Главная | Обратная связь

КАНОНІЧНІСТЬ БОГОСЛУЖБОВОЇ МОВИ

 

Питання богослужбової мови неодноразово стояло в центрі уваги християнської спільноти і майже завжди було гострим та болючим, викликало численні суперечки, призводило навіть до ворожнечі. Корені проблеми ховаються в канонічній творчості самої Вселенської церкви, яка у свій час канонізувала виключно три мови Св. Письма і богослужіння: грецьку, латинську та єврейську (гебрейську чи арамейську). Константинополь з метою уніфікації бажав утвердити грецьку мову, але в західній частині Імперії поширення набула латинська. Не могли тодішні отці церкви знехтувати і арамейською, бо нею говорили апостоли. Така «тримовність» не тільки утруднювала християнізацію серед багатьох народів як в самій Візантійській імперії, так і поза її межами, але й суперечила Слову Божому. Адже Христос через апостолів наказував проповідувати християнські Істини рідною мовою кожного народу. Чітко і однозначно про необхідність говорити рідною мовою в церкві сказав апостол Павло: «Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе» (1 Кор. 14, 4); «Як прийду і я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню,..»(1 Кор. 14, 6); «Коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а розум мій без плоду» (1 Кор. 14, 14); «В церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою» (1 Кор. 14, 19).

Відтак церковні діячі дедалі частіше почали виступати проти «тримовної» ортодоксії. Константинопольський патріарх св. Фотій у своєму «Творі проти франків» (866 р.) написав: «Франки заслуговують на догану, бо твердять, ніби молитися Богові не можна іншими мовами, як тільки ними трьома діалектами: єврейським, грецьким та римським». Про вживання рідної живої мови у церкві писав знаменитий каноніст XII ст. Вальсамон: «Православні з інших народів, що зовсім не знають грецької мови, можуть правити Богослужби своїми мовами, але під умовою, що правильно перекладуть Богослужбові книжки». Проти «тримовності» не раз висловлювалася і Західна церква. Так, Франкфуртський собор 794 р. постановив: «Нехай ніхто не вірить, ніби Бога можна хвалити трьома мовами, бо ж усіма мовами можна молитися Богові, і людина буде вислухана, якщо просить вона справедливо». Римський Папа Іван VIII у своєму посланні 880 р. до моравського князя Святополка писав: «Бог, що створив мови єврейську, грецьку та римську, створив і усі інші мови на Свою Славу й Хвалу». Ці та інші приклади вживання рідної мови у церкві подає професор церковної історії митрополит Іларіон (Огієнко).

Поширення християнства серед слов’янських народів зумовило появу так званої церковнослов’янської мови, хоч більш точно її потрібно називати староболгарською. З часом в Україні вона утвердилася як книжна мова і стала основою первісної літературної мови, що поступово українізувалася. Але церковнослов’янська чи староболгарська мова застосовувалася тільки у релігійній літературі та, оскільки не зазнала змін, фактично була мертвою мовою; вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Відомий церковний діяч католицтва другої половини XVI ст. Петро Скарга писав: «слов’янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики, і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди». У відповідь, на його книгу «Про єдність церкви Божої» (1577 р.) з’являється багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і церковнослов’янську мову: твори Христофора Філарета, Іова Борецького, Захарїї Копистенського, Іоана Вишенського та ін. Щоправда, були освічені люди, які розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Взагалі питання вибору мови для писання творів — характерне для XV-XVI ст. явище. Так, гетьман Ходкевич у 1568 р. писав у передмові до «Учительного Євангелія», що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але мудрі люди застерегли його.

А втім уже в XVI ст. українська мова поступово проникає як у церковну літературу (Краківський Апостол 1560 p., Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 pp., Біблія Луки з Тернополя 1569 p., Волино–Житомирське чи Трилірське Євангеліє 1671 p., Новий Заповіт В. Нагалевського 1581 р. та ін), так і в богослужіння (збірники проповідей на євангелійні теми, переклад XVI ст. Учительного Слова Івана Золотоустого, Катехізис св. Феодора Студита), що досить ґрунтовно дослідив професор І.Огієнко.

У XVI ст. з’являються також словники, які подають переклад з церковнослов’янської на українську мову. Перший рукописний словник невідомого автора «Лексис с толкованіемь словенских словь» просто пояснював 766 слів: абиє — зараз, бращася – боролися, возискаю — шукаю, благодарю — дякую, дщерь — дочка, зеемлю — позичаю, усцею — устигну тощо. Друкований «Лексис» Лаврентія Зизанія 1596 р. пояснював вже 1061 слово: авва– тато, баснь —казка, юноша - парубок і т.ін. Варто додати, що подібні переклади містить у собі навіть так зване Галицьке Євангеліє 1144 р. Отож, в Україні церковнослов’янська мова була не зовсім незрозумілою вже у добу середньовіччя й дедалі більше ставала лише архаїчною мовою. Проте ця архаїка з домішками місцевих мовних рис фактично законсервувалася у Московській державі, яка включно до XVII ст. залишалася відсталою в культурно–релігійному житті. Лише під впливом українського Києва протягом другої половини XVII ст. - першої половини XVIII ст., коли культурно–релігійні справи Російської церкви і держави зосередилися майже виключно в руках високоосвіченого українського духовенства та визначних представників «київської науки», зокрема вихованців Києво–Могилянської академії, їй вдалося вирватися з довговікового застою.

Політична залежність України від Росії зумовила зворотний процес у культурно–релігійному житті. З метою денаціоналізації і русифікації українського народу книжки українських авторів або вилучалися і спалювалися, або виправлялися у московських виданнях «по великороссийской граматике» з виключенням всіх ознак української мови. Так, наприклад, було виправлено «Четьи Минеи» митрополита Дмитра Туптала (Ростовського), перший том яких, друкований у Києво–Печерській друкарні українською мовою, було спалено. У 1720 р. цар Петро І видає указ, згідно з яким «церковныя старыя книги для совершеннаго согласия с великороссійскими... справливать прежде пенати, дабы никакой розни й особливаго наречия в оных не было». Такий курс було підтверджено царськими наказами 1766 р. і 1800 p., що в XIX ст. тенденційно переросло в практику послідовної системи обмеження або заборони вживання української мови. Так, поступово богослужбова мова православної церкви в Україні була уніфікована на зразок «великоросійської граматики», що являла собою далеко не ту староболгарську мову часів Київської держави, а фактично зрусифікований її варіант. (Для означення мови богослужіння Російської православної церкви з’явився навіть спеціальний термін — «церковно–слов’янська з російською вимовою»).

«Однак глибинні процеси народного й національного самовизначення, які розгорталися в XIX ст., не могли не захопити кращої частини духівництва, незважаючи на офіційний зросійщувальний тиск», — зазначає А.Л.Зінченко.

Серед тієї кращої частини духівництва належить згадати насамперед священика з Поділля Василя Гречулевича, який з перших днів священства виголошував проповіді українською мовою. У 1849 р. він видав у Санкт–Петербурзі першу книжку проповідей, у передмові до якої визначив цінність звернення до народу його рідною мовою: «Істина незаперечна, що для успіху проповіді чи понад усе важливіше й доконечніше... говорити народові мовою цілком зрозумілою, близькою до серця, рідною. Але, на жаль, досі ще, наскільки мені відомо, ніде майже не видно спроб проповіді малоросійською мовою. Наші служителі Слова Божого, одержуючи освіту у семінаріях та академіях і звикаючи у них до російської мови, потім не можуть або не хочуть відвикнути від завченого способу вираження; і ось декотрі з них проповідують народові Слово Боже якщо не зовсім незрозумілою, то принаймні малозрозумілою, начеб нехтуючи рідну мову пастви, мову, що нею говорять мільйони православних». У 1906 р. зусиллями провідних українських церковних діячів вийшло друком «Євангеліє від Матвея» українською мовою. Ця подія мала велике значення в розвитку національно–визвольного церковного руху, що, найважливіше, охопив молодь духовних семінарій та інших духовних навчальних закладів. У січні 1907 р. під час трусу серед студентів Волинської духовної семінарії було конфісковано Євангеліє українською мовою. Але на початку XX ст. церковновизвольний рух зосереджувався в неширокому колі національно свідомого духовенства. Консервативні підвалини Російської православної церкви та жорсткий контроль з боку російського єпископату зумовлювали більшість духовенства не виявляти особливої активності. Лише після 1917 р. церковновизвольний український рух розгорівся з новою силою, тепер уже з вимогами не тільки автокефалії, але й українізації богослужіння.

У добу Гетьманату Скоропадського (Українська держава 1918 р.) проблема українізації була порушена на Київському єпархіальному елекційному соборі в травні 1918 р. Але це питання не знайшло підтримки більшості делегатів. Відтак була прийнята постанова: «Признать один только церковнославянский язик священним, богослужебним язиком, перевод богослужебних книг на украинский язык считать недопустимим явлением и только проповедь на местном (не галицийском) украинском (шевченковском) языке допустить там, где это письменне пожелают сами прихожане». Питання українізації богослужіння ще раз постало на другій сесії Всеукраїнського церковного собору, робота якого розпочалася 7 (20) червня 1918 р. Але, як і в попередньому випадку, прихильники українізації, перебуваючи у меншості, не змогли добитися позитивного рішення. Собор визнав за необхідне залишити богослужбовою мовою у православній церкві в Україні церковнослов’янську. Українська мова була визнана можливою лише у проповідях за бажанням парафіян. Читання Святого Письма під час богослужіння мало відбуватися церковнослов’янською, за винятком першого дня Великодня, коли воно здійснюється всіма мовами, в тому числі й українською. Історик Української церкви В.І. Ульяновський справедливо дорікає українському угрупованню за декларативність вимог українізації без її серйозної аргументації: «На жаль, приклад Болгарської чи навіть Грузинської церкви у даній справі не був використаний. Причиною тому, очевидно, була відсутність серед делегатів–українців інтелектуального кола, відсутність у церковно–національному русі визначних постатей, котрі могли б виконати усі підготовчі роботи... Вони не залучили до теоретичного обґрунтування та вироблення концепції українізації навіть приват–доцента Івана Огієнка. Членами українського угруповання Собору не була використана хоча б аргументація Ф.Крижанівського, подана ним у брошурі «Библия на украинском языке». Декларативність, відверта політична лозунговість применшили значення ідеї про українізацію Церкви, яка успішно була втілена у власному національному ключі іншими автокефальними церквами».

Незважаючи на опір з боку єпископату і більшості зросійщеного духовенства, а також частини мирян, що продовжувала перебувати під впливом традиційної звички відправляти богослужби церковнослов’янською, Директорія (уряд УHP після Гетьманату) поставила проблему українізації її церкви на рівень державних інтересів. Цей курс було підтверджено на засіданні Ради міністра ісповідань 28 жовтня 1919 р. у виступі І.Огієнка: «... Вся Церква проти нас... і... де наша Церква? Я її не бачу, я бачу Церкву тільки таку, що йде проти нас, а не за нас. Ваші думки йдуть по шляху відокремлення Церкви від держави, але ставати на цей шлях поки що рано. Я стою лише на державному ґрунті. Церква, яку ми маємо, не помагає нам. Вона не виявляє своєї самодіяльності на користь Українській Державі. [...] Як міністр і оборонець духовних інтересів Церкви, я констатую, що тільки при національній Церкві ми будем мати національну Державу. До цеї пори Держава давила Церкву, але ж я думаю, що ця Церква була не українська. Українська Держава дасть все Українській Церкві».

Державницький курс справді підкріплювався реальними справами, наскільки це було можливо у той складний час. На українізацію виділялися значні кошти. Про це свідчить постанова Директорії від 8 вересня 1919 p., згідно з якою у розпорядження міністра ісповідань на інформацію про українізацію Церкви виділялося з таємного фонду Директорії десять тисяч гривень. Проте при відсутності необхідної богослужбової літератури українською мовою здійснити українізацію церкви було практично неможливо. За таких обставин програма українізації звужувалася, головним чином, до запровадження української вимови церковно–службового тексту. Для відповідної підготовки священнослужителів міністр ісповідань І.Огієнко намагався організувати широку мережу короткострокових курсів у всіх повітових містах, підконтрольних владі УНР, що свідчить про рішучі кроки влади у плані українізації церкви. Через складні умови воєнного часу Директорія УНР не мала можливості реалізувати програму українізації, але здійснені заходи принаймні зрушили проблему, заклали передумови для подальшого розв’язання її жертовною працею вірних УАПЦ уже за часів Радянської влади в Україні.

На своєму Київському православному церковному соборі (серпень 1922 р.) питання українізації церковного життя порушила й Обновленська церква. Більшість делегатів собору висловилася, з деякими застереженнями, за «проведение Украинизации богослужебного строя церковной жизни...», окремі тези програми було викладено також у статті протоієрея П. Фоміна «Ближайшие задачи нашей церковной украинизации», надрукованій в журналі «Голос Православної України».

Згідно з рішеннями собору, програму українізації мала здійснити постійна «Комісія з українізації церковного життя» на базі Вищої Української Богословської Школи в Києві. Комісію з українізації очолив єпископ Ізюмський Йосиф (Кречетович). До її складу увійшли також архієпископ Бердичівський Олександр, єпископ Куп’янський Володимир, єпископ Вінницький Йоаким та протоієреї П.Фомін і В.Коваленко, Оскільки єпископ Кречетович згодом відбув на служіння до Білорусі, то на черговій сесії Комісії 12 лютого 1926 р. головуючим Комісії з автокефалії і українізації було обрано єпископа Куп’янського Володимира (Дубчака), українця з Харківщини. У Богословській Школі планувалося відкрити окремі кафедри з церковної історії України та церковного побуту України (церковне українознавство), а також створити спеціальну школу для вивчення богослужіння. Планувалося також видати українською мовою Євангеліє, Літургію та іншу богословську літературу; за зразок пастирських бесід і настанов взяти українські проповіді протоієрея В.Гречулевича, сприти відродженню загального літургійного співу. Протоієрей П.Фомін підкреслив, що українізація богослужіння має для віруючих важливе значення, оскільки богослужба буде відправлятися зрозумілою для них мовою: «Верующий будет усердным и горячим участником богослужения, если оно понятно, близко ему, трогает его сердце, просвещает его ум. Здесь вопрос об языке богослужения для верующего имеет неровное значение, даже больше, чсм теорстические й канонические тонкости. Если богослужение его не удовлетворяет, он тяготится им, уходит от него, ищет другую веру или секту...».

Як проводилася програма українізації богослужіння видно, наприклад, з розпорядження Бердичівського єпархіального управління від 11 березня: «1) Поэтапное введение в богослужение украинского языка, начиная с «вимови» чтения Евангелия й проповеди, поочередно служения на украинском и церковнославянском языке; 2) после богослужения в церкви молитвы за Украину «Боже, Великий Єдиний»; 3) Знакомство верующего народа посредством проповедей с многострадальной историей Украинской Церкви, с борьбой ее на протяжении нескольких веков за автокефалию й за религиозно–национальное возрождение; 4) Широкое ознакомление веруюших с результатами Помест. Свящ. Собора по вопросам автокефалии украинской церкви и о Липковщине; 5) Совершение «зразковой» служби Божей при надлежащей подготовке к ней и организованности; 6) Поддержание й восстановление забытых церковно–бытовых народных обычаев и обрядов, связанных с праздниками и семейными торжествами; 7) Борьба с чуждыми духу Укр. церковной жизни сектами штундо–баптизма й хлыстовщины в разных ее видах; 8) Всемерное поддержание церковно–хорового дела с бережним охранением древних церковно–народных напевов й развитие общего народного пения; 9) Украшение храмов рушниками и цветами в национальном вкусе; 10) Материальная помощь Синодальной Комиссии по проведенню в жизнь украинизации и в частности журналу «Український Православний Благовісник», тому вернейшему проводнику в народное о церковное сознание национально–религиозных идей на основе чистого неповрежденного православия; 11) Наконец, главное из них -тесная сплоченность вокруг священного синода й полное доверие сему органу Церковного Управления».

Наступного року в кількох числах журналу «Український Православний Благовісник» було опубліковано статтю В. Крижаневського «Про українську службу Божу й про церковно–богослужбову мову», де автор показав риси самобутності Української церкви, які, незважаючи на тривалу русифікацію, ще досить міцно трималися в багатьох місцях України. Автор зазначав, що «ані нівелюючий щодо України вплив старої синодальної політики, ані гніт адміністративного пресу, якого мав у своїх руках уряд, не спроможні були вбити місцевих церковних особливостей на Південній Русі». Щодо цього, В. Крижановський знаходить цікавий документальний доказ у листах єпископа Феофана Вишненського. Так, у листі від 7 травня 1875 р. єпископ Феофан дає відповідь одному російському священику, що був дуже роздратований церковними порядками в окремих київських церквах: «Нічого бентежитися деякими відмінностями в церковних порядках. Вони завжди були дозволені і суті справи такі. Непобожність тільки–но гріх, а самі чини можуть бути всі замінювані, окрім істотного в св. сакраментах» (Собрание писем святителя Феофана. Вып. второй. Москва, 1898). Особливої уваги заслуговує опис В.Крижановського окремих текстів українських першодруків, зокрема «Літургіаріона» київського друку 1629 і 1639 років та львівський передрук київського видання 1691 року. Ці та інші Служебники і Требники, написані близькою до народної мовою, були дуже поширені в Україні. «Не все, що мови стосується, було б сказано, якби не зазначити, що українська церква визнавала найінтимніший зв’язок між живою мовою і психікою людини. Це безсуперечно можна довести тим, що священикові наказували в самий драматичний момент людського життя, напучуючи тяжко хворого парахвіянина, вживати в молитвах народної мови»,— зауважує В. Крижановський.

Виходячи з програмних завдань з українізації церкви, В. Крижановський подає своє бачення розв’язання проблеми: «Нині, в добу могутнього церковно–національного руху, рушійна люде благочестивої віри щільно на Україні підійшли до язикової проблеми в церковному житті. В стародавні часи цю проблему було розв’язано на Україні, як бачили ми, дуже розумно і з повним для церкви достоїнством. В умовах сучасного культурного життя з його провідними думками вимагали, рахуючись з станом релігійно–християнської свідомосте українського народу, це питання можна було б розв’язати так: заразісінько, без жодної тяганиці, геть чисто по всіх церквах почати одправляти по–славянськи з українською вимовою всі без винятку служби божі (тимчасово і по існуючих слав’янських книжках). Там, де людність бажає одправи українською мовою, негайно провести українізацію, користуючись тим перекладом Літургії, що зробив київський єпископ Димитрій. Що ж до інших богослужбових книжок, що їх українській православній церкві бракує, то дозволити тимчасово користуватись (книжками, які видали християнські неправославні церкви, церковні організації і гуртки. Але для цього треба їхні книжки негайно переглянути, повикидати можливі вульгаризми і виправити всі непевні вирази або думки. Негайно стати до перевидання всіх богослужбових слав’янських книжок у давній українській редакції (так званих стародруків), поділивши їх на книжки першої черги (Часослов, Літургіаріон, Євангеліє, Апостол, акафисти, Євхологіон, Псалтир, Октоїх, Мінею общую, повний Могилин Требник, Тріодіон Чотирдесятниці, Тріодіон П’ятдесятниці й ін.). В міру перевидання стародруків виймати із ужитку книжки руської редакції. Негайно, якнайшвидше, взятися до перекладу всіх богослужбових і учительських книжок на українську мову, грамотно і тактовно об’єднавши вимоги науки й поточного життя з українським церковним стародруком». З цих програмних засад, що їх окреслив В.Крижановський, ми бачимо, з якою проблемою віч–на–віч зіткнулися свідоміші одиниці українського церковного руху, що так щиро і звитяжно бралися до справи. Але, щоб здійснити цей проект українізації церковного життя, потрібні були великі українські інтелектуальні сили, яких в обновленців не було, бо більша частина активної української інтелігенції гуртувалася навколо УАПЦ. Справа українізації утруднювалася ще й тим, що звиклі до механічного сприйняття богослужінь церковнослов’янською мовою селяни мало переймалися питанням українізації та виявляли до неї часто інертність та байдужість. Так, один обновленський священик, невдоволений церковнослов’янською мовою богослужіння, з болем зазначав: «Як болить православне серце від жахливої механічности, незрозумілісти та бездуховності читання. Візьмемо, наприклад, таке явище. Вчора в мене було вінчання по–слов’янському. Дід Сидір так прочитав слов’янського апостола, що мені було соромно за себе, за всіх присутніх, яким байдуже було, що ні Сидір, ні вони нічого не зрозуміли. Замітьте собі, що Сидір - дяк! Але цьому грамотникові багацько слів відомої йому з дитинства слов’янської мови просто чужі. Він їх ламає, коверкає [...]. Для сучасних дяків з народу таке відношення до калічення богослужбової мови навіть звичайне, нікого не дивує, не турбує. Протарабанив, та й готов - хай Господь приймає!». Не набагато випереджали в освіченості дяків та селян і самі священики. Той же дописувач «Благовісника» розповідає, як на одному церковному зібранні на пропозицію священика «гамувати линківців» богослужінням українською мовою, один із прихильників церковнослов’янської заявив: «Чому ж у католиків по–латинському? Чи не треба було б держатися й нам старої слов’янської мови?». Священик з семінарською освітою на це питання нічого не міг сказати й був навіть здивований: «як це умни міркують прості люде». «Я не дивую темному дякові [...], пише далі обновленський священик, — я був здивований другим — тим, наприклад, що будем казати, — ленінградський протоієрей з академічною освітою, з культурою столичного оточення, не міг зрозуміти заміни, яку комісія Сергія Фінляндського зробила в словах «Странствія Владичня», надрукувавши в новій Тріоді «Вечері Владичні». «Та ви ж не уявляєте собі, що таке странствія». — каже цьому ордпротопопові член комісії. —»Як не уявляю?» — хопивсь протоієрей. – Ну що ж, Господь був странником, не мав де голови прихилити!..». Зрештою, невідомий нам священик у своїй публікації робить правдиве зауваження: «Під видом охорони «благочестія» за слов’янське борються, правду кажучи, зрусифіковані люде, найбільше з тих, які не можуть, або не хтять вчитися по–українськи».

Захопившись боротьбою за парафії і вірних, що характерно в умовах існування кількох церков, та зосередивши свою діяльність проти УАГПЦ, Обновленська церква не реалізувала своєї програми. Українізація церковного життя 20–х років охопила тільки парафії УАПЦ та лише частково обновленські, де священики чи миряни самі виявляли бажання слухати богослужіння українською мовою. За таких умов, через брак освіченого і національносвідомого духовенства, яке б жертовною працею могло здійснити українізацію, а також труднощі, що стали на шляху окремих діячів обновленства, дуже скоро охолодили їхній запал у цій непростій, як виявилося, справі. Номери наступного 1927 р. видання «Благовісника» вже практично не подають ніяких матеріалів з цієї проблеми.

Священик з. Поділля К.Березовський справедливо дорікав: «На мою думку як найскоріш українізувати церкву, видати для народу і розповсюдити молитвенники, новий заповіт, псалтир, катехізис та інші книжки, в яких би були навчання, як повинні жити християни по заповітах Божих. Але чогось у нас на це мало звертають уваги, одні лише балачки. Пам’ятаю, в посланії одного єпископа проти липківців говорилось, що готується служебник на українській мові, скоро буде розісланий по церквах. З того часу пройшло скільки років, а служебника немає ще й досі. Такі надії зручні тільки липківцям, і вони їх використовують. Литківці тлумачать народові, що російські архієреї тільки обіцянками годують народ, а про їх спасіння їм байдуже. Справді–бо вони зараз видали найпотрібніші книжки і почали служити на рідній мові. Нарід не розбирається в полеміці, яка ведеться поміж церковними партіями, і поки мало тямить в безблагодатнім священництві, він тільки дивиться на плоди духовної науки і серцем більше лине до свого рідного». Ця проста сповідь сільського священика чи не найкраще відображає настрої парафіян. Треба пам’ятати, що процес становлення Української церкви «проходив у драматичній боротьбі зі старими шовіністичними силами в Російській православній церкві, яка спиралася на неосвіченість і проукраїнізацію УГПЦ (див.: Л.Л.Зінченко. Визволитися вірою. Життя і діяльність митрополита Василя Линківського. - К.: Дніпро, 1997. - 423 с; Його ж. Благовістя національного духу: Українська церква на Поділлі в першій третині XX ст.– К.: Освіта, 1993. - 256 с.).

Закиди цих ворожих до Української церкви сил щодо неканонічності церкви, безблагодатності ієрархів або виступи проти вживання української мови в богослужінні, без сумніву, впливали на релігійну свідомість простолюддя і не були безплідними. Але, за висловом митрополита Липківського, «Народ ділила головним чином мова, якою мовою мусить проводитись служба Божа: українською чи слов’янською. Коли між духівництвом ішов поділ на «тихонівців», «канонічних» і «самосвятів», «безблагодатних», то народ поділявся на «українців» і «слов’ян». «слов’яністів». Тому й єпископів і священиків народ називав або «українськими», або «слов’янськими». Народ український до того вже справді опустився, що лише молитва слов’янською мовою приємна Богові». І далі: «Бабка уже з української парафії на десяте село йде, щоб відправити панахиду по своєму небіжчикові або молебінь слов’янською мовою; їй здається, що панахида або молебень українською мовою не так дійде до Бога».

Про необхідність переведення богослужіння з церковнослов ‘янської на зрозумілу для народу мову розуміли і в Росії. Так, в 20–х роках минулого століття навіть імператор Олександр І висловив побажання синоду дати росіянам Св. Письмо на їх рідній мові. Тоді за сприянням Біблійного Товариства працею архімандритів Філарета (пізніше митрополита Московського), Полікарпа і Мойсея та протоієрея Папського було видано Євангеліє російською мовою зі слов’янським текстом. Це видання мало дуже добрі відгуки серед росіян. Але за часів царювання Миколи І політика змінилася і Біблійне товариство закрили, а видані ним переклади російською мовою Св. Письма спалили в печах цегельних заводів. Однак це питання знову постало при імператору Олександрові II. Незважаючи на спротив київського митрополита Філарета (Амфітсатрова) і оберпрокурора синоду графа Толстого, московський митрополит Філарет (Дроздов) добився перекладу Св. Письма російською мовою. Переконуючи обер–прокурора синоду у важливості даної проблеми, він писав, що «уважение к истине не должно быть ниже уважения к лику». В 1860–1861 pp. знову було видано Євангеліє та весь Новий Заповіт, а в 1876 р. з’явилася, нарешті, російською мовою Біблія. «Ото было важнейшим явлением в нашей церковной жизни за прошлое столетие. Библия перестала быть книгой, закрытой и недоступной для многих», - говорив професор М. Попов. І далі: «Если переведено уже на русский язык Св. Писание, почему же нельзя было бы дать в переводе и всего богослужения, вводя такой перевод й в богослужебную практику?», - справедливо зауважував вчений. З часом у Росії з’явилися переклади окремих богослужб російською мовою. Але чільне місце серед тих праць займали переклади літургії, зроблені на початку XX ст. Насамперед, це «Порядок божественной литургии св. отца нашего Иоана Златоуста», виданий Петербурзькою академією в 1906 p., а також «Порядок совершения святой й божественной литургии св. Иоана Златоуста. Опыт перевода с церковнославянского языка на русский. Полный текст с обьяснениями, примечаниями й рисунками» протоієрея Сергія Петровського, виданий в Одесі 1908 р. У передмові до цього видання автор скаржився, що неможливо було перекласти з церковнослов’янської мови, і він вдавався до грецьких текстів.

Підкреслюючи важливість вживання рідної мови в богослужінні, професор М. Попов у 20–х роках писав: «На нашем столетии лежит долг дать православним русским людям на их родном языке церковное богослужение, так как славянский язик теперь еще более ненонятен народу, чем в начале XIX в. А это имеет глобальные последствия для Церкви. Не понимая смысла, величия й глубины богослужения, наш народ не выносит из храма всего, что дает богослужение». Він наводить кілька висловів із богослужіння церковнослов’янською і запитує: «Чи кому–небудь зрозумілі, наприклад, слова апостола «В вас люди немощны недушевны, и спят довольны», або вислів з антіфона «В юг сеющие слезами божественными жнут класьт радостию приспоживатия», або слова з пісенного канону «Неопальная огню в Синаи причащася купина Бога яви». І далі: «Поэтому богослужения и не понимают должным образом не только рядовые верующие, но нередко и сами совершители богослужения, даже из получивших высшее богословское образование. Непонятность богослужения на славянском языке является одной из главных причин непосещения наших храмов, если в них нет архиерейского помпезного богослужения, громогласных диаконов и певчих», наголошує вчений.

Своє невдоволення церковнослов’янською мовою богослужіння висловила більшість єпархіальних архієреїв Російської православної церкви під час опитування їх напередодні Помісного собору 1906 р. щодо запланованих реформ церковного життя. Погляди владик були опубліковані в спеціальному збірнику «Сводка отзывов епархиальных преосвященних по вопросам церковной реформи», де прихильники реформ зазначали, що «богослужба — це могутній засіб впливу на паству», «богослужбова мова тепер не зрозуміла», «переклад з грецької невдалий, бо робили його особи різного часу та різної освіти, тому в ньому багато таких місць, що грецького оригіналу їх не зрозумієш; окремі місця не мають граматичного сенсу», «багато церковнослов’янських слів мають тепер інше значення і ріжуть вухо», «церковнослов’янська богослужбова мова тепер не зрозуміла інтелігенції, її не розуміють навіть люди з вищою богословською освітою; навіть пастирі багато чого не розуміють із того, що вони читають чи співають», «такий стан нашої богослужбової мови дуже шкодить церкві, бо вірні втрачають любов до незрозумілої богослужби. Через цю незрозумілість богослужбової мови вірні не беруть активної участі в богослужінні — їхня молитва приватна, своя, а не спільна. Ось чому частина віруючих іде у штунду, бо у Церкві їм нема чого робити, їм тут нудно, бо вони нічого не розуміють». Окремі архієреї радили усі богослужби перекласти на живу російську мову. Такої ж думки додержувалися і деякі провідні російські вчені богослови та історики церкви, зокрема професор Московської духовної академії Е.Голубинський писав, що «право молиться на своем собственном языке столько же принадлежит каждому народу, сколько и право говорить на нем, и даже более этого... Каждый народ должен молиться Богу на своем собственном, понятном для него, языке; ничего не может быть бесспорнее этого, и так это было в Христианской Церкви в первые ее века...». Цей авторитетний вчений визнав за необхідне зробити переклади російською мовою літургій, канонів, святкових та інших частин богослужіння. Ще в 1846 р. літургія Св. Іоана Золотоуста була видана у Петербурзі французькою, чеською і навіть єврейською мовами. Про це ж саме говорить і професор Московської духовної академії М.Туницький: «Народний язык и богослужении и литературе - это огромная сила, охраняющая Веру. Без него самая христианская проповедь была бы лишена своего жизненного значення». «Самая слава Св. Первоучителей зиждется вовсе не на том, что они нашли способ изображать звуки, свойственные славянскому языку, а главным образом на том, что они были ревностними и славними борцами за широко гуманную и чисто православную идею национального Богослужения на родном языке, а не на чуждом языке», - читаємо в одному з часописів Російської церкви. Дуже різко проти церковнослов’янської мови висловився професор Казанської духовної академії П.Зименський: «Богослужение на чуждом языке есть не что иное, как религиозно–психологический абсурд». Оскільки православ’я вселенське за змістом, але національне за формою вираження, питання рідної мови у церкві - це питання не українське чи російське, а «неписаний догмат для всього православ’я, освячений Св. Письмом, св. отцями та Церковним Переданням». Тому, кожна помісна православна церква здійснює богослужіння своєю національною мовою: Грецька - грецькою, Болгарська - болгарською, Грузинська - грузинською, Українська - українською і т.п. Неабиякий досвід використання національних мов у богослужбах мають мусульманські, протестантські організації, католицька церква. Остання на II Ватиканському соборі офіційно визнала доцільність використання національних мов у богослужбовій практиці католицьких парафій. Католицьке духовенство зважає на специфіку етнічного складу окремих регіонів України і часто відправляє богослужби почергово польською, українською, російською та іншими мовами. Принципово не відкидає практику вживання рідної мови в богослужінні і Російська православна церква. Досить гнучку політику стосовно мови богослужіння проводять парафії Російської православної церкви за кордоном. Ще в 1890–х роках священик російського посольства в Берліні, протоієрей Мальцев відправляв там богослужби німецькою мовою. Митрополит Сурозький Антоній, єпископ Російської православної церкви у Великобританії, розповідає, що за кордоном уже давно санкціоновано використання в богослужбах поряд з слов’янською національних мов (англійської, французької, німецької, іспанської та ін.), і російське духовенство у Великобританії відправляє богослужіння, як правило, двома мовами, а проповіді проголошує здебільшого англійською, Японська православна церква, що перебуває у складі Московського патріархату як автономна, здійснює богослужіння японською.

Російська православна церква в усі часи свого існування проводила місіонерську діяльність практично в усіх континентах — в Європі, Азії, Північній і Південній Америці, Австралії і в різному етноконфесійному середовищі. Об’єктами її місіонерської уваги були народи Прибалтики, Поволжя, Кавказу, Алтаю, Сибіру, Далекого Сходу, Камчатки, Аляски, Алеутських островів, населення таких країн, як США, Канада, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Перу, Корея, Японія, Персія, Ліван, Палестина, Сирія та ін. Від православних священиків хрещення прийняло близько 40 різних народів. Зокрема, з метою досягти успіхів у місіонерській діяльності. Російська церква відправляла богослужби рідною мовою татарам, якутам, мордовцям, зирянам, й питання про «канонічність» церковнослов’янської мови ніколи не ставилося.

На початку 70–х років XX ст. одним з ініціаторів перекладу богослужб російською мовою став авторитетний церковний діяч в Російській церкві митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим. Однак цей почин не отримав офіційної церковної підтримки й, відповідно, належного поширення, а після передчасної смерті митрополита Никодима зовсім призупинився. На перешкоді повсюдного розповсюдження російської мови до богослужбової практики став релігійний консерватизм впливового російського духовенства — професорів богослов’я Л. Воронова, Л.Парійського, протоієрея Голубцова та інших, які мали підтримку з боку патріарха Пімена. Така консервативна позиція має своє логічне обґрунтування, адже запровадження рідної мови в богослужбовій практиці на території Росії обов’язково приведе до аналогічних процесів, насамперед, в Україні, Білорусі, Молдові, що послабить вплив Російської церкви серед православних віруючих цих країн. Не випадково автор монографії «Православные й национальные отношения» А. В. Шуба звертає увагу на той факт, що ще за радянських часів відмова Російської церкви від використання в богослужбовій практиці місцевих мов і вживання лише церковнослов’янської (з російською вимовою) сприймалося частиною віруючих у республіках як один із виявів великодержавного шовінізму.» На жаль, роль великодержавного російського шовінізму так звана церковнослов’янська мова відіграє і в добу сучасності. Щоправда, за впровадженням до богослужбової практики рідної мови виступають діячі теперішнього обновленського руху в Росії: ігумен Інокентій (Павлов), голова «Экуменического центра Апостола Павла»; члени редколегії газети «Русская мысль» протоієрей Іван Свиридов, професор Д.Поспєловський та ін., а архієпископ Михайло (Мудьюгін) взагалі вважає відправи богослужінь церковнослов’янською антиканонічними.

Немає сумніву, що зневажливе ставлення УПЦ Москвоського патріархату до української мови богослужіння і вживання виключно церковнослов’янської має суто політичне значення. Шляхом уніфікації богослужбової мови Російська церква прагне зберегти свої впливи серед православного населення України і, таким чином, забезпечити умови для його духовного уярмлення. І якщо говорити про мову богослужіння з точки зору екклезіології православ’я й канонічної практики, то в Українській православній церкві мовою богослужіння має бути тільки українська мова, так само як в Російській церкві російська, рідна мова, але аж ніяк не мертва і забута усіма церковнослов’янська.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Розкрийте суть проблеми «тримовної» отодоксії та її роль у поширенні християнства.

2. Розкажіть про поширення та використання у богослужіннях церковнослов’янської мови серед слов’янських народів.

3.Охарактеризуйте проблему мови богослужіння та її значення для розвитку українського

православ’я.

4. Коли відбулися перші серйозні спроби запровадити українську мову в церквах України?