 |
|
Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика держави
Важливим чинником структурних перетворень в економіці є інвестиції.
У широкому розумінніінвестиції – види майнових і немайнових (інтелектуальних) цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути:
- грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
- рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
- майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
- сукупність механічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих;
- права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права, інші цінності.
Інвестиції можна робити в основні фонди (будівлі, споруди, машини и й устаткування тощо) та оборотні фонди (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо), у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо).
Інвестиції – це те, що “відкладають” на завтрашній день для того, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, які не використовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина – це ресурси, які спрямовуються на розширення виробництва (вклади в споруди, машини та будівлі).
Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.
Інвестиції класифікують за різними ознаками.
І. Розрізняють валові та чисті інвестиції.
Валові інвестиції – це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на будівництво, придбання засобів праці та приріст товарно-матеріальних цінностей.
Чисті інвестиції – це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за деякий період часу.
ІІ.За об’єктами вкладання засобів розрізняють:
реальні інвестиції – це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні та нематеріальні), іншими словами це вкладення в основний капітал (придбання машин, обладнання, будівництво, поповнення запасів, тощо). Вкладання засобів у нематеріальні реальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційними інвестиціями.
Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери, валюту, розміщення капіталу в банках.
Інтелектуальні інвестиції – купівля патентів, ліцензій, ноу-хау, вкладення у науку, в людину ( освіту).
ІІІ. За характером участі в інвестуванні бувають такі інвестиції:
прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладанні коштів.
Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній.
ІV. За терміном реалізації:
короткотермінові інвестиції – це вкладення капіталу на період не більше одного року.
Довготермінові інвестиції – це вкладання капіталу на період понад один рік. У практиці великих інвестиційних компаній довготермінові інвестиції деталізують так:
а) до двох років;
б) від двох до трьох років;
в) від трьох до п’яти років;
г) понад п’ять років.
V. За формою власності інвестиції поділяються на приватні, державні, іноземні та спільні.
Приватні інвестиції – інвестування, що здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, громадським та релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності.
Державні інвестиції – інвестування, що здійснюють органи влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів
Іноземні інвестиції – інвестування, що здійснюють іноземні громадяни, юридичні особи і держави.
Спільні інвестиції – інвестування, що здійснюють юридичні та фізичні особи як України так і закордонних держав.
VI. Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестиції, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.
Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).
Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.
Реінвестиції – повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.
Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.
Процес реалізації інвестицій називається інвестуванням, а сукупність заходів, що її забезпечують - інвестиційною діяльністю.
Джерелами інвестиційної діяльності можуть бути:
Внутрішні інвестиції:
1) державний бюджет,
2) капіталізована частка прибутку підприємств (амортизаційний фонд),
3) заробітна плата,
4) депозити комерційних банків,
5) кошти від приватизації,
6) заощадження населення,
7) ресурси інвестиційних, страхових фондів, кредитних спілок.
Зовнішні іноземні інвестиції:
- приватні іноземні інвестиції,
- державні іноземні інвестиції,
- кошти міжнародних фінансових організацій та установ.
Практика господарювання свідчить, що основою економічного зростання будь-якої країни є внутрішні інвестиції. Головним внутрішнім інвестором в Україні залишаються самі підприємницькі структури. Основними елементами власних інвестиційних ресурсів є амортизаційні відрахування і прибуток.
Збільшення внутрішніх інвестицій залежить від умов, які забезпечує держава для їх залучення, але не менша роль відводиться самим підприємствам, від ефективності функціонування яких залежать інвестиційні можливості держави.
Розрізняють інвестиційну політику держави та інвестиційну політику інвестора. Обидва рівня тісно пов'язані між собою, мають спільну нормативну базу, однак реалізуються самостійно.
Державна інвестиційна політика — це діяльність держави щодо регулювання інвестиційної діяльності з метою реалізації цілей економічної, науково-технічної та соціальної політики; комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного клімату, структурну перебудову, підвищення ефективності національної економіки.
Державне регулювання інвестиційної діяльності за своєю суттю це вплив, який чиниться державою на суб'єкти інвестиційної діяльності в процесі реалізації інвестицій. Таке регулювання здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики; визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими (АР Крим) і регіональними програмами соціально-економічного розвитку, республіканським і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.
При цьому створюються пільгові умови інвесторам, що здійснюють діяльність у найбільш важливих напрямках для задоволення суспільних потреб. Перш за все, у соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створення нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, реалізації інноваційних проектів, у агропромисловому комплексі, у виробництві будівельних матеріалів, у галузі освіти, культури, охорони навколишнього середовища і здоров'я.
Інвестиційна політика в Україні визначена низкою нормативних актів. Так, положення щодо державного регулювання інвестиційної діяльності містяться в декількох нормативних актах. Перш за все, це Конституція України та Закон України "Про інвестиційну діяльність". Однак найбільше відображення вона знайшла в «Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки», затвердженій постановою Кабінету Міністрів України у 1995 році. У ній сформульовані принципи державної інвестиційної політика України, а саме:
- послідовна децентралізація інвестиційного процесу;
- збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів;
- перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничу сферу на кредитування;
- виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм і проектів, спрямованих на структурну перебудову економіки за адресним принципом;
- фінансування будівництва нових об'єктів за рахунок бюджетних коштів на конкурсній основі;
- надання переваг у завершенні раніше розпочатих будівель, технічного переозброєння та реконструкції діючих підприємств;
- здійснення державними органами контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;
- розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;
- удосконалення нормативної та правової бази з метою залучення значних обсягів інвестицій;
- впровадження системи страхування інвестицій.
Закон України "Про інвестиційну діяльність" закріплює форми державного регулювання інвестиційної діяльності; передбачає порядок розміщення державного замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві; визначає основи здійснення державної експертизи інвестицій.
Відповідно до статті 12 частини 1 зазначеного закону державне регулювання інвестиційної діяльності включає:
· пряме управління державними інвестиціями;
· регулювання умов інвестиційної діяльності (опосередковане управління);
· контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності всіма інвесторами та всіма учасниками.
Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними, республіканськими (АР Крим) і місцевими органами виконавчої влади і управління та включає:
Ø прогнозування, планування та програмування розвитку національної економіки, її окремих елементів;
Ø формування бюджету, передбачення у ньому обсягів державного фінансування;
Ø планування централізованих державних засобів;
Ø розміщення держконтрактів і контроль за їх виконанням;
Ø визначення умов реалізації інвестиційних проектів та їх експертизу;
Ø проведення інвестиційної діяльності (інвестування бюджетних, позабюджетних та інших коштів, призначених для цих цілей).
Регулювання умов інвестиційної діяльності (вплив на приватні інвестиційні рішення) здійснюється за допомогою макро- та мікроекономічних, інституційних інструментів.
Макроекономічні важелі визначають загальноекономічний клімат інвестицій (ставка облікового процента, рівень інфляції, темпи розвитку, розмір дефіциту державного бюджету, способи його фінансування, зовнішньоекономічний режим тощо).
Мікроекономічні інструменти — це засоби впливу держави на окремі галузі, сфери або окремі складові інвестицій (податкові ставки, норми амортизації, пільгові кредити, гарантії і т. ін.).
Інституційні інструменти дають можливість узгодити дії інвесторів і створюють умови для проведення інвестиційної діяльності у найоптимальнішому режимі.
Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:
· системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і податкових пільг;
· політики ціноутворення;
· державних норм, правил і стандартів;
· проведення кредитної та амортизаційної політики, в т. ч. шляхом прискореної амортизації основних фондів;
· надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей і виробництв;
· проведення експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва;
· визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;
· ліцензування спеціальних видів робіт у процесі здійснення інвестиційної діяльності (в проектуванні, будівництві та ін);
· контролю за дотриманням державних стандартів, норм, правил, затвердженої містобудівної документації, інвестиційних програм і проектів будівництва.