 |
|
Політична думка доби Античності.
На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважає, що беззаконня та міжусобиці - найбільше зло, а порядок і закон найбільше добро для держави. Піфагор і його послідовники - піфагорійці (Архіт, Лізші, Філолай та ін.) критикували й виступали за правління аристократів - розумової та моральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття “рівність”. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління “нерозумних”, а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.
Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого - забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії, він вважав, що держава - це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціальна солідарність усіх. Закон розглядався Демокрітом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну неповноцінність, добровільно не надаються до доброчесної поведінки.
Із іменем Сократа пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави, без них неможлива моральна організація державного життя. Він виступав за однодумство громадян, без якого неможливе ефективне управління державою. Сократ був принциповим прибічником законності. Він виділив такі форми правління як царство, тиранія, аристократія, плутократія (влада, яка походить від багатства) та демократія.
Державу Арістотель уявляв як об'єднання вільних громадян, які керують справами рабовласницького суспільства. Він доказував, що рабство зумовлене природою, а також потребами ведення господарства і виробничої діяльності.Арістотель зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Аристотель відкидав ідею Платона про усуспільнене майно, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму. Арістотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних форм він відносив: монархію (царську владу); аристократію; політію. До неправильних форм: тиранію; олігархію; демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію - помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного і демократичного правління і ґрунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас,який підтримував би рівновагу між багатими і бідними.Ідеальна держава - це політія тобто поєднання демократії і олігархія, де панує закон. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську і судову. Політична справедливість можлива між вільними і рівними людьми; політика повинна виконувати морально-виховну функцію, а її метою може бути досягнення всезагального блага. Керувати людьми можуть ті, хто має чіткі уявлення про совість, добро, чесність, гідність людини. Фундаментальною основою “правильної” держави може стати “середній клас”, який може забезпечити рівновагу і нейтралізувати тиск негативних тенденцій.
Держава, за Платоном, має служити насамперед високому ідеалові - наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концепції держави: ідеальну і реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність та постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави.В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен із яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан - це воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби - всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування.Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості та регресивної лінії розвитку. Аристократія - влада кращих, тимократія - влада військових, олігархія - влада багатих; демократія - влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія - влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою.
8. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ: СУТНІСТЬ І ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ РІЗНОВИДІВ.
Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави. На сучасному етапі прийнято розрізняти демократичні та антидемократичні політичні режими. Основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний.
Тоталітаризм -це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства.
Авторитаризм - режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. Крайня форма авторитаризму — тоталітаризм.
Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Так, авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).
Демократія -— політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія).
9. ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ М.ДРАГОМАНОВА.
Демократичні традиції Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув визначний український історик, етнограф, літературознавець і публіцист Михайло Драгоманов. Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей.
Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни.
Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії, монархії й демократії. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».
Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об'єднань. Федерація втрачатиме державні функції і поступово прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Вчений далі розвинув концепцію федералізму, започатковану М. Костомаровим. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.
Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.
Підтримуючи лібералізм за відстоювання ним прав і свобод громадян, М. Драгоманов водночас вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал.
10. ТИПИ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ.
Класифікація політичної культури американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.
Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).
Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).
Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом. У реальній політиці існують, як правило, змішані типи:
За історично-формаційним вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури.
Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.
Плюралістичний тип політичної культури стверджує свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини.
Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.
11. ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ.
Поняття “легітимність” у ХХ столітті було введене соціології Максом Вебером.
Типи легітимності політичної влади за М. Вебером:
Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.
Харизматичний типлегітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.
Раціонально-легальний типлегітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах.
В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Етнічна легітимність є дним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Структурна легітимність притаманна стабільним суспільствам - люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї.
12. ПРЕДМЕТ, ОБ’ЄКТ, МЕТОДИ, КАТЕГОРІЇ, ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ (конспект – перша лекція)
Політологія –це наука про політику, про закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, функції політичної системи та влади, про сутність, форми та методи діяльності суб'єктів політики та про проблеми міжнародних відносин.
Предмет -два підходи до вивчення: держава або влада.
Об’єкт –відносини. (політика – це відносини; економіка формує політику).
Методи: Історичний - вивчення політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані. Соціальний - вплив на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії. Емпіричний - досліджує політичну дійсність шляхом спостереження, експерименту. Системний - забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз. Соціально-психологічний - вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей. Порівняльний - зіставлення однотипних політичних явищ
Категорії –у політології базовою є категорія «політична влада». Засобом здійснення політичної влади є політика. Політика реалізується у просторових рамках політичної системи. «Політична система суспільства» є центральною категорією політології. Вона органічно поєднує в собі, з'єднує в систему решту категорій цієї науки. Так, інституціональна підсистема політичної системи об'єднує політичні інститути — державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо.
Функції –теоретична, пізнавальна, ідеологічна (пропаганда), світоглядна, прогностична.
13. ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ.
Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою.
Політична культура виконує певні соціальні функції:
Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.
Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо.
Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).
Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.
Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.
Перелічені функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються неоднаковою мірою. Так, у перехідних суспільствах, особливо в процесі здійснення соціально-економічних перетворень в інтересах лише окремих соціальних спільностей, значною мірою послаблюється комунікативна функція політичної культури. В результаті загострюються соціальні суперечності, втрачаються взаєморозуміння між окремими спільностями, довіра до політичних інститутів, насамперед органів державної влади.
14. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО: СУТНІСТЬ, ТИПИ, ФУНКЦІЇ ТА МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ.
СУТНІСТЬ: Політичний лідер– це авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних та інших цілей.
ТИПИ (за М. Вебером): Традиційне лідерство ґрунтується на авторитеті звичаїв. Характерне для до індустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів — це насамперед влада аристократичної знаті. Харизматичне лідерство грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Раціонально-легальний тип політичного лідерства, за М. Вебером, грунтується на законі й називається іноді ще бюрократичним, є основним типом лідерства в сучасних демократичних державах. Лідери цього типу здобувають політичну владу, як правило, на основі виборів.
Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств. Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі. В сучасній політиці лідер-популіст — це діяч, який заграє з масами. Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду — професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці.
ФУНКЦІЇ: Новаторська функція лідерства - політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Інтегративна функція політичного лідерства - на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція його дій. Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства – це втілення політичних програм і рішень у життя. Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв'язку як між масами й політичними інститутами.Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб'єктів політики.
МЕХАНІЗМИ: вибори, партійно-політична діяльність, діяльність у громадсько-політичних організаціях і рухах. На базі рухів і громадських організацій нерідко формуються політичні партії. Велику роль у механізмах формування політичного лідерства відіграють засоби масової інформації, особливо телебачення. Конкретизацією механізмів формування політичного лідерства є політичні технології як системи послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.