клас. Судові експертизи інтелектуальної власності.

У структурі експертної ідентифікаційного дослідження розрізняються чотири основні стадії: підготовча, роздільне дослідження, порівняльне дослідження, оцінка отриманих результатів та формування висновку. В окремих випадках до методики експертизи включається ще одна стадія - отримання експериментальних зразків.

Завдання експерта на підготовчій стадії:

- познайомитися з постановою, усвідомити поставлені питання і визначити їх належність до його компетенції;

- провести попередній огляд представлених об'єктів зазначити, чи не порушена упаковка, є на нею засвідчують реквізити та підписи (слідчого, спеціаліста, понятих); після розкриття упаковки оглянути її вміст, перевірити відповідність вкладень реквізитами;

- ознайомитися з матеріалами справи, передусім з тими, в яких відображені умови виявлення, фіксації і вилучення об'єктів дослідження та зразків для порівняння; переконатися в тому, що на експертизу вчинили саме ті об'єкти, які були виявлені або отримані у ході слідчих дій;

- оцінити репрезентативність і порівнянність з досліджуваними об'єктами порівняльних зразків; при великому кількості представлених об'єктів згрупувати їх у цілях більш планомірного дослідження;

- підготувати технічну базу дослідження;

- визначити порядок дослідження, послідовність застосування необхідних методів (методик);

- при недостатності представлених зразків або матеріалів справи направити запит про додаткові матеріалах або зразках із зазначенням умов їх отримання.

Остання обставина не завжди може бути встановлено на цій стадії. Іноді воно виявляється тільки в ході дослідження.

На стадії роздільного дослідження:

- проводиться кваліфікований (з використанням технічних засобів) огляд кожного об'єкта, складається його характеристика за призначенню, конструктивним і функціональним особливостям;

- шляхом застосування спочатку неруйнівних методів встановлюється, які зміни відбулися з об'єктом в внаслідок злочинного події, які сліди, фрагменти належать до безпосереднього об'єкту дослідження;

- виявляються загальні і приватні ознаки об'єкта дослідження; на них відшукуються однойменні сліди, вивчаються ознаки останніх, зазначається їх стійкість (або нестійкість); визначається механізм та умови утворення слідів;

- ті ж операції проводяться і в щодо зразків, робиться розмітка ознак.

В результаті роздільного дослідження повинно скластися чітке уявлення про систему ознак, сукупності индивидуализирующих кожен об'єкт.

92-93. Види експертних дослідженнь

Експертним називається дослідження, яке проводить експерт у кримінальному, цивільному, господарському або іншому виді процесу за завданням правоохоронних органів. Воно полягає у вивченні експертом за дорученням суду, слідчого та інших правоохоронних органів речових доказів й інших матеріалів з метою встановлення фактичних даних і обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Воно є основою судової експертизи, яка є засобом отримання доказів (ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України).

На підставі дослідження експерт робить висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність (ст. 75 Кримінально-процесуального кодексу України, ст. 81 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 143 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 31 Господарського процесуального кодексу України).

Експертизи можуть бути призначені постановою слідчого або ухвалою суду першої інстанції, якщо виникає необхідність у залученні спеціальних знань. У деяких випадках, установлених законом, вони призначаються в обов'язковому порядку.

Експертне дослідження можна призначати у цій справі і з конкретних питань вперше (первинне), проводити з тих самих питань у разі незгоди органу, що призначив експертизу, з її висновком (повторне), вирішувати коло питань, яке на етапі призначення експертизи вважається повним (основне), вирішувати коло питань залежно від ситуації, які не увійшли до переліку питань основної експертизи, неповноти або нечіткості ходу її дослідження і висновків (додаткове).

Експертні дослідження виконує один експерт або група експертів. Дослідження, виконане групою експертів, називають комісійним. Воно може бути однопредметним (у дослідженні беруть участь експерти однієї спеціальності, наприклад, товарознавці) і багатопредметним, комплексним (дослідження проводять експерти різних спеціальностей, наприклад, криміналіст і Експертне дослідження може проводити лише особа, призначена експертом у встановленому законом порядку. Не дозволяється експертне дослідження підміняти дослідженнями, які проводяться до порушення кримінальної справи (дослідження спеціаліста, який дає висновок, довідку).

За завданнями, цілями і методами розрізняють види (рівні). За науковою класифікацією експертні дослідження поділяються на класифікаційні, ідентифікаційні, діагностичні й ситуаційні.

Класифікаційні дослідження

За ступенем індивідуалізації досліджуваних об'єктів експертизи можуть бути класифікаційними та ідентифікаційними. Класифікаційні дослідження застосовуються для проведення товарознавчої експертизи, судово-біологічної, фармацевтичної, криміналістичної експертизи матеріалів, речовин та виробів (КЕМРВ). За їх допомогою встановлюють належність об'єкта до якогось класу, роду, виду, групи (групову належність). Клас об'єкта можна визначати в дуже вузьких межах, але його індивідуальності експертиза не встановлює.

Наприклад, завдання класифікаційної криміналістичної експертизи - встановити:

- групову належність;

- якою рукою (лівою чи правою) залишено сліди;

- яким пальцем залишено слід;

- чи не залишені сліди рукавичками;

- до якого виду належить взуття, сліди якого залишено на місці події;

- взуттям якого розміру залишено сліди;

- зубами людини чи тварини залишено сліди;

- зубами якої щелепи залишено сліди;

- яким знаряддям утворено сліди на предметі;

- транспортом якого виду залишено сліди на місці події (мото, вело, авто);

- на яких автомашинах встановлюють шини даної моделі;

- чоловіком чи жінкою виконано цей текст.

94. Ідентифікаційні дослідження

Вищим рівнем дослідження з метою вирішення завдань, які є найбільш певними і категоричними для встановлення конкретно-індивідуальних фактів, є ідентифікаційні дослідження. Це переважно криміналістичні експертизи. Вони встановлюють тотожність досліджуваного об'єкта і мають найбільше доказове значення в кримінальному та інших процесах.

Під час ідентифікації одиничний об'єкт виокремлюється з безлічі подібних до нього на основі ідентифікаційних ознак (властивостей) об'єкта, які відповідають певним вимогам.

Ознака характеризує зовнішні якості об'єкта, а властивості - внутрішні. У криміналістичній ідентифікації ознаками вважають зовнішню будову предмета, його просторові межі, геометричну форму, розмір, рельєф поверхні, об'єм, розміщення та співвідношення сторін, частин, заглиблень.

Властивості - це фізична природа, стан, структура, твердість, маса, електропровідність тощо. Усі частки поділу об'єкта зберігають однакові властивості. Властивість може ділитися, а ознака - ні.

Ідентифікаційна ознака має бути:

- відображеною в засобі ідентифікації, бо тільки за його допомогою встановлюється тотожність;

- відхиленням від типового утворення з характерною особливістю, яка рідко трапляється;

- відносно стійкою (незначно змінюватися у часі протягом ідентифікаційного періоду);

- незалежною; бувають залежні ознаки з різним ступенем залежності, вони непридатні для ототожнення;

- зрідка траплятись. Чим рідше трапляється ознака, тим вище її ідентифікаційне значення. Частота виявлення й ідентифікаційна значущість ознак у різних видах ідентифікаційних досліджень визначається за допомогою математичної теорії ймовірності та застосування комп'ютерів;

- доступною для сучасних методів пізнання. Не всі відкриті наукою властивості й ознаки живої і неживої природи достатньо вивчені. Тому немає надійних науково обґрунтованих методик їх дослідження, і ці ознаки не можна використовувати як ідентифікаційні.

Класифікація ознак ґрунтується на їх значенні у процесі ототожнення. Ознаки поділяються на загальні й окремі (індивідуальні). Фактично всі ознаки є типовими, бо можуть повторюватися. Особливості об'єкта, які не є вираженням його групових властивостей, називають окремими ідентифікаційними ознаками. У процесі ідентифікації встановлюють комплекс ознак, що містить як загальні, так і окремі ознаки. Груповий комплекс притаманний всім представникам певної групи об'єктів, а індивідуальні - тільки одному об'єкту.

В ідентифікаційних процесах загальні, окремі ознаки і властивості об'єднують у сукупність, оцінюють її неповторність і тільки після цього роблять висновок про тотожність об'єктів. У разі ідентифікації за матеріальними відображеннями порівнюються ознаки і властивості ідентифікуємого об'єкта з ознаками і властивостями відображень на іншому (інших) об'єкті (засобах ідентифікації, які є носіями слідів злочину, виявлених на місті події при проведенні слідчих дій).

Під час ідентифікації за ідеальними слідами пам'яті (уявними образами) порівнюють уявний образ з реальним об'єктом, що пред'являється особі для впізнання. Таку ідентифікацію здійснюють у процесі слідства: пред'явлення особі для впізнання людей, предметів, фотознімків, трупів людей або тварин, ділянок місцевості тощо.

Сучасні об'єкти ідентифікаційних досліджень різноманітні та складні за структурою. Для їх дослідження використовують засоби і методи, що ґрунтуються на застосуванні математичного апарату, засобів обчислювальної техніки, кібернетичних обчисленнях (почеркознавчі, судово-бухгалтерські, хімічні, біологічні, авто-технічні дослідження).

У процесі дослідження вирішуються такі ідентифікаційні завдання:

- ототожнення конкретного об'єкта (особа, знаряддя, засіб);

- встановлення певного факту (про написання двох рукописів однією людиною, про залишення різних слідів однією особою);

- встановлення, що кулі вистріляні з однієї зброї;

- встановлення цілого за його частинами (розірваний документ);

- ототожнення джерела походження (набої до зброї, фальшиві гроші);

- ототожнення матеріалів та інструментів, що використовувалися для виготовлення документів, зброї, предметів.

Питання про те, який мінімальний комплекс ознак у кожному конкретному випадку є достатнім для обґрунтування категоричного висновку, є важливим у теорії експертології і залежить від багатьох факторів. Вирішення його залежить від якості поданих експертові об'єктів, повноти та ретельності дослідження, від професійної підготовки, кваліфікації і досвіду експерта, інших його суб'єктивних якостей. Розв'язання поставленого завдання дає змогу звести до мінімуму вплив суб'єктивних факторів і виробити об'єктивні критерії оцінювання, а отже, підвищити науковий рівень достовірності експертизи і запобігти експертним помилкам.

95. Діагностичні дослідження

Наведені далі теоретичні положення діагностики як окремого методу пізнання становлять теоретичну базу діагностичної судової експертизи.

Предметом діагностики як галузі знань є закономірності відображення якостей людей, предметів, явищ, які дають змогу визначити їх стан і характер змін, внесених внаслідок процесу вчинення злочину.

Об'єктом конкретної діагностичної експертизи є сукупність якостей (досліджуваних предметів, людини, явища) і їх відображень, які вивчають з урахуванням механізму взаємодії та співвідношення різних зв'язків, що виникають у процесі події злочину.

Умовою діагностики є наявність класифікованих знань про об'єкти, здобутих науковим і дослідним шляхом і не пов'язаних загальним походженням з об'єктом, що розпізнається.

Предметом криміналістичного діагностування є фактичні дані, що підлягають встановленню і мають доказове значення. Це природа, стан події злочину і будь-яких об'єктів, що пов'язані з подією злочину. Ці об'єкти можуть бути як матеріальними (люди, предмети, речовини тощо), так і нематеріальними (обставини, ситуації, зв'язки і відношення об'єктів та їх відображень об'єктивних і суб'єктивних).

Особливим предметом криміналістичної діагностики є людина, її прояви: загально-фізичні та окремі ознаки (стать, вік, зовнішність, стан здоров'я, антропологічна належність тощо); психологічні якості (пам'ять, спостережливість); здібності або навички (професійні, побутові, спортивні); соціальні (освіта); навички, форми, види, особливості діяльності, поведінки тощо.

Об'єкти, що беруть участь у діагностичному процесі, поділяються на такі, що діагностуються (природу яких слід установити) і такі, що діагностують (за їх допомогою встановлюється природа об'єктів, що діагностуються).

На практиці об'єкти, що діагностують, є речовими зразками, так само як і інформація про них, що характеризує їхній клас, вид, групу, до якої вони належать.

Криміналістична діагностика за своєю сутністю є загальнонауко-вим поняттям діагностики - діагностичного процесу та його результату як особливого виду пізнання. Це такий вид пізнання, що виявляється в розпізнаванні (встановленні, визначенні, виявленні) конкретного явища на підставі абстрактного знання про нього, необхідному, суттєвому, чим таке явище відрізняється від інших.

Діагностичний процес полягає у визначенні сутності конкретного об'єкта, а також у порівнянні його природи з природою об'єктів певного класу, роду, виду, класифікації, встановленої наукою і досвідом. До такого роду криміналістичної експертизи можна віднести встановлення часу події, механізму події, способу дії даної особи. Експерт діагностує досліджувані ним явища і робить аргументований висновок, який має доказове значення, оскільки воно причинно пов'язане з досліджуваною подією.

Види криміналістичної діагностики класифікуються з урахуванням характеристики предмета, об'єкта, методу, технічних умов вирішення діагностичних завдань.

Зміст криміналістичного діагностичного процесу становлять дії, спрямовані на вирішення конкретного діагностичного завдання, результати якого мають судово-доказове значення. Наприклад, завданнями, що вирішуються діагностичними дослідженнями в галузі судової балістики, є:

- визнання предмета вогнепальною зброєю;

- визначення виду вогнепальної зброї;

- визначення технічного стану (справність, придатність до пострілу);

- можливість пострілу без натиснення на спусковий гачок;

- встановлення механізму пошкодження;

- встановлення причини пострілу та пошкодження зброї;

- визнання предметів набоями;

- визнання придатності набоїв для пострілу;

- відношення предметів до інструментів і матеріалів для виготовлення набоїв;

- визначення відносної давності пострілу за наявністю продуктів пострілу в каналі ствола;

- визначення черговості пострілу за слідами;

- визначення пробивної здатності (кінетичної енергії) снаряду;

- визначення однорідності, групової належності набоїв до мисливської зброї.

Вирішуючи діагностичні завдання, об'єкти дослідження зазвичай порівнюють з аналогічними об'єктами або знаннями про досліджуваний об'єкт, знаннями, що накопичені наукою, експертною практикою про клас (вид) імовірного об'єкта.

Експерт на будь-якому рівні експертного дослідження, навіть під час проведення ідентифікаційної експертизи, завжди діагностує в процесі вивчення об'єкта експертизи механізм його утворення, стан. Проте використання методу діагностування не виключає самостійного рівня експертного дослідження у формі діагностики, що постають перед тим чи іншим видом експертизи.

Зміст і послідовність пізнавальних дій діагностичного процесу визначаються основними стадіями експертного дослідження: підготовчою, роздільною, порівняльною і оціночною.

Під час підготовки виявляють і вивчають характер, напрям і межі дій різних факторів (умов), які впливають на достовірне встановлення характеристик об'єктів, що діагностують.

У ході роздільного дослідження виявляються і фіксуються ознаки об'єкта для діагностики, що характеризують його природу, кількість, якість.

На цій стадії визначають значущість ознак - чи є вони випадковими, чи виражають сутність об'єкта.

У порівняльній стадії встановлюють збіги й розбіжності об'єктів, що діагностуються, і об'єктів, які діагностують.

На заключній (оціночній) стадії оцінюється якість збігів та розбіжностей і формулюється висновок:

- категоричне розпізнавання об'єкта або заперечення цього;

- імовірне встановлення сутності або її виключення;

- неможливість діагностувати сутність об'єкта у зв'язку з невизначеністю виявлених ознак або відсутністю класифікації об'єктів з виявленими під час дослідження ознаками.

96. Ситуаційні дослідження

Ситуаційні (або ситуалогічні) дослідження сформувалися в 70-ті роки XX ст. і успішно проводяться в рамках криміналістичної експертизи (визначення взаємного положення транспортних засобів, положення того, хто стріляв, і потерпілого, встановлення можливості пострілу без натискування на спусковий гачок за певних умов.

Це дослідження охоплює подію з різних сторін (час, місце, структура, спосіб вчинення, злочину, засоби, які використовував злочинець). Для цього потрібні спеціальні знання з певних галузей науки. Не викликає сумніву правомірність цих досліджень. Слід відрізняти діяльність експерта в судовій експертизі від слідчої дії, що пов'язана з вивченням механізму злочину. Різниця в тому, що в експертизі застосовують спеціальні знання тієї чи іншої предметної судової науки, а під час проведення слідчої дії в цій ситуації розбирається безпосередньо слідчий, іноді за участі спеціаліста.

Однак на практиці існує тенденція, коли як результати комплексного дослідження видаються дані аналізу висновків інших експертиз, відомі дані з матеріалів справи тощо. Такі дії експерта слід розглядати як перевищення його повноважень і перетворення його на учасника "доказування і своєрідного наукового суддю", який суперечить закону й теорії доказів і може завдати шкоди встановленню істини.

На практиці спостерігаються і такі випадки, коли експерт на власний розсуд запрошує консультанта для вирішення того чи іншого питання. При цьому не надсилаються повідомлення органу, який призначив експертизу, для винесення спеціальної постанови, а запрошений консультант не підписує висновку експерта і взагалі його діяльність не відбивається у висновку. Така практика суперечить процесуальному законодавству, бо питання щодо залучення спеціалістів для офіційної діяльності можуть вирішувати лише органи, що призначили експертизу. У спеціальній літературі зазначається, що яке б, навіть незначне, дослідження не проводила запрошена особа, вона є експертом, тому результати її дослідження мають бути оформлені висновком. Будь-який інший шлях залучення експерта до участі в кримінальному процесі не дає необхідних гарантій, пов'язаних із проведенням експертизи.

Експерт дає висновок про наявність чи відсутність причинного зв'язку, про причину або наслідок. Методика експертного дослідження причинного зв'язку визначається характером завдання, поставленого перед експертом.

Всі ситуативні питання поділяють на 7 груп:

- чи є причинний зв'язок між А і Б;

- яка причина явища Б;

- які наслідки явища А;

- чи є в причинах А, наслідках Б або в причинному зв'язку між А і Б певні названі якості (ознаки);

- яке явище - А чи Б відбулося раніше;

- чи була можливість запобігти наслідкам;

- чи мав обвинувачений можливість передбачити ці наслідки. Ситуаційна експертиза має інтегральний характер, є переважно

комплексною експертизою, яка передбачає залежно від вирішуваних ситуаційних завдань, проведення ідентифікаційних, класифікаційних, діагностичних видів досліджень. Вона потребує також глибокого теоретичного дослідження.

Судово-лінгвістична (авторознавча) експертиза

Судово-лінгвістична експертиза визначає фактичні дані про особу автора (чи виконавця) тексту та про умови створення мовного повідомлення (мотивацію, цілі, настанову автора, збиваючи фактори, викривлення відображеної у свідомості інформації, адаптацію мовних засобів до можливостей адресата, маскування мовної ситуації шляхом диктування, навмисного викривлення писемного мовлення, створення тексту у співавторстві, тощо). Іншими словами, судово-лінгвістична експертиза надає інформацію стосовно учасників мовленнєвого акту, умов його протікання та співвіднесеності його результату (тексту) з дійсністю.

Об'єктом судово-лінгвістичної експертизи є текст мовного повідомлення або його фрагмент як реалізація мовленнєвих навичок людини.

Проводити цей вид експертиз має право лише особа з вищою філологічною освітою, бажано із спеціальною експертною підготовкою.

Судово-лінгвістична експертиза дозволяє вирішувати ідентифікаційні, класифікаційні, діагностичні та ситуаційні завдання.

Ідентифікаційні завдання У межах ідентифікаційних завдань встановлюються авторство тексту відносно конкретної людини, а також тотожність декількох анонімних текстів невідомого автора.

Класифікаційні завдання. До класифікаційних завдань судово-лінгвістичної експертизи відносяться встановлення статі, віку, соціального стану, професійної належності (в тому числі конкретних професійних навичок - діловодства, відбору показань, тощо), рівня освіти, рідної чи основної мови спілкування, місця формування мовних навичок або визначення діалекту, говірки, вплив яких спостерігається у досліджуваному тексті, тощо.

Діагностичні завдання. Під зазначеними завданнями розуміються встановлення незвичного тимчасового психофізіологічного стану автора (виконавця) тексту на момент створення (виконання) останнього та розпізнання наявності у автора стійких патологій мовно-розумових процесів без постановки діагнозу.

Ситуаційні завдання. Розв'язання ситуаційних завдань передбачає моделювання, відновлення повної або часткової картини мовленнєвої ситуації, а саме: створення тексту в співавторстві, з імітацією чужого мовлення, з використанням довідкової літератури, з літературно-художньою обробкою, тощо.

У рамках відтворення мовленнєвої ситуації судово-лінгвістична експертиза може вирішувати такі питання:

Чи є автором тексту, що починається та закінчується відповідно словами (надається конкретний опис), певна особа?

Однією чи різними особами складені тексти (конкретний опис)?

Чи складені окремі фрагменти представленого на дослідження документу різними особами?

Чи не перебував автор (виконавець) у незвичному психофізіологічному стані під час створення (виконання) тексту?

Чи не спостерігаються у тексті (конкретний опис) ознаки наявності у його автора стійкої патології мовно-розумових процесів?

Яка стать та вік виконавця досліджуваного тексту?

Чи не створений текст (конкретний опис) з навмисним викривленням писемного мовлення?

Чи не виконаний текст (конкретний опис) під диктовку?

Чи не створений текст (конкретний опис) у співавторстві?

98-108. Етапи підготовки та призначення судової експертизи

Підготовка до призначення та проведення судової експертизи передбачає п'ять етапів:

- підготовку матеріалів для дослідження (речові докази, жива особа, труп або його частини тощо);

- отримання порівняльних зразків для дослідження (матеріальні об'єкти, що надаються експерту для порівняння з об'єктами, які ідентифікуються або діагностуються. Це можуть бути зразки почерку, відбитки пальців рук, зліпки зубів, взуття, проби крові, слини, зразки шрифту друкарської машинки, які використовуються в процесі проведення експертиз як порівняльні матеріали при дослідженні рукописів, предметів з відбитками рук, ніг, зубів, паперів та інших об'єктів, які надаються експерту для дослідження. В ст. 199 КПК України вказано, що в разі потреби слідчий має право винести постанову про вилучення або відібрання зразків почерку та інших зразків, необхідних для експертного дослідження. У цьому разі отримання зразків для порівняльного дослідження є процесуальною дією, яка полягає в отриманні порівняльних матеріалів для експертного дослідження. Для відібрання або вилучення зразків слідчий може використовувати допомогу спеціаліста. Про відібрання зразків складається протокол.

Вимоги до порівняльних зразків:

- не може бути піддано сумніву їх походження від об'єктів, що перевіряються;

- вони повинні відображати достатній обсяг їх властивостей;

- повинні бути придатними для співставлення з ідентифікуючими об'єктами.

Порівняльні зразки поділяються на вільні та експериментальні.

Вільні зразки - це об'єкти, які виникли поза зв'язком із даною кримінальною справою і їх виникнення, як правило, належить до періоду часу, що передував вчиненню правопорушення та порушенню кримінальної справи - заяви, листи і т. ін. Вільні зразки можуть бути виявлені під час провадження обшуку, виїмки, огляду.

Експериментальні зразки спеціально отримуються для порівняльного дослідження у підозрюваного, обвинуваченого, свідка або потерпілого на підставі та у порядку, передбаченому ст.199 КПК України.

Підготовка та призначення судових експертиз складається з таких етапів:

- обрання моменту призначення експертизи (вибір моменту призначення експертизи передбачає визначення її місця у системі інших слідчих (судових) дій. Визначення часу призначення експертизи пов'язано з особливостями розслідуваного злочину, слідчою ситуацією, наявністю або відсутністю необхідних матеріалів для призначення експертизи);

- визначення мети та конкретних завдань експертного дослідження, формулювання питань експерту (предмет експертизи - це ті обставини, які можуть бути з'ясовані в процесі експертного дослідження, фактичні дані, які встановлюються на основі спеціальних знань та дослідження матеріалів справи, перед експертом можуть бути поставлені тільки такі питання, для вирішення яких необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання);

- вибір експертної установи або експерта (здійснюється в залежності від виду експертизи, об'єктів дослідження та питань, що підлягають вирішенню. В Україні існує розгалужена мережа спеціалізованих судово-експертних установ та відомчих служб з різних галузей знань, які були розглянуті вище. В більшості випадків, проведення експертизи доручається цим установам, а іншим особам - лише при неможливості проведення експертизи в експертній установі чи службі);

- винесення постанови про призначення експертизи. Постанова складається із трьох частин:

- вступна частина де зазначаються: дата і місце складання постанови, посада, звання, прізвище слідчого, кримінальна справа, у якій призначається експертиза;

- у описовій частині викладаються: суть справи та обставини, які обумовили необхідність проведення експертизи, а також особливості, що стосуються об'єкта дослідження, які можуть мати значення для висновку. Звершується описова частина формулюванням підстав для призначення експертизи;

- у резолютивній частині формулюється рішення про призначення експертизи, називається її предметний вид за існуючою класифікацією (криміналістична, судово-медична, психіатрична тощо), за процесуальними ознаками (повторна, додаткова, комісійна, комплексна); вказується прізвище експерта, питання, з яких він має дати висновок, перелік матеріалів, що направляються експерту.

Етапи проведення експертизи та форми висновків

Проведення експертизи складається з таких основних етапів:

- підготовчий, який включає вивчення наданих матеріалів, з'ясування сутності поставленого перед експертизою завдання, визначення достатності наявних матеріалів, окреслення загальної схеми дослідження, постанову окремих завдань, які вирішуються кожним експертом окремо;

- аналітичний, який передбачає виявлення властивостей об'єктів дослідження шляхом застосування різних методів та засобів;

- порівняльний, на якому проводиться співставлення об'єктів та визначення характеру зв'язків, що існують між ними;

- заключний, який складається із оцінки результатів, виділення підстав для висновків та формулювання відповідей на поставлені питання (висновків).

Проведення експертизи завершується висновками, які бувають викладені у таких формах:

- категоричне (позитивне чи негативне) вирішення питання в повному обсязі;

- категоричне позитивне часткове вирішення питання (ймовірний висновок) з обґрунтуванням неможливості його вирішення у повному обсязі (усі виявлені характеристики об'єктів, що порівнюються, співпадають, але їх недостатньо для категоричного позитивного вирішення в повному обсязі; в цьому випадку замість ототожнення може бути визначена спільна родова або групова належність);

- висновок про непридатність об'єктів для вирішення поставленого питання (наприклад, непридатність речових доказів для встановлення факту контактної взаємодії через відсутність ознак механізму взаємодії);

- повідомлення про неможливість вирішення питання із детальним обґрунтуванням причин.

Оцінка висновку експерта

Оцінка висновку експерта полягає в його наукової достовірності. Існує два способи оцінки наукової достовірності висновку:

1. Аналіз умов і методів проведених досліджень. При аналізі умов і методів проведених досліджень суттєве значення мають такі питання:

- чи компетентні експерти;

- чи досліджуються справжні об'єкти;

- чи відповідають зразки, представлені на експертизу, таким загальним вимогам: безсумнівність походження, репрезентативність, порівнянність;

- чи переконливі кінцеві наукові положення, прийняті експертом;

- чи є проведені експертами дослідження повними, а їхні висновки достовірними;

- чи не є висновки експертів суперечливими;

- яка форма висновку.

2. Зіставлення висновків експертів з іншими доказами, що містять відомості про предмет дослідження.

118-121. Експертна профілактика: форми реалізації та способи фіксації Ключові слова: експертна профілактика, форми експертної профілактики, фіксація експертної профілактики. © Д.П. Гуріна, 2009 Вісник Академії адвокатури України 146 число 1(14) 2009. рони складу злочину, вони можуть сприяти виявленню безпосередніх причин скоєння злочину чи таким, що сприяли йому. Іноді вони можуть мати значення для усунення таких причин і умов, які викликають або полегшують можливість скоєння інших правопорушень, а не тих, з приводу яких проводиться розслідування. Експертиза з питань профілактичного характеру може бути призначена спеціаль- но або питання про причини та умови, що сприяли скоєнню злочину, можуть бути поставлені разом з іншими. В низці випадків призначення експерти- зи тільки з питань профілактичного харак- теру є правильнішим з точки зору тактики розслідування. Тому ми погоджуємося з тими авторами, які вважають, що питання про причини та умови, що сприяли скоєнню злочину, не є додатковими по відношенню до основних питань, поставлених перед експертом [14, 72–73]. Слід зазначити, що серед обставин профілактичного характеру, які можуть бути встановлені експертом, виділяють такі групи: 1. Обставини технічного характеру, тобто такі недоліки об’єктів, які роблять можливим злочинне посягання на цей об’єкт, недоліки технологій виробництва, конструктивні та заводські дефекти зброї, транспортних засобів та інші обставини, що сприяли скоєнню злочинів, для встановлен- ня яких потрібні науково-технічні знання. До цієї групи також належать і неправильні, з професійної точки зору, дії осіб щодо екс- плуатації техніки. 2. Обставини організаційно-правового характеру: а) недоліки правового регулювання ви- робництва, транспорту, звітності та іншої діяльності, яка є об’єктом експертного дослідження; б) недоліки в організації виробництва, транспорту, звітності та ін., які виявляються у порушенні відповідними особами норма- тивних правил, що регулюють окремі види господарської діяльності; в) недоліки в організації виробництва, транспорту та ін., які не пов’язані з пору- шенням нормативних правил та недоліками правового регулювання. 3. Обставини медичного характеру: а) обставини, що характеризують особу злочинця (наприклад, психопатичний роз- виток особи, пов’язаний із перенесеною у дитинстві хворобою); б) обставини, що викривають недоліки в медичному обслуговуванні населення, які сприяють, наприклад, вчиненню лікарських помилок чи отруєнь медичними препарата- ми [11, 17–19]. Якщо перед експертом ставляться питання профілактичного характеру, які виходять за межі його компетенції або для вирішення яких недостатньо наданих матеріалів, експерт складає повідомлення про неможливість дати висновок. Разом із тим він може порекомендувати, куди слід звернутися для вивчення тих питань, на які він не зміг відповісти. Якщо експерт не може дати відповідь не деякі питання, це повинно бути відображено у висновку [12, 33–34]. У постанові про призначення експер- тизи необхідно ретельно викласти факти та рекомендації, які можуть мати значення для виявлення обставин, що сприяли скоєнню правопорушення, а також розробці реко- мендацій щодо їх попередження. Експерту слід надати всі необхідні матеріали – речові докази, зразки, документи, в яких містяться факти, що мають значення для виявлення обставин профілактичного характеру. Висновок експерта з питань профілак- тичного характеру складається у звичайній формі, він повинен бути чітким, послі- довним, не містити у собі протиріч. У до- слідницькій частині описуються фактичні обставини, які, на думку експерта, могли сприяти скоєнню правопорушення. Повідо- мляються хід та результати експериментів, якщо вони проводились [2, 34]. Використання права експерта на ініціа- тиву тепер є основною формою залучення спеціальних знань для встановлення об- ставин, що мають значення у попередженні правопорушень. Встановлення обставин профілактичного характеру, що належить до тієї області знань, в якій конкретний Д.П. Гуріна 147 спеціаліст проводить експертизи, хоча і не є процесуальним обов’язком експерта, повинно розглядатися як його професій- ний обов’язок [14, 81]. Право експерта на ініціативу дає експерту підґрунтя для вста- новлення ним обставин, що мають значення для попередження правопорушень, навіть якщо у постанові про призначення експер- тизи не містяться питання профілактичного характеру. Встановлення відомостей, що не перед- бачені питаннями, які поставлені перед екс- пертом, можуть стосуватися як досліджува- ного речового доказу, так й інших речових доказів та зразків. Якщо при проведенні експертизи будуть отримані відомості, які вказують на можливість встановлення но- вих фактів, що мають значення для справи, спеціалістом іншої галузі знань, експерт повинен сповістити про це керівника екс- пертної установи. Спеціальні знання можуть викорис- товуватися за власною ініціативою також при встановленні таких фактів, які хоча і не знаходились в причинно-наслідковому зв’язку з подією, що розслідується, але в деяких випадках могли б призвести до шкідливих наслідків. До процесуальної форми профілактич- ної діяльності співробітників експертних установ також відносять участь в огляді місця події та відтворенні обстановки та обставин події. Консультації спеціаліста щодо припинення злочинів іноді можуть надаватися спеціалістом в процесі про- ведення оперативно-розшукових заходів (наприклад, рекомендації щодо фотогра- фування оперативним шляхом безтоварних документів). До непроцесуальної форми профі- лактичної діяльності співробітників екс- пертних установ належить узагальнення експертної, судової і слідчої практики, проведення наукових досліджень з питань експертної профілактики, надання на осно- ві спеціальних знань науково-практичної допомоги державним та громадським організаціям у виявленні обставин, що мають значення для профілактики право- порушень. Матеріалів конкретних експертиз часто буває недостатньо для дослідження обста- вин, які сприяли скоєнню правопорушень, а також розробки рекомендацій профілактич- ного характеру. Додаткові відомості можуть бути отримані за допомогою узагальнень експертної практики, які проводяться: а) за об’єктами експертного досліджен- ня (вони повинні ґрунтуватися на матеріа- лах, що пов’язані з окремими об’єктами, незалежно від місця скоєння злочину та юридичної кваліфікації). До таких об’єктів належать об’єкти судово-балістичної екс- пертизи – для встановлення недоліків у виготовленні, зберіганні, використанні зброї та боєприпасів; об’єкти трасологічної експертизи – для виявлення недоліків у зберіганні та транспортуванні матеріаль- них цінностей, а також конструктивних дефектів окремих видів замків та інших замикаючих пристроїв; об’єкти почеркоз- навчої експертизи та криміналістичного дослідження документів – для виявлення порушень та недоліків, що мають місце у правилах оформлення та зберігання окре- мих видів документів, виготовлення та використання матеріалів письма, штампів, печаток; об’єкти автотехнічної експертизи – для встановлення причин дорожньо- транспортних пригод, що пов’язані з тех- нічними недоліками транспортних засобів, а також порушеннями, що мали місце у ро- боті осіб, які відповідають за експлуатацію і ремонт транспортного засобу та ін.; б) за територіальною ознакою (про- водяться на основі експертних матеріалів, що належать до окремої території або ді- яльності конкретних установ). Наприклад, узагальнення причин і умов, що сприяють скоєнню крадіжок в окремих галузях господарства або в окремому регіоні, чи узагальнення причин, що привели до порушень правил техніки безпеки буді- вельних, сільськогосподарських та інших робіт, узагальнення причин, що привели до порушень правил протипожежної безпеки торгівельних підприємств, виробничих об’єктів та ін.; в) за окремими категоріями та групами правопорушень (вихідними даними для Вісник Академії адвокатури України 148 число 1(14) 2009. узагальнення такого роду можуть бути про- філактичні пропозиції, що були розроблені при проведенні конкретних експертиз) [12; 14; 16]. В криміналістичній літературі немає одностайності в вирішенні питання, де експерт повинен викласти свої висновки профілактичного характеру – у своєму висновку чи в окремому документі (листі, повідомленні, рекомендації). Ряд авторів висловлює думку про те, що експерт не має права відображати встановлені обставини профілактичного характеру у висновку, інші науковці вважають, що крім висновку експерта не існує іншого процесуального документа, що відображає думку судового експерта. Останні вважають, що відобра- ження профілактичних питань у висновку надає відомостям процесуального зна- чення. Вважаємо, що заслуговує на підтримку думка більшості авторів про те, що спо- сіб фіксації експертної профілактики за- лежить, в першу чергу, від форми, в якій вона здійснюється. Якщо профілактика здійснюється у процесуальній формі, то доцільно викласти обставини профілак- тичного характеру у висновку експерта. Рекомендації про усунення встановлених експертом обставин, які сприяли правопо- рушенню, також повинні бути викладені у висновку експерта. З цього правила можна зробити ви- няток, якщо відомості, встановлені екс- пертом, не можуть бути оприлюднені до закінчення кримінальної справи. В такому випадку експерт може викласти обставини, що сприяли скоєнню злочину, та висловити свої рекомендації в окремому листі. Немає одностайності у вирішенні питання щодо адресата, якому повинні направлятися висновки експерта про об- ставини, що сприяли скоєнню злочину, та рекомендації щодо їх усунення. Вважаємо, що вказані документи повинні направляти- ся органу, який призначив експертизу. Без- посереднє звертання у відповідні установи і організації допускається лише у тих ви- падках, якщо профілактичні рекомендації експерта не були використані особою чи органом, що призначили експертизу. При цьому спочатку повинен бути отриманий дозвіл слідчого чи прокурора на викорис- тання відповідних матеріалів при складанні профілактичних рекомендацій [9, 24–25]. Профілактичні рекомендації експерта можуть бути загальними та детальними. У загальних рекомендаціях вказуються тільки основні напрями, в рамках яких слід в подальшому вести науково-технічні до- слідження для розробки заходів щодо попе- редження злочинів. Детальні рекомендації містять у собі конкретні заходи технічного або організаційно-правового характеру, які спрямовані на усунення обставин, що сприяли скоєнню злочину [11, 28–29]. Отже, існує дві форми профілактич- ної діяльності експерта: процесуальна та непроцесуальна. Процесуальна форма реалізується під час проведення експер- тизи з питань профілактичного характеру, використання права експерта на ініціа- тиву, участі експерта у слідчих діях як спеціаліста. Непроцесуальна форма по- лягає в узагальненні експертної, судової і слідчої практики, проведенні наукових досліджень з питань експертної профілак- тики, наданні на основі спеціальних знань науково-практичної допомоги державним та громадським організаціям у виявленні обставин, що мають значення для профі- лактики правопорушень. Питання про форми експертної профі- лактики потребує подальшої детальної роз- робки. Пропонуємо законодавчо закріпити способи фіксації експертної профілактики – прийняти Закон про профілактику зло- чинності, де б висвітлювалися питання і експертної профілактики, а також внести відповідні зміни до КПК України.

122. Теоретичні основи сутності прогнозування і планування

5.1 Теоретичні основи сутності прогнозування і планування

Сутність поняття "прогноз". Під прогнозом розуміють науково обгрунтоване судження про можливий стан об'єкта у майбутньому. Прогноз — це пошук реалістичного й економічно виправданого рішення, це зусилля, які докладаються з метою розрахувати майбутнє. Виходячи з того, що, прогнозування поєднує в собі два елементи — передбачення і пропонування, виділяють пошуковий і нормативний прогнози.

Пошуковий прогноз носить здебільшого теоретико пізнавальний (науково-дослідний) характер, не враховує цілеспрямованих дій з боку суб'єктів управління. Його завдання—з'ясувати, як буде розвиватися досліджуваний об'єкт при збереженні існуючих тенденцій.

Нормативний прогноз носить управлінський характер, пов'язаний з можливістю прийняття на основі отриманих знань управлінського рішення. Він розробляється на основі наперед визначених цілей (нормативів).

За об'єктами прогнозування у системі прогнозів вирізняють такі три основні групи прогнозів:

-прогнози ресурсів (прогнози природних ресурсів, запасів природної сировини і стану природного середовища, демографічні, науково-технічного прогресу);

-прогнози розвитку економіки (прогнози розвитку галузей економіки або народногосподарських комплексів, динаміки, темпів і факторів економічного зростання, міжгалузевих структурних зрушень, розміщення продуктивних сил);

-прогнози суспільних потреб (виробничих, особистих, загальнодержавних, підвищення життєвого рівня населення, процесів соціального розвитку, зовнішньо-політичні і військово-стратегічні).

За часовим горизонтом економічні прогнози класифікують на оперативні, короткострокові, середньострокові і довгострокові. У соціально-економічних прогнозах встановлений такий часовий масштаб: оперативні прогнози — до одного місяця, короткострокові — до одного року, середньострокові — на кілька років і довгострокові — на період понад п'яти і приблизно до 15—20 років.

Прогнози економічного та соціального розвитку України розробляються на далекострокову, довгострокову, середньострокову й короткострокову перспективи. Вони здійснюються, виходячи з аналізу демографічної ситуації, науково-технічного потенціалу, нагромадженого національного багатства, зовнішньоекономічного становища України, наявності природних ресурсів, соціальної структури суспільства, а також прийнятої стратегії економічного розвитку. Прогнози розробляються в кількох варіантах з урахуванням можливого впливу внутрішніх і зовнішніх політичних, економічних та інших факторів.

В цілому по Україні прогнози розробляються з виділенням народногосподарських комплексів, галузей і регіонів, а також за окремими суспільне значущими сферами економіки та кон'юнктури ринку. Прогноз може бути макроекономічного рівня, тобто передбачати сукупність явищ, що стосуються в даний проміжок часу всіх суб'єктів господарювання, або мікроекономічного рівня, тобто відображати процеси на рівні підприємства,.

Результати прогнозів економічного й соціального розвитку України та прогнози кон'юнктури ринку використовуються під час прийняття органами законодавчої й виконавчої влади конкретних рішень у галузі економічної політики та під час розробки індикативних планів і державних програм.

Сутність прогнозування. Прогнозування — це отримання інформації про майбутнє; це передбачення, яке базується на спеціальному науковому дослідженні;.це передбачення, яке поділяється на наукове і ненаукове (інтуїтивне, повсякденне та релігійне — псевдопередбачення).

Наукове передбачення базується на знаннях закономірностей розвитку природи, суспільства та мислення; інтуїтивне — на передчуттях людини; повсякденне — на так званому життєвому досвіді, пов'язаному з аналогіями, прикметами тощо; релігійне передбачення ще називають пророцтвом, тобто вірою в надприродні сили, забобони та інше.

Прогнозування — це наукове, обгрунтоване системою встановлених причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей виявлення стану та вірогідних шляхів розвитку явищ і процесів. Прогнозування передбачає оцінку показників, які характеризують ці явища в майбутньому.

Економічне прогнозування - це процес розробки економічних прогнозів. Він грунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш ймовірні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обгрунтування економічної політики на перспективу.

Об'єктом прогнозування є економічні, соціальні, науково-технічні та інші явища й процеси в економіці країни, її галузях і комплексах. Предметом економічного прогнозування є якісні та кількісні зміни, які відбуваються в економіці під впливом сукупних або окремих факторів у межах періоду, що прогнозується.

Об'єктом економічного і соціального прогнозування виступає економічний і соціальний потенціал України, який включає: сукупність розвіданих, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії, науково-технічний потенціал, що охоплює сукупність трудових, матеріальних, фінансових ресурсів, сфери науки і наукового обслуговування, нагромаджених знань у галузі суспільних, природничих, технічних наук, а також передового досвіду, яким володіє і може використати держава, промислово-виробничий потенціал, що охоплює сукупність галузей промислового виробництва, будівельної індустрії, транспорту і зв'язку, їх виробничих потужностей, основних фондів і трудових ресурсів; сільськогосподарський потенціал — сукупність трудових ресурсів, зайнятих в сільськогосподарському виробництві, технічних засобів оснащення, ресурсів рослинництва, а також лісових і водних ресурсів; потенціал соціального розвитку, який охоплює такі галузі, як охорона здоров'я, культура і мистецтво, спорт, туризм, різні види громадської діяльності, приміщення і споруди, які забезпечують життєдіяльність населення.

Суб'єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів управління певного ієрархічного рівня, економічні служби органів місцевого самоврядування, а також економічні служби підприємств та організацій різних форм власності.

Основними функціями прогнозування є науковий аналіз розвитку економіки та науково-технічного прогресу в певних умовах і відповідному ретроспективному періоді, оцінка об'єктів прогнозування, виявлення альтернативних шляхів економічного й соціального розвитку, нагромадження наукового матеріалу й обґрунтування вибору певних рішень.

Прогнозування поширюється на такі процеси управління, які в момент розробки прогнозу або можливі в досить малому діапазоні, або зовсім неможливі, або можливі, але вимагають урахування дій таких факторів, вплив яких не може бути повністю або однозначно визначено. Прогнози економічних явищ і процесів розробляють у вигляді якісних характеристик розвитку (загальної характеристики тенденцій і очікуваного характеру змін, а в найпростішому випадку — твердження про можливість або неможливість настання яких-небудь подій) і кількісних оцінок прогнозованих показників, а також їх величин. Правильність вихідних теоретичних передумов і методологічних основ прогнозу вирішальним чином впливає на його результати та можливість його практичного використання.

Державне прогнозування економічного соціального розвитку України та її регіонів являє собою наукове передбачення ситуації, яка може скластися в перспективі залежно від використання тієї чи іншої стратегії розвитку.

Сутність поняття "план". План як пропозиція дії виник разом з організованою працею, її поділом і кооперацією. Він служить програмою конкретної роботи в певний часовий період.

З народногосподарської точки зору план має відображати всі стадії процесу розширеного відтворення: виробництво суспільного продукту, його розподіл, оборот і кінцеве споживання. План повинен охоплювати як матеріальне виробництво, так і всю невиробничу сферу, соціально-культурне та побутове обслуговування — житлове господарство, охорону здоров'я, народну освіту, науку, культуру та ін.

У системі державного регулювання виділяють перспективні та поточні плани розвитку економіки країни в цілому, окремих економічних регіонів, галузей виробництва та підприємств. Правильне їх поєднання забезпечує безперервність і координацію планових завдань у часі. Перспективні плани, розраховані на тривалий період і на серйозний успіх. Без тривалих планів неможливо визначити головні напрями розвитку економіки, здійснити структурні зміни, забезпечити вирішення найважливіших соціальних проблем.

На перехідному етапі від планової (адміністративно-командної) економіки до ринку виділяють директивний, індирективний, регулятивний та індикативний плани. Останній вид плану відповідає етапу регульованої ринкової економіки.

Індикативний народногосподарський план — це організаційно-економічний інструмент втілення економічної політики держави у практичні дії суб'єктів господарювання, який базується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орієнтуючий, рекомендаційний характер і служить основою для вироблення регуляторів ринку. Індикативний план як рекомендаційна система планових завдань, націлений на здійснення економічної політики держави, та заходів щодо їх реалізації шляхом створення державою таких умов для функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Показники, які є в індикативному плані, виражають основні напрями економічного і соціального розвитку, не є адресними і виступають орієнтирами, досягнення яких повинні добиватися державні органи шляхом застосування різних стимулюючих заходів і економічних важелів.

Певна частина плану повинна бути директивною. Це стосується заходів, що фінансуються з бюджету. Тобто, індикативне планування включає в себе і бюджетне планування.

Державний індикативний економічний план формується урядом з метою реалізації економічної політики держави. Його завдання в умовах ринкової економіки зводиться до наступного: аналізу проблем економіки та формування стратегії їх розв'язання; формування основних напрямів економічної політики уряду на майбутній період; формування економічних орієнтирів для приватного та державного секторів економіки, координації інтересів різних соціальних груп і територій.

В умовах ринкової економіки важливу роль відіграє стратегічний план. Він відображає перспективу розвитку та господарювання підприємства, виходячи з очікуваної кон'юнктури ринку, наявних потужностей, технологій і науково-технічних знань та можливостей їх розширення, удосконалення або реконструкції чи перепрофілювання з метою досягнення найбільш ефективних результатів.

Стратегічний план підприємства базується на:

• визначенні попиту на продукцію, що виробляється або може бути вироблена, прогнозуванні її збуту та можливостей збільшення експорту й зменшення імпорту, збільшення на цій основі обсягів виробництва та реалізації продукції;

• перевірці збалансованості прийнятих обсягів з наявними потужностями й технологічним забезпеченням, а також розробці заходів, спрямованих на реконструкцію й технічне переоснащення виробничих потужностей з урахуванням екологічних вимог і конкретних пропозицій щодо поставок устаткування та матеріальних ресурсів на такі цілі;

• вивченні можливостей забезпечення виробництва матеріально-технічними ресурсами;

визначенні перспектив соціального стану трудового колективу:

кількості робочих місць (у тому числі тих, що вивільнятимуться у сфері

матеріального виробництва), оплати праці, витрат прибутку на соціальні цілі;

вивченні можливостей фінансування заходів плану за рахунок власного прибутку, державних асигнувань, кредитів, іноземних інвестицій тощо;

визначенні кінцевих результатів роботи підприємства за даним планом і обсягів виробництва та реалізації продукції, собівартості та ціни, чистого прибутку, ефективності, ступеню ризику.

Сутність і види планування. Планування — це цілеспрямована діяльність із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому періоді та досягнення їх з найменшими витратами суспільної праці; це проектування бажаного майбутнього та розробка ефективних шляхів його досягнення з урахуванням сьогоденних умов і можливостей. Його можна визначити як процес послідовного погодження інтересів і визначення завдань як для органів управління народним господарством різного рівня, так і для господарських одиниць.

Планування — це наукове передбачення майбутнього розвитку суспільства, його перебігу та результатів; розробка планів економічного й соціального розвитку країни, галузей, регіонів (економічних районів, областей, районів) і підприємницьких структур; взаємопов'язана система заходів, які забезпечують досягнення передбачуваних темпів і пропорцій за умови найбільш раціонального використання ресурсів. Як наука й важлива сфера практичної діяльності планування грунтується на пізнанні та використанні об'єктивних економічних законів і є важливим засобом реалізації економічної політики, яка відображає інтереси народу й ураховує внутрішні та зовнішні умови розвитку країни.

Планування передбачає розробку й обгрунтування планових показників, що характеризують розвиток економіки в майбутньому періоді; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, бюджетно-фінансовою системою; лімітів, що відображають об'єктивно існуючу обмеженість ресурсів, на які може розраховувати суспільство в планованому періоді. На основі планомірної організації суспільного виробництва забезпечується гармонійно збалансований розвиток економіки, раціональне розміщення продуктивних сил, стійкі темпи зростання виробництва та народного добробуту.

Виділяють такі типи макроекономічного планування: за економічними системами - директивне (адміністративно-командне), недирективне (індирективне, регулятивне), індикативне; за строками планування - стратегічне і тактичне, довгострокове і середньострокове; за напрямами планування - структурне, програмне, рамкове, соціальне.

Директивне (адміністративно-командне) планування з більшою чи меншою деталізацією розбивки плану по господарських одиницях, як правило, діяло в більшості країн з централізованою плановою економікою. Централізовано розроблені планові показники (обсягу та складу продукції, матеріальних витрат і трудових ресурсів, капітальних вкладень і т. д.) розбиваються вищою за рівнем ланкою системи управління народним господарством і доводяться нею нижчій за рівнем для виконання в обов'язковому порядку. Виробничі показники задаються в переважній більшості випадків також у натуральному вираженні, а їх виконання забезпечується виділенням відповідних фондів через систему матеріального постачання на основі планових балансів. В умовах централізованої планової економіки виконання виробничих планів стимулювалося також преміями та іншими видами доходів працівників.

При директивному плануванні можна виділити такі стадії: розробка вищим плановим органом на основі директив уряду проекту плану; визначення планових завдань; обговорення зустрічних планів, які пропонувалися господарськими одиницями; координація пропозицій і їх узагальнення центром; складання народногосподарського плану. Після цього переходять до виконання плану, аналіз результатів якого є одним з важливих вихідних пунктів складання проекту плану на новий період.

Недирективне планування — це система планового господарства, яка виникла в ході господарських реформ у деяких країнах централізованопланованої економіки, тобто використовується в перехідному періоді від директивної до ринкової економіки. При такому плануванні народногосподарський план є орієнтиром для окремих господарських одиниць, діяльність яких регулюється з центру за допомогою побічних економічних методів, наприклад заходів фінансової та кредитно-грошової політики. Таким чином, сплановані в центрі показники в натуральному вимірі не розбиваються, як правило, на окремі господарські одиниці, а розроблювані матеріальні баланси є просто частиною засобів прогнозування, які застосовують для складання внутрішньо погодженого плану.

Для досягнення запланованих завдань вирішальне значення має система економічних регуляторів:, ціни, процентна ставка, податки, кредити, валютні курси, державні завдання (замовлення та контракти), а також можуть застосовуватись інші адміністративні методи впливу на господарську діяльність підприємств, які не є вирішальними при плануванні народного господарства.

Недирективне планування характеризується значно більшою, порівняно з директивним плануванням, самостійністю господарських одиниць як у формуванні взаємних зв'язків, так і у відносинах з органами державного управління народним господарством.

В умовах регульованих ринкових відносин планування має індикативний (рекомендаційний) характер. Його найважливіші завдання — формування уявлення про майбутню економічну структуру та провідні напрями розвитку шляхом організації приватного та державного секторів економіки, визначення сфер появи гострих проблем, які потребують активного державного втручання, та їх масштабів.