Главная | Обратная связь

Поняття благодаті священства та факти порушення канонічних норм

Богослов’я розглядає поняття благодаті як божественну силу, котра дарується Богом людині для спасіння. Теологічні суперечки між британським монахом Пелагієм та єпископом Августином (IV ст.) започаткували розвиток цього вчення.

Видатний філософ християнської церкви Августин вперше звів сукупність вірувань у наукову систему. Свої думки про благодать він виклав у знаменитій теорії про божественне визначення долі людини. Проте полеміка про благодать тривала в складні періоди церковного життя, завжди була предметом гострих дебатів. Так, з появою Реформації в XVІ cт. вчення Августина стало основним догматом у боротьбі проти католицтва.

У сучасній вітчизняній богословській науці проблема благодаті залишається актуальною, однак сьогодення церковнополітичного життя в українському православ’ї примушує зміщувати тут акценти від теологічного до більш практичного значення. Виникнення в Україні незалежної православної церкви та закиди з боку Московського патріархату щодо її «вищої благодаті» вимагають наукового висвітлення даної проблематики.

Оскільки благодать дарується Богом людині через церкву, тобто через її ієрархію (священство), необхідно визначити благодать самого священства (благодатна ієрархія, благодатна і канонічна церква). Для цього, насамперед, слід розглянути питання: чи втрачається благодать унаслідок морального падіння духівництва. Питання дуже важливе і болісне для церкви. Адже вважається, то духовні особи повинні мати покликання до праведного життя. Деякі і справді мали таке покликання, але інші йшли у священнослужителі з дещо практичних причин. У добу середньовіччя духовний сан відкривав дорогу до високих посад. З часом утвердилася практика висвячення єпископів із ченців, хоча за своєю сутністю чернецтво зовсім не сумісне з архієрейством. Про це однозначно зазначив Софійський собор 879 р. Несумісність чернецтва з архієрейством визнавали багато богословів, зокрема відомий церковний критик, сербський єпископ Никодим Милаш. Перемога чернецтва була обумовлена бурхливим розвитком монастирів Візантії, завдяки політико–економічним умовам її життя, але аж ніяк не досягненням моральної висоти самого чернецтва. Як правило, вчені богослови та історики церкви характеризують ченців доби середньовіччя дуже негативно. Монахи займали державні посади, були жадібні до грошей, займалися торгівлею, відвідували видовища, мали стосунки з дівицями, пиячили. Окремі ченці ставали єпископами, а декотрі єпископи — патріархами. Існує багато відомостей, що не тільки єпархіальні архієреї, але й патріархи в більшості не відповідали своєму призначенню, часто не мали елементарних ідеально християнських чеснот. За свідченням одного середньовічного історика, патріархами ставали люди невеликого розуму, неосвічені в слові, слабкої волі, які майже завжди були пише слухняним знаряддям в руках царів. Наприклад, при імператорі Леві VI (886-911рр.) патріархом став старий монах Євфимій, який погодився визнати четвертий шлюб василевса. Патріарх Поліевкт (956-970 рр.) благословив на царство убивцю імператора Никифора Фоки, Івана Цимісхія. Патріарх Алексій (1025-1043 рр.) за 50 літрів золота обвінчав з Михайлом Пафлагоном імператрицю Зою, дружину щойно задушеного імператора Романа III. Патріарх Василій Каматир (1183-1187рр.) «умів повернути все на свою користь», патріарх Досифей (1191-1192 рр.) «був пройдисвіт», патріарх Йосип І (1267-1274 рр.) – «далекий від еллінської мудрості, вмів гарно підступитися до сильних правителів». Зовсім безграмотний патріарх Нифонт І (1311-1315 рр.) полюбляв жіноче товариство, бенкети, вдавався до богохульства. Патріарх Ісайя (1323-1334 рр.) не цурався роз’їжджати по столиці разом з танцівницями та гетерами. Патріарх Ісидор (1347-1349 рр.), за висловом історика XIV ст. Никифора Григори, цілковито «був схожий на свиню, що звикла борсатися в багні». З часів патріарха Феодосія із великої кількості патріархів лише окремі особи відповідали своєму призначенню. Однак усі патріархи були благодатними, і очолювана ними церква безперечно вважається канонічною. Справа в тому, що у вченні і практиці церкви існує поняття про незгладимість священства (благодать священства не втрачається). В православній богословській літературі це питання висвітлено недостатньо. Найкращою узагальнюючою працею слід вважати статтю професора М.Г.Попова «О неизгладимости благодати священства в связи с вопросом о постановлении в священном сане». Вчений розглядає проблему через призму таїнства хрещення і висвячення, що згідно з ученням давньої церкви не може повторюватися. Сутність догматичного вчення про незгладимість благодаті священства ми знаходимо у вченні найавторитетніших отців церкви. Так, про незгладимість благодаті священства св. Григорій Богослов, маючи на увазі, що духівництво не завжди відповідає своєму призначенню, писав: «Не розбирай гідності тих, хто очища тебе... Розміркуй так: дві каблучки — золота і залізна — мають однаковий відбиток на воску. Хоча метал різний, але зроблені на каблучках начертання не мають різниці». Так само навчав св. Іоан Золотоуст: «Господь діє і через недостойних... Кажу це, щоб дехто, розглядаючи строго життя священика, не спокушався розмірковувати про здійснене ним в таїнствах. Адже людина нічого не привносить від себе, але все це діло сили Божої. Сам Бог освячує вас у таїнствах». Особливо виразно говорив про незгладимість благодаті священства блаженний Августин: «Не існує причини, через яку той, хто не може втрачати хрещення, може втрачати право подавати його... Тому, власне ані те, ані друге не дозволено повторювати». На думку бл. Августина, хибне життя духовенства мало заважає йому бути посередником і органом в передачі іншим благодатних Божих дарів, як мало можуть заважати врожайності нечисті руки, що посіяли зерно... «Не треба думати, ніби від моралі і вчинків людей залежать божественні таїнства; вони святі від Того, Кому належать», – наголошував бл. Августин.

Таким чином висвячені на священство отримують благодать від самого Бога, і вона вже ніколи не втрачається, так само, як благодать хрещення не покидає навіть грішників.

З часів Триденського собору (1563 р.) таке вчення утвердилося і в католицькій церкві: благодать священства незгладима, і висвячений на ту чи іншу ієрархічну ступінь не може знову стати мирянином, а позбавлення чину має лише дисциплінарне значення. Тобто не можна плутати чин з канонічними повноваженнями духовенства.

Професор Попов подає цікаву інформацію, як у свій час московський митрополит Філарет (Дроздов) сфальсифікував послання східних патріархів, дане синоду в 1723 p., де викладалося вчення про незгладимість благодаті священства. В 1838 р. він видав це «Послання» російською мовою під назвою «Грамоты вселенських патриархов с изложснием православного исповедания восточныя й католическия церкви», де вже говорилося лише про незгладимість хрещення. У 1860 р. тодішній оберпрокурор синоду Толстой стосовно незгладимості благодаті зробив запит начильнику російської духовної місії в Єрусалимі єпископу Кирилу та іншим ієрархам, які засвідчили, що на Сході не існує практики позбавлення чину, і благодать священства визнається невід’ємною. Але митрополит Філарет з властивою йому амбіційністю відкинув вчення про незгладимість благодаті священства, яке ніби запозичене зі Сходу й не засноване на вченні св. отців (!?), тому Росія не повинна його визнавати. Тоді митрополит Філарет переміг, і вищезгаданий фальсифікат кілька разів перевидавався. Останнє видання вийшло в 1899 р.

З того часу в Російській церкві питання про характер благодаті священства вже не порушувалося, хоча думка Філарета не для всіх богословів була авторитетною. Так, ректор Київської духовної академії єпископ Сильвестр у своїй праці «Опыт православного догматического богословия» однозначно стверджує, що у вченні давньої церкви «благодать, дана через висвячення, була незгладимою, так само як благодать, дана через хрещення», тому як висвячення, так і хрещення повторювати не дозволялося. Такої ж думки дотримувався і професор Київської духовної академії В.І.Екземплярський. У підсумках своєї праці «Библейское и святоотеческое учение о сущности священства» він наголошував: «Остаточний висновок, до якого ми приходимо, на основі сказаного нами стосовно питання незгладимості благодаті священства, такий. Акт позбавлення чину є акт дисциплінарний, визначений канонами церкви, а не богослужбовий, і власне благодаті та її сутності не торкається, а лише має за мету попередити можливі зловживання цим благодатним даром... Згідно з ученням церкви, благодать священства не залежить від гідності її носія». Спираючись на 68–е апостольське правило та 29 пр. IV Вселенського собору, незгладимість благодаті священства відстоював також російський професор М. Д. Кузнецов. Двадцять дев’яте правило IV Вселенського собору говорить: «Єпископ, позбавлений без вини архієрейства (чину), нехай буде поновлений». А 12 пр. Антіохійського собору в такому випадку вказує пресвітерам чи дияконам звертатися до великого собору єпископів, як до вищої судової інстанції. Церковна практика рясніє прикладами поновлення чину духовенства. Так, Ефесський собор 439 p., як відомо, позбавив чину константинопольського патріарха Флавіана, засудив кіпрського єпископа Феодорита, едесського єпископа та ін. Проте Халкідонський собор 451 р. вшанував нам’ять цих ієрархів, а єпископу Іві повернув втрачену кафедру. Константинопольський собор 861 p., який визнається часом на Сході «Вселенським», позбавив чину тодішнього патріарха Ігнатія. Але Константинопольський собор 869-870 pp. вже позбавив чину його наступника Фотія і автоматично поставив на його місце Ігнатія. Справа ним не закінчилася. Софійський собор 879-880 pp., що визнається на Сході «Вселенським», після смерті патріарха Ігнатія знову поновив Фотія в чині патріарха. Обидва патріархи — Фотій та Ігнатій — однаково зачислені православною церквою до сонму святих. Подібні випадки траплялися й надалі. Особливо багато прикладів знає історія Російської церкви, коли собори і синод позбавляли ієрархів єпископського чину протизаконно політичними мотивами, а не через порушення церковних канонів. Наприклад, Московський собор 1666-1667 pp. позбавив чину патріарха Никона. Але після його смерті чотири східних патріархи в 1682 р. вирішили знову віднести його до диптиху патріархів. У 1730 р. царський уряд позбавив чину й заслав до монастиря київського архієпископа Варлаама (Вонатовича). Така ж доля спіткала й воронезького єпископа Лева (Юрлова), котрого позбавили чернецтва і як мирянина ув’язнили в Архангельському монастирі. З приходом до влади цариці Єлизавети обидва ієрархи в 1741 і 1742 рр. були визнані невинними. Архімандрита Іпатієвського монастиря Платона (Малиновського) в 1739 р. також позбавили чину і як мирянина заслали до Сибіру, але наступного року звільнили і в 1742 р. висвятили на єпископа Крутицького, а згодом призначили членом Синоду. У тому ж XVIIІ ст. були позбавлені чину митрополити Арсеній Мацієвич та Павло Тобольський. З часом митрополита Павла Тобольського зарахували до місцевого шанованого сонму Тобольських святих.

Наведені приклади ясно вказують, що церква завжди може поновити священницький чин духовенства, коли позбавлення чину здійснено несправедливо, без доказу явної провини. «Але чи може бути поновлено чин, коли позбавили його беззаперечно, канонічно правильно? Чи втрачається в такому випадку благодать священства, чи це позбавлення, на думку західних каноністів, має лише правове, дисциплінарне значення, як заборона або позбавлення канонічних повноважень на вияв ієрархічної благодаті?», —запитує професор М.Попов.

Спираючись на рішення Анкірського собору 314 р. (пр. 1,2), цей вчений зазначає: «По мысли отцов Анкирского собора, падшим священнослужителям, но искренне раскаявшимся, запрещается священнодействовать, но не безнадежно — по усмотрению епископов таковые могут быть восстановлены во всех правах священного сана, чего, конечно, уже нельзя было бы сделать, если бы падшие клирики безусловно лишались сана вследствие падения». Але, на думку професора М.Попова, поняття терміна «позбавлення чину» особливо чітко визначилось у ставленні церкви до єретиків і розкольників. У канонах немає правила, яке прямо вказує, коли громади єретиків не мають благодаті. Це виявляється у дослідженнях особливостей того чи іншого єретичного вчення, які згадуються ті церковних правилах. Церква не визнавала благодаті лише тих єрети ків, які докорінно перекручували основний християнський догмат про Єдиного Бога, а саме: павліан, євноміан, монтанистів (фрігів чи пепузіан), савелліан, манихейців, валентіан та маркіонітів. Всі вони або зовсім не визнавали християнського вчення про Трійню, або перекручували його до повного заперечення. Тому церква не визнавала дійсними їхніх хіротоній й визначила приймати тих єретиків лише через таїнство хрещення. Однак новаціан (кафарів), савватіан, тетрадистів, донатистів, мелетіан, мекадошан, аріян, таїноборців церква, за висловом св. Василія Великого (пр. 2), не вважала безблагодатними. Їхні вчення торкалися не суттєвих догматичних питань, а лише питань дисциплінарних або окремих положень про Бога, не заперечуючи самого вчення про Триєдиного Бога. Тому церква приймала їх без повторного хрещення, а лише через миропомазання чи каяття; інколи, зважаючи на історичні умови виникнення єретичних рухів, навіть зберігала їхні священницькі ступені (без нового висвячення). Наприклад, протягом тривалих дебатів православних з аріянами про догмати віри питання хіротоній взагалі не порушувалося. Хіротонії святих єпископів Мелетія Антіохійського та Кирила Єрусалимського, отримані від аріян, не викликали ніяких заперечень, і ці ієрархи брали участь у роботі II Вселенського собору. Несторіян, згідно з 95 пр. VI Вселенського собору, приймалися до церковного єднання, і їхні хіротонії вважалися дійсними. Отці VII Вселенського собору визнали дійсними хіротонії десяти єпископів, які перейшли від іконоборства. Послідовники римського Пресвітера Навата — розкольники–кафари (чисті) мали свою ієрархію і становили окрему від православної церкви громаду. Проте, коли вони приєдналися до православної церкви, усі їхні священницькі ступені були збережені. Александрійський архієпископ Феофіл, організатор собору «при Дубі» (403 р.), проти Івана Золотоустого написав пасквіль. Його племінник Кирило, який став згодом також александрійським архієпископом, брав активну участь у роботі цього собору і засуджував Івана Золотоустого. Однак ніхто не вважав їх безблагодатними. Правила Феофіла внесено до канонічного кодексу православної церкви, а Кирила зачислено до чину святих. Александрійський патріарх Діоскор, керівник «Розбійницького» собору 449 p., всупереч канонам висвятив на константинопольську кафедру свого ставленика, апокрисиарія Анатолія. Але цей патріарх, Анатолій, був керівником IV Вселенського собору і після смерті зачислений православною церквою до чину святих. З історії Візантії можна назвати ще один випадок, який стався на початку X ст. Імператора Лева Мудрого і Зою Карбонописну таємно повінчав пресвітер Фома. Згідно з церковними правилами і практикою патріарх Миколай Містик відмовився визнавати цей четвертий шлюб цісаря. За наказом імператора «бунтівного» патріарха усунули з патріаршого престолу, а його місце заступив слухняний старець Євфимій. Але новий патріарх Євфимій все ж таки заборонив пресвітеру священнодійство. Однак, коли патріарх Миколай знову зайняв свою кафедру, він дозволив Фомі священнодійство. Щоправда, останній відбув призначений епітимійний термін. Цей приклад яскраво свідчить, що справедливо позбавлений святенницького сану, не втрачає благодаті висвячення і його ієрархічна ступінь може бути поновлена після каяття.

Таким чином, на думку професора М.Попова, під терміном «позбавлення чину», про що інколи згадують церковні правила, треба розуміти лише епітимійну заборону на певний час, з метою виправлення. Це необхідно здійснювати в інтересах церкви, щоб запобігти зневажливому ставленню до самої благодаті. Як видно із 3 пр. Антіохійського собору, «позбавлення чину» може дійти до повної втрати будь–яких канонічних повноважень у священнодійстві. Але після каяття, згідно з 2 пр. Анкірського собору, «позбавленому чину» повертаються права компетентним органом — собором. Але коли собор позбавив винного у священнодійстві, тоді 12 пр. Антіохійського собору пропонує звертатися до вищої судової інституції — великого собору єпископів. Отже, з погляду Вселенської церкви втрата священницького чину не пов’язана з втратою благодаті священства. Позбавлений чину завжди може бути поновлений у правах та поставлений на свою попередню ієрархічну ступінь без повторного рукопокладання. Тобто, згідно з правилами і практикою Вселенської церкви, перерукопокладання не допускається.

Оскільки, зважаючи на закиди Московського патріархату щодо неканонічності й безблагодатності Української церкви, питання благодаті в площині російсько–українських церковних відносин має принципове значення, тому необхідно принаймні побіжно подивитися на факти безблагодатності в історії Російської православної церкви. Короткі виклади з цього питання були вміщені в № 3 обновленського журналу «Український Православний Благовісник» за 1926 рік, де бачимо суцільну картину порушення канонічних норм, зокрема принципу спадкоємності церковної влади. Так, після смерті митрополита Алексія (1378 р.) московський князь Дмитрій відправив на висвяту до Константинополя «не собором вибраного» ченця Мітяя, якого, однак, було задушено і за фальсифікованими грамотами митрополитом поставили Пімена. Але Пімена князь не прийняв; він закував його в залізо і кинув до в’язниці, а з Києва в 1380 р. запросив нового митрополита Кіпріяна, якого через два роки прогнав і поновив на митрополичій кафедрі Пімена. Цей митрополит Пімен, «по подложным бумагам й на мзде поставленими», висвятив на єпископа св. Стефана Пермського, але ніхто й ніколи не вважав в Російській церкві св. Стефана безблагодатним. Так само в російській церкві не вважається благодатним митрополит Іоан, поставлений у 1448 р. за наказом князя з порушенням канонів. Хоча тоді серед російського духовенстиа й були противники такого поставлення, наприклад, преп.Пофнутій Боровський. Надалі в XVI ст., коли Іван Грозний був ще дитиною, в Москві усіма справами заправляли бояри, які без будь–якого церковного суду скинули з митрополичої кафедри Даниїла й поставили Йосафа Скрипіша. Ті ж бояри без суду в 1542 р. заслали Йосафа до Кирилового монастиря, а митрополитом поставили знаменитого Макарія. Яка тут була спадкоємність церковної влади поміж митрополитами Даниїлом і Йосафом, поміж Йосафом і Макарієм? Чи є благодатними ці митрополити, поставлені бунтівними боярами при житті своїх попередників? У 1587 р. цар Федір Іванович, що перебував під впливом Бориса Годунова, прогнав митрополита Діонісія і заслав його до Хустинського монастиря, а на його місце поставив Іова. Цей митрополит Іов, який згідно з канонами не мав спадкоємництва, в 1589 р. став патріархом Московським. З часом Лже–Дмитрій силоміць позбавив Іова патріаршого престолу й поставив московським патріархом Ігнатія, який в Російській церкві вважається лжепатріархом і в диптихах патріархів не значиться. Але цей «лжепатріарх» Ігнатій висвятив на митрополита Філарета Романова, який згодом став патріархом. Знову ж таки, ніхто в Російській церкві не вважав патріарха Філарета, поставленого лжепатріархом, безблагодатним. У 1720 р. помер патріарх Адріан, а наступного року цар Петро І волею політичної влади установив нову форму церковного управління – синод — під пильним оком царського чиновника, обер–прокурора. Як бачимо, й у цьому випадку порушено спадкоємність церковної влади. Така синодальна форма управління російською церквою була явищем безпрецедентним в історії Вселенського православ’я, однак проіснувала понад 200 років. Між тим, російська церква не вважала синодальний період свого існування безблагодатним, а деякі ієрархи того часу були навіть канонізовані до чину святих, наприклад митрополит Філарет Дроздов і митрополит Володимир Богоявленський. У 1917 р. весь склад синоду без будь–яких канонічних підстав за наказом Тимчасового уряду було розігнано і скликано новий. Знову — повна відсутність спадкоємності церковної влади. Якщо визнати безблагодатним синод 1917 p., то так само треба визнати безблагодатним і патріарха Тихона, який зайняв місце в новому синоді, скликаного неканонічним шляхом, а потім головував на Всеросійському соборі 1918 р. і був обраний патріархом. За дорученням цього Собору патріарх Тихон ввів спосіб призначення місцеблюстителя за життя першоієрарха. Місцеблюститслем патріаршого престолу став митрополит Сергій Страгородський. Такий спосіб не має прецедентів в історії Вселенської церкви і прямо суперечить канонам, які забороняють єпископам призначати собі наступників. Не випадково у митрополита Сергія в 20–х роках була сильна опозиція: «соловецькі архієреї», «григоріанський розкол», «йосифляни», закордонна російська православна церква. Всі вони, засуджуючи діяльність митрополита Сергія, не без підстав посилалися на порушення ним церковних канонів.

Очолювана у 20-30–х роках митрополитом Сергієм російським церква називається «сергіанською» і вважається неканонічною. Але у 1943 р. цей неканонічний ієрарх, всупереч церковним законам, за особистою вказівкою Сталіна, був призначений патріархом Московським. Від неканонічного патріарха Сергія спадкоємність церковної влади перейшла до теперішнього патріарха Московського Алексія II. Однак російська православна церква не вважає себе безблагодатною і неканонічною; усьому світові відомий факт співробітництва її першоієрарха з КД (під псевдонімом «Дроздов», що підтверджується архівними матеріалами, відкритими російською Парламентською комісією. Російською церквою проігноровано навіть факт єретичного висловлювання патріарха Алексія II у промові до американських равинів у Нью–Йорку 13 листопада 1991 p., опублікованій у пресі під заголовком «Ваші пророки – наші пророки», де він стверджує: «Ми єдині з іудеями, не відмовляємось від християнства, не всупереч християнству, а в ім’я та силу християнства, а іудеї єдині з нами не всупереч іудейству, а в ім’я і силу істинного іудейства. Ми тому відділені від іудеїв, що ми ще не зовсім християни, а іудеї тому відділяються від нас, що вони — «не зовсім іудеї». Тобто повнота християнства обіймає іудейство, а повнота іудейства є християнством». Єретичне висловлювання московського патріарха схвилювало тоді все Вселенське православ’я, адже 9 пр. Константинопольського Двократного собору проголошує: «Ті, хто уникає спілкування з Предстоятелсм заради якоїсь єресі, засудженої Святим Собором чи отцями, коли він проповідує єресь всенародно та вчить її відкрито у Церкві, такі якщо ті уникають спілкування з названим єпископом до соборного розгляду, не тільки не підпадають епітимії, яка належить за правилами, але достойні честі, яка подобає православним». Це означає, що згідно з вченням Вселенської церкви є підстави вважати патріарха Алексія II безблагодатним, відтак безбдагодатною і російську православну церкву, оскільки вона не відмовилася від свого першоієрарха і, таким чином, немов би погоджується з його вченням.

Як бачимо, увесь свій шлях від початку утворення до сьогодення російська православна церква пройшла з порушенням канонічних основ, а в окремих випадках просто ігнорувала навіть елементарні правила і практику Вселенської церкви. Попри все, вона зовсім не вважає себе безблагодатною, перебуває у євхаристичному спілкуванні з іншими помісними церквами Вселенського православ’я.

Варто звернути увагу ще на кілька фактів, що розкривають політичний підхід Російської церкви до розуміння благодаті священства. Нагадаємо, що Вселенська церква не визнає сакрального позбавлення благодаті свяшенства і не допускає перерукопокладання.

Так діяла Московська патріархія, наприклад, після сумнозвісного Львівського собору 1946 p., коли греко–католицьке духовенство приєднувалося до російської церкви без перерукопокладання. Але так само в процесі ліквідації УАПЦ 1944-1945 рр. усі священики автокефальної церкви, яку очолював митрополит Полікарп (Сікорський), були перерукопокладені. Те ж саме бачимо і в добу сучасності. Так, наприклад, Митрополит Володимир (Сабодан), порушуючи церковні канони, здійснив повторну хіротонію над єпископом Антонієм (Фіалко), а патріарх Алексій II вдруге посвятив у єпископи митрополита Антонія (Масендича).

Отже, на основі зробленого дослідження можна стверджувати, що у царині російсько–українських церковних відносин закиди Московського патріархату щодо «неканонічності» і «безблагодатності» української церкви не мають канонічного обґрунтування і носять виключно політичний характер.