Главная | Обратная связь

Епоха Вселенських соборів

Епоха семи Вселенських соборів, що визнаються православною церквою, охоплює період від IV до VIII ст. Вселенські собори, головним чином, вирішували догматичні питання і виробили основні принципи православного віровчення.

І Нікейський собор (325 р.) засудив аріянське вчення і прийняв Символ Віри в першій редакції. II Константинопольський (381 р.) — канонізував учення про Трійцю і доповнив Символ Віри. Цей собор закріпив перемогу над аріянством. На III Ефеському соборі (431 р.) від ортодоксального християнства відділилося несторіянство. IV Халкідонський собор (451 р.) засудив монофізитство, сформулював організаційну структуру церкви. На своїх останніх засіданнях Собор видав 27 канонів, що ввійшли в «Синагогу» Іоанна Схоластика й у давні латинські збірники. Тоді ж була прийнята Собором і постанова про переваги Константинопольської кафедри, що наприкінці V століття була включена в збірники канонів Халкідонського Собору як його 28 правило. У ці збірники були включені також витяги з діянь четвертого засідання Собору і позначені як 29 і 30 правила Собору.

У західних канонічних збірниках наводяться лише 27 канонів IV Всесвітнього Собору. 28 правило, про прерогативи Константинопольських єпископів, було вже на самому Соборі оскаржено римськими делегатами, подібно тому, як відкинув Рим і 3 правило II Всесвітнього Собору, на яке зроблено посилання в 28 каноні.

V Вселенський собор (II Константинопольський, 553 р.) засудив вчення олександрійського теолога Орігена (182—251 pp.) і єпископів Феодора Мопсуестійського, Феодорита Кіррського та Іву Едесського, які вчили, що Син Божий не став людиною, а Діва Марія не була Богородицею.

VI Вселенський собор (III Константинопольський, 680—681 pp.) засудив монофелітське вчення і відновив мир між римським папою та східними патріархами, порушений в 653 р. арештом і засланням папи Мартина. «П’ятошостий» Трульський собор (691—692 pp.) переглянув чинне церковне законодавство і видав 102 канонічних правила. VII Вселенський (II Нікейський, 787 р.) засудив іконоборство та затвердив шанування ікон.

Щоб мати уяву про догматичну і канонічну творчість Вселенської православної церкви, треба звернути увагу насамперед на політичні обставини, що складалися навколо того чи іншого собору, а також на атмосферу соборних засідань, в результаті яких народжувалися догматичні постанови. Це дасть змогу закріпити погляд на природу основних принципів православного віровчення.

Історія Римо–Візантійської імперії позначена численними соціальними і національними рухами, серед яких особливо великого розмаху на початку IV ст. набув аріянський рух, що зародився в Алсксандрії. У той час в Африці надзвичайно посилився донатизм (церковний рух, який дістав назву від імені єпископа Доната).

Історик церкви Джемс С. Робертсон розповідає, як натовпи жебраків–циркумцеліонів (релігійні фанатики, прихильники донатизму) вешталися по запилених дорогах. Чоловіки і жінки в лахміттях, озброєні важкими палицями, мечами і сокирами, називали себе поборниками Господа. Вони нападали на церкви і будинки православного духовенства, грабували, жорстоко розправлялися зі своїми жертвами: випалювали їм очі чи забивали на смерть, їхня релігійна несамовитість часто поєднувалася з розпустою і пияцтвом. Почувши істеричні вигуки поборників «Хвала Богу!», мирні жителі здригалися від жаху...

Спочатку рух був спрямований проти так званих «зрадників». У часи гоніння багаті християни, щоб не ризикувати своїм майном і становищем, зрікалися християнства, а деякі видавали властям священні книги і предмети культу. Після юридичного визнання християнських організацій (313 р.) ці «зрадники» знову зайняли місця єпископів, що викликало обурення і протест з боку тих, хто постраждав від тортур. Але з одержавленням християнської церкви донатизм набув соціального і політичного забарвлення: рух знайшов чимало прихильників не тільки в народних масах, але й серед налаштованої по–сепаратистському знаті. Ні ухвали церковних соборів, затверджені імператором, ні репресії проти духовенства не змогли викорінити цей рух. На донатиському соборі 330 р. було 270 єпископів, а в інші часи їх нараховувалось до 400. Церковний розкол в Африці зберігався аж до VII ст.

Атмосфера соборних засідань не відповідала духові навіть елементарних норм поведінки, яких слід було дотримуватися при обговоренні складних догматичних питань. Спираючись на різні школи богословського вчення, противники не зважали на аргументацію логічного викладу думок і не сприймали ніяких компромісів. На соборах духовенство представляло, насамперед, свою паству, яка була проникнута ригоризмами і прагнула зберегти основи ідеалізованого нею давнього апостольського християнства. І для кожного єпископа важливо було показати своїй громаді, що прийняте рішення не заперечує суті попереднього віровчення. Пристрасті наповнювалися лайливими словами, фізичними розправами. Так, на І Вселенському соборі було розірвано на шматки аріанський Символ Віри, а мір–лікійський єпископ Миколай побив Арію обличчя. Константинопольський єпископ св. Григорій Богослов називав учасників II Вселенського собору, серед яких були святі Кирило і Амфіохій та інші високоповажні отці, «осиним гніздом», «зграєю гусей», «потолоччю христопродавців». Подібне траплялося й на інших соборах. Без сумніву, для церковних діячів того часу богословські питання мали принципове значення, але догматичні розбіжності завжди висувалися на перше місце при кожному зіткненні соціальних, національних, політичних або й особистих інтересів, що робило церковну боротьбу особливо напруженою і гострою.

3 одержавленням християнства посилювався процес централізації церкви. В першій половині IV ст. вже виділилося кілька найбільших самостійних центрів: Александрія, Антіохія, Іраклія (Фракія), Кесарія (Понт), Ефес (Азія). В кожному із них була своя церковна ієрархія. Вищі чини церкви називалися по–різному. Нікейський собор визначив почесне місце митрополитові, хоча Константинопольська, Антіохійська, Александрійська церкви зберігали за своїми главами титул архієпископа. В V ст. з’явилося звання екзарха як глави церкви в межах діоцезу. Архієпископи Константинополя, Антіохії, Александрії і Єрусалима в V ст. почали вживати титул патріарха. До того патріархами називали поважних єпископів похилого віку.

З підвищенням політичного впливу столиці зросла роль і константинопольського архієпископа, який тривалий час в адміністративно–церковному плані підлягав митрополитові Іраклійському. На II Вселенському соборі (381 р.) константинопольського архієпископа було визнано другим (по честі) після римського папи, а Халкідонський собор 451 р. підтвердив цей статус і надав йому право (фактично санкціонував) призначати митрополитів трьох діоцезів: Фракії, Азії і Понту, екзархи яких втратили своє попереднє значення. Єрусалимська церква в IV ст. підпорядковувалася митрополитові Кесарії Палестинській, але Єрусалим вважався святим містом, в якому постраждав Христос, тому на III Вселенському соборі 431 р. Єрусалимська церква була проголошена самостійною і перетворилася на патріархат.

Таким чином в V ст. в межах Візантійської імперії виникло кілька патріархатів. Александрійський патріархат займав територію шести великих і багатих провінцій, Антіохійський — п’ятнадцяти, Константинопольський — двадцяти восьми, Єрусалимський — тільки трьох. В VI ст. імператор Юстиніан узаконив титул патріарха на своїй батьківщині, поблизу Охриди, і утворив ще один патріархат — церкву «Першої Юстиніани».

З початку VI ст. константинопольські патріархи дедалі частіше почали називати себе Вселенськими патріархами, що означало прагнення Константинополя поширити духовну владу на всі християнські церкви. Незважаючи на різкі протести з боку римських пап, за часів константинопольського патріарха Іоана Постника (кінець VI ст.) титул «Вселенський» закріпився остаточно. В середині VII ст. Візантійська імперія втратила частину земель: Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархати потрапили під владу арабів–мусульман і втратили своє попереднє значення. Константинопольський патріархат залишився єдиним патріархатом у державі. Це розпалило в ньому ще більші прагнення до духовного панування в християнському світі. У IX ст., особливо за часів патріарха Фотія, така політика стала цілком відвертою.

Візантійська імперія складалася із багатьох підкорених племен і народів. На відміну від еллінізованої аристократичної верхівки великих міст, периферійне населення жило своїм національним життям. Так, єгиптяни (копти) мали розвинене самобутнє мистецтво, спілкувалися своєю рідною мовою, не знали і не хотіли знати грецької. З поширенням християнства виникла своєрідна народно–релігійна коптська література. Свої національні і культурно–історичні традиції зберігали сірійці. У IV ст. сформувалася сірійська літературна мова, з’явилась яскрава самобутня література. Головним культурним і релігійним центром сірійського населення стала Едесса. Те ж саме можна сказати про вірмен, ефіопів та ін.

Для всіх підкорених народів імперія була гальмом їх духовного і культурного розвитку, і вони, закономірно, ненавиділи Візантійську державу. В історичних умовах того часу цей антагонізм набирав форм релігійної боротьби, оскільки офіційна церква завжди ототожнювалася з політикою імперського уряду. Національно–релігійні рухи, як видно з історії, ширилися під гаслом опозиційного віровчення до офіційної церкви. З усіх причин догматичних суперечок видатний російський профессор і богослов В.В.Болотов надавав перевагу національній. Він говорив, що народні вожді використовували догматичні розбіжності з метою створити свою церкву як Твердиню національної незалежності.

В V ст. між Сирією і Єгиптом розгорілося економічне суперництво. Сирійська торговельна знать мала вплив на політичний курс Константинополя, що певною мірою стало причиною обрання константинопольським патріархом антіохійського священика Несторія (428–431 pp.). Новий патріарх необережно висловив своє розуміння природи Христа. Проти вчення Несторія відразу виступили александрїйські ієрархи, на чолі яких стояв архієпископ Кирило — запальний політик і мстивий інтриган. Він був фактичним правителем Єгипту. Розпоряджаючись його фінансами, Кирило діяв методами найцинічніших підкупів. На боці Кирила відкрито виступив константинопольський клір, незадоволений засиллям сірійців. До чисто богословських суперечок відразу залучилися широкі народні маси та чернецтво. В умовах запеклої боротьби в 431 р. імператор скликав в Ефесі III Вселенський собор. Імператорські війська заблокували місто. Першими до Ефесу прибули єгипетські єпископи. Кирила підтримував ефеський митрополит Мемнон, який побоювався потрапити під владу константинопольського патріарха і втратити незалежність своєї церкви. Скориставшись запізненням антиохійського патріарха Іоана (прихильника Несторія), Кирило розпочав засідання і добився оголошення анафеми Несторію. Єгиптяни розставили озброєних людей біля будинків прихильників Несторія і фактично тримали їх під арештом. Проте через кілька днів прибули антіохійські єпископи з патріархом Іоаном, який організував нове засідання собору. Кирила і Мемнона було відлучено від церкви. Несторія підтримував імператор. Але Кирило надіслав таємного листа до константинопольського ченця Долмата, який підбурив населення столиці проти імператора. Імператор Феодосій завагався і прийняв компромісне рішення: наказав заарештувати і Несторія, і Кирила. Невдовзі Кирило відправив до Константинополя цілу флотилію кораблів, навантажених різними дарами для підкупу царедворців. Разом з тим алсксандрійська церковна верхівка навмисне обмежила постачання хліба до столиці, що викликало деякі заворушення в місті, під час яких люди кидали в імператора камінням. Уряд змушений був стати на бік Кирила. Вчення Несторія оголошувалося «єретичним», а самого патріарха було заслано до Єгипту.

Однак погляди Несторія підтримало населення Сирії, де розгорнувся справжній національний рух. Сирійські єпископи прокляли Кирила, але під тиском уряду частина ієрархів примирилася з Кирилом. Так, в Aнтіохійській церкві виник розкол. Розділення відбулося на ґрунті різних діалектів давньої арамейської мови з–поміж західних і східних сірійців. Східні сирійці (сіро–халдеї) краще зберегли традиції давнини – вони й стали послідовниками несторіянського вчення. Православний едесський єпископ Раула жорстоко переслідував несторіян, закрив богословську школу в Едессі, яка залишалася на позиціях несторіян. Рятуючись від репресій, несторіяни переселялися до Персії, де з’єдналися із християнами автокефальної Ктезифонської церкви. На своєму соборі в Селевкії 499 р. вони створили організаційну структуру церкви на чолі з патріархом–каталікосом. 3 часом несторіяни емігрували до інших країн — досягли Індії і Китаю, але скрізь виявляли національну і релігійну згуртованість. Заснована ними богословська школа в Нісибісі стала фактично школою політичних емігрантів, вороже налаштованих проти Візантії. Несторіянство знайшло свій розвиток поза межами імперії, хоча й залишило деякий слід у Сирії. Наступник Раула, едесський єпископ Іва, підтримував несторіян, відновив богословську школу в Едессі, яка готувала вчителів для перських християн. У 489 р. вона була остаточно закрита за наказом імператора Зенона. Послідовником Несторія був також кіррський єпископ Феодорит та ін. Несторіянство охопило лише одну частину сирійців, тому рух виявився незначним, й урядові вдалося порівняно легко придушити його. Але скоро виник новий релігійний рух — монофізитський, який буквально потряс імперію, охопивши сирійців, коптів, вірмен, ефіопів.

Все розвивалося за звичною на той час схемою. Спираючись на православ’я, Алсксандрія усунула конкурентів–сирійців у боротьбі за вплив на політику Константинополя і утвердила сильні позиції в столиці. Прагнення єгиптян до незалежності набуло форм підтримки могутності александрійського патріарха, який міг не рахуватися з представницькою владою імператора в Єгипті. Посилення політичної ролі Александрії викликало занепокоєння серед константинопольської землевласницької знаті і духовенства. Наростав конфлікт. Полум’я розгорілося, як завжди, через догматичні суперечки.

Архімандрит одного з константинопольських монастирів - Євтихїй (ставленник александрійського кліру), виступаючи проти несторіянства, сформулював нове догматичне положення про природу Христа: повне злиття в Христі двох субстанцій в одну божественну природу. Константинопольський патріарх Флавіан засудив це вчення як неправославне. Але на захист Євтихія відразу виступив александрійський патріарх Діоскор (надзвичайно груба, жорстока і пихата людина), який відверто прагнув утвердити панування Александрійського патріархату над усіма християнськими церквами. Діоскор був незадоволений посяганням Флавіана на права сирійського духовенства. Його підтримував один із найвисокопоставленіших урядовців імперії — євнух Хрисафій, що керував фінансами і проводив політику в інтересах торгово–фінансових кіл Константинополя, зацікавлених у тісних зв’язках з Єгиптом. На боці Флавізна виступив римський папа Лев І, який був незадоволений посиленням Александрійського патріархату.

Щоб припинити заворушення, імператор Феодосій II скликав собор, що зібрався 449 р. в Ефесі. На собор Діоскор прибув у супроводі іпараволанів (озброєних охоронців) та великої кількості монахів і згідно з імператорським рескриптом зайняв місце головуючого. Засідання розпочалося бурхливо. Прихильники Діоскора галасували: «Навпіл розрубати тих, хто визнає дві природи!». Діоскор добивався відлучення Флавіана, але римські легати заперечували і трималися також зухвало. Флавіан заперечував права Діоскора засуджувати його. Деякі єпископи на колінах умовляли Діоскора припинити цю справу. Ситуація складалася не на користь могутнього александрійського владики, і він вдався до крайніх заходів. За його наказом до зали засідань увійшов проконсул Азії з військовим загоном, а також увірвалися іпараволани та ченці, озброєні ланцюгами і палицями. Єпископи з переляку поховалися під лави, але роздратовані прибічники Діоскора витягували їх і нещадно били. Нотаріям, які записували соборні дебати, переламали пальці. Діоскор і фанатичний монах Варсума звалили патріарха Флавіана на підлогу і з люттю били його ногами. Зрештою, єпископам дали чистий аркуш папірусу, на якому вони, тремтячи від жаху, поставили свої підписи. Флавіана було проклято і відправлено на заслання, де він скоро помер. Таким чином, за допомогою насильства Діоскор і Хрисафій отримали повну перемогу. Новим константинопольським патріархом обрали єгипетського ставленика Анатолія (449–458 pp.).

Аналіз описаних подій схиляє до думки, що це була завчасно спланована акція. Для Діоскора догматична суперечка стала зручною підставою закріпити свій вплив авторитетом собopy. Очевидно, монофізитське вчення сформулювали самі александрійські ієрархи, а Євтихій лише оголосив його. Малоймовірно, щоб Євтихій ― людина «обмеженого розуму», як свідчать джерела, зміг би щось подібне обґрунтувати. На соборі 448 p., який засудив його і заборонив у священнодійстві, Євтихій не дав жодної логічної і конкретної відповіді на поставлені запитання стосовно висловленого ним вчення, але тримався впевнено — так, як тримається людина, коли відчуває за собою надійний захист. Цікаво, що відразу після собору 448 р. Хрисафій відрядив військовий загін охороняти Євтихія, і він перебував під охороною аж до сумнозвісного «Розбійницького собору».

Перемога єгиптян на Ефеському соборі 449 р. виявилася нестійкою. Константинопольський клір і родова знать столиці не могли змиритися з поразкою. Наступного року відбувся двірцевий переворот. Влада опинилася в руках релігійної фанатички Пульхерії, яка різко повернула церковну політику візантійського двору і виступила проти рішень Ефеського собоpy 449 р. Патріарх Анатолій зрадив своїх єгипетських покровителів і перейшов на бік імператриці. Постанови Ефеського собору було анульовано, а сам собор названо «Розбійницьким». У 451 р. поблизу столиці в Халкідоні було скликано новий, IV Вселенський собор, який засудив монофізитське вчення. Діоскора відправили на заслання. Але єгипетські єпископи відмовилися підписати рішення Халкідонського собору. Канонів цього собору не визнали також в Сирії і Вірменії. Відбувся церковний розкол. Монофізитський рух став справжнім національно–визвольним рухом, боротьбою проти імперського уряду. Після заслання Діоскора повстало населення Єгипту. В Палестині монах Феодосія очолив численний військовий загін, захопив Єрусалим і утвердив свою владу над Палестиною. Він наказав забити деяких єпископів і особисто призначив на їхні місця монофізитів. Для придушення повстання уряд послав великі військові сили. Феодосій утік на Синай і там продовжував боротьбу. В Єгипті та сірійських містах були сформовані спеціальні загони із озброєної молоді, відданої духовенству. Вони розправлялися з усіма, хто виявляв послух імперській владі.

Національно–визвольні релігійні рухи час від часу охоплювали територію всієї держави й загрожували цілісності імперії. Тому окремі імператори у своїй політиці намагалися досягти компромісу з монофізитами. Імператор Зенон (477–491 pp.) та його наступник Анастасій (491–518 pp.) шукали шляхів до об’єднання монофізитів з православною церквою. За порадою константинопольського патріарха Акакія, Зенон видав спеціальний документ «Енотікон» (умови об’єднання), а імператор Анастасій позбавив сану і відправив на заслання навіть константинопольських патріархів Евфимія (496 p.) і Македонія (511 p.) та деяких інших православних ієрархів, які вороже ставилися до його церковної політики. До 518 р. константинопольську кафедру займав монофізитський патріарх Тимофій. Але така політика не дала очікуваних результатів. Проти порозуміння з монофізитами різко виступили римські ієрархи. Об’єднуватися з православною церквою не хотіли й самі монофізити.

Візантійський імператор Юстиніан (527–565 pp.) поставив перед собою завдання створити міцну централізовану імперію, об’єднану єдиною державною релігією — православною церквою. Розпочалося жорстоке переслідування усіх «єретиків», язичників, євреїв, віровідступників, яких позбавляли громадянських прав, їм заборонялося мати свою церковну організацію та ієрархію, відправляти богослужіння. За допомогою військових загонів «єретиків» насильно примушували приймати православ’я, нещадно карали їх чи страчували: відрубували голови, ноги руки, кидали живцем у полум’я тощо, імперія потопала в крові, але народи чинили відчайдушний опір.

У відповідь на репресії монофізити згуртувалися і почали відновлювати свою церкву. Едесський спископ Яків Барадей (Лахмітник) протягом 40–х років VI ст. в одязі жебрака обходив Єгипет, Сирію, Вірменію, Малу Азію і таємно висвятив багатьох єпископів і священиків. Переслідування з боку православних ієрархів не мали успіху, і цей мужній і енергійний діяч залишався невловимим. У 547 р. Яків Барадей висвятив настоятелем одного з александрійських монастирів Павла на патріарха Антіохійського. Так було завершено відновлення організаційної структури монофізитської церкви, яка за іменем свого засновника стала називатись Яковитською. Яковитська церква стала національною церквою сірійців. Свою національну Коптську церкву утворили також єгиптяни. Для імперії виникла загроза відокремлення східних провінцій, насамперед Сирії та Єгипту, де сепаратистські прагнення набути особливих розмахів.

Зміцнення монофізитів на Сході змусило Юстиніана повернутися до церковної політики своїх попередників — Зенона і Анастасія. Щоб дійти компромісу з монофізитами і встановити єдність церкви в державі, Юстиніан вважав за достатнє «судити так звані «Три глави» — богословські праці Фсодора Мопсуестійського, Феодорита Кіррського та Іви Едесського. До вчення цих несторіянських богословів монофізити ставилися вороже. Незважаючи на протести римського папи і західного духовенства (Північної Африки, Сардинії, Італії та Іллірики), Юстиніан добився засудження «Трьох глав» на Вселенському соборі 553 p., але очікуваного об’єднання церков не відбулося. Монофізити категорично відмовилися пригинатися до православної церкви, і релігійна ворожнеча тривала. Наступник Юстиніана Юстин II (565—578 pp.) видав унійний едикт, в якому на догоду монофізитам було зроблено все, що можна було тільки зробити, не відмовляючись від православ’я. Але й цього разу монофізити не приєднались до православної церкви.

За винятком кількох тонкощів розуміння природи Христа та Святої Трійці, догматика монофізитів принципово майже нічим не відрізняється від православної. Наприклад, копти використовують у богослужбах літургії Кирила Александрійського, Григорія Богослова і Василія Великого. Шукаючи порозуміння з монофізитами в догматичних питаннях, візантійські імператори не бажали визнавати, що в основі релігійної нетерпимості монофізитів до державної православної церкви лежать не тонкощі догматичних розбіжностей, а причини суто політичні.

На початку VII ст. єпископ із Колхіди Кір обґрунтував монофелітське вчення — компромісний для монофізитів і православних догмат про природу Христа. Новий догмат підтримали імператор Іраклій, константинопольський патріарх Сергій, римський Гонорій, а також всі тодішні Ієрархи Сходу, крім єрусалимського патріарха Софронія. Єпископа Кіра поставили александрійським патріархом. У 633 р. на основі мопофелітства йому вдалося об’єднати частину єгинтян–монофізитів з православними. Без сумніву, це був хоча й незначний, але все–таки успіх у політиці церковної єдності, до якої так прагнули візантійські імператори. Монофелітство стало державною релігією. Але проти молофелітства виступив один з найвидатніших богословів того часу — ігумен Максим. Він доводив, що монофелітство — це не що інше, як вдало приховане монофізитське вчення. Максим знайшов підтримку з боку нового римського папи Мартина, їхня активна антимонофелітська діяльність дуже шкодила державним інтересам Візантії.

У 20—30–х роках VII ст. араби захопили Сирію, Палестину, Єгипет, точилася гостра боротьба за Вірменію. Урядові кола Константинополя намагалися через монофелітство зберегти
свій вплив серед монофізитського населення цих країн. Складна зовнішньополітична ситуація вимагала, як ніколи, принаймні спокою в самій державі. У 653 р. римського папу Мартина було схоплено, вивезено до Константинополя і закатовано. Через кілька років за звинуваченням у державній зраді було засуджено також і Максима: йому відрізали язика, відрубали руку і відправили на заслання. Монофелітська політика Константинополя не дала позитивних результатів, але загострила напруженість у відносинах з Римом. З часом урядові кола Візантії зрозуміли безперспективність своїх намірів повернути завойовані провінції з монофізитським населенням, і монофелітство втратило попереднє значення.

У 680 р. імператор Костянтин IV Погонат скликав VI Вселенський собор, на якому монофелітське вчення було засуджено. Постанов собору, зокрема про Св. Трійцю, не визнав антіохійський патріарх Макарій, для якого монофелітство в умовах арабського панування й утвердження магометанства залишалось єдиним чинником у пошуках так необхідного порозуміння з монофізитами Сирії. Зрештою, монофеліти утворили в Сирії власну Маронітську церкву (від назви монастиря св. Марона).

Заборона монофелітства, яке тривалий час було офіційним вченням у Візантії, багатьох дуже збентежила, і релігійні суперечки тривали. За часів імператора Філліпіка (711-713 pp.), за константинопольського патріарха Іоана VI монофелітство стало державною релігією, але внаслідок двірцевого перевороту до влади знову прийшли прихильники православ’я.

Не встигли ущухнути пристрасті навколо монофелітства, як імперію охопила нова хвиля суперечностей — іконоборство. Обрядовість займала ще більше місце, ніж догмати, в національному житті, і суперечки про вшанування ікон стали масовими. Через те чи інше ставлення до культу ікон виявляли свої політичні, соціальні і культурні прагнення різні прошарки візантійського суспільства. У VIII ст. іконовшанування ще не було канонічно сформульоване церквою, тому поклоніння іконам нерідко виходило за межі всякого здорового глузду. Наприклад, деякі священики шкребли з ікон фарби, додавали їх до причастя і цією сумішшю причащали людей. За подібні надмірності ревно віруючих дорікали в ідолопоклонстві. Особливо гострі закиди були з боку мусульман, які взагалі не визнавали ніяких ікон й вимагали цього від підлеглих їм християн.

Візантійській імператор Лев III (717-741 pp.) різко виступив проти іконовшанування. За його наказами ікони повсюдно знищувалися. Мотиви були суто політичними. Візантія вела затяжну війну з арабами. Щоб послабити їхні позиції, Лев III активно поширював християнство серед послідовників ісламу. Він добре розумів, що без значних поступок, принаймні в обрядових питаннях віри, його прозетелістська політика не могла бути успішною. Але іконоборство Лева III зустріло відчайдушний опір з боку частини ревно налаштованого духовенства, монахів, простого люду та жіноцтва різних суспільних верств. Проти імператора повстали греки, для яких іконовшанування стало вже національною традицією. Римський папа Григорій II відмовився виконувати вимоги імператора і оголосив іконоборство єретицтвом. У Сирії проти іконоборства виступав знаменитий Іоан Дамаскін, за що араби відсікли йому руку. Незважаючи на таку сильну опозицію, Лев III, спираючись на адміністрацію і військо, успішно придушував опір. Він знаходив підтримку і серед частини духовенства. Політику іконоборства проводив ще з більшою енергією наступник Лева, його син, Констянтин V (741-775 pp.). У 754 р. він скликав великий собор (328 єпископів), який засудив вшанування ікон; натомість, постановив, що слід наслідувати святих благодійницькими ділами. Іконоборство підтримував також імператор Лев IV ( 775-780 pp.), щоправда, вже дешо помірковано. Лише за часів регентства його дружини Ірини (через малолітство імператора Костянтина VI) та константинопольського патріарха Тарасія (784-806 pp.) прихильники іконовшанування при підтримці імператриці здобули перемогу. У вересні 787 р. Ірина скликала в Нікеї VII собор, який відкинув постанови собору 754 р. і встановив іконовшанування. Але справа на цьому не закінчилася. Імператор Лев V (813–820 pp.) скликав у 815 р. новий собор, який скасував постанови VII Вселенського собору і підтвердив рішення собору 754 р. Остаточно іконоборство було засуджено Константинопольським собором 843 р. В історичній науці залишається нез’ясованим і походження цього руху, і його характер та значення. Але очевидно, що те чи інше ставлення до ікон було здебільшого завісою для опозиційної боротьби, як і догматичні розбіжності.

Отже, історія Вселенських соборів — це фактично історія національних і соціальних рухів, боротьба за економічні і політичні впливи різних кіл чи центрів, що в добу середньовіччя мало яскраво виражений релігійний характер. В таких умовах формувалося догматичне вчення Вселенської (православної) церкви. Соборні рішення здебільшого були не результатом конструктивного обговорення різних богословських вчень, а лише закріплювали погляд тієї чи іншої політичної партії, що здобувала перемогу. Таким чином, офіційно визнане вчення не завжди було голосом всієї Вселенської церкви. Відтак, зважаючи на природу догматів, постає логічне запитання: чи є вони завершеною формою вираження ідеологічних істин?

Погляд православної науки на «розвиток догматів». Найбільш авторитетні вчені, серед яких світило російської богословської науки В.В.Болотов, акцентували увагу на тому, що кожен догмат несе відбиток психологічних понять і термінології, властивих суспільству епохи Вселенських соборів, і цю зовнішню історичну оболонку догмата необхідно змінювати — роз’яснювати і перекладати мовою наступної епохи для всебічного і точного вираження, розуміння і сприйняття богословських істин. Такий науковий погляд, на жаль, у православ’ї не знайшов практичного втілення. Представники клерикальноортодоксальної більшості, як вже зазначалося, відстоювали принцип непорушності догматичних постанов, розглядали їх як вчення церкви, дане раз і назавжди, і в цьому вбачали особливість православ’я. Професор С.М.Зарін наголошував, що подібна точка зору залежить від неправильного використання богословських термінів (помилка філологічна) і від ігнорування власне історичних обставин догматичної діяльності церкви, від недостатньо чіткого уявлення самого процесу догматичних суперечок на Вселенських соборах.

Оскільки Вселенські собори виконували службові функції стосовно державних інтересів, їх назва «вселенські» (від гр. каталікос — всесвітній) є досить довільною. Вони ніколи не охоплювали усієї повноти християнської церкви, яка існувала далеко поза межами імперії (Британія, Галія, Аравія, Кавказ, більша частина Іспанії).

Серед віруючих утвердилася думка, що головним є не форма скликання Вселенських соборів, а те, що вони виробили догматику віровчення —джерело величі і сили християнської церкви. Такий підхід є однобоким і помилковим. Державницька по суті форма скликання Вселенських соборів не могла інакше впливати на зміст догматичних постанов, як тільки негативно. На соборах єпископи збиралися з упередженими поглядами, інколи без всякої ініціативи, виконуючи державну повинність чи громадянський обов’язок. Вони не ставили собі за мету спокійно і розважливо визначити критерій істини того чи іншого богословського вчення. Головне завдання їхньої роботи полягало насамперед в тому, щоб засудити єретицтво й прийняти, у кращому випадку, узгоджувальну, компромісну формулу для розв’язання конкретної наболілої проблеми. Відтак, послідовники засудженого вчення завжди залишали за собою моральне право не визнавати несправедливих (на їхню думку) рішень собору. Це породжувало парадоксальну ситуацію, коли в розпалі боротьби кожна із сторін вважала своє вчення правильним (православним).

У IV ст. точилася гостра боротьба поміж аріянами і православними. Тоді централізованої християнської церкви ще не було, але центри майбутніх патріархатів вже визначалися. І в цих головних центрах влада постійно змінювалася: єпископські кафедри займали то аріяни, то православні. Зрештою, аріян підтримували й окремі імператори. Протягом 342—380 pp. (за винятком двох років) константинопольськими єпископами були аріяни. А це означає, що аріянське вчення визнавалося владою як офіційне, тобто правильне (православне). Навпаки, православ’я залишалося в опозиції до офіційно визнаного і вважалося неправильним. Аналогічною ситуація була і в часи монофізитства, де також часом протягом багатьох десятиліть не було зрозумілим, яке вчення правильне — офіційне чи опозиційне.

Вся історія перших століть християнства і епохи Вселенських соборів являла собою суцільну перманентну революцію, і ця революція була позначена як адміністративною боротьбою, так і розвитком догматичною віровчення. Перемога у революційній боротьбі різних церковних ідеологій часто залежала від обставин зовнішніх, історичних, зокрема від позиції державної влади.

Так, на початку III ст. в Римі водночас було два православних єпископи Калліст і Іпполіт. Виник розкол. Іпполіта православною церквою визнано святим, хоча церква у своєму розвитку тоді випадково пішла тим шляхом, на якому стояв Калліст. Нікейський собор 325 p., як відомо, виробив загальноцерковне формулювання Символа Віри (до того було багато Символів Віри). Протягом років серед частини духовенства утвердилась думка, що Символ Віри не повинен змінюватися. Такий погляд відстоювали Афанасій Великий, Василій Великий та інші знамениті отці церкви. Але Константинопольський собор 381 р. прийняв новий (сьогочасний) Символ Віри. Тоді найбільш ортодоксальні православні довго не визнавали його і продовжували читати тільки Нікейський Символ. Отже, православні ортодокси обстоювали непорушність догматичних постанов, хоча церква у вирі революційної боротьби йшла іншим шляхом — шляхом розвитку віровчення завдяки насамперед постійним єретичним рухам. «Значит, идея творчсства в области вероучения оправдана, а идея буквоедной неподвижности осуждена, несмотря на то, что когда–то её защищали столпы православия», - говорив професор Б.В.Тітлінов.

Однак у VIII ст. закономірний, природний процес догматичної творчості православ’я призупинився. Одна з головних причин — проімперська форма скликання Вселенських соборів, яка не дала можливості церкві самостійно виробити і розбудувати цей інститут. Після перемоги над іконоборством державна влада вже не мала підстав для скликання Вселенських соборів. За часів Македонської династії (867 – 1025 pp.) Візантійська імперія почувала себе впевнено: серйозних внутрішніх рухів, які б могли порушити цілісність чи послабити (нехай ілюзорну) могутність держави не було. Надалі відбувся офіційний розкол християнської церкви (1054 р.) на католицьку і православну і почався поступовий занепад імперії. Внаслідок зовнішніх завоювань з боку печенігів, норманів, хрестоносців, мусульман Візантійська держава впала, втратила своє значення на її колишніх теренах і православна церква. А втім, релігійні незгоди виникали й надалі. Наприклад, питання про жертовність євхаристії, суперечки навколо вчення візантійського філософа XI ст. Іоана або вчення про два іпостасних єства, поєднаних у Христі, або вчення найвидатиішого богослова і філософа XIV ст. ченця Варлаама про енергію Божества (Божественне сяйво на Фаворі). Раціоналістичні погляди Варлаама, його схильність до логічного пізнання і розуміння Бога були, без сумніву, виявом розвитку богословської думки і виходили далеко за межі усталеної християнської догматики. Вчення Варлаама знайшло багато послідовників серед візантійського духовенства і було справжнім релігійним рухом, але вже не мало ніякого політичного значення, і ця проблема залишилася проблемою суто церковною. Православна церква, не виробивши власних традицій догматичної творчості, розв’язувала усі складні релігійні питання, що постійно виникали, доволі тенденційно і примітивно — засуджувала їх на помісних соборах як вияв єретицтва. Аналізуючи постанови Халкідонського собору 451 p., профессор В.В.Болотов зазначав, що тодішні отці церкви не могли передбачити світогляд сучасної мислячої людини: вони були дітищем свого часу й у своїх догматичних постановах накреслили лише ті основи, роз’яснення яких є завданням наступних полемістів.

Як істину, так і догмат не можна замикати в одну незмінну формулу. В установлених межах завжди мaє бути простір для життєдіяльної сили. Філософський зміст у розуміння християнської догматики вкладав професор і ректор Української Богословської Академії у Мюнхені Григорій Ващенко: «Християнство не є звичайна філософічна система. Це релігія, передана безпосередньо Христом і Апостолами людству. Основні положення її (догмати, сформульовані на Вселенських соборах) становлять зміст християнської догматики, що у світлі Божественного об’явлення вирішує ті питання, які у світлі людського розуму розв’язує філософія. Догмати церкви сприймаються вірою, але віра не виключає знання, і тому християнська догматика не виключає філософії. Навпаки, філософія як система знань основ буття, пізнань і моралі допомагає зрозуміти істину й глибину християнської релігії». Церква повинна йти шляхом постійного збагачення і поглиблення змісту християнського вчення, реагувати й відповідати на релігійно–філософські запити кожної епохи, кожного суспільства.

Адже, за висловом професора С.М.Заріна, «...догматическая деятельность Церкви в период Вселенских соборов не исчерпала, конечно, всех истин божественного откровения, многим из них не дала догматического определения, оставив последующей эпохе задачу постепенно уяснять и формулировать те истины, которые отвечают особенному жизненному интересу того или другого исторического момента, в соответствии с достигнутой ступенью научного й морального развития исторической среды».

Таким шляхом — шляхом задоволення потреб «історичного моменту» намагається йти у своєму розвитку католицька церква. Успадкувавши традицію скликання Вселенських соборів, вона зуміла створити з них канонічний інститут церкви і, взявши за основу догматичні постанови перших семи Вселенських соборів, продовжила процес догматичної творчості.

На відміну від православної, католицька церква нараховує у своїй історії 21 Вселенський собор. Останній, II Ватиканський собор (1962—1965 pp.), було скликано з метою усунути суперечності поміж доктриною католицизму, організацією церкви, її традиціями і реаліями сучасного світу. Собор розв’язав широке коло наболілих проблем (у т.ч. видав постанови догматичного характеру) і розпочав процес оновлення усіх сторін церковного життя. Це була одна з найважливіших подій XX ст.