 |
|
Характеристика поняття «норма літературної мови». Типи літературних норм.
Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.
Літературна мова характеризується такими ознаками:
^ унормованістю;
^ уніфікованістю (стандартністю);
^ наддіалекгністю;
^ поліфункціональністю;
^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).
Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.
Володіти мовою професійного спілкування - це: ^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху; ^ дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; ^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; ^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.
Характеристика поняття «норма літературної мови». Типи літературних норм.
Норма літературної мови - це сукупність загально-прийнятих правил, якими користуються мовці в усному йписемному мовленні. Опанування норм сприяє підвищен-ню культури мови, а висока мовна культура є свідченнямкультури думки. Щоб говорити і писати правильно, требадобре знати всі розділи мовної системи, А щоб говорити іписати добре, треба вміти відбирати в конкретній ситуаціїспілкування найбільш вдалі, доречні мовні засоби - слова,словосполучення речення.
Норми літературної мови відбиті условниках, фіксуютьсяу вигляді усталених правил у довідниках, посібниках, підруч-никах. Вони є обов'язковим еталоном правильності літератур-ної мови для всіх, хто володіє і користується мовою, особливодля навчальних закладів, радіо, телебачення, театру, видав-ництв тощо.
Нормованістьє необхідною якістю літературного мовлення,без якого вона не змогла б виконати свою функцію як знаряддярозвитку суспільства, як засіб спілкування. Нормативність літе-ратурної мови - це природний її стан, а норма - це усвідомле-на реальність мови в її розвитку, закономірності, відображен-ня в узагальненому обов'язковому правилі. Норма лише тоді єнормою, коли відображає об'єктивні закони розвитку мови. Отже, норма- система норм, що стосуються одноріднихгруп мовних явищ на всіх рівнях мови. Виділяють орфоепічні, лексичні, словотвірні, граматич-ні, стилістичні норми. Норми визначають межі вживання варіантів загально-народної мови і діляться на літературні - нелітературні, пра-вильні - неправильні, регламентують функціонування слів,фразеологізмів, форм і конструкцій в літературній мові на від-міну від діалектів. Основою культури мовлення є літературна мова. Джерелами її норм є жива розмовна мова, місцеві говори,просторіччя, професійні жаргони, інші мови. Дотримання літературних норм у спілкуванні є визна-чальною ознакою високого рівня культури мовлення кожноїлюдини.
Типи норм:Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:
1. орфоепічні норми (вимова);
Наприклад: [молод'ба́]
2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
Наприклад: вихо́дити- ви́ходити
3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);
4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);
5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);
6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);
7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);
8. орфографічні норми (написання слів);
9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).
3. Лексичні норми –сукупність мовних засобів, які відповідають системі мови й сприймаються носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.
Синонімія пов'язана з культурою мови. Багатство синонімів дає змогу відшукати найдоречніше, найпотрібніше для контексту слово, а самі пошуки такого слова розвивають і збагачують думку, виховують навички правильного спілкування, підвищують мовну культуру. У мові ділового спілкування є чимало різних мовних позначень того самого поняття, напр.: бажати - хотіти; властивий - притаманний, характерний; вживати - застосовувати, використовувати, користуватися; проживати -мешкати; одержувати - отримувати; потрапляти - попадати; змушений - вимушений та ін.
Омоніми (від грец. homos - однаковий, опута - ім'я) - це слова, які однаково звучать, але мають різне значення., напр.: дід' - батьків або материн батько; дід2 - будяк; дід3 - сніп соломи чи очерету. Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання. Тому основна вимога до тексту з омонімом - чіткість, виразність, повнота інформації, точність контексту.
4. Культура мови - галузь мовознавства, що займається утвердженням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Використовуючи відомості історії української літературної мови, граматики, лексикології, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику.
Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).
5. Правильність - одна з визначальних ознак культури мови юридичного документа. Словник української мови (Т. VII. - С. 503) тлумачить слово правильнийяк такий, що: 1) відповідає дійсності; 2) відповідає встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий.
Мовні норми - сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.
Беручи до уваги такі визначення, з'ясовуємо, що критерієм правильності є мовна дійсність конкретної епохи, а її еталоном -відповідність правилам, за допомогою яких формуються сучасні норми. Мовна норма відбиває історію розвитку української мови" закономірності ЇЇ стильової диференціації, тенденції нормалізації й кодифікації літературної мови. Мовна норма - явище суспільне. На неї можуть впливати як зміни в суспільному розвитку (першою чергою, лексичні норми) і пов'язані з ними зміни в психології народу - носія мови, так і фактори суб'єктивні: якість критеріїв норми літературної мови (мова якого майстра слова є авторитетним зразком? що сьогодні найбільше впливає на формування норм? хто сьогодні є нормотворцем?).
Визначальна риса літературної норми - стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятних правил щодо слововживання, написання, наголошування, граматичного оформлення висловлювання. Правильність, досконалість, зразковість - характеристики, що ви** значають нормативну літературну мову.
Щоб нормативний акт мав правильне мовне оформлення, треба першою чергою добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються чинні норми. Але правильне - ще не означає досконале. Досконалий законотворець повинен уміти відібрати у відповідній комунікативній ситуації (для кожного конкретного нормативного акта) найбільш точний, стилістично доречний, експресивно виправданий, естетично виразний варіант літературної мови. Таке уміння і становить мовну майстерність. Фундаментом мовної майстерності законотворця є знання норм літературної мови, у якій синтезуються культурні надбання народу, здобутки юридичної практики минулого, традиції та нові явища функціональних стилів. Розрізняємо такі типи норм:
1. Орфоепічні норми - сукупність вимовних норм літературної мови, що охоплюють правила: а) вимови звуків: напр., хабара(неправ,хабаря), соціальна допомога(неправ, соціальна допомога);б) наголошування слів: напр., у першому читанні (неправ, чьтаннї), черговьй пленум (неправ, чергувий пленум).
2. Лексичні норми - регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлення. Добираючи слово, враховуємо: а) відповідність слова нормам літературної мови; б) умотивованість слова відповідно до комунікативного завдання; в) місце слова у словниковому запасі мови: активний словник - лексика, що активно вживається в мові протягом значного історичного періоду; пасивний словник - лексика, що відходить з активного вживання (застарілі слова), що входить в мову (неологізми); г) емоційно-експресивне значення слова (піднесене: грядущий, керманич, офіційне: дати пояснення, доводити до відома, урочисте: глибокоповажний, вельмишановний, презирливо-знижене: політикан, чинодрал, ласкаве: соколик, любонька, жартівливе: розумник, фамільярне: дружище і под.); ґ) належність слова до певної групи лексики поза літературною мовою (діалектизми: тута, в цему документі),професіоналіз-мн: юрики (юридичні особи), фізики (фізичні особи), жаргонізми: кумекати, шурупати).
3. Стилістичні норми - регулюють вибір слова відповідно до мети висловлювання. Залежно від того, яка мовна функція реалізується, розрізняємо офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовно-побутовий, конфесійний стилі. У всіх стилях використовуємо насамперед загальновживану лексику. У науковому та діловому стилях з емоційного погляду ця лексика нейтральна. Науково-термінологічна, виробничо-професійна, адміністративно-ділова лексика також нейтральна. Слід розмежовувати таку лексику за сферами спілкування, напр., у зв 'язку з тим, що в законі...- офіційно-діловий стиль; бо в законі... - розмовно-побутовий стиль.
4. Словотвірні норми - регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова. Наприклад, словотвірні норми із значенням виконавців дії, що ЇЇ назва є твірною основою, об'єднують типи із суфіксами - ач-, - ик-: завідувач (кого?
чого?) кафедри(неправ. завідуючий кафедрою, завідувач кафедрою), завідувач клубу, відділу, сектора, бібліотеки, дитячого садка, виконувач(неправ. виконуючий) обов 'язків, керівник(неправ. керуючий) тресту.
5. Морфологічні норми - регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами. Наприклад, родовий відмінок множини передбачає форму статей(неправ. статтів)у давальному відмінку однини передбачено обидві форми: директору/директорові, ректору/ректорові, керівнику/керівникові -усе залежить від дотримання норм милозвучності мови.
6. Синтаксичні норми - регулюють правила творення й функціонування словосполучень і речень. Поєднання речень у складному синтаксичному цілому (статті законів, кодексів тощо) також здійснюється за законами синтаксичної побудови цієї одиниці: смислового зв'язку і синтаксичної організації (порядку слідування частин статті, засобів їх зв'язку, інтонаційного оформлення тощо).
Отже, правильність мови нормативного акта - це:
1) відповідність мови законів законам мови;
2) недопущення стильового дисонансу;
3) доречність і обгрунтованість застосування норм з іншого стилю;
4) використання семанхизсо-стилістичних можливостей варіантів норми з метою увиразнення, уточнення контексту для надання вичерпної інформації;
5) дотримання корекції побудови одиниць складного синтаксичного цілого.
6.Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості "орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом",3.
Дотримання мовного етикету людьми так званих лінгвоінтенсивних професій - чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівниками зв'язку, транспорту тощо - має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї установи.
Які ж чинники визначають формування мовного етикету і його використання?
1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.
2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.
3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: "За етикетом упізнають "своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)"14.
Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:
^ контакто-підтримувальну - встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;
^ ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів колективу один з одним;
^ регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;
^ впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію співбесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;
^ звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;
/ емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.
Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет-це своєрідний механізм, за допомоги якого може відбутися ефективне спілкування.
Усі названі функції мовного етикету грунтуються на комунікативній функції мови.
Мовленнєвий етикет - реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження.
Мовленнєвий етикет -поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так: "Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка назагал завше несе інформацію про мовця - з його знаннями, вміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення іт. ін. Мовець -це не "говорильний апарат", який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має "простір для маневру", має можливість вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми. Суть афоризму "людина - це стиль", знаходить своє потвердження і тут"15.
У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет.
Спілкувальний етикет - це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків: Ви, тату..., Ви, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливості - давня риса української мови: "недарма бо так запопадливо виполювали манкрути цю націоналістичну рису, стверджуючи, що пошанна множина є яскравим відбитком патріархальних стосунків на селі, виявом повнокровного націоналізму в мові, а отже, приречена на зникнення"'6.
Суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного відмінка у звертанні, наприклад: Петре, Надіє, товаришу генераче.
7.Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу.
Залежно від призначення словники переділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.
Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський Енциклопедичний словник у трьох томах, що виходив двома виданнями - у 1 966-1968 рр. та 1985-1987 рр.
Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: "Енциклопедія кібернетики" в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ 1973 р.; "Українська мова". Енциклопедія (2000, 2004) - перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.
У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.
Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.
Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: "Русско-украинский словарь" у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; "Українсько-російський словник" у 6-й томах: "Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Російсько-український словник мовлення ділового мовлення" С.В. Шевчук (3-є вид. - 2010); "Русско-украинский словарь" Д. І. Га-нича, І.С. Олійника (1976, для потреб середньої школи);" Польсько-український словник" за ред. Л. Л. Гумецької(1958,1960); "Українсько-англійський словник" Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.
Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.
Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.
Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (І970-1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько
170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано "Короткий тлумачний словник української мови" (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.
Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний "Етимологічний словник української мови", п'ять томів якого уже вийшли (Т. 1-1983; Т. 2-1985; Т. 3-1989; Т. 4-2003, Т. 5-2006.).
Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання "Українського правопису" (К., 1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші запозичення.
В останні десятиліття з'являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: "Довідник з українського правопису" А. Бурячка, Л. Паламарчука, В. Русанівського, Н. Тоцької(1964, 3-є вид.-1984), "Словник-довідник з правопису" (1979), "Сповник-довідник з правопису та слововживання" (1989) С. Головащука.
Видано кілька Орфографічних словників, спеціально призначених для учнів: "Орфографічний словник для 4-10 класів" (1981, 8-е вид.-1990), "Орфографічний словник. Посібник для учнів початкових класів середньої школи" М.Ф. Стефанцева.
Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник "Українська літературна вимова і наголос" (1973, укладачі І. Вихованець,
С. Єрмоленко, Н. Сологуб, Г. Щербатюк), "Орфоепічний словник" М. Погрібного (1984).
Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974; вид.2-е випр. 1 доп., 1986), що містить близько 25 тисяч слів.
Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови XIV-XV ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.
Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий "Фразеологіний словник" Н. Батюка (1966); "Словник українських ідіом" Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є "Фразеологічний словник української мови" (т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.
Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д. І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А. П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994)" "Російсько - українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).
Інші типи словників. Крім названих, в українській лексикографії є й інші типи словників:
1. Діалектні словники подають значення і межі поширення лексики територіальних діалектів. Найбільше таких словників видано в середині XX століття: Москаленко A.A. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області (1958); Ващенко B.C. Словник полтавських говірок (1960); Лисенко П.С. Словник поліських говірок (1974) тощо.
2. Словники мови письменників фіксують лексичний склад творів певного письменника. Найповнішим зібранням лексики творів Т. Шевченка є двотомний "Словник мови Т. Шевченка" за ред. B.C. Ващенка (1964). Створено також "Словник мови творів Г. Квітки - Основ'яненка" (т. 1-3,1978-1979 рр.).
3. Словники власних імен, прізвищ, наприклад: Трійняк LI. Словник українських імен (2005); Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ (1986).
4. Морфемні словники, в яких розглядається будова слова. До них належать двотомний словник-довідник І.Т. Яценка "Морфемний аналіз" (1980,1981) і "Морфемний словник" Л. М. Полюги (1983).
5. Частотні словники, в яких вказано на частотність вживання кожного слова реєстру, наприклад: "Частотний словник сучасної української художньої прози" у двох томах (1981).
6. Словники-довідники з культури мови найчастіше містять лексичні, морфологічні та інші норми української літературної мови, подають труднощі слововживання. Деякі з них видані у формі посібника, а не словника, в них подано широкі коментарі, наприклад: Чак Є. Д. Складні випадки вживання слів (1984); Антонечко-Давидович Б. Як ми говоримо (1991); Культура української мови: Довідник/За ред. В.М. Русанівського (1990); Словник-довідник труднощів української мови/За ред. СЯ. Єрмоленко (1992); Головащук С. 1. Українське літературне слововживання: Словник-довідник (1998); Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак 3. Словник-довідник з культури української мови (1996); Лесюк М. Словник русизмів у сучасній українській мові (неунормована лексика) (1993). Звичайно, цей перелік не вичерпує усього багатства української лексикографії. Широко послуговуються й іншими лінгвістичними словниками, зокрема словниками синонімів, омонімів, паронімів.
Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомоги словників.