Главная | Обратная связь

Ринкова економіка як об'єкт правового регулювання

Рушійною силою ринкової економіки є під­приємництво поряд із такими важливими її чинниками, як при­ватна власність та засновані на ній підприємства, вільне ціно­утворення, економічна конкуренція, а також стимулююча їх відтворення роль держави.

Відомо, що всі ці чинники, а точніше, складні організа-цтно-правові механізми почали формуватися в Україні й отри­мувати правову форму фактично лише в останні тринадцять

років.

Господарське законодавство, що існувало за радянсь­ких часів, принципово не могло стати правовою базою для ево­люційного розвитку законодавства в цій сфері. Справа в тому, що за умов, коли майже всі виробники промислових товарів та послуг були державними підприємствами і держава як заснов-

213ник цих підприємств самостійно формувала через інститут планування обсяги виробництва, ціни та господарські зв'язки, економічні відносини планової соціалістичної економіки мали, так би мовити, внутрішній характер. Рушійною силою були не ринкові механізми, а єдина воля держави. Відповідно до цього завданням господарського законодавства того часу була кон­кретизація власне волі держави щодо економічних процесів шляхом видання обов'язкових для виконання приписів норма­тивного і ненормативного характеру з прямими вказівками конкретним державним підприємствам стосовно їх діяльності. Тому в цілому правове регулювання економічних відносин то­го часу, хоча й визнавався їх товарно-грошовий зміст, виходи­ло із застосування переважно імперативних (владних) засобів їх регулювання.

Ринкова економіка всупереч єдиній волі, навпаки, пе­редбачає масове прийняття суб'єктами економічних відносин своїх власних окремих рішень для реалізації їх приватних майнових інтересів. Лише у своїй сукупності такі рішення да­ють результати у вигляді певних економічних процесів.

Однак відповідальні рішення можуть приймати лише вільні суб'єкти. Тому передумовою ринкової економіки є еко­номічні, підприємницькі свободи, які стосуються прийняття рі­зних самостійних рішень, наприклад, щодо таких питань: здій­снювати підприємницьку діяльність чи утримуватися від акти­вності; яким чином планувати обсяг та види виробництва; з ким укладати контракти; за якою ціною, на який строк і якими засобами забезпечувати виконання зобов'язань та ін.

Зрозуміло, що регулювання економічної діяльності на таких засадах має передбачати широку самостійність суб'єктів економічної діяльності, їх автономність від держави та дієві га­рантії від втручання в підприємництво з боку держави та її по­садових осіб. Забезпечити такий характер правового регулю­вання можна лише із застосуванням так званого диспозитивно­го методу (лат. - такий, що допускає вибір), що надає перевагу угодам сторін, утвореному ними регулюванню взаємовідносин (договірних зобов'язань) навіть перед регулюванням, встанов­леним законодавством. Свобода підприємництва, свобода до-

говору можуть реалізовуватися лише за умови диспозитивності правового регулювання.

Водночас загальновідомо, що ринковий механізм міс­тить можливість самознищення, що в економічній теорії отри­мало назву "неспроможності ринку". Таке явище зумовлюється тенденцією до монополізації ринку певними підприємцями, ризиком випуску неякісних товарів та послуг, здійсненням не­безпечних для життя та здоров'я видів виробництв тощо.

До цього слід додати також і те, що теперішній етап розвитку світової економіки, яка набуває глобального характе­ру і потребує вільного обігу інвестицій, товарів та трудових ре­сурсів, характеризується надзвичайною концентрацією капіта­лу у вигляді так званих транснаціональних холдінгових компа­ній (далі ТНК). Економічна потужність низки таких ТНК за показниками економічної активності перевищує обсяги валово­го внутрішнього продукту багатьох країн світу. Важливим є те, що процес концентрації капіталу у формі ТНК відбувається на фоні усвідомлюваної вичерпності окремих видів енергетичних ресурсів (нафта і газ), що загострює не тільки світові економіч­ні, але й політичні відносини. Зазначені обставини виступають як чинники економічного прогресу, вражаючих науково-технічних інновацій і водночас як фактор, що сприяє конфлікту між інтересами ТНК, особливо у галузі видобування природ­них ресурсів та збуту продукції масового виробництва, та інте­ресами вітчизняного товаровиробника, національними еконо­мічними інтересами суверенних держав, ступінь розвитку еко­номічних відносин в яких не дозволяє протистояти названим ТНК на засадах звичайної економічної конкуренції.

Тому запобіжна, охоронна та стимулююча розвиток економічних процесів роль держави визнається необхідною як елемент функціонування всієї ринкової системи. Проте роль держави у підтримці конкурентного середовища, в протидії монопольним виявам та проявам недобросовісної конкуренції, у визначенні стандартів та правил надання важливих для суспі­льства послуг або у визначенні кваліфікаційних вимог щодо допущення підприємців до окремих видів діяльності, а також у захисті вітчизняних товаровиробників може реалізовуватися

215лише на владній, імперативній основі. Однак усі ці заходи об'єктивно обмежують підприємницькі свободи, а тому не мо­жуть регулюватися на засадах добровільності.

Об'єктивно проблема забезпечення правової врегульо-ваності ринкових відносин у режимі високої ефективності їх функціонування може бути вирішена тільки в межах комплек­сного законодавства, сформованого на засадах гармонійного поєднання, балансу між приватними підприємницькими інте­ресами суб'єктів економічної діяльності і публічними інтере­сами усього суспільства або значної його частини.

Отже, головним питанням правового регулювання су­часних ринкових відносин є встановлення такої межі свободи підприємництва, яка б не стримувала його розвиток і забезпе­чувала можливості державного стимулювання економічної ак­тивності в суспільне необхідних напрямках. Досягнення цієї мети є мистецтвом законотворчості.

Зрозуміло, що такий підхід до правових механізмів ре­гулювання ринкових економічних відносин не міг бути забез­печений ні в межах "радянської"" школи господарського права, ні в межах спроб регулювати ці відносини на суто ліберальних приватно-правових засадах, що їх сповідує школа цивільного права.

У цьому контексті прийняття у 2003 р. Господарського кодексу України є результатом створення нової концепції гос­подарського права в умовах ринкової економіки. На жаль, роз­робка Господарського кодексу та нового Цивільного кодексу здійснювалася в автономних, відокремлених один від одного режимах. У результаті ці два кодифікованих нормативно-правових документи, маючи спільний предмет регулювання у сфері визначення організаційно-правових форм суб'єктів під­приємницької діяльності, а також у сфері регламентації договір­но-правових відносин, якими опосередковується товарно-грошовий обіг, містять суперечливе законодавче регулювання. Звичайно, що численні колізії між цими кодексами суттєво знижують потенціал, закладений в них їх розробниками.

Господарський кодекс України (далі ГК) визначає осно­вні засади господарювання і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської 216

діяльності між суб"єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарю­вання (наприклад, органами державної влади та місцевого само­врядування, що наділені господарською компетенцією).

Слід зазначити, що відповідно до ст.З ГК під господар­ською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарю­вання у сфері суспільного виробництва, спрямована на вигото­влення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг, що мають цінову визначеність. Господарська діяль­ність згідно з ГК поділяється на господарську комерційну (під­приємницьку) діяльність і некомерцііту господарську діяль­ність. Кваліфікуючою ознакою першої є мета суб'єкта госпо­дарювання, тобто підприємця, отримати прибуток. Суб'єкти некомерційної господарської діяльності діють без мети одер­жання прибутку. Такий поділ має важливе юридичне значення, оскільки кожен з цих видів господарської діяльності здійсню­ється у відповідних специфічних правових режимах.

Методологічно важливою є також і диференціація гос­подарських відносин на господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські. Отже, господарсь­ко-виробничими згідно зі ст. З ГК є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосеред­ньому здійсненні господарської діяльності. Мова йде про так звані "горизонтальні" відносини. На противагу їм організацій­но-господарські відносини визначені ГК як такі, що склада­ються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організа­ційно-господарських повноважень у процесі управління госпо­дарською діяльністю. Ці відносини за традицією ще називають "вертикальними".

Умовно господарсько-правове регулювання підприєм­ницької діяльності методологічно важливо поділити відповідно на два ключових компоненти, що суттєво різняться за право­вою природою: на регулювання приватно-правових та публіч­но-правових відносин.