Главная | Обратная связь

Виборча реформа 1867р. у Англії (передумови , суть , оцінка)

У середині 60-х років робітники й радикальна буржуазія почали створювати політичні союзи для боротьби за виборчу реформу, куди вступило багато представників дрібної буржуазії, інтелігенції. Незабаром вони об’єдналися в Національну лігу реформ, яка невдовзі налічувала близько 100 лондонських відділень і 300 - у провінціях. Улітку 1866 р. ліга організувала низку мітингів із вимогою реформи, в тому числі кількадесятитисячний мітинг у Гайд-парку в Лондоні. Взимку 1866/1867 р. цей рух набув загальнонаціонального масштабу. У травні 1867 р. стався грандіозний крах на лондонській біржі, що далося взнаки і в політиці. Консервативний уряд лорда У. Дербі, який тоді перебував при владі20, взявся за розробку виборчої реформи. її автором вважають одного з міністрів - Б. Дізраелі. У лютому 1867 р. проект виборчої реформи подали в палату общин, де після внесення поправок і доповнень

15 серпня 1867 р. схвалили під назвою “Акт про народне представництво”. Цією реформою здійснено новий перерозподіл місць між містами і сільською місцевістю та розширено коло осіб, які мали право голосу. Консерватори прагнули дискредитувати лібералів, які заперечували право народних мас брати участь в управлінні державою, не хотіли навіть чути про виборчу реформу.

Міста з населенням до 10 тис. осіб (їх налічувалось 38) могли обирати до парламенту одного депутата. Звільнилося 45 місць; 44 з них передано більшим містам. Кілька міст - Манчестер, Бірмінгем,

Ліверпуль і Лідс - отримали право обирати по три депутати; десять міст одержати це право вперше (по два). Уперше отримали право обирати депутатів університети у великих містах - Лондоні, Един­бурзі, Кембриджі, Оксфорді та ін.

У містах право голосу отримали: особи чоловічої статі, які до­сягай повноліття (21 рік) і не були обмежені в правах; чоловіки, які проживали в місті впродовж останнього перед виборами року на день виборів, були власниками або наймачами житлового будинку, сплачували належні податки, в тому числі податок на користь бід­них. Право голосу визначалось наявністю водночас усіх переліче­них умов. Уперше отримали право голосувати також особи чоло­вічої статі, повнолітні, не обмежені судом у правах, які впродовж останніх 12 місяців перед виборами винаймали в місті окрему квар­тиру та сплачували за неї на рік 10 фунтів ст. і більше.У графствах, тобто сільській місцевості, право голосу одержали особи чоловічої статі, повнолітні, не обмежені судом у правах, які були власниками або законними володільцями (останні - пожиттєви- ми чи спадковими) землі з чистим річним прибутком 5 фунтів ст. (ра­ніше - 10); орендарі земель, з терміном оренди не менше 60 років, що мешкали останній рік у цій місцевості, з чистим річним прибутком не менше 5 фунтів ст.; усі інші орендарі, що прожили рік на одному місці й сплачували річну ренту - не менше 12 фунтів ст. (було - 50)²¹.Причому зберігалися відкрите голосування (таємне ввели у 1872 р.), а також старий, украй нерівномірний розподіл виборчих округів. Депутати й надалі не отримували винагороди.

Виборча реформа 1867 р. була загалом прогресивною, значним здобутком демократичних сил, які за неї боролися, хоча додатково право голосу одержали лише дрібна буржуазія та верхівка робітни­чого класу. Без цього права залишались основна маса робітників, жінки, молодь віком до 21 року, військовослужбовці.

Кількість виборців значно збільшилась, але тільки порівняно з дореформеним періодом. За переписом 1861 р. в Англії налічува­лось понад 20 млн жителів. Із них до реформи мали право голосу близько 1 млн 400 тис. осіб, після реформи - 2 млн 700 тис. Однак це становило трохи більше ніж 10 % усього населення і приблизно 25-30 % - дорослого.Збільшення кількості міських виборців від 600 тис. до 1,4 млн дало змогу англійським робітникам і тред-юніонам подумати про ви-сунення своїх кандидатів до палати общин. Із цією метою в Лондоні створено спеціальний Комітет для організації самостійного робітничого представництва в парламенті, який розпочав активну діяльність