів. Появляється виробництво з відливанням у формах. Особливий крок зробила металургія через появу виробів із бронзи – матеріалу твердішого і продуктивнішого від міді. Виникають центри металообробки на Заході України та і Середньому Подніпров’ї. Сама поява бронзового виробництва у трипільському середовищі на останньому етапі його існування дозволяє відносити цей етап до епохи бронзи.
В цей же час простежується чітка різниця локальних варіантів культури, що інколи дозволяє вважати їх окремими археологічними культурами. В трипільському господарстві поруч з мотичним землеробством появляється дерев’яне рало з використанням тяглової сили волів. Розширюється асортимент сільськогосподарських культур: пшениця, ячмінь, просо, бобові та технічні культури (горох, льон та ін.). Як галузь сільського господарства розвивалось і садівництво (вишня, абрикос), виноградарство. Трипільські землероби застосовували перелогову систему обробітку землі. Інтенсивне землеробство швидко виснажувало невеликий гумусний шар, що змушувало населення через кожні 70–100 років змінювати місця проживання і будувати нові поселення.
До сфери виробничої діяльності трипільців належать і домашні промисли: виробництво господарського, кухонного інвентаря та начиння, обробка шкіри, виготовлення рослинних волокон, прядіння, ткацтво, виготовлення грубого посуду з глини і дерева та ін. Обробка каменю та кременю стала ремеслом, що засвідчують і виявлені майстерні (Подністров’я).
Вважають, що реміснича діяльність мала общинний характер (гончарство, добування й обробка кременю, будівництво і, ймовірно, металообробка). Водночас відбувається процес відокремлення ремесла у самостійну галузь виробництва (поява великих гончарних горнів, майстерень по обробці кременю та металу).
Перехід суспільства до відтворюючого господарювання (землеробство, скотарство, ремесла) призвів до певних змін у соціальній сфері діяльності трипільців. Появилось майнове розшарування населення. Родова структура суспільства замінюється племінною організацією, що неминуче призводило до появи відокремлення пануючої верхівки, воєнних вождів, жерців. Ці інститути суспільства і стали зародком ранньодержавних утворень на території України.
Соціальна структура трипільського населення була три- або чотириступеневою: велика сім’я, що об’єднувалась проживанням на одному подвір’ї, з автономним господарством; родова община, що складалась із декількох сімей, які об’єднані єдиним родовим походженням, і проживала на одному поселенні; плем’я, яке об’єднувало декілька родів (родових общин), одного або більше поселень, що розташовувались неподалік одне від одного. Дослідження великих поселень (поселень-гігантів) останнього часу дало можливість дослідникам виділити більшу кількість соціальних структур (до шести). Однією із таких структур вважається наявність поселення-гіганта (пізній етап культури) з оточенням групи поселень-супутників малих або середніх розмірів. Такі поселення-гіганти сприймаються як протоміста.Водночас дослідники відмічають наявність і сезонних селищ (переважно пов’язаних з рибальством і мисливством), які мали легкі наземні та півземлянкові житла.Наземні житла Т.к. мали каркасно-стовпову конструкцію з дерев’яними стінами та перекриттями, обмазані глиною. Реконструкцію двоповерхових споруд допомагають відтворити знайдені глиняні моделі таких жител. Відкрита піч або вогнище розташовувались біля входу при стіні. Топили "по-чорному" – дим виходив через отвір у стелі. Біля печі – зернотерка. Долівка обмазувалась глиною та фарбувалась вохрою. Вікна (круглі) робили в протилежній від входу стіні. В двоповерховій споруді житло було на другому поверсі. На першому – зберігали припаси, ставили худобу або ін. Інколи на першому поверсі стояли олтарі з посудом. Майстерні знаходились біля жител.
Дослідження поховального обряду трипільців показали наявність грунтових та підкурганних поховань з трупоспаленнями та трупопокладеннями, у яких помітні відмінності між чоловічими та жіночими похованнями, в першу чергу за супровідним інвентарем (зброя, знаряддя праці, прикраси, посуд). Як особливість відмічаються поховання дівчаток в урнах, дорослих – без урн. За багатством супровідного інвентаря виділяються дуже багаті, багаті і рядові поховання, що відображає майнове розшарування суспільства. Відмічені окремі дуже багаті поховання знаті.
Їжа трипільців була як рослинною (каші з пшениці, проса, гороху) так і м’ясною (м’ясо бика, свині, вівці та диких тварин – оленя, косулі, кабана) й рибною.
Як транспорт використовували сани (колесо їм не було відоме), запряжені биками, та човни.
Як одяг носили вироби із шкіри та тканин (тканинна одежа на теренах України бере початок саме у трипільців). Ткацтво у трипільців засвідчене знахідками деталей ткацького вірстата та відбитки тканин на глині. Тканини мали візерунки та фарбувались. Взуття було шкіряне (чоботи, напівчеревики типу постолів, сандалі). Головні убори мали грибоподібну форму або з підігнутими полами.

Одяг, головні убори та взуття оздоблювалися мідними, кам’яними, бурштиновим, скляними прикрасами та амулетами. Вони мали як територіальні, етнографічні відмінності так і відрізнялися в часі. Ці вироби засвідчують і соціальне розшарування суспільства.Духовна культура населення Т.к. розвивалась і збагачувалась із економічною трансформацією суспільства. Ці зміни засвідчені багатьма елементами матеріальної культури трипільців, в тому числі антропоморфною пластикою. Зокрема на початковій стадії культури жіночі статуетки зображали дебелих особин, увага яких зосереджувалась на сідницях, а верхні частини тіла передавались схематично. З часом увага переноситься на інші частини тіла і деталі головри й торса передавались біль реалістично. На останньому етапі знову переважає схематичність зображень частин тіла. Орнаментальні елементи та композиції трипільського посуду та статуеток відображають космологічні уявлення. Має місце символіка, пов’язана зі змієм, небесними світилами. Простежується відтворення подій щоденного життя землеробів через календарний перебіг їх діяльності – сівба, проростання зерна, поява колосся тощо. В житті населення з розвиненим землеробством і тваринництвом немалу роль відігравали обряди господарського циклу, які не моги не відобразитись в магічних дійствах трипільців для досягнення успіху у їх діяльності.
Багатство орнаментальних мотивів трипільського посуду, можливо, відображає певний етап розвитку суспільства, його стабільність. Людських рис надано глиняному посуду, модклям будівель. Дослідники трипільської символіки бачать в ній магічне звертання до верховного жіночого божества. В Трипіллі поєднується антропоморфні та зооморфні сюжети в орнаментиці, за якими дослідники бачать міфічні тексти землеробського населення, що своїм корінням сягають Малої Азії.Висловлюються припущення про те, що трипільське суспільство було напередодні виникнення письма. В популярній літературі появились спроби повести лінію розвитку племен трипільської культури аж до нинішніх українців. Однак такі спроби не мають для цього реальних підстав, що б узгоджувалось з науковими методами досліджень.
Трипільцями закладені основи господарських систем, що дойшли і до українців. Неможливо уявити розвиток житла, знарядь праці, технології землекористування, металообробки, виробництва посуду та багатьох інших видів господарювання з часів Трипілля до середньовіччя, без впливу їх на технологію і культуру українців, які прийняли все це як естафету від індоєвропейських племен в поєднанні з впливами інших культур.
Основи матеріальної культури трипільців, світогляд відтворюючих форм господарства, міфологія та обрядовість були на такому високому рівні, що могли б дати набагато прогресивніше суспільство, ніж судилося майбутнім поколінням після трипільців. Їх досягнення були втрачені на багато тисячоліть.

6. Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії. Деякі історики (зокрема, Пауль Райнеке) пов'язують її із державою готів.

Перші старожитності черняхівської культури були відкриті для науки практично одночасно у різних країнах. У 1899 та 1901 рр. у селі Ромашки, та у 1900 р. у селі Черняхів Київської губернії В. В. Хвойка провів розкопки «полів поховань», друге з яких і дало назву типу пам'яток. У 1898—1899 рр. польський археолог К. Гадачек розкопав поселення Неслухів у верхів'ях Західного Бугу. Невдовзі, у 1903 р., І. Ковач дослідив могильник Марошсентана (сучасна назва Синтана де Муреш) у Трансільванії.

Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Поряд з цим відомі черняхівські городища (Городок, Олександрівка, Башмачка).

Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.

Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці, скіфи, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалою гунів в кінці IV ст.

Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.

Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є. Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.

Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис, властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм кераміки, виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці, житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи черняхівських пам'яток, пов'язані з певними регіонами: Північно-Західним Причорномор'ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України (В. Баран).

Відмінності матеріальної та духовної культури пояснюються неоднорідністю етнічного складу черняхівської людності, куди входили іраномовні скіфи та сармати, які переважали в Північному Причорномор'ї; фракійці — гети й даки, що мешкали в межиріччі Дунаю та Дністра, де відчувався також сарматський вплив; східнослов'янські антські племена, пов'язані з лісостеповою зоною України; готи — східногерманське плем'я, сліди перебування котрого виявлено в Західній Волині, верхів'ях Південного Бугу, а також в окремих регіонах Північного Причорномор'я.

Уперше антропологічний матеріал із поховань черняхівської культури отримав у 1899 р. відомий київський археолог В. Хвойка під час розкопок могильника біля с. Черняхів на Київщині. Згодом кісткові рештки черняхівців були віднайдені також в інших некрополях України, Молдови та Польщі.

Аналіз краніологічних матеріалів показав, що носіям цієї культури загалом були притаманні європеоїдні риси: висока, видовженої форми черепна кришка, помірно розвинутий рельєф, нешироке обличчя, середній за шириною, чітко окреслений ніс (Т. Кондукторова). Однак серед них вирізняється кілька морфологічних варіантів, «прив'язаних» до певних територій: правобережний наддніпрянський, лівобережний наддніпрянський, середньонаддніпрянський та ін. Це переконливо свідчить на користь тези про поліетнічний характер черняхівської культури, яку обстоюють вітчизняні вчені.

Зарубинецька культура - Поселення.За своїм місцеположенням зарубинецькі поселення Се-реднього Придніпров'я можна поділити на три групи.
Поселення першої групи — найраніші — знаходяться в- топографіч-них умовах, подібних до поселень пізньоскіфського часу, що являли со-бою неукріплені селища, розміщені в місцевостях, не захищених при-родним рельєфом. Саме в таких умовах знаходяться поселення поблизу сіл Зарубинці, Бучаки та ін. Деякі ранньозарубинецькі поселення вняв-, лені на площі скіфських пам'яток, наприклад, на Басівському городищі. Друга група поселень характерна для періоду розквіту зарубинець-кої культури Середнього Подніпров'я. У цей час поселення займають природно захищені високі берегові миси або відроги корінного берега Дніпра та його приток. Такими є поселення в Києві, Пирогові, Великих Дмитровичах, Монастирку, Каневі, Сахнівці, Суботові та ін.
У заключну пору цього періоду деякі з цих поселень стають городи-щами, захищеними земляними валами та ровами.
До третьої групи належать поселення, розташовані в річкових за-плавах (Лютіж, Оболонь, Таценки та ін.), початок існування їх припадає на кінець І ст. до н. є.— рубіж нашої ери.
Важливою ознакою розселення зарубинецьких племен в області Се-реднього Подніпров'я є розташування поселень в басейнах великих річокта їх приток.
Цікавою особливістю розміщення зарубинецьких поселень, яка від-биває соціальний устрій зарубинецького суспільства, є розташування поселень гніздами.

За кількістю знахідок більша частина з них — це так звані фібули зарубинецького типу, які вважають- , ся етнографічною ознакою цієї культури. У конструктивному відношенні вони належать до фібул середньолатенської схеми. Характерною рисою їх'є розклепаний у трикутну пластину кінець п'ятки. Крім цих фібул, в зарубинецьких пам'ятках трапляються дротяні фібули середньолатен-ського типу, пізньолатенські фібули т« ін.
З предметів особистого убору, крім фібул, відомі бронзові шпильки. Вони мають вигляд стерженька, один кінець якого загострений, а другий загнутий у кільце або в невелике вушко, чи розклепаний у цвяховидну голівку. До прикрас належать і бронзові браслети — одновиткові таспи-ралевидні, зроблені з круглого або напівкруглого в перерізі дроту. Лощений посуд, виготовлений на повільному гончарському крузі, чорного або коричневого кольору, рівномірно випалений. Керамічна маса має невелику домішку дрібного піску, добре відмучена. Для кожної ло-кальної групи зарубинецької культури властиві сталі форми і розміри лощеного посуду. Наприклад, середньодніпровські горшки мають ви-тягнуті пропорції, великі відігнуті назовні вінця, що утворюють широ-кий отвір. Миски тут робили з гранованими з внутрішнього боку вінцями, ' нижче яких починався опуклобокий тулуб. Ремесла були мало розвиненими і не виділилися ще в спеціальні галузі, за винятком залізоробного та ковальсько-ювелірного, які вимагали спеціальних навичок і знань.
Середньодніпровські племена вели обмінну торгівлю з античними містами, розташованими на берегах Чорного моря, головним чином, Ольвією.