Главная | Обратная связь

Трудоресурсний потенціал України.

Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з ура­хуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, за­йнятості й робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинника­ми (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливос­тями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характери­зується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними ста­тистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з ви­користання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

Чисельність населення в Україні, як уже зазначалося, постійно змен­шується через від'ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумов­лює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очіку­ється зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розши­реному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в га­лузях матеріального виробництва зумовлюють потребу в наукових дослі­дженнях і практичних заходах щодо раціонального використання ресурсів живої праці не тільки в галузях, але і в окремих районах України.

У про­порційному розвитку економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажо­потоків на основі науково обгрунтованого розміщення продуктивних сил.

Економія затрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити виконання робіт вручну.

Чисельність усіх зайнятих у національному господарстві станом на початок 2006 року становила 20,7 млн. чол. Основна частка працездат­ного населення зайнята у промисловості та торгівлі (40,5%). Далі йдуть сільське і лісове господарство (19,2%), освіта (8%).

На рівень працересурсного потенціалу значний вплив має статево-ві­кова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю і часом затратами жіночої праці.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової підготов­ки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у національному госпо­дарстві - жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування - 70-80%.

Сучасне виробництво зумовлює об'єктивну необхідність постійно­го підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка і спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов'язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага працівників з вищою і середньою спе­ціальною освітою - 90% зайнятих.

У сільському господарстві однією з найважливіших є проблема підвищення ефективності використання трудових ресурсів. У багатьох адміністративних районах сільськогоспо­дарські підприємства сезонно потребують додаткової робочої сили, не­зважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосередже­но 3,9 млн. осіб, або майже 20% середньорічної чисельності зайнятих у господарстві. Причини такого явища неоднозначні. Насамперед різко погіршилася статево-вікова структура сільського населення. Низький рі­вень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції. Недосконалі також форми організації вироб­ництва й оплати праці. Все це зумовлює порівняно високий рівень за­йнятості населення в сільському господарстві. Зазначені причини зумов­люють відтік із сіл (особливо віддалених) трудових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників.

В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуальною трудовою діяль­ністю. У зв'язку з цим дедалі більше загострюються проблеми забезпе­чення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будів­ництва та сільського господарства.

Разом з тим у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додат­кові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари та послуги широкого вжитку високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підпри­ємств можна вважати досить містким джерелом додаткової зайнятості населення.

Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні над­лишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення ра­дикальної економічної реформи.

 

Науково-технічний потенціал та його значення в розвитку господарства країни.

Сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. Підйом розвитку національної економіки за рахунок науково-технічного прогресу (НТП) на чергову хвилю зрос­тання базується на суттєвих досягненнях в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, використання нових видів енергії, біоніки, ефекту надпровідників, освоєння космічного простору. В багатьох країнах світу найбільш активним елементом відтворювального процесу є нарощування темпів НТП. У розвинених країнах світу пріори­тетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі.

Для України важливим елементом досягнення високого виробничо­го розвитку є реалізація моделі „випереджаючого розвитку" національ­ної економіки.

Перехід до неї може відбутися за рахунок

=підготовки та забезпечення технологічного „прориву",

= гуманізації основних факторів виробництва,

= масштабної інтелектуалізації людського потенціалу,

= при­скорення НТП через призму формування нових знань,

= багаторазове по­силення застосування новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати гос­подарські завдання.

Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення.

Поняття «на­уковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності на­укових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпоряд­кування.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій і техноло­гічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну ха­рактеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тен­денції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науко­во-технічні роботи.

Основна маса організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи в Україні, зосереджена в економічно розвинутих регіонах - м. Київ , Харківській , Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях. Харак­терно, що майже в усіх регіонах кількість організацій дещо збільшилась порівняно з 1991 р., тоді як чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це призвело до появи невеликих і порівняно малопотужних на­укових колективів.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання науково-дослідних і дослідно-кон­структорських робіт (НДДКР), є матеріально-технічна база організацій які виконують наукові та науково-технічні роботи - основні фонди, ще знаходяться в їх розпорядженні.

Спостерігаються надзвичайно низькі темпи оновлення наукового парку. Більшість машин і устаткування, які знаходяться в користуванні організацій, що виконують НДДКР України, перебувають в експлуатації 11-20 років (11,6% всієї кількості) або й понад 20 років (26,2%).

В Україні в розрахунку на одну організацію, яка виконує наукові та науково-технічні роботи, припадає в середньому 29 розробок.

В цілому спостерігається тенденція до зменшення числа поданих за явок у Держпатент України при одночасному збільшенні ролі патентних відомств зарубіжних країн.

В останні роки в Україні спостерігається стійка тенденція до скоро­чення асигнувань на науку - нині відповідно до законодавства України питома вага асигнувань на НДДКР має бути не більше 2,7% ВВП.

Чим більше уваги приділяється державою створенню науково-техніч­ного потенціалу, тим більше коштів на НДДКР витрачають великі ком­панії. На сьогодні фінансування науки в Україні майже в повному обсязі здійснюється з державного бюджету, комерційні структури фактично не асигнують свої кошти, що позбавляє країну важливого джерела заоща­дження і нарощування науково-технічного потенціалу.

У цілому економічна криза в Україні призвела до зниження науко­во-технологічного потенціалу:

=через застарілі технології у виробництві;

=низький рівень впровадження НДДКР для підвищення якості продукції;

=надзвичайно низьку частку бюджетного фінансування НДДКР, науки, освіти, охорони здоров'я;

= значне відставання темпів НДДКР від країн - світових економічних лідерів;

=загрозу перетворення країни на „техноло­гічний смітник", „відпливу умів" за кордон;

= забруднення навколишнього середовища, руйнування екосистеми.

Поза сумнівом, інноваційна модель розвитку є найбільш ефективною в сучасному світі. За інноваційного розвитку реальної економіки викорис­тання нових знань, реалізація конкретних переваг, які полягають в НТП, та людського капіталу країни, забезпечують зростання обсягу виробництва, підвищення якості продукту, зміцнення її конкурентоспроможності.

Найбільш узагальнюючими показниками розвитку інноваційної діяль­ності країни є показники впровадження інновацій на промислових під­приємствах.

Упровадження нововведень на підприємствах, які реалізують іннова­ційну стратегію власного розвитку, надало змогу їм оновити продукцію, підвищити її технічний рівень та конкурентоспроможність, збільшити обсяги виробництва і розширити ринки реалізації, знизити матеріало- та енергомісткість продукції

Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигля­ді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного роз­витку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів. Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні, на жаль, ще не сформувалися.

Під технологічним парком розуміють науково-виробничий комп­лекс, до якого входять дослідний центр і компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На по­чаток 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.

Під бізнес-інкубатором розуміють інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності ма­лих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні налічуєть­ся близько 50 бізнес-інкубаторів. Вони, як правило, виникають при реа­лізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або як реакція на власні потреби підприємницьких виробничих мереж.

Таким чином, пріоритетні напрями розвитку підприємницького сек­тора в Україні полягають у залученні передового світового досвіду в роз­будові нових видів відносин та форм організації в його середовищі та підприємницьких виробничих мереж різного роду.

Загалом розвиток інноваційної діяльності в Україні вирізняється слаб­кою мірою розвитку - понад 80% промислових підприємств не викону­вали жодної інноваційної роботи. На його заваді стоять незначна увага держави до реалізації інноваційної стратегії розвитку її регіонів, брак коштів, дуже низька інвестиційна привабливість більшості промислових об'єктів, особливо для іноземних інвесторів.

 

Зовнішньоекономічний потенціал

Територіальний поділ праці — об'єктивний процес виробничої спе­ціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послу­гами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економіч­ними, соціальними, природними, національно-історичними особливос­тями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжрайонний - у межах однієї країни і міжнародний - між країнами.

Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому ви­робництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональ­ні. Відтак під міжнародним поділом праці розуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх зв'язків між країнами.

У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, насамперед, надмірна спеціалізація країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює його галузеву структуру.

Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідними. Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важ­кій фізичній праці й слабо пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі обробної промисловості, в т.ч. машинобудування. Вони тіс­но переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки грун­туються на розвиненому господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства.

Поступове входження України у світовий економічний простір виявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство України становить єдину господар­ську систему, яка розвивається на основі суспільного поділу праці.

Займаючи територію менше 1 % земної кулі, Україна має 5 % природ­них ресурсів світу. Зокрема, її запаси марганцю становлять 80 % його за­пасів у Європі. Проте вона не може повністю задовольнити свої потреби за рахунок власних ресурсів. Україна й надалі імпортуватиме нафту та горючий газ, ліс і лісоматеріали, бавовну, деякі кольорові метали, вовну та іншу продукцію.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продук­ції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний потенціали в літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - «Ан-70», «Ан-140» та «Ан-32», що вважаються перспективними моделями XXI ст.

Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються між­народні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар», де застосовуватимуться українські ра-кети-носії «Дніпро», «Зеніт» і «Циклон». Здійснюється низка інших між­народних проектів.

Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п'ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної і високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим анало­гам, а й за багатьма параметрами перевищують їх.

Високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва є і в інших галузях машинобудування, зокрема, в приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, в окремих га­лузях чорної та кольорової металургії.

Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ри­нок з продукцією АПК, зокрема на ринок зерна, цукру, олії.

Зовнішньоекономічна політика України щодо експорту зерна має вра­ховувати шалену конкуренцію на світовому ринку зерна і можливий у зв'язку з цим усілякий опір з боку інших країн-експортерів цієї продук­ції. Це пов'язано з обмеженою місткістю світового ринку продовольчого й фуражного зерна - близько 185 млн. т. Із загального обсягу експор­ту пшениці 75% припадає на Аргентину, Австралію, Канаду і США та країни ЄС, у т.ч. на Францію, а на США - 64% всього експорту зерна кукурудзи. Серйозними конкурентами України на ринку зерна з постсоціалістичних країн є Угорщина, Казахстан, Польща.

На Україну припадає понад 7% світового виробництва соняшнику та понад 6% картоплі.

У світовому масштабі Україна виділяється також науково-технічним потенціалом високої кваліфікації. Вона має визнані у світі власні наукові школи та унікальні технологічні розробки нових матеріалів, біотехнологій, в галузі електрозварювання, радіоелектроніки, фізики низьких тем­ператур, ядерної фізики, інформатики, телекомунікацій та зв'язку, здат­них забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Відтак порівняно високий економічний, науково-технічний, мінераль­но-сировинний, земельноресурсний і трудовий потенціали, надзвичайно вигідне економіко-географічне та геополітичне положення в центрі Єв­ропи створюють об'єктивні умови для забезпечення взаємовигідного міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції її у світовий економічний простір.

У сучасних умовах зовнішньоекономічні зв'язки стають могутнім за­собом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації еко­номіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техні­ки без інтенсивного обміну результатами наукових досліджень, різнома­нітними товарами й послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.

Формування і розвиток ринкової економіки в Україні диктують необхідність встановити більш тісні взаємовигідні зв'язки з іншими держава­ми, активно включатися в процеси міжнародної економічної інтеграції. Сьогодні Україна ще слабо інтегрована у світогосподарські структури, і таке становище треба докорінно змінити, щоб зайняти гідне місце у сві­товому економічному просторі серед розвинених країн, знайти свій на­прям ефективної інтеграції, який би якнайкраще відповідав національ­ним інтересам і враховував наявні ресурси, економічно-географічне по­ложення і потенційні можливості.

Економічні зв'язки між країнами здійснюються переважно завдяки торгівлі й інвестиційній діяльності. Зовнішня торгівля та прямі інозем­ні інвестиції позитивно впливають на економічне зростання, що, в свою чергу, сприяє поліпшенню якості товарів і збільшенню експорту.

Аналіз зовнішньої торгівлі України за групами товарів показав, що основну позицію займали чорні метали, водночас знизилася частка про­дажу високотехнологічних товарів - машин, устаткування, транспортних засобів. Така орієнтованість експорту на продукцію з низьким ступенем обробки ставить Україну в залежність від коливань попиту на ринках країн-імпортерів, від їхніх тарифних і нетарифних заходів щодо україн­ського експорту.

Зовнішня торгівля України зорієнтована переважно на країни СНД в імпорті та інші країни світу - в експорті, причому основна частка торгівлі України припадає на РФ і становить близько 25% експорту і 45% загаль­ного імпорту товарів. Така орієнтація значно зменшує конкурентні мож­ливості економіки України й погіршує її загальну інтеграційну позицію.

Розвиток відносин з ЄС варто розглядати як один із стратегічних пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Сьогодні Україна має мало спільних економічних інтересів з країнами ЄС, що зумовлено різницею в рівнях їх розвитку, в інституційних структурах тощо. Вступ України до ЄС підвищить її міжнародний авторитет, політичну, соціальну й макроекономічну стабільність. Членство в ЄС дасть змогу ефективніше використовувати переваги міжнародної кооперації та спеціалізації. Це, а також доступ до капіталу і новітніх технологій сприятимуть зростанню в Україні обсягів торгівлі. З огляду на значну місткість європейського ринку, високу платоспроможність населення тощо він є для України дуже перспективним.

Правову основу практичного здійснення зовнішньоекономічної полі­тики формують Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), «Про вільні економічні зони» (1992 р.), «Про іноземні інвести­ції» (1993 р.). Концепція Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» грунтується на використанні можливостей ринкової економіки, яка по­ступово утверджується в державі. В законі докладно розроблено меха­нізм регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який має забезпечу­вати прогресивні структурні зрушення в економіці та сприятливі умови залучення її до світового поділу праці із збереженням господарського збалансування та рівноваги внутрішнього ринку України.

В Україні не існує поки що чіткої наукової класифікації форм еко­номічного співробітництва. Найчастіше мають місце такі форми зо­внішньоекономічних зв'язків: зовнішня торгівля, спільні підприємства на території України, спільні підприємства за кордоном, іноземні під­приємства на території України, міжнародні об'єднання та організації, лізинг, залучення іноземної робочої сили, виробниче кооперування, на­уково-технічне співробітництво, торгівля ліцензіями і технологією, при­бережна та прикордонна торгівля, торгівля транспортними послугами, співробітництво в банківській сфері, іноземний туризм, співробітництво у вільних економічних зонах, інші форми міжнародних зв'язків (асоціа­ції, торгові доми, торги та ін.).

В Україні заборонено: експорт з території України предметів, які ста­новлять національне, історичне або культурне надбання українського на­роду, що визначається законами України; імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здо­ров'ю або становити загрозу життю населення і тваринного світу, або призвести до руйнування навколишнього середовища; експорт та імпорт товарів, які здійснюються: порушенням прав інтелектуальної власності.

Товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов'яз­ковій сертифікації на предмет їх відповідності фармакологічним, сані­тарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам.

Зовнішньоекономічна діяльність України, зрозуміло, потребує доко­рінної перебудови. Насамперед необхідно обмежити обсяг експорту си­ровини, підвищити в ньому частку продукції обробних галузей, а також удосконалити структуру імпорту.

 

Інформаційний потенціал

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займає особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресур­сів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливос­тей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсувідноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксо­вані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекому­нікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

• інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збіль­шення традиційних ресурсів;

• інформація діє на суб'єктивний фактор виробництва - людину, його характер, особливості;

• інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ре­сурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу).

Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору України, що становлять собою сукупність суб'єктів, відно­син та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства і держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, кни­говидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також документних фондів бібліотек, архівів, музеїв.

Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає вироб­ництво та використання відповідного технічного забезпечення.

Сучасний етап розвитку людства характеризується поступовою, але стійкою глобалізацією й інтернаціоналізацією, прискореними темпами розвитку всіх економічних процесів. Якщо промисловим технологіям знадобилося більше двох третин XX ст., щоб досягти нинішніх висот, то за останні 20 років інформаційні технології розвивалися прискореними темпами. За деякими оцінками, обсяг ринку інформаційних технологій і систем кожні п'ять років збільшується удвічі, при щорічному темпі у 10-12%. Це дає змогу створювати значну кількість нових робочих місць, збільшувати обсяги внутрішнього національного продукту.

Інформаційні технології - це сукупність методів, виробничих проце­сів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, об­робку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це під­силювачі інтелектуальних можливостей людей і машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудоміст­кості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності.

За допомогою телекомунікацій та використання інформаційних тех­нологій, які дають змогу практично миттєво підключатися до будь-яких електронних масивів даних, отримувати інформацію й використовувати її для аналізу, прогнозування, прийняття управлінських рішень у сфері бізнесу, комерції, маркетингу тощо.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, і на комунікації, що зумовлюється діловими зв'язками, обміна­ми, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний і підтриму­ваний значними змінами в самих інформаційних і комунікаційних техно­логіях, в основі яких лежать три основні сили:

• розширене використання комп'ютерної техніки;

• зниження ціни на передачу інформації;

• поєднання комп'ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання.

Швидкість зміни в інформаційних і комунікаційних технологіях, особ­ливо в останні роки, значно зросла. Це спричинило появу нових товарів і послуг: стільникових телефонів, супутникового телебачення, Інтернету з сервісом "світової павутини" (це територіально розподілена гіпертекстова система Інтернет, є сервісом, призначеним для доступу до інформації, організованої за допомогою гіпертекстових зв'язків. Залежно від контек­сту і змісту інформація може подаватися у вигляді тексту, графіки, звуку, відео чи в будь-якій іншій формі) тощо.

Зміни також трансформують методи виробництва та дозволяють значно пришвидшити його процес. Інформаційні і комунікаційні техно­логії, зумовлені розвитком наукових знань, в свою чергу, стають важли­вим елементом, що прискорює розвиток останніх.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впрова­дження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні про­цеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповід­но, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та про­цеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг, оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стра­тегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світо­вому ринку.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним по­тенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом.

Інформаційний потенціал в Україні в останнє десятиліття зазнав сут­тєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світо­вої економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів і послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. За прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов'я­зано з виробництвом і виробничо-технологічним використанням інфор­маційних продуктів і послуг.

 

Інститути права.

Поняття "право" має два значення:

> по-перше, право як найвищі вартості людини, а саме право на життя, свободу, освіту, переміщення, працю, оплату праці та ін., тобто всі життєві вартості, дані людині Богом;

> по-друге, як система затверджених законодавчим органом за­конів та інших нормативних актів для упорядкування відносин між людьми, державою, виробниками тощо.

Отже, інститути права формують щонайменше два рівні пра­вових актів національного значення, які враховують насамперед верховенство права як найвищих вартостей людини. Йдеться верховенство права над законом держави.

Рівнями правових актів є інститут конституції держави та інститути підконституційних законів, які визначають особливості відносин руху праці, капіталів, товарів і т. ін.

Інститут Конституції України. Стан і характер державної, політичної, економічної і соціальної організації України визначає Конституція України — її Основний Закон. Конституція України містить основні положення, що стосуються захисту прав і свобод людини та громадянина. Зокрема, вона стверджує, що всі природні права людини визначаються найвищою соціальною вартістю.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Кон­ституції України є нормами прямої дії. Конституція також визна­чає місце і роль у національній економіці її важливих чинників:

по-перше, земля, її надра, атмосферне повітря, вода та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу;

по-друге, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності; не допускаються зловживання моно­польним становищем на ринку; неправомірне обмеження конку­ренції та недобросовісна конкуренція; види і межі монополії ви­значає закон;

по-третє, кожен має право на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на охорону здоров'я, на освіту, на достат­ній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що охоплює достатнє харчування, одяг та житло.

Практично інститут Конституції України охоплює увесь спектр чинників потенціалу виробництва та потенціалу соціального спо­живання. Він обґрунтовує рамки як чинників виробництва, розпо­ділу, так і рамки обміну та споживання. При тому констатує рів­ноправність усіх громадян перед її положеннями і Гарантує реалі­зацію їхніх інтересів.

Інститут підконституційних законів. За своїм функціональ­ним призначенням Конституція України, тобто її положення, не конкретизують безпосередньо виробничі і соціальні відносини в економіці і державі. Вона лише визначає контури й акценти залу­чених чинників економіки та їхні пріоритети щодо продуктивного й ефективного виробництва, справедливого розподілу, обміну та споживання. Конкретизацію усіх відносин між виробниками, дер­жавою та виробниками і непрацюючими здійснюють так звані підконституційні закони. Сама Конституція України стверджує, що закони та інші нормативно правові акти приймаються на ос­нові її положень. Такі закони охоплюють широкий спектр відно­син, що виникають у виробничій і соціальній сфері.

Закони, що регулюють відносини у сфері виробничого потенціа­лу. Отже, Закон:

Про власність, визначає відносини власності на землю, ос­новний і оборотний капітали, створений продукт і т. ін.;

Про зайнятість, визначає умови і характер зайнятості в усіх галузях економіки;

Про працю і її оплату, визначає рівні складності праці, її тарифікації та оплату;

Про господарські товариства, визначає умови організації господарської діяльності малих підприємств;

Про обмеження монополізму та недопущення недобросові­сної конкуренції у підприємницькій діяльності;

Про загальні засади створення і функціонування (вільних) економічних зон;

Про аудиторську діяльність, визначає умови і характер про­ведення контролю та фінансової оцінкидіяльності підприємств;

Про банкрутство, визначає умови санації (оздоровлення) підприємства чи його ліквідації;

Про науково-технічну інформацію;

Про інвестиції, визначає джерела та умови здійснення капі­тальних вкладень;

Про іноземні інвестиції, визначає умови капіталовкладень зарубіжними інвесторами та ін.

Закони, що регулюють відносини у сфері ринкових послуг. Отже, Закон:

Про банки і банківську діяльність;

Про державну статистику;

Про зовнішньоекономічну діяльність;

Про інноваційну діяльність;

Про товарну біржу;

Про цінні папери і фондову біржу та ін.

Закони, що регулюють відносини у соціальній сфері. Отже, Закон:

Про працю і її оплату;

Про індексацію доходів грішми населення;

Про мінімальний споживчий бюджет;

Про підвищення соціальних гарантій для тих, що працюють та ін.

Закони, що регулюють відносини приватизації. Отже, Закон:

Про приватизацію майна державних підприємств;

Про приватизацію невеликих державних підприємств;

Про приватизаційні папери та ін.

Звісно, що наведеним переліком кількість підконституційних законів не обмежується. Зміни в національній економіці потребу­ють адекватного правового забезпечення задля їх урахування при формуванні економічних, політичних чи соціальних рішень. Щоріч­но приймається Закон України про Державний бюджет, удоско­налюється податкова, митна та інша законодавча база, і цей про­цес буде нескінченний. Важливо при тому глибоко пізнавати дію об'єктивних економічних законів, оцінювати реальну економічну ситуацію і формувати необхідну правову базу для збалансовано­го і стабільного функціонування господарства і держави.

 

Державна влада та державне управління.

Практично йдеться про інститути влади таїх функції в управлінні національною економікою. Конститу­ція України стверджує, що державна влада в Україні здійснюєть­ся на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Орга­ни законодавчої, виконавчої та судової влад здійснюють свої пов­новаження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до підконституційних законів.

Однак практика показує, що функції влади мають трохи інший поділ з їх інститутами управління.

Інститут законодавчої влади.Єдиним органом законодавчої влади в Україніє парламент — Верховна Рада України. До повно­важень ВерховноїРади України з питань економіки та соціальної сфери належить:

ухвалення підконституційних законів;

затвердження Державного бюджету та внесення змін до нього;

затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного роз­витку, охорони довкілля;

розгляд і ухвалення рішень щодо схвалення Програми діяль­ності Кабінету Міністрів України;

затвердження рішень про надання Україною позик і економіч­ної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також: про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, непередбачених Дер­жавним бюджетом України, здійснення контролю за їх викори­стання та ін.

Інститут законоґарантійної влади. Функції забезпечення Га­рантій конституційного ладу в Україні і виконання підконституцій­них законів покладено на інститут Президента України. Консти­туція України запевняє, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Водночас, Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, до­держання Конституції України, прав та свобод людини і громадя­нина.

На економіку і соціальну сферу Президент України впливає через реалізацію конституційних Гарантій прав та свобод людини і громадянина. Насамперед це права на працю, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист, достойну оплату праці тощо. Прези­дент України має безпосередній вплив на формування Державно­го бюджету України, посилення його соціальної спрямованості і захистумалозабезпечених верств населення.Усферу функцій Пре­зидента України входять питання енергетичноїбезпеки, прозорості державних закупівель, стабільності національної валюти, форму­вання державних валютних резервів, залучення прямих іноземних інвестицій, регулювання відносин власності, приватизації тощо.

Інститут господарської влади. Він представлений Кабінетом Міністрів України. Конституція України зазначає, що Кабінет Міністрів України є найвищим органом господарської влади з системі управління економікою. Кабінет Міністрів України відпо­відальний перед Президентом України і Верховною Радою Украї­ни. У своїй діяльності керується положеннями Конституції та за­конами України, а також Указами Президента України та поста­новами Верховної Ради України, ухваленими відповідно до Кон­ституції та законів України.

Функції Кабінету Міністрів зводяться насамперед до управлін­ня і регулювання господарством України. Отже, Кабінет Міністрів України:

забезпечує матеріально і фінансово державний суверенітеті економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зов­нішньої економічної політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

вживає заходів для забезпечення прав та свобод людини і гро­мадянина;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інноваційної, інве­стиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зай­нятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культу­ри, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

У розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України і підписаного Президентом України Державного бюджету Украї­ни, подає Верховній Раді України звіт про його виконання та ін.

У своїй господарській діяльності Кабінет Міністрів України опирається на органи місцевої влади в областях, АР Крим, містах, районах та сільських населених пунктів.