Главная | Обратная связь

Загальні положення про договір

 

Договором є домовленість двох або більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивіль­них прав і обов'язків. Договір є різновидом правочинів (дво-або багатосторонніх) і однією із підстав виникнення цивіль­них прав та обов'язків. Як і будь-який інший правочин, дого­вір — це вольовий акт, у якому знаходить вираження домовле­ність двох або більше сторін, без досягнення якої він вважа­ється неукладеним. Договір виконує значну роль у забезпе­ченні регулювання відносин майнового обороту і є основним засобом встановлення договірних зобов"язань. Саме тому до­говір визнається джерелом цивільного права, а ЦК визначає співвідношення актів цивільного законодавства і договору, віддаючи останньому перевагу. Зокрема, сторони мають пра­во врегулювати в договорі, який передбачений актами циві­льного законодавства, свої відносини, які не врегульовані ци­ми актами. У регулюванні цивільних відносин застосовуються

також міжнародні договори, згода на обов'язковість яких на­дана Верховною Радою України.

Цивільний кодекс встановлює принцип свободи дого­вору, у відповідності до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору. Змістом договору є умови, визначені сторонами самостійно, а також ті, обов'язковість яких визначена законом. Для деяких договорів обов'язковими є типові умови. У одному договорі можуть бути поєднані умови кількох типів договорів. Такі до­говори називаються змішаними.

Аналіз положень ЦК дозволяє виділити такі основні види договорів. Договори можуть бути основними і попере­дніми. Основний договір безпосередньо породжує права та обов'язки сторін, пов'язані з передачею майна, виконанням роботи, наданням послуги тощо. У попередньому договорі сторони зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти у майбутньому основний договір. Договори можуть бути вільними та обов'язковими. Більшість договорів в умовах ринкової економіки є вільними, враховуючи, що їх укладення залежить виключно від волі сторін. Обов'язковий договір дещо обмежує договірну свободу сторін, оскільки укладається на підставі нормативно-правового акта органу державної влади, органу влади АРК, органів місцевого само­врядування, який є для них обов'язковим. Одним із їх різно­видів є публічний договір, в якому одна сторона (підпри­ємець) взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї зве­рнеться. Договори можуть бути взаємоузгодженими і догово­рами приєднання. У взаємоузгоджених договорах умови вста­новлюються (розробляються) усіма сторонами договору. До­говором приєднання визнається домовленість, умови якої встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандарт­них формах, який може бути укладений лише шляхом при­єднання другої сторони до запропонованих контрагентом умов правочину у цілому. Договори можуть укладатись і ви­конуватися в інтересах їх учасників або на користь третіх осіб. Більшість цивільно-правових договорів є такими, що

205укладаються на користь сторін і право вимагати їх виконання належить лише сторонам, які беруть у них участь як контра­генти. У договорах користі третьої особи боржник зо­бов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Зміст цивільно-правового договору становлять умови, на яких він укладається. Умови договору можуть визначатися на розсуд сторін І погоджуватися ними (ініціативні) або бути обов'язковими згідно з актами цивільного законодавства (обов'язкові). Відповідно до положень ЦК перевага віддається саме ініціативним умовам договору, оскільки це цілком узго­джується з принципом свободи договору. Обов'язковими є умови, які стосовно окремих видів договору закріплені в ак­тах цивільного законодавства, положення яких є обов'яз­ковими для сторін.

Укладення цивільно-правового договору полягає у до­сягненні між його сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов. Укладення договору знаходить вираження у здійсненні пропозиції укласти договір (оферту) і прийнятті зробленої пропозиції другою стороною (акцепту). Оферентом є сторона, яка запропонувала укласти договір, а акцептантом -сторона, яка прийняла її.

Цивільний кодекс визначає окремі види договірних зо­бов'язань, що групуються з урахуванням основної правової ме­ти, досягнення якої прагнуть сторони. Це, зокрема, договори про передачу майна у власність. До них слід віднести договір купівлі-продажу (поставки, контрактації, постачання енергети­чних та інших ресурсів через об'єднану мережу і міни), дарування (пожертви), ренти, довічного утримання (до­гляду). Договори на передачу майна у користування, до яких належать найм (оренда), прокат, найм (оренда земельної ділян­ки), найм (оренда) транспортного засобу, лізинг, найм (оренда) житла, позичка. До договорів на виконання робіт слід віднести підряд, побутовий підряд, будівельний підряд, підряд на прое­ктні та пошукові роботи, виконання науково-дослідних або до­слідно-конструкторських та технологічних робіт. Договорами на виконання послуг є договір перевезення, транспортного

експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісії, управління майном. Договорами, які опосередковують кредит­но-розрахункові відносини, є позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг. Окрема група догово­рів — це договори у сфері інтелектуальної власності, зокрема, договори щодо розпоряджання правами інтелектуальної влас­ності, ліцензійний договір, договір про створення на замовлен­ня і використання об'єкта інтелектуальної власності тощо. Цей перелік не є вичерпним.

Спадкове право

 

Спадкування -це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється двома шляхами: за заповітом та за законом. При цьому перевага на­дається спадкуванню за заповітом, оскільки воно безпосеред­ньо пов'язане із однією із правомочностей власника - правом розпорядження належним йому майном на випадок його смерті шляхом складання і посвідчення у особливому порядку спеціального документа.

Дії по складанню заповіту - особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов'язуються як із смертю заповіда­ча, так із волею осіб, які названі у ньому спадкоємцями. Запо­віт - це комплекс розпоряджень спадкодавця на випадок своєї смерті. Поряд з основним розпорядженням - до кого перейде майно, у ньому можуть бути й інші розпорядження немайно-вого характеру. Існує кілька видів заповітів.

Заповіт подружжя може вчинятися для одержання спадщини - майна, яке було їх спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю між подружжям, а також для того, щоб той із подружжя, який пе­режив іншого, продовжував жити у звичному для нього май­новому середовищі. Тобто, у разі складення спільного запові­ту частка у праві спільної сумісної власності після смерті од­ного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Нота­ріус накладає заборону відчуження майна, яке зазначило по-

207дружжя у заповіті. У разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті. Нотаріус знімає заборону відчуження майна, і спадкоємці отримують його у власність (якщо приймуть спадщину). За­конодавець передбачає за життя чоловіка та дружини право кожного з них на відмову від спільного заповіту. Така відмова нотаріально посвідчується.

Заповіт з умовою -це такий, в якому запові­дач обумовлює виникнення права на спадкування у зазначеної у заповіті особи тільки за наявності певних умов, як пов'язаних, так і не пов'язаних з її поведінкою. Так, заповідач може, наприклад, зазначити, що його син одержить право на спадкування, якщо на момент відкриття спадщини буде сту­дентом Гарвардського університету. При цьому не можна вважати ці умови ні обмеженням правоздатності, ні обмежен­ням суб'єктивних прав. Ніхто не зможе примусити сина на­вчатися там, де він не хоче. Отже, жодні його суб'єктивні права не будуть порушені.

Секретний заповіт -це заповіт, який по­свідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. За­повідач подає його нотаріусу в заклеєному конверті, на якому має бути особистий підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача вкладає його в інший конверт та опе­чатує. Заповіт може бути будь-коли змінений, доповнений або скасований заповідачем.

Закон висуває загальні вимоги до форми заповіту: він повинен бути складений письмово із зазначенням місця та часу його складення; особисто підписаний заповідачем або особами, передбаченими в законі; посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, зазначеними у за­коні. Порушення зазначених вимог до форми заповіту спри­чиняє його нікчемність.

Після смерті заповідача, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту і повідомляє про це членів сім'ї та родичів спадкодавця. У присутності заінтересованих осіб та двох свід-

ків нотаріус відкриває конверт із заповітом та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписується нотаріусом та свідками. Весь зміст заповіту но­таріус записує у протоколі.

Закріплюючи у вигляді загального правила необхід­ність нотаріального посвідчення заповіту, законодавець у той же час широко визначає коло випадків, коли заповіти, засвід­чені уповноваженими на те посадовими, службовими особа­ми, прирівнюються до нотаріальних.

Спадкування за законом має місце у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а та­кож у разі неохоплення заповітом усієї спадщини.

При спадкуванні за законом спадщина переходить до осіб, зазначених у законі. Законом також передбачений і по­рядок переходу майна померлої особи до цих осіб.

Таким чином, існують два загальних положення, які стосуються спадкування за законом: по-перше, коло спадкоєм­ців за законом визначене вичерпним чином і, по-друге, визна­чена черговість закликання спадкоємців за законом до спад­кування. Передбачається п'ять черг спадкоємців за законом.

До першої черги спадкоємців віднесені такі особи:

- діти, походження яких засвідчується згідно з законом;

- другий з подружжя, який має право на спадкування, якщо перебував в зареєстрованому шлюбі з померлим на мо­мент відкриття спадщини. Жінка визнається спадкоємицею після смерті чоловіка, а чоловік є спадкоємцем після смерті жінки незалежно від факту їх проживання разом або надання один одному матеріальної допомоги. Також не має значення характер особистих стосунків між ними.

Якщо на момент відкриття спадщини шлюб у встано­вленому законом порядку було розірвано, то колишня дружи­на права на спадкування майна колишнього чоловіка не має і навпаки. Не мають права на спадкування за законом одна піс­ля одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким судом, за винятком випадків, передбачених у законі.

Батьки померлого. Спадкоємцями першої черги є рід-

209ні батько і матір, а також усиновителі спадкодавця.

До складу спадкоємців другої черги входять такі особи.

Рідні брати та сестри спадкодавця закликаються до спад­кування після його смерті незалежно від того, чи були вони по-внорідними або неповноріднмми. Достатньо, щоб вони були єдинокровними, тобто такими, що мають спільного батька і рі­зних матерів, або єдиноутробними, тобто такими, що мають спільну матір і різних батьків. Брати та сестри більш віддале­них ступенів спорідненості (починаючи із двоюрідних) до спа­дкування за законом не закликаються. Зведені брати та сестри померлого також не вважаються спадкоємцями.

Дід та баба померлого як з боку матері, так і з боку ба­тька померлого.

До третьої черги спадкоємців зараховуються рідні дя­дько та тітка спадкодавця.

До четвертої черги спадкоємців відносять осіб, які були членами сім'ї спадкодавця протягом щонайменше останніх п'яти років його життя. Тобто, їх коло формується за ознакою сімейних зв'язків.

Завершують перелік спадкоємців інші родичі спадко­давця до шостого ступеня споріднення включно, причому ро­дичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спад­кування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаля­ють родича від померлого. Народження самого спадкодавця не зараховується в це число.

Окреме місце серед спадкоємців за законом займають утриманці спадкодавця, які належать до п'ятої черги спадко­ємців і є особами, які не були членами сім'ї спадкодавця, але не менше п'яти років одержували від нього матеріальну до­помогу, що була для них єдиним або основним джерелом за­собів до існування. Отже, для визнання особи утриманцем слід враховувати, що якщо йдеться про непрацездатну особу, то вона не може бути членом сім'ї спадкодавця, строк надан­ня їй допомоги спадкодавцем не повинен бути менше п'яти років до смерті останнього, а допомога надаватися не епізо-

дично, а систематично та бути для цієї особи єдиним або ос­новним джерелом засобів до існування.

При цьому не вимагається, щоб непрацездатний утри­манець проживав разом із спадкодавцем.

Крім загального правила щодо почергового закликан­ня до спадкування передбачена можливість зміни черговості одержання права на спадкування, яка може бути здійснена самими спадкоємцями або судом:

по-перше, черговість одержання права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заін­тересованими спадкоємцями, який укладається після відкрит­тя спадщини;

по-друге, за позовом особи, яку не включено до скла­ду спадкоємців за законом, суд може визнати за нею право на спадкування, якщо буде встановлено, що протягом тривалого часу вона опікувалася, надавала матеріальну допомогу та інші види допомоги спадкодавцеві, який через хворобу чи каліцтво опинився у безпорадному стані.

Спадкоємство за правом представлення. До числа спадкоємців за законом належать також спадкоємці, які за­кликаються до спадкування за правом представлення. Закли­кання вказаних спадкоємців до спадкування має місце лише за наявності передбачених законом спеціальних умов і має певні особливості.

Насамперед, спадкоємство за правом представлення відбувається лише тоді, коли спадкоємець, який був би закли­каний до спадкування, якщо був би живий, вмирає раніше спадкодавця, тобто до відкриття спадщини. За таких обставин до спадкування за законом після смерті спадкодавця заклика­ються особи, що заступають місце спадкоємця, який помер раніше спадкодавця.

Коло осіб, які закликаються до спадкування за правом представлення, обмежений. Це онуки та правнуки, прабаба та прадід, племінники, а також двоюрідні брати та сестри спад­кодавця.

Наявність вказаних осіб, які можуть бути закликані до

211спадкування за правом представлення, не позбавляє спадко­давця права розпорядитися спадщиною за своїм розсудом. Указані особи не мають права на обов'язкову частку. Спадко­давець може залишити все своє майно за заповітом іншим особам, підпризначити визначеному ним спадкоємцю другого спадкоємця тощо.

Онуки та правнуки, прабаба та прадід, племінники, двоюрідні сестри та брати спадкодавця не спадкують на рів­них з іншими спадкоємцями за законом того ж спадкодавця, вони спадкують лише ту частку у спадщині, яка належала б їх померлим рідним, якщо б вони були живі.

Відмова з боку спадкоємця від спадщини на користь вказаних осіб може мати місце лише за умови їх належності до спадкоємців за заповітом або за законом.

Якщо відсутні спадкоємці як за заповітом, так і за за­коном, або ніхто із спадкоємців не прийняв спадщину, або відмовилися від прийняття спадщини, або усунені взагалі від права на спадкування, таке майно переходить у власність те­риторіальної громади. За заявою відповідного органу місце­вого самоврядування за місцем відкриття спадщини після спливу одного року з часу відкриття спадщини суд може ви­знати спадщину відумерлою.

Розподіл майна спадкодавця між спадкоємцями. Спадкова маса як об'єкт універсального правонаступництва, незалежно від місця її знаходження, в момент відкриття спа­дщини юридичне виступає як єдиний комплекс.

Розмір часток у спадщині кожного із спадкоємців за законом визнається рівним, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Спадкоємці мають мож­ливість домовитися між собою щодо зміни розміру частки ко­гось із них стосовно рухомого майна. Якщо йдеться про неру­хоме майно — закон вимагає скласти таку угоду в письмовій формі й нотаріально її посвідчити.

Якщо хтось із спадкоємців не прийме спадщину, його частка переходить до інших спадкоємців, закликаних до спад­кування, і ділиться між ними порівну.

Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в

натурі. Однак лише певні спадкоємці мають переважне право на виділ їм у натурі окремого спадкового майна.

По-перше, це стосується спадкування предметів зви­чайної обстановки та вжитку.

По-друге, необхідно визначити частку того з подруж­жя, хто пережив іншого, у спільно нажитому майні, оскільки на цю частку спадщина взагалі не відкривається. При цьому слід враховувати можливість переходу від законного правово­го режиму майна подружжя (спільної сумісної власності) до договірного, при якому подружжя мають можливість встано­вити певний (в цілому або у частці) режим роздільної або спільної часткової власності.

По-третє, спадкоємці, які були співвласниками майна із спадкодавцем, мають переважне право перед іншими спад­коємцями на виділ їм у натурі їхньої частки майна у спадщи­ні. Такий виділ не може порушувати інтереси інших спадко­ємців.

 

Глава 15. ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО