 |
|
Окремі теорії конкретних родів і видів судових експертиз.
Вчення про об'єкти загальної теорії і судово-експертної діяльності.
В роботі називаються два види об'єктів загальної теорії: судово-експертну діяльність у цілому, як об'єкт пізнання, і об'єкти самої експертної діяльності, її конкретних родів і видів.
Вчення про суб'єкт експертної діяльності.
Зміст цього вчення складають різноманітні сторони характеристики суб'єкта судово-експертної діяльності: фахові, психологічні, моральні. У рамках цього вчення варто досліджувати професіограму експерта, формувати модель цього спеціаліста.
Вчення про методи загальної теорії судової експертизи і судово-експертної діяльності.
Погоджуючись із Т.В.Аверьяновою, автор вважає за необхідне враховувати не тільки методи практичної діяльності, але й обов'язково методи розвитку самої теорії. Тільки такий підхід забезпечує необхідну повноту розгляду проблеми і дає уявлення про трансформацію методів науки в методи практичної діяльності.
Теорія процесів, відношень і комунікацій у судовій експертизі.
У рамках цієї теорії, крім іншого, розглядаються проблеми інформаційного забезпечення експертної діяльності, її автоматизації, логічні основи процесу експертного дослідження й інші.
Теорія експертних ретроспекції і прогнозування.
Ретроспекція і прогнозування - дві взаємозалежні цілі і загальної теорії судової експертизи і практичної експертної діяльності. І те, і інше - функції загальної теорії експертизи, але їхня практична значимість потребує спеціального розгляду в рамках окремої теорії.
Окремі теорії конкретних родів і видів судових експертиз.
Ці складові загальної теорії являють собою наукові основи відповідних напрямків судово-експертної діяльності, відображених у класифікації судових експертиз з урахуванням тенденцій їхнього розвитку.
У роботі виділені закономірності, що визначають предмет загальної теорії судової експертизи, дозволяють констатувати самостійність її як області наукового знання, аналізується зміст її конкретних функцій.
Докторант визначає, що предметом загальної теорії судової експертизи є:
1.Закономірності експертної діяльності: процесу експертного дослідження, формування експертних висновків, використання й адаптації в експертній діяльності досягнень суміжних областей наукового знання;
2. Закономірності формування і розвитку окремих родів і видів судових експертиз;
3. Закономірності методів експертного дослідження - їх формування, удосконалення, створення; формування і використання експертних методик.
Саме ці закономірності визначають основний зміст загальної теорії судової експертизи, дозволяють констатувати самостійність її як області наукового знання.
У загальнонауковій і спеціальній літературі приводяться різноманітні переліки і найменування функцій загальної теорії. Називають такі функції загальної теорії судової експертизи, як методологічна, інформаційна, пояснювальна, синтезуюча, евристична, практична і прогностична. На наш погляд, до функцій загальної теорії судової експертизи можна віднести методологічну, пояснювальну, прогностичну і синтезуючу.
Поряд із розкриттям змісту конкретних функцій автор грунтовно досліджує питання про методологічну роль загальної теорії судової експертизи. Методологічна роль даної предметної теорії може бути визначена виходячи з її метапредметного рівня. У даному випадку мова йде про те, що в межах однієї наукової області одні підсистеми знань (метатеорії) можуть служити засобами одержання інших (знань предметної області).
На метапредметному рівні формулюються пізнавальні задачі, розв'язувані в даній системі, визначаються застосовувані в ній засоби і методи, а також критерії оцінки одержуваних результатів, явно формулюються (коли в цьому є необхідність) правила оперування предметними знаннями і задається програма переходу від одних знань до інших.
Таким чином, загальна теорія є евристичною, дослідницькою програмою, визначаючою цілі, спеціальні задачі і шляхи подальших наукових розробок в галузі судової експертизи.
До числа вищевказаних спеціальних задач автор відносить:
1.Розширення сфери і підвищення ефективності використання спеціальних пізнань у судочинстві;
2. Розробка й удосконалення експертних технологій (С.Ф.Бичкова);
3. Формування наукових основ нових видів і родів судових експертиз;
4. Розробка експертних заходів попередження злочинів;
5. Вивчення і впровадження передового експертного досвіду.
У підрозділі 2.4 “Характеристика судово-експертної діяльності як предмета загальної теорії судової експертизи” автор акцентує увагу на тому, що специфічність виконуваних експертом функцій, спеціальна мета досліджень, які проводить експерт, правове регулювання основ і порядку їх проведення відрізняють судово-експертну діяльність від інших видів людської діяльності.
Експертна діяльність являє собою вид юридичної діяльності, вона має особливості, властиві їй як специфічному різновиду діяльності. До таких особливостей належить правовий характер діяльності судового експерта, що виражається в наступному:
- по-перше, в тому, що кримінально-процесуальне законодавство визначає процесуальні форми і режим використання в карному судочинстві науково-технічних засобів і методів;
- по-друге, у тому, що всі дії, із яких складається діяльність судового експерта, або безпосередньо регулюються законом, або, спираючись на нього, визначаються основні їх сторони. Зокрема: взаємовідносини експерта з органом, що призначив експертизу, з іншими учасниками карного процесу; права й обов'язки експерта на попередньому слідстві й у суді; форма призначення експертизи, а також вимоги до висновку експерта та інші. Діяльність експерта обмежена і конкретними термінами. Все це надає роботі експерта яскраво виражений нормативний характер;
- по-третє, в тому, що ціллю експертної діяльності є виявлення доказових фактів в результаті застосування до об'єкта дослідження спеціальних пізнань експерта. Причому, одержувані при проведенні експертизи висновки є джерелами доказів, а фактичні дані, що містяться в них, - доказами. До того ж, фактичні дані при проведенні експертизи одержує не саме слідчий, як це має місце при проведенні слідчих дій, а експерт відповідно до завдання слідчого або за власною ініціативою;
- по-четверте, у тому, що доказове значення висновку експерта оцінюється не тільки з боку його змісту, але і з позицій суворого дотримання порядку призначення і проведення експертизи, порушення яких позбавляє висновок експерта доказового значення. Так, наприклад, вирішення експертом питання, що виходить за межі його компетенції, є підставою для суду відхилити висновок експерта в якості доказу;
- по-п'яте, у тому, що експерт, звільнений від функції збору доказової інформації по справі, повинен, проводячи експертне дослідження, керуватися тільки обставинами, які стосуються предмета експертизи, обставинами кримінальної справи і можливостями своїх спеціальних пізнань. Така особливість експертної діяльності пояснюється самостійністю експерта у визначенні і виборі видів і методів досліджень, технічних прийомів і засобів при проведенні експертиз. Вивчення експертної практики показало, що засоби дослідження і методи їх проведення вибирає сам експерт як спеціаліст у певній галузі знання. Так, 71 % опитаних експертів вважають для себе обов'язковим суворе виконання рекомендацій методик досліджень, інші ж припускають зміни в застосуванні експертних методик. Причому, це можливо в 59 % випадках, коли методика застаріла, 33 % опитаних припускають зміни в зв'язку з особливостями об'єкта дослідження, 21 % - коли рекомендації методики суперечили їхньому досвіду.
Важливою особливістю експертної діяльності є її дослідницький характер. Робота експерта над кожною експертизою, на конкретному місці події - це, по суті, самостійне дослідження проблеми, пізнання істини. Подібні в деяких загальних рисах об'єкти експертного дослідження індивідуальні і потребують щоразу нових прийомів і методів дослідження, нових знань, умінь і навичок в оцінці виявлених ознак. Чим більшим запасом прийомів, методів і засобів володіє експерт, тим вище його професійна майстерність.
Специфічною особливістю експертної діяльності є її реконструктивний характер. Кожний злочин, як і всяке інше явище об'єктивної дійсності, знаходиться в причинному зв'язку з іншими явищами. Злочин спричиняє виникнення цілого ряду явищ, по яких можна скласти уявлення про саму подію злочину. Стосовно до діяльності судового експерта це означає, що предметом пізнання експертного дослідження об'єктів, що надходять на експертизу, є сліди, які причинно пов'язані з досліджуваною подією та відтворюють картину скоєного злочину.
Своєрідною особливістю досліджуваного виду діяльності є верифікованість (перевіряємість) діяльності судового експерта. Висновок експерта, виступаючи в якості джерела доказів, підлягає оцінці з боку слідчого і суду. Розглядаючи таку особливість експертної діяльності, як її верифікованість, не можна залишити без уваги питання про визначення критеріїв оцінки експертної роботи з урахуванням не тільки кількісних, але і якісних показників. Задача ця дуже складна. Автор доклав зусиль до її вирішення та запропонував розширений комплекс критеріїв оцінки роботи експертів та експертних установ.
В дисертації розглянуті особливості, до яких автор відносить структуру особистості судового експерта та загальну і психологічну структури самої діяльності. Зокрема, судово-експертна діяльність, на думку автора, має таку структуру: а) мотив діяльності; б) ціль діяльності; в) інформаційна основа діяльності; г) програма діяльності; д) професійно-важливі якості, необхідні для здійснення цієї діяльності.
Важливим елементом структури експертної діяльності є ціль її здійснення, спрямованість на досягнення конкретного результату.
Загальними виступають основні завдання, що постають перед судово-експертними установами у цілому, а саме:
- організація роботи установи в цілому і її підрозділах;
- впровадження в експертну практику передових методів дослідження, сучасних експертних методик, забезпечення їх активного використання при проведенні експертиз і в профілактичній діяльності;
- добір, розстановка, навчання і виховання кадрів у дусі високої відповідальності за виконання службового обов'язку і суворого дотримання законності;
- широка роз'яснювальна робота по ознайомленню співробітників правоохоронних органів із сучасними можливостями судових експертиз.
У процесі здійснення своєї діяльності експерт вирішує і конкретні задачі, що, по-перше, формулюються слідчим у постанові про призначення експертизи, по-друге, вирішуються експертом на кожній стадії експертного дослідження в залежності від застосовуваної методики й об'єктів дослідження. Причому кожна конкретна задача, що постає перед експертом, повинна бути точно визначена й узгоджена з іншими задачами і загальною ціллю експертної діяльності.
Одним із найбільш складних структурних елементів судово-експертної діяльності є програма діяльності судового експерта-криміналіста, зокрема, окремі сторони цієї складної діяльності: організаційна, конструктивна, комунікативна, пізнавальна, оціночна, засвідчувальна і виховна. Кожен з цих проявів діяльності експерта-криміналіста, у свою чергу, теж має складну структуру. Так, наприклад, організаційна, спрямована на створення найбільш сприятливих умов для здійснення усіх видів його діяльності і, як нам думається, має три аспекти:
1. Організація своєї поведінки (самоорганізація);
2. Організація всього процесу експертного дослідження;
3. Організація взаємодії з іншими експертами, в тому числі і тоді, коли експерт керує проведенням комплексної або комісійної експертизи.
У дисертації докладно проаналізовані компоненти інших сторін діяльності експерта.
У розділі 3 “Основні елементи загальної теорії судової експертизи”, що складається з трьох підрозділів, досліджені і сформульовані актуальні питання вчення про закономірності формування і розвитку судових експертиз, стосовно об'єкта і суб'єкта судово-експертної діяльності детально проаналізована і конкретизована структура елементів загальної теорії судових експертиз; окремий підрозділ присвячений концепції загального вчення про методи судової експертизи і судово-експертної діяльності.
Підрозділ 3.1 “Закономірності формування і розвитку судових експертиз”.Роль вчення про закономірності формування і розвитку судових експертиз обумовлена тим, що досліджені в його рамках закономірності визначають розвиток судово-експертних галузей знання, що є безпосередньою науковою основою експертної практики.
Відповідно до загальних гносеологічних умов розвитку наукових знань на сучасному етапі, процеси становлення і розвитку судових експертиз набули певних особливостей. Насамперед, необхідно звернути увагу на відсутність у загальній схемі рівнів формування експертного знання ланки, пов'язаної з так званими, “предметними науками” (“судовою фізикою”, “судовим грунтознавством” і ін.). У свій час при їх диференціації не були конкретно визначені основні принципи класифікації цих галузей знання. Ми думаємо, що “змістовною” основою судово-експертних галузей знань безпосередньо є базисні науки, у якості яких можуть виступати будь-які області наукового знання, зовнішні стосовно науки про судову експертизу, у тому числі і криміналістика, причому не фрагментарно, на рівні криміналістичної техніки або загальної теорії, а як єдине середовище виникнення наукового знання.
Друга особливість формування нових видів експертиз пов'язана з тим, що переважну роль у виділенні судово-експертних галузей став відігравати не об'єкт (мається на увазі матеріальний носій інформації), а предмет дослідження, об'єктивно обумовлений взаємодіючими елементами механізму аналізованої події, що на експертному рівні є відбитком пізнання тих або інших обставин, які підлягають доказуванню.
Зазначена тенденція проявляє себе в тому, що судово-експертні галузі в більшості випадків виникають на базі інтегративних задач, вирішення яких забезпечується застосуванням теоретичних і методичних положень декількох видів (родів) експертиз на рівні перехідних, стосовно основної задачі. Необхідно відзначити, що відповідні закономірності достатньо повно вивчені. Актуальною задачею наукових пошуків є прогнозування розвитку досліджуваної області об'єктивної дійсності. Тому в зв'язку зі зміною концептуальних уявлень про роль судової експертизи, повинні визначатися підстави для побудови нової системи судово-експертних галузей, виділення нових видів (родів) експертиз. З вирішенням зазначених питань тісно пов'язана проблема нової класифікації судових експертиз.
У зв'язку з викладеним основними науковими проблемами в рамках аналізованого вчення є:
- розробка наукового обгрунтування побудови системи судово-експертних галузей наукового знання відповідно до нових концептуальних уявлень про розвиток судової експертизи;
- розробка наукових основ нової класифікації судових експертиз;
- створення наукових засад управління процесами виникнення і розвитку нових видів (родів) судових експертиз.
Підрозділ 3.2 “Об'єкт і суб'єкт судово-експертної діяльності”.Вчення про об'єкт і суб'єкт судово-експертної діяльності незмінно включається в структуру загальної теорії судової експертизи всіма авторами. Причому у усіх випадках мова йде лише про об'єкт практичної судово-експертної діяльності. Лише окремі вчені (Т.В. Аверьянова, 1992) вказують на об'єкт загальної теорії судової експертизи, яким є судово-експертна діяльність як єдине ціле. У криміналістичній літературі прийняте визначення об'єкта судової експертизи як матеріального носія інформації про обставини справи, що потребують експертного дослідження, або як носія інформації про факти і події, джерелах даних, які одержуються шляхом використання спеціальних знань (А.Р.Шляхов, 1971). Певний інтерес для практичних цілей складають розроблені принципи класифікації об'єктів з урахуванням характеру конкретних експертних задач (М.Н.Ростов і Х.М.Тахо-Годі, 1984). Тому в пропозиціях щодо структури загальної теорії судових експертиз автори пропонували дані про властивості й ознаки об'єкта експертизи включати в зміст окремих теорій (І.А.Алієв, Т.В.Аверьянова, С.Ф.Бичкова та ін.). Ми думаємо, що з погляду інтегрування і концентрації знань усі питання, що ставляться до об'єкта судово-експертного дослідження, цілком можуть бути розглянуті в рамках єдиного вчення про об'єкти експертного дослідження, їх властивості і ознаки.
Питання про суб'єкт експертизи, як область професійної діяльності, висвітлений у літературі в різних аспектах: з погляду психологічних якостей експерта, етики експертної діяльності, загальних питань професійної підготовки експерта. У цілому наявні підходи стосуються двох груп питань - професійних якостей експерта і структури спеціальних знань експерта.
Основою дослідження професійно важливих якостей експерта є розгляд тих структурних особливостей, які властиві особі в зв'язку з заняттям експертною діяльністю.
Розглядаючи соціальні якості, що визначають суспільну спрямованість особи, що входить у першу підструктуру особистості (по К.К. Платонову), необхідно відзначити, що їх важко формалізувати через багатогранність їх проявів. Ці якості виявляються в спілкуванні з людьми і відображають закріплені у свідомості людини ідеї, погляди, думки і т.п. Суспільна сутність людини реалізується через її особисті якості, виявляється у формі її особистого відношення до суспільства, праці, інших людей.
У зв'язку з цим створення моделі судового експерта грунтується на розгляді суспільних відносин і, насамперед, стосунків, що виникають у процесі судово-експертної діяльності, перспектив і прогнозів її розвитку, а також на аналізі структури свідомості людини, ключем до якого може бути структура суспільної свідомості. Суспільна свідомість нерозривно пов'язана зі свідомістю окремого члена суспільства. Останнє являє собою духовний світ даної конкретної особистості, її погляди, уявлення і настрої. Індивідуальна свідомість визначається обставинами життя людини, місцем у системі суспільних відносин, вихованням, життєвим досвідом. У зв'язку з цим можна сказати, що соціальні властивості особистості виражені у ставленні до кожної з перерахованих сфер.
В роботі зауважується, що для створення моделі експерта, призначеної для оцінки ступеня його підготовленості до практичної діяльності, варто досліджувати не всі перераховані якості особистості, а тільки суттєві для формування судового експерта. Так, його громадянська позиція, моральні принципи, позитивна професійна спрямованість, свідомість повинні стати невід'ємною частиною моделі експерта, тому що від ступеня їхньої сформованості значною мірою залежить те, як проявить себе експерт у конкретних нестандартних ситуаціях експертної діяльності.
Таким чином, модель експерта містить у собі як професійно важливі якості, об'єднані підструктурою особистості експерта, так і соціальні якості, обумовлені спрямованістю особистості експерта. До таких можна віднести: а) моральні якості особистості експерта; б) установку на заняття експертною діяльністю; в) правосвідомість експерта.
До соціальних якостей, обумовлених спрямованістю особистості експерта, можна віднести його моральні якості, установку на заняття експертною діяльністю, що виявляється, як з'ясувалося при вивченні експертної практики, у переважній суспільній мотивації щодо заняття експертною діяльністю. Тому експерт повинен володіти такими якостями: а) високою суспільною мотивацією до роботи в судово-експертних організаціях; б) потребою в праці і задоволенням цієї потреби експертною діяльністю; в) потребою виконувати роботу великої суспільної значимості; г) бажанням сприяти здійсненню задач правосуддя; д) наявністю розвинутого почуття відповідальності за свою діяльність взагалі і за виконання кожного із конкретних завдань.
До соціальних якостей експерта належить і його правосвідомість, що являє собою сферу суспільної, групової й індивідуальної свідомості, яка відбиває дійсність у формі юридичних знань, оціночного ставлення до права і практики його застосування, правових установок і ціннісних орієнтацій, що регулюють людську поведінку в юридично значимих ситуаціях.
У дисертації автор докладно зупиняється на всьому переліку якостей, а також знань і навичок, необхідних судовому експерту.
З метою упорядкування відображення професійних знань судового експерта автор їх відповідним чином класифікує. За основу поділу вибрані послідовність отримання знань у процесі навчання та спільність їх використання в процесі практичної діяльності.
Розроблено типову модель судового експерта, яка покликана стати орієнтиром, що дозволяє максимально точно визначити коло необхідних експерту спеціальних і загальнонаукових знань, і буде сприяти поглибленню наукового обґрунтування та оптимізації планів підготовки спеціалістів даного профілю. Йдеться, зокрема, про науково аргументований вибір дисциплін, що включаються в навчальний план, обгрунтування і конкретизацію їх змісту та обсягу, визначення послідовності їх вивчення, оптимізацію співвідношення між різноманітними формами і методами навчання.
Одночасно з уточненням і конкретизацією змісту і форм підготовки експертів, запропонована модель дозволить розгорнути роботу по створенню науково обгрунтованих як загальних, так і безпосередніх критеріїв визначення рівня та якості підготовленості експерта до професійної діяльності.
Підрозділ 3.3 “Методи загальної теорії судової експертизи і судово-експертної діяльності”.Загальним для наукового дослідження і практичної діяльності є обгрунтованість, достовірність одержуваних результатів, безпека, ефективність і економічність. Стосовно методів, які використовуються при проведенні експертиз, ставляться і деякі особливі вимоги, зокрема, такі як допустимість методу. Ця вимога загальна для всіх методів, які використовуються у рамках кримінально-процесуальної діяльності. Допустимість методу, у даному випадку, обумовлена вимогами законності здійснюваної діяльності. Однак, при виборі методу, на думку автора, необхідно враховувати те, що допустимість, доцільність, ефективність одного методу, який складає основу конкретної слідчої дії, не може давати підстав для беззастережного результативного його використання в рамках іншої слідчої дії. Інакше кажучи, методи, призначені для однієї процесуальної дії не повинні складати основу процесуальної дії іншого виду. Наприклад, основним методом такої слідчої дії як огляд є спостереження. Автор вважає, що навряд чи припустимо в рамках огляду піддавати дослідженню матеріальні об'єкти методам, які властиві судовій експертизі. У свою чергу судова експертиза не може обмежуватися лише засобами і прийомами спостереження й опису очевидних ознак досліджуваних об'єктів. З цього погляду в ієрархії методів, які використовуються при розслідуванні злочинів (правові, пізнавальні, що виділяються з урахуванням рівня останніх і т.д.), методи експертного дослідження повинні займати власне місце.
У той же час головне, чим повинна визначатися допустимість методу безпосередньо в самому експертному дослідженні, це його наукова спроможність. Більш того варто враховувати наукову обгрунтованість методу новітніми досягненнями в даній області знань.
Існують і інші питання, що стосуються допустимості методів експертної діяльності, що також обумовлені характером експертизи, вимогами, запропонованими до порядку поводження з досліджуваними об'єктами. Так, у практиці дослідження мікрослідів, мікрочастинок речовин і матеріалів гостро стоїть питання про допустимість застосування методів руйнуючих або видозмінюючих об'єкти, що аналізуються (О.Р.Росинська, 1993). Розглядаючи цю проблему, автор відзначає, що поряд із досить активною її розробкою, в загальній теорії судової експертизи дотепер залишаються невирішені два важливих питання: а) питання про термін, що визначає небажаний вплив методу на досліджуваний об'єкт - речовий доказ; б) питання про узагальнені рекомендації щодо того, як варто діяти в подібних ситуаціях.
Для визначення зазначеної спроможності методу автор пропонує ввести в судову експертизу термін “інтеркурентність” (від лат. - “intercurrentis”- інтеркурентний, який означає “що втручається”). Цим медичним терміном раніше позначалася спроможність однієї хвороби ускладнювати інше захворювання. У даному випадку пропонується цим терміном окреслити таку ситуацію, коли використання одного методу дослідження ускладнює застосування інших, або коли повторне використання одного й того ж методу може викликати руйнацію або видозміну досліджуваного об'єкта. В роботі автором сформульовані правила, якими доцільно керуватися в тих випадках, коли не гарантована цілісність об'єктів, які досліджуються. У судовій експертизі існують й інші вимоги до методу: зокрема, наочність одержуваних за його допомогою результатів для учасників процесу, їхня доступність, можливість перевірки в заданих умовах і ін.
Далі розглядаються інші загальні критерії оцінки методів експертного дослідження, такі як ефективність, достовірність, доступність, комплексність. Вивчення практики судової експертизи й ознайомлення з літературними джерелами по цих проблемах дозволило автору виділити такі основні тенденції розвитку методів експертного дослідження:
- розширення кола експертних методів під впливом процесів інтеграції і диференціації наукового знання, взаємопроникнення наук і їхніх методів;
- ускладнення експертних методів, що пов'язане з розширенням використання новітніх технічних засобів дослідження об'єктів, появою принципово нових апаратури і матеріалів;
- формування методик, як комплексів однорідних по своїй природі, науковим основам і джерелам формування методів, прийомів, способів, так і різнорідних, таких що виникли і застосовуються в різноманітних областях науки;
- заміна застарілих або недостатньо ефективних методів новими, більш ефективними, із більшими можливостями;
- пріоритетний розвиток методів, що не руйнують об'єкти дослідження, а також експрес-методів;
- уніфікація експертних методик, на базі методів, що рекомендуються;
- математизація методів експертного дослідження й автоматизація процесів їх застосування.
Особлива увага в роботі приділена питанням класифікації методів судової експертизи. Аналізуючи існуючі підходи до вирішення цієї задачі, автор формулює власну концепцію системної характеристики експертних методів.
У дисертації також розглядається питання про джерела формування експертних методів, у якості яких, на думку автора, виступають: експертна практика, специфічні якості конкретного об'єкта, поданого на експертизу, особливості конкретної експертної задачі й особистий професійний досвід експерта, аналіз власного досвіду експертної діяльності.
У структурі експертного методу автор виділяє три складові: обгрунтовуючу, операційну та технічну і наводить характеристики кожної із них. Висвітлюючи практичний аспект методів судової експертизи автор розглядає сутність і класифікацію судово-експертних методик. Дисертант дотримується думки, що формування експертних методик містить у собі такі етапи:
1. Дослідження закономірностей, що обумовлюють прояви ознак, які характеризують ті або інші об'єкти.
2. Виділення з усієї сукупності виявлених ознак тих, які задовольняють вимоги, що дозволяють використовувати їх в експертному дослідженні.
3. Визначення доступних широкому колу експертів-практиків технічних засобів, методів і прийомів, що дають можливість вивчати зазначені ознаки.
4. Оформлення методики у вигляді, що дозволяє однозначно сприймати і використовувати викладену в ній інформацію методичного характеру, в тому числі проводити оцінку одержуваних результатів.
17. Процесуальні та організаційні питання призначення експертиз. Система судово-експертних установ в Україні
Призначення експертизи віднесено на розсуд слідчого або суду, які приймають рішення про необхідність залучення наукових, технічних або інших спеціальних знань. У деяких зазначених у законі випадках обов’язково повинна бути проведена відповідна експертиза. Так, експертиза обов’язкова (ст. 76 КПК):
1) для встановлення причин смерті;
2) для встановлення тяжкості й характеру тілесних ушкоджень;
3) для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;
4) для встановлення статевої зрілості потерпілої у справах про злочини, передбачені ст. 155 КК;
5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність, за відсутності відповідних документів про вік або неможливість їх отримання (ст. 76 КПК).
Експертиза проводиться у період розслідування або судового розгляду справи на підставі відповідного процесуального документа — постанови слідчого (судді) або ухвали суду. Призначення експертизи є процесуальною дією і тому її проведення можливе лише по порушеній справі.
Чинне законодавство України визначає правовий статус експерта та встановлює вимоги до нього. Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для давання висновку з досліджуваних питань. Спеціалісти державних спеціалізованих установ і відомчих служб, що проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності (ст. 10 Закону України «Про судову експертизу»).
Законодавством визначені особи, які не можуть бути судовими експертами. Так, не можуть залучатися до виконання обов’язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість (ст. 11 Закону України «Про судову експертизу»). Крім того, не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або які раніше були ревізорами у справі (ст. 75 КПК).
У певних випадках експерт може бути відведений з таких підстав (статті 54, 62 КПК):
1) якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка проводила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;
2) якщо він брав участь у цій справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка проводила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача (попередня участь даної особи у справі як експерта не є підставою для його відводу);
3) якщо він під час досудового розслідування справи вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків утримування під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи;
4) якщо він під час досудового розслідування справи розглядав питання про усунення захисника в порядку, передбаченому ст. 611 КПК;
5) якщо він особисто або його родичі заінтересовані у результатах справи;
6) при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об’єктивності експерта;
7) якщо буде виявлена некомпетентність цієї особи з тих питань, які підлягають вирішенню шляхом проведення експертизи.
Закон передбачає права та обов’язки експерта. Зокрема, експерт має право: ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються предмета судової експертизи; клопотати про надання додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку; вказувати в акті судової експертизи на виявлені під час її проведення факти, які мають значення у справі і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при проведенні допитів та інших слідчих дій і ставити допитуваним особам запитання, які стосуються експертизи; подавати скарги на дії особи, в провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; отримувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (ст. 13 Закону України «Про судову експертизу», ст. 77 КПК).
Судовий експерт має певні обов’язки. Так, особа, призначена експертом, повинна з’явитися за викликом і дати правильний висновок на поставлені запитання. Експерт зобов’язаний відмовитися від дачі висновку з питань, що виходять за межі його компетенції, і письмово повідомити про це орган, що призначив експертизу. Саме так він повинен робити й у випадках, коли наданих йому матеріалів недостатньо для дачі висновку (ст. 77 КПК).
Експерт зобов’язаний: провести повне дослідження та дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок; на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді дати роз’яснення щодо даного ним висновку; заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі (ст. 12 Закону України «Про судову експертизу»).
За відмову без поважних причин від виконання покладених обов’язків або за дачу свідомо неправдивого висновку експерт несе кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи та відомчі служби, до яких належать науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров’я України та експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України.
У системі Міністерства юстиції України функціонують науково-дослідні інститути судових експертиз (зокрема, Київський науково-дослідний інститут судових експертиз, Одеський науково-дослідний інститут судових експертиз, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса та ін.), філії, відділення та лабораторії, в яких проводяться всі традиційні і нетрадиційні види криміналістичних експертиз. Крім криміналістичних, в інститутах проводяться й такі види судових експертиз, як судово-економічні, автотехнічні, будівельно-технічні, товарознавчі, ґрунтознавчі, біологічні та ін.
У системі Міністерства внутрішніх справ України створено мережу експертно-криміналістичних служб (Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (ДНДЕКЦ) та науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ), де проводяться різні види криміналістичних експертиз, дослідження наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, автотехнічні, пожежно-технічні (обставин і механізму пожеж) та деякі інші.
У системі Міністерства охорони здоров’я України зосереджені судово-медичні та судово-психіатричні установи. Мережа судово-медичних установ складається з різних за своїм рангом бюро судово-медичних експертиз. Такі експертизи також проводяться співробітниками кафедр судової медицини вищих навчальних закладів.
18. Виникнення і розвиток криміналістики
Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і зустрічаються в законодавчих пам’ятках. Історія виникнення криміналістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки, звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило потребу у введенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і розслідування злочинів, встановлення злочинців. Призначаються певні чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, встановлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті — чиновники-писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні — писці та судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра, Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного характеру щодо збору, дослiдження та оцінки доказів судом, але вони мали окремий, розрізнений характер і були пов’язані з певними клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засуджених.
Формування криміналістичних знань здійснювалося в межах процесу (процедури), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний процес був пов’язаний з отриманням зізнання від допитуваного за допомогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, прийомів і методів пов’язана з відправленням правосуддя, слідчої, розшукової та експертної практики.
Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцейській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Єжен Відок. Бригада була створена з колишніх кримінальних злочинців за принципом: «Лише злочинець може побороти злочин». В історії російського розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) — злодія-рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчиняв злочини. Лише згодом виникло правило: особи, які притягувались до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову поліцію.
Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості знайшли своє відображення у правових актах Київської Русі, а саме — у «Руській правді». Літописи XV—XVI ст. свідчать про використання криміналістичних знань, зокрема, при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок документів. У XVIІІ ст. вже були здійснені спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т. Посошков у праці «Про бідність і богатство» (1724) аналізує не лише судочинство, а й прийоми проведення слідства: випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.
Для ХІХ ст. характерною є консолідація криміналістичних знань. У 1841 р. виходить друком праця Я. Баршева «Засади кримінального судочинства з застосуванням до російського кримінального судочинства», в якій були розкриті способи проведення слідчих дій. У 1882 р. А. Бертільйон (працівник Паризької поліцейської префектури) запропонував метод антропометричної реєстрації й ототожнення злочинців (бертільйонаж), розробив методи сигналітичної та метричної фотозйомки, принципи словесного портрета. Дещо пізніше виникає дактилоскопічний метод реєстрації злочинців: Вільям Гершель (1877 р.), Генрі Фолдс (1879—1880 рр.), Френсіс Гальтон, Едвард Генрі та ін.
Розвитку криміналістики сприяли праці Г. Гросса, Р. Рейса, А. Вейнгарта, Ничефоро, С. Оттоленги та багатьох інших, які досліджували засоби і методи збирання доказів, особливості розслідування злочинів. Так, Г. Гросс започаткував термін «криміналістика» і розкрив його зміст у своїх працях «Керівництво для судових слідчих, чинів жандармерії та поліції» (1892) і «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1898).
Важливим напрямом розвитку криміналістики є розробка методів дослідження речових доказів. Першою криміналістичною установою в Росії була судово-фотографічна лабораторія Є. Ф. Буринського (1889). У 1892 р. вчений був нагороджений Академією наук премією ім. М. В. Ломоносова за відкриття у галузі судово-дослідницької фотографії. Фундаментальна праця Є. Ф. Буринського «Судова експертиза документів» (1903) є актуальною й нині.
На початку ХХ ст. виходить друком ряд праць М. С. Бокаріуса: «Судово-медичні мікроскопічні та мікрохімічні дослідження речових доказів» (1910), «Короткий курс судової медицини» (1911), «Судова медицина у викладі для юристів» (1915). Протягом життя М. С. Бокаріус провів велику кількість судово-медичних і криміналістичних експертиз, зробив розтин понад 3000 трупів, а також до 5000 досліджень речових доказів. Головними науковими працями М. С. Бокаріуса є «Довідковий підручний альбом для працівників карного розшуку і міліції при складанні словесного портрета» (1924), «Початковий зовнішній огляд трупа на місці події або виявленні його» (1929), «Судова медицина для медиків і юристів» у двох частинах (1930). У 1925 р. Уряд УРСР присвоїв М. С. Бокаріусу почесне звання Заслуженого професора.
На початку ХХ ст. виходить друком ряд фундаментальних праць з криміналістики: П. С. Семеновський «Дактилоскопія як метод реєстрації» (1923), М. П. Макаренко «Техніка розслідування злочинів» (1925), С. М. Потапов «Судова фотографія» (1926). У цей же час виходить друком перший вітчизняний підручник з криміналістики І. М. Якiмова «Криміналістика. Керівництво по кримінальній техніці і тактиці» (1925).
У 1935—1936 рр. у Москві видано систематизований підручник з криміналістики, в який увійшли кримінальна техніка, тактика і методика розслідування, а у 1938—1939 рр. цей підручник був перевиданий.
У 1940—1960 рр. здійснюється формування ряду криміналістичних теорій і вчень. Так, у 1940 р. видані монографія А. І. Вінберга «Криміналістична експертиза письма»; у 1946 р. — брошура С. М. Потапова «Вступ до криміналістики»; у 1947 р. — праця Б. І. Шевченко «Наукові основи трасології»; у 1949 р. — книга М. В. Терзієва «Вступ до криміналістичного дослідження документів»; 1955 р. — праця М. О. Селіванова «Судово-оперативна фотографія»; 1956 р. — книга С. Д. Кустановича «Судова балістика»; 1958 р. — монографія Р. С. Бєлкіна «Теорія і практика слідчого експерименту»; 1965 р. — монографія Я. Пещака «Слідчі версії» та ін.
У 1960—1980 рр. починається інтенсивний розвиток теорії криміналістичної тактики (Р. С. Бєлкін, О. М. Васильєв, А. В. Дулов, В. О. Коновалова, М. І. Порубов, А. Р. Ратинов), наукових основ судової експертизи (Л. Ю. Ароцкер, О. Р. Шляхов, О. О. Ейсман). З 60-х років починається розробка методологічних проблем криміналістики, що знайшло відображення у виданих працях: С. П. Митричева «Теоретичні основи радянської криміналістики» (1965); Р. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга «Криміналістика і доказування» (1969); О. М. Васильєва і М. П. Яблокова «Предмет, система і теоретичні основи криміналістики» (1984); Р. С. Бєлкіна «Криміналістика: проблеми, тенденції, перспективи» у двох частинах (1987, 1988) та ін. У 1970 р. проходить дискусія про предмет криміналістики (м. Свердловськ).
Великим досягненням криміналістичної наукової думки є видання Р. С. Бєлкіним «Курсу криміналістики в 3-х томах» (1997 р., Росія).
20. Поняття експертизи
Зміцнення законності і правопорядку в демократичній державі обумовлює застосування правоохоронними органами судових експертиз при розгляді кримінальних та цивільних справ. Проведення експертиз доручається експертам (від лат. Expertus - досвідчений) як на стадії попереднього розслідування, так і на стадії судового чи арбітражного розслідування справ. Експертами можуть бути досвідчені фахівці, вчені, які володіють спеціальними професійними знаннями, необхідними для вирішення справ у судово-слідчих органах. Застосування наукових методів у розслідуванні кримінальних та цивільних справ відбувається головним чином способом проведення судових експертиз.
Експертиза - це дослідження і рішення досвідченими фахівцями, вченими питань, які вимагають спеціальних знань у галузі науки, техніки, економіки, мистецтва або ремесла. Експертизу може призначити слідчий - на стадії попереднього розслідування у порушеній справі, суд і арбітраж - в процесі розгляду справи. Суддя і арбітр мають право призначати експертизу також в порядку забезпечення доказів на стадії підготовки справи до слухання.
Отже, проведення експертизи - це процесуальна дія, яка полягає в дослідженні експертом за завданням правоохоронних органів речових доказів та інших матеріалів з метою встановлення фактичного стану та обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, яка виникла в процесі правовідносин.
Свої висновки експерти передають правоохоронним органам для узагальнення і комплексної оцінки в системі доказів. Разом з тим комплексні експертизи можуть проводитися кількома фахівцями різних професій і узагальнюватися в одному висновку. Такі експертизи називають комісійними експертизами, їх висновки підписують всі експерти, які брали в них участь. Проводяться вони установами судових експертиз, останні визначають одного з експертів керівником (лідером), обов'язком якого є синтезування результатів досліджень різних експертів, які брали участь у комплексній експертизі. Керівник експертної групи повинен мати найбільші пізнання в галузі методології та методики судово-експертного дослідження, уміти синтезувати висновки інших експертів (медиків, економістів, інженерів), які відносяться до одного кримінальній або цивільній справі, тобто класифікувати і встановлювати кримінальну ідентифікацію.
22.СТАН НАУКОВО-МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯСУДОВО-ЕКСПЕРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Частиною 2 статті 8 Закону України від 25 лютого 1994 року № 4038-XII «Про судову експертизу» встановлено, що методики проведення судових експертиз (крім судово-медичних та судово-психіатричних) підлягають атестації та державній реєстрації в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів [1].
Постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2008 року № 595 затверджено Порядок атестації та державної реєстрації методик проведення судових експертиз, яким визначено процедури атестації та державної реєстрації методик проведення судових експертиз (крім судово-медичної та судово-психіатричної). Цим Порядком надається тлумачення поняття «методика проведення судової експертизи», під якою слід розуміти результат наукової роботи, що містить систему методів дослідження, які застосовуються в процесі послідовних дій експерта з метою виконання певного експертного завдання.
Право розроблення методик закріплене за державними спеціалізованими установами, визначеними статтею 7 Закону України «Про судову експертизу», котрі можуть у разі потреби залучати до розроблення та атестації методик провідних фахівців з певних галузей знань за їх згодою. Атестація методик полягає в оцінці звіту про наукову роботу, виконану з метою розроблення методик, шляхом проведення його рецензування та апробації методик спеціалізованими установами.
Рецензування звіту про наукову роботу проводиться фахівцями з певних галузей знань, які не брали участь у розробленні методики, з метою визначення актуальності та новизни з урахуванням сучасних досягнень науки і техніки, а також можливості використання методик в експертній практиці. За результатами розгляду звіту складається письмова рецензія.
Апробація методик проводиться фахівцями спеціалізованих установ, які не брали участь у їх розробленні, з метою перевірки обґрунтованості методик, а також оцінки їх ефективності та результативності для виконання експертних завдань. Результати атестації методик розглядаються науковими радами спеціалізованих установ, які діють відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». У разі прийняття науковою радою рішення про рекомендацію до впровадження методики в експертну практику - вона подається для державної реєстрації.
Державна реєстрація методик проводиться Мін'юстом, який є держателем Реєстру методик проведення судових експертиз і визначає організаційні та методологічні принципи його ведення. Методики, подані для державної реєстрації, розглядаються Координаційною радою з проблем судової експертизи при Мін'юсті. За результатами розгляду методики Координаційна рада приймає одне з таких рішень: методика підлягає державній реєстрації; методика не підлягає державній реєстрації [3].
Порядок ведення Реєстру методик проведення судових експертиз затверджено наказом Міністерства юстиції України від 2 жовтня 2008 року № 1666/5. Цим Порядком визначається процедура формування та ведення Реєстру методик проведення судових експертиз. Встановлено, що Реєстр - це офіційна електронна база даних, що ведеться з метою створення інформаційного фонду про наявність методик проведення судових експертиз, які атестовані та рекомендовані до впровадження в експертну практику відповідно до Порядку атестації та державної реєстрації методик проведення судових експертиз [2]. Iнформація, яка міститься у Реєстрі, є відкритою для запитів правоохоронних органів, судів та заінтересованих юридичних і фізичних осіб.
Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України, що здійснює його ведення, а функції держателя Реєстру покладаються на Управління експертного забезпечення правосуддя Міністерства юстиції України. Адміністратором Реєстру є державне підприємство «Iнформаційний центр» Міністерства юстиції України, що забезпечує технічне та технологічне створення та супроводження програмного забезпечення Реєстру, надання доступу до Реєстру, забезпечує збереження та захист даних, що містяться у Реєстрі.
Методика проведення судової експертизи включається до Реєстру за рішенням Координаційної ради з проблем судової експертизи при Мін'юсті. Держателю Реєстру надаються наступні відомості: копія рішення Координаційної ради (витяг); два примірники методики у формі стислої анотації змісту методики із зазначенням, у разі наявності формул, розрахунків тощо або витягу зі звіту про виконання наукової роботи; копія рецензії на звіт про наукову роботу з розроблення методики; копія довідки про апробацію методики; копія рішення наукової ради спеціалізованої установи про рекомендацію до впровадження методики в експертну практику; облікова картка, заповнена спеціалізованою установою, що є розробником методики.
До Реєстру вносяться такі відомості: реєстраційний код методики; вид (підвид, рід) експертизи або галузь знань; назва методики; найменування спеціалізованої установи, що є розробником методики; рік створення методики; дата прийняття рішення про державну реєстрацію методики [4].
24. ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУДОВО-ЕКСПЕРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
Метою здійснення правосуддя у кримінальних справах – є швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний. Важливу роль у досягненні даної мети мають відігравати норми процесуального закону, однак, за 50 років застосування Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК), виявилися проблеми в аспекті його спроможності вирішувати на належному рівні завдання з гарантування додержання конституційний прав громадян, впровадження загальновизнаний міжнародних демократичних стандартів у цій сфері та забезпечення виконання зобов’язань України перед Радою Європи. Реформування кримінального судочинства – один із шляхів адаптації законодавства України до європейського, адже Рада Європи неодноразово проводила оцінку чинного Кримінально-процесуального кодексу України, наполягаючи на тому, що система українського кримінального судочинства має бути змінена. Саме тому Президент України приділяє велику увагу реформуванню українського кримінально-процесуального законодавства. На користь цього свідчить виданий 17 серпня 2010 року Указ Президента України «Про Робочу групу з питань реформування кримінального судочинства» [1], відповідно до якого робочій групі постановлено підготувати та подати у тримісячний строк пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання питань кримінального судочинства. Очолює робочу групу Міністр юстиції України Олександр Лавринович, до її складу входять провідні фахівці України в галузі права, які представляють різні гілки законодавчої, виконавчої та судової влади, вузівську, академічну науку та міжнародні експерти. Так, наприклад, член робочої групи – заступник Міністра юстиції Ю.Д.Притика , розглядаючи проблеми нормативно-правового регулювання судово-експертної діяльності в аспекті реалізації пріоритетів у роботі Міністерства юстиції України на 2010 рік, виокремив коло питань, що потребують негайного вирішення стосовно норм кримінально-процесуального законодавства. Це питання призначення і проведення судової експертизи до порушення кримінальної справи, розширення переліку випадків обов’язкового призначення судової експертизи, проблеми кореспондування норм закону України «Про судову експертизу» з КПК щодо особи судового експерта, розширення кола джерел доказів, що отримуються через застосування спеціальних знань, введення норм щодо комплексної, комісійної судових експертиз, уточнення підстав для призначення додаткової та повторної експертиз тощо [2].
Взагалі питанням внесення змін до чинного кримінально-процесуального законодавства України приділялася велика увага науковців та практиків. Аналіз положень дисертаційних робіт зі спеціальності 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» показує, що вчені вказаної галузі у питомій вазі наукових досліджень звертаються до формулювання пропозицій щодо необхідності змін у кримінально-процесуальному законодавстві. Ці пропозиції стосуються використання науково-технічних засобів у процесі розслідування [3], вдосконалення законодавства і судової практики по відшкодуванню завданої злочином шкоди за ініціативою суду [4], провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру [5], підстав та процесуального порядку зупинення досудового розслідування [6], питань мови [7], принципів особистої недоторканості у кримінальному процесі [8], забезпечення безпеки суб’єктів кримінального процесу [9], кримінально-процесуальної активності потерпілого на досудових стадіях [10], протоколів слідчих і судових дій та інших документів як джерел доказів [11], судового контролю законності та обґрунтованості застосування запобіжного заходу – взяття під варту [12], правового становища військовослужбовців, розширення прав підсудних, потерпілих, захисту потерпілих і свідків від неправомірного впливу [13], засобів процесуального примусу; надання статусу протоколу допиту поясненням громадян [14] та ін. Чільне місце у пропозиціях учених та практиків в аспекті необхідності вдосконалення кримінально-процесуального законодавства посідають рекомендації, що стосуються здійснення судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об’єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки [15]. Ефективність експертного забезпечення правосуддя України у кримінальному провадженні та його якість залежать від чіткої регламентації норм кримінально-процесуального закону з питань призначення і проведення судової експертизи та відповідності цих норм іншим актам законодавства, що регламентує судово-експертну діяльність в Україні. Кримінально-процесуальний кодекс України, прийнятий у 1960 році, в подальшому змінювався та доповнювався, але стосовно призначення та проведення судової експертизи суттєвих змін не відбулося. У той же час, експертне забезпечення правосуддя у 1994 році отримало базовий закон України «Про судову експертизу», який, у свою чергу, в 2004 році з метою приведення його у відповідність до Конституції України та правозастосовної практики отримав суттєвих змін та доповнень, у тому, числі, й тих, що стосуються кримінального провадження.
Метою даної роботи є розроблення пропозицій з удосконалення норм кримінально-процесуального законодавства відповідних сучасним вимогам експертного забезпечення правосуддя України, що базуються на Конституції України, законі України «Про судову експертизу» та правозастосовний практиці, підкріпленій чинними підзаконними нормативними актами України з питань судово-експертної діяльності. Положення, що пропонуються, стосуються як вдосконалення тих норм, які вже існують у чинному КПК, так і норм, яких у чинному законі нема, але їх наявність, за думкою авторів, позитивно вплине на рівень судово-експертної діяльності в кримінальному процесі.
Вважаємо за необхідне, по-перше, доповнити перелік джерел доказів у кримінальній справі показаннями експерта, оскільки саме у показаннях експерта, які він дає під час допиту з метою роз’яснення чи доповнення висновку, міститься дуже важлива доказова інформація, яка не має в чинному процесуальному законі статусу джерела доказів. Існуюча ситуація не дає можливості особі або органу, що призначила експертизу, використовувати показання експерта в якості джерела доказів, і спонукає до призначення нової (або додаткової) експертизи, що, як найменш, затягує строки провадження по справі. По-друге, у зв’язку із цим окремою статтею кримінально-процесуального закону у главі «Докази», необхідно визначити правовий статус та порядок дачі показань експерта, отриманих під час його допиту. Цю норму «Показання експерта» пропонуємо викласти у такому вигляді:
«Показання експерта отримуються під час його допиту особою, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду з метою надання роз’яснень чи доповнень з приводу проведеної ним експертизи або причин повідомлення про неможливість її проведення.
Експерт зобов’язаний з’явитися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду для допиту з метою дачі показань.
Експерт не може давати показання з приводу експертизи, яка проводилася іншим експертом. Якщо експерт виконував експертизу у складі комісії експертів, то він може давати показання в межах результатів тих досліджень, які він безпосередньо проводив. Не можуть бути доказами повідомлені експертом дані, встановлення яких не потребує використання спеціальних знань в межах його компетенції.
За злісне ухилення від явки до суду, до органів досудового слідства або дізнання експерт несе відповідальність відповідно за частиною 2 статті 1853 або статтею 1854 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а за дачу завідомо неправдивих показань — за статтею 384 Кримінального кодексу України.
Показання експерта фіксуються у протоколі допиту експерта або в протоколі судового засідання . Експерт має право викладати письмово відповіді на питання, які ставляться йому під час дачі показань.
Якщо роз’яснення і доповнення неможливо отримати під час допиту, призначається нова, додаткова чи повторна експертиза».
Щодо доповнення переліку джерел доказів показаннями експерта, то така думка висловлювалася й іншими ученими, але деякі з пропозицій, з нашої точки зору, демонструють невиправдані уявлення їх авторів про саму сутність показань експерта, наприклад, про те, що зміст показань експерта можуть складати лише висновки, зроблені на підставі досліджень, проведених при виконанні експертизи [16]. Насправді, висновки – є результатом проведених експертом досліджень, що оформлюються у заключній частині експертизи; показання ж експерта мають роз’яснювати як заключну частину, так і самий хід досліджень та отримані результати.
Як зазначалося вище, вкрай необхідно ліквідувати прогалини чинного закону в аспекті кореспондування кримінально-процесуального законодавства з вимогами іншого законодавства щодо здійснення судово-експертної діяльності. Зокрема, потрібно ввести норму про залучення як експерта особи, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу». Така норма дозволить залучати в якості експертів висококваліфікованих професіоналів, що мають відповідні вищу освіту та освітньо-кваліфікаційний рівень в певній галузі знань, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.
Крім того, законом України «Про судову експертизу» передбачено проведення судових експертиз державними спеціалізованими установами у кримінальних справах за рахунок коштів, які безпосередньо і цільовим призначенням виділяються цим установам з державного чи місцевого бюджету, тобто за рахунок державних коштів. Щодо експертних установ Міністерства юстиції України, що не підпорядковані міністерствам чи відомствам, при яких функціонують органи дізнання, досудового чи судового слідства, тобто дійсно незалежних від них установ, фінансування на проведення судових експертиз здійснюється за рахунок державного бюджету України. Ця норма є прогресивною, оскільки забезпечує принцип фінансової незалежності державних спеціалізованих установ, демонструє турботу держави щодо здійснення правосуддя у кримінальному процесі і дозволяє реалізувати право будь-якої особи на експертне забезпечення правосуддя. Саме тому, у кримінально-процесуальному законі треба встановити норму, відповідно до якої залучення експертів спеціалізованих державних установ здійснюється за рахунок коштів, які цільовим призначенням виділяються цим установам з державного бюджету України. Відповідно, прирозподілі судових витрат у разі ухвалення обвинувального вироку, суд має присудити відшкодування обвинуваченим витрат на залучення експерта державної спеціалізованої установи до Державного бюджету України.
Треба також ввести в закон дефініцію «висновок експерта», що кореспондується з нормами інших видів процесуального законодавства; поняття первинної, одноосібної, комісійної, комплексної експертизи, удосконалити поняття додаткової та повторної експертизи. За нашою думкою, будь-який «брак» в роботі експерта, як то неясність, неповнота (у чинному законі – підстава для призначення додаткової експертизи), необґрунтованість (у чинному законі – підстава для призначення повторної експертизи) тощо, є підставою для призначення повторної експертизи, яка доручається іншому експерту (експертам). Адже як неповна чи неясна експертиза може бути обґрунтованою? Додаткова експертиза має призначатися у випадках, коли необхідно вирішити додаткові питання по досліджуваному первинною експертизою об’єктові, або дослідити додаткові матеріли (додаткові зразки для порівняльного дослідження, додаткові вихідні данні тощо), і не повинна пов’язуватися з неповнотою чи неясністю первинного дослідження. Виходячи з наведеного, статтю кримінально-процесуального закону «Висновок експерта»пропонуємо викласти у такій редакції:
«Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.
Експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про фактичні дані та обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового слідства та суду, і дати висновок з питань, які стосуються сфери її спеціальних знань. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу».
Висновок експерта – докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені питання. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.
Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. У разі необхідності в справі може бути призначено первинну, додаткову, повторну експертизу, яка може бути одноосібною, комісійною або комплексною.
Первинною є експертиза, коли об’єкт досліджується вперше.
Додаткова експертиза призначається у випадках, коли необхідно вирішити додаткові питання по досліджуваному первинною експертизою об’єктові, або дослідити додаткові матеріли (додаткові зразки для порівняльного дослідження, додаткові вихідні данні). Додаткова експертиза, доручається тому ж самому або іншому експертові.
Коли висновок експерта буде визнано не досить ясним, необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи, може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові або іншим експертам.
Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань.
Комплексна експертиза проводиться у випадках, коли для вирішення питання потрібні спеціальні знання в різних галузях науки, техніки, мистецтва тощо, або в різних напрямах однієї галузі знань; комплексна експертиза може бути доручена як комісії експертів, так і одному експертові, який володіє знаннями в різних галузях, необхідними для вирішення питання. Комісія експертів проводить дослідження, виходячи з компетенції кожного із її членів, про що зазначається у висновку, та формулює загальний висновок.
Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, окрім передбачених цим законом обов’язкових випадків призначення експертизи. Незгода з висновком експерта повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.
Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або які раніше були ревізора