Главная | Обратная связь

Виникнення та існування земельного права на сучасній території України

Загальновідомо, що вже у період раннього феодального ладу у східних слов'ян, зокрема на сучасній території України існу­вали норми звичаєвого права. Як правило, вони засновувалися на 3 дискретних (обмежених у просторі та у часі) системах розпоряджень: табуїтет, мораль, звичаєве право. Це були пер­винні норми права, які регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, наприклад, "присяги, співприсягання, ордалій, порядку оцінки свідчення свідків" тощо. Так, при вивченні звичаєвого права селян Харків­ського повіту Н.С. Ілларіонов звернув увагу на збереження в них до середини XIX ст. норм, які у вигляді звичаїв існували у племен південного заходу та півдня Київської Русі ще задовго до виникнення "Руської правди". Наприклад, після смерті чоловіка (власника землі), спадкоємця не призначали. Права померлого безпосередньо отримував живий, його найближчий спадкоємець, -здатний спадкувати. На цей факт звернув увагу також І.А. Греков, який вважав, що відносини щодо успад­кування землі ще до "Руської правди" охоронялися давніми звичаями.

Подальший розпиток правових відносин на території нашої держави відбувався па основі культурної спадщини, отриманої від давньоруської народності, яка ще на початку середньовіччя мала високорозвинену систему феодального права. Частина норм давньоруського права глибоко увійшла у свідомість та побут українського народу, врегулювала основи феодального ладу і склала зміст першої писемної пам'ятки звичаєвого права Давньої Русі - Руської Правди. Окремі норми перетворилися на звичаї, яких дотримувалися, не замислюючись щодо їх по­ходження, за принципом: "як раніше було", "за давніми правами", "за давніми звичаями" тощо. Зокрема, саме "за давнім звичаєм" відбувалось набуття права власності або користування землею через її зайняття - "займанщину". Зміст "займанщини" полягав у тому, що розмір земельної ділянки, наданої князем, визначався тим, на яку відстань власник міг обробити землю, відраховуючи від певного центру - села, селища, двору, урочища тощо. Якщо людина спромоглася обробити зазначену земельну ділянку, то вона набувала право на неї.

Руська Правда, на думку вітчизняних науковців, містила вказівки на існування широкого кола форм землеволодіння: князівський домен; боярська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; земля громади (общини); індивідуально-сімейна земельна ділянка; незаселені вільні (дер­жавні) землі, верховним власником яких виступав великий князь як глава держави. Нормами Руської Правди регламентувались також відносини ролейного або землеробського закупу, які становили специфічний різновид правовідносин щодо оренди землі. Відносини закупу оформлювалися усним договором - "рядом"⁶, згідно з яким селянину-закупу разом із землею у платне користування надавалося рухоме майно - кінь, плуг, рало.

Поступово поряд з нормами права місцевого походження набуло поширення польсько-литовське законодавство. Внаслідок входження частини українських земель протягом тривалого часу до складу Польського королівства і Великого князівства Литов­ського відбулося природне взаємопроникнення їх правових систем. Зокрема, Литовські статути, "Саксонське зерцало", "Порядок прав міських" та інші джерела польсько-литовського права увібрали в себе норми з "Руської правди" та інших джерел давньоруського права. Наприклад, земельно-правовими нормами польсько-литовської держави закріплювалась специфічна форма договору купівлі-продажу земельної ділянки, під час укладання якої мали бути присутніми свідки або старці ("діди") села. Також слід зазначити, що Литовський статут 1529 р. прямо вказував, що "за відсутності законодавчого регулювання потрібно керуватися давніми звичаями".

Вагома роль у вивченні українського звичаєвого права на­лежить професору Одеського університету Ф.І. Леонтовичу. Завдяки його роботам і працям М.Ф. Владимирського-Буданова право України періоду Великого князівства Литовського і Речі Посполитої стали розглядати як самостійну правову систему. У ряді робіт Ф.І. Леонтович відзначав, що, незважа­ючи на те, що за литовським правом земля була привілеєм шляхетського стану, вона в той же час залишалася в спадковому володінні селян, і за нормами звичаєвого права первинним способом одержання прав на землю в XVI ст., як і в часи Київської Русі, було "заволодіння", "заїмка".

Велике значення для процесу розвитку та становлення норма­тивно-правового регулювання земельних відносин зазначеної доби мати норми Магдебурзького права та Саксонського зерцала. Так, своє нормативне закріплення отримали наступні земельно-правові інститути: право власності на землю; оренда землі; займанщина; перехід прав на земельні ділянки; земельні сервіту­ти; застава; вирішення земельних спорів; земельні повинності тощо.

Провідними юристами-науковцями відзначається також виняткове значення актів, прийнятих у розвиток земельної реформи Сигізмунда-Августа. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про так званий "волочний пере­мір". Останній передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - "волоки" (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за воло­ками, а "зайва" земля передавалася шляхті без усякого відшко­дування. Наслідком цієї реформи став занепад такої давньої форми землеволодіння і ведення господарства як "дворище". Дворище становило господарську одиницю, засновану на кров­ному спорідненні та спільній власності і спільному відбуванні повинностей. У литовсько-руську добу дворище було визнане державою за одиницю оподаткування. До його складу входило близько 40-50 осіб (20-40 осіб) того самого роду. Крім роди­чів, як рівноправні члени до дворища могли входити сторонні селяни - потужники, поплічники, або як економічно залежні люди - половинники, дольники, підсусідки. Маєтності дворища складалися з дворів, придатної до обробітку землі і земель поза дворищем (пасіки, пасовища), так звані угіддя. Розмір влас­ності дворища був різний: від 1 до 18 волок (до 500 моргів). Ділити дворище на півдворища або обтяжувати можна було тільки за згодою всіх його членів, які спільно володіли орни­ми землями та угіддями, а з часом - тільки угіддями. Щодо феодала дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Дворище називалося ім'ям засновника, глави сім'ї або його предка. Цей правно-господарський інститут зберігся на Поліссі, Волині, подекуди в Галичині і на Поділлі до волочного переміру. У південних слов'ян у формі "задруги" дворище проіснувало до XIX ст.

Результатом земельної реформи Сигізмунда-Августа стала також низка землевпорядних новацій, до яких відносять: внутрішній землеустрій; поділ ріллі за якістю; поземельний кадастр; реєстр земель на волоки; межування сіл; ведення писчих книг тощо.

У другій половині XVII ст. загальний зміст українських джерел права визначався основними умовами возз'єднання Укра­їни з Росією, які були закріплені у Березневих статтях 1654 р. і а царській грамоті від 27 березня того ж року. Ці юридичні акти закріпили існування того правового ладу, що склався в Україні на час її возз'єднання з Російською імперією. У Березне­вих статтях, зокрема, наголошувалось на тому, що за "мало­російськими людьми" лишаються їхні привілеї і свободи, а права, "надані з давніх давен князями та королями духовним і мирським людям", ні в якому разі не можна порушувати. Гаран­тувалось також збереження на українських землях системи судів і здійснення судочинства у військових запорізьких судах.

Система судів у розглядуваний період складалась з суду гетьмана, Суду Ради генеральної старшини, Генерального військового суду, полкових та сотенних судів; копних та сільсь­ких судів (для сільського населення), домініального суду пана (щодо підданих), магістратських та ратушних судів (для міщан). Система спеціальних судів складалась з митних, ярмаркових, третейських судів та суду Грецького Ніжинського братства³. У 1751 р. універсалом гетьмана К. Разумовського земельні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових та військових товаришів із Генерального військового суду було передано полковим судам. У 1763 р. були запроваджені земські суди, до компетенції яких належали справи козаків про: спад­щину та розподіл майна між родичами, заставу, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, косіння сіна на чужому лузі, збитки, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів тощо. Оскільки відшкодування шкоди потерпілому було основним принципом судового процесу, звер­нення стягнення на земельні ділянки застосовувалося як у ци­вільних, так і у кримінальних справах.

У 40-х роках XIX ст. система права, яка існувала в Україні була замінена системою російського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. У цьому документі право влас­ності на землю розглядалось як право на всі природні та штуч­ні об'єкти на поверхні земельної ділянки, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знаходяться в її межах, а також на інші корисні властивості земельної ділянки.

Земельне законодавство того періоду у вигляді окремих норм звичаєвого і писаного права знаходилося ще в "зародковому" стані. Причому ці норми мали різне походження, джерела права були неупорядковані і суперечили одні одним. Однак уже під час складання проекту "Зібрання малоросійських прав" 1807 р. кодифікатори виділили в окремий розділ питання пов'язані з поземельними відносинами, які мали регулюватися нормами звичаєвого права. До таких питань були віднесені наступні: чи часто зустрічаються спільна земельна власність, чи часто вини­кають суперечки по ній, чи не шкодить існування цієї власності розвитку державних господарств, за яких умов і в який спосіб провадиться поділ зазначеної власності. Розділ складався з 25 параграфів і мав назву "Про поземельне й оброчне право". Вказа­ний кодифікований акт відіграв величезну роль у становленні вітчизняного земельного законодавства.

Незважаючи на те, що за своєю сутністю "Зібрання мало­російських прав" було цивільним кодексом, воно вперше вре­гулювало в законодавчому порядку низку земельно-правових інститутів, наприклад, таких, як право земельного сервітуту, чиншове, а також право поземельного користування, які або зовсім не були врегульовані загальноімперським законодавством, або суперечили йому. Таким чином, практично до кінця XIX ст. земельні відносини на території України в основному регулю­валося нормами звичаєвого і писаного цивільного права.

Під чиншовим правом розумілась сукупність норм феодаль­ного права, які склалися у XIII-XIV століттях у країнах Європи і регулювали особливий різновид поземельних відносин, що встановлювалися між феодальними власниками і феодальними держателями землі (чиншовиками) з числа селян і міських жителів. За своєю природою воно нагадувало спадкову оренду, передбачену римським правом (емфітевзис), закріплювало до­вічне, що переходило від покоління до покоління, користування землею з обов'язковою сплатою власником феодалу встанов­леного оброку (чиншу), як правило, грошового.

Однак, інститут чиншового права, що проіснував на укра­їнських землях майже без змін протягом декількох століть і був невід'ємною частиною звичаєвого права, лишається недо­статньо вивченим. Серед деяких робіт, присвячених досліджен­ню цієї проблеми, відзначають праці С. Дибовського, І. Рудченка і В.А. Незабитовського, у яких вони наголошували на і ому, що чиншове право було найбільшим правом володіння і користування чужим майном, при цьому вічно-чиншеві від­носини настільки наближалися до поняття "власність", що "влас­ність", обмежена ними, існувала фактично номінально.

Наприкінці XIX - початку XX століть в роботах російських і українських вчених обговорювались проблеми виникнення і існування приватного землеволодіння. Найбільш послідовно тезу про існування приватної земельної власності з моменту руйнування родового ладу і регулювання земельних відносин ще до виникнення Київської Русі відстоював М.С. Грушевський. У "Історії України-Руси" він писав, що вже з X ст. виникає князівське, боярське, монастирське землеволодіння з поняттям, близьким до власності². Точку зору М.С. Грушевського під­тримували В. Антонович, Ф. Леонтович, А. Єфименко, І. Новицький, Д. Багалій, які визнавали, що селяни на українських землях мали право земельної власності, але вважали, що це право було неповним. Але на думку М. Довнар-Запольського в зазначений період інститут приватної власності на землю ще не сформувався, а його появу він пов'язував з виникненням до XII ст. князівських і боярських сіл³. М.Ф. Владимирський-Буданов взагалі обмежував право приватної власності колективно-общинною формою землеволодіння.

Питання про виникнення приватної власності на землю залишалося спірним тривалий час. Проте М.С. Грушевського підтримували такі відомі вчені, як J1. Черепній, В. Мавродін, В. Довженюк, К.Н. Тарновський, які вважали, що ще до виникнення Київської Русі селяни мали право приватної влас­ності на землю і тільки частина ЇЇ була власністю селянської громади.