Главная | Обратная связь

Цивільно-правові правочини (угоди). Договори

Правочини (угоди) є найпоширенішими в цивільному праві юридичними фактами, Правочинами є дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі дії можуть бути передбачені законодавством і бути такими, що законом не передбачені, але й не суперечать чинному законодавству. Правочин має юридичну силу, якщо в ній виявлена воля її учасників, причому в такій формі, щоб вона була доступна і зрозуміла для них. Зовнішнє вираження волі називається волевиявленням. Волевиявлення є суттю самого правочину. Вона може бути виражена словами (усно), у письмовій формі або поведінкою. Це так звані конклюдентні дії, тобто дії, які свідчать про те чи інше волевиявлення. Наприклад, спадкоємець залишається проживати у квартирі, яку йому заповів батько. Це свідчення того, що спадкоємець згоден прийняти спадщину. Громадянин опускає в торговельний автомат монету або жетон (вчиняє дію), і це свідчення того, що громадянин бажає придбати необхідну йому річ.

_________________________________________________________ 231

Правочини, які щоденно учиняють юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вони бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Якщо для виникнення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, вона є односторонньою (наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті—заповіт). Якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це —двосторонній правочин. Такі правочини (їх більшість) називаються договорами.

Залежно від способу укладання правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину, поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних правочинів належать договори позики, перевезення, дарування.

За особливостями мети, якої намагаються досягти сторони, правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію (сплатити гроші, передати річ, виконати роботу та ін.). Переважна більшість договорів є платними. У безоплатній угоді одна сторона зобов'язана вчинити дії, а інша не зобов'язана вчиняти власні зустрічні дії. Односторонні правочини є безоплатними. Деякі двосторонні правочини за россудом сторін можуть бути як платними, так і безоплатними (наприклад, договори доручення, схову).

Не всякий правочин може бути визнаним дійсним. Для того, щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог закону, які заведено називати умовами дійсності правочину.

До них належать: форма, сторони, зміст, відповідність внутріш­ньої волі та волевиявлення сторін.

Форма правочину може бути усна або письмова (проста чи нота­ріальна). Письмовим вважається правочин, якщо його підписано учасниками, а якщо він вчиняється юридичними особами, то має бути скріплений також печаткою. Форма правочину обирається за розсудом осіб, які його укладають, за винятком випадків, коли закон зобов'язує укласти правочин у певній формі. Згідно з цивільним законодавством правочини державних, кооперативних і громадських організацій між собою і з громадянами, а також правочини громадян між собою на значну суму грошей укладаються, як правило, у письмовій формі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або декількох документах, у листах,

232_____________________________________________

телеграмах, якими обмінялись сторони. У письмовій формі укладаєть­ся договір поруки та інші передбачені законодавством види забезпечен­ня цивільно-правових зобов'язань. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спо­ру посилатися для підтвердження правочину на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, має наслідком недійсність право­чину. У решті випадків правочин може бути укладено в усній формі. Як правило, в усній формі укладаються правочини між громадянами, що виконуються під час укладання. Але й при усній формі правочину між організацією і громадянином, сторона, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей і підстави цього.

Нотаріальне посвідчення правочинів обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання нотаріальної форми угод у цих випадках тягне за собою їх недійсність. Нотаріальна форма передбачається для договорів купівлі-продажу, дарування будинків, квартир, дач та іншої нерухомості, договорів на довічне утримання особи. Нотаріального посвідчення вимагають заповіти, сімейні договори, згода батьків на усиновлення їхньої дитини тощо.

Сторони. Оскільки правочин є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати його можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю. Якщо ж виникає необхідність вчинення правочину недієздатною особою, то від імені недієздатного правочин вчиняють його законні представники — батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники. Якщо ж правочин вчиняється недієздатними особами, то він визнається недійсним. Наслідком його є, як правило, двостороння реституція, тобто кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій все одержане за правочином.

Ознакою правоздатності організації є її статус юридичної особи. Правочини юридичної особи не повинні суперечити цілям її діяльності та її статуту.

Зміст правочину становлять цивільні права й цивільні обов'язки сторін, які зумовлені їхньою волею. Насамперед воля сторін має відповідати нормам права. Якщо воля сторін суперечить вимогам права, то є підстави вважати такий правочин протизаконним. До таких правочинів належать так звані фіктивні правочини, коли сторони ставлять за мету вчинити угоди без виникнення певних юридичних наслідків (уявний продаж майна), а також удавані правочини, тобто правочини, укладені з метою приховати інший правочин (під виглядом дарування здійснюється купівля-продаж).

_______________ 233

Правочин є дійсним і набуває юридичної сили лише за умови, що справжня воля сторін і її зовнішнє вираження — волевиявлення — збігаються. Недійсними є правочини у випадках, коли волевиявлення не відображає справжньої волі сторін, тобто немає єдності (відповід­ності) волі й волевиявлення, що свідчить про відсутність справжньо­го бажання укласти правочин. Така розбіжність волі й волевиявлення має місце, коли правочин учиняється, зокрема, під впливом насиль­ства, погрози, обману, помилки, збігу тяжких обставин.

Насильство—це фізичний або психічний вплив на особу учасника правочину або його близьких з метою примусу до її вчинення.

Погроза — це вплив на учасника правочину або його близьких обіцянкою (погрозою) заподіяти майнову або немайнову шкоду. Погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною.

Обман — це навмисне введення іншої сторони в оману повідомленням їй фактів, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди.

Наслідками правочинів, які вчинено під впливом насильства, погрози і обману є визнання судом їх недійсними. Сторона, яка застосувала насильство, погрозу або обман зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки в подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням таких правочинів,

Помилка — це відсутність справжнього уявлення про ті чи інші обставини, що мають значення для угоди; помилка має бути суттєвою і не стосуватися мети вчинення правочину.

Збіг тяжких обставин—це настання такого скрутного становища для однієї зі сторін угоди, яке примушує її укласти цю угоду на вкрай невигідних для себе умовах.

При визнанні такого договору недійсним кожна зі сторін зобов'я­зана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину: сторона, яка скористалась тяжкою обставиною, зобов'язана, окрім того, відшкодувати другій стороні збитки і мораль­ну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Як зазначалося, будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Отже, всі вимоги щодо правочинів рівною мірою стосуються і договорів.

Договір — це домовленість двох або більше сторін (громадян чи юридичних осіб), спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Для виникнення договору необхідна воля сторін, що його укладають. Ця воля має збігатися, тобто волевиявлення

234_____________________________________________

сторін знаходить свою реалізацію в досягненні домовленості між ними. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, встановлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Істотними визначаються такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визначені такими за законом або необхідні для договорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін досягнуто згоди.

Позовна давність

У суспільних і, зокрема, правових відносинах велика роль належить факторові часу. На певні строки укладаються договори, з досягненням певного віку громадяни набувають повної дієздатності, права на одержання пенсії тощо. За висловом визначного філософа Г. Сковороди "...з усіх втрат втрата часу — найтяжча".

Особливе місце серед правових строків посідає строк позовної давності. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство розрізняє два види строків позовної давності — загальну і спеціальну. Загальна позовна давність вста­новлюється тривалістю у три роки. Вона застосовується у будь-яких випадках за умови, що законом не передбачено інший (спеціальний) строк. Спеціальні строки встановлюються для окремих вимог. Напри­клад, один рік на спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації; у зв'язку з недоліками придбаного товару; про розірвання договору дарування; у зв'язку з перевезенням ванта­жу, пошти; про стягнення неустойки (штрафу, пені) тощо. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недій­сними правочину (договору), вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у десять років застосовується щодо оскар­ження правочинів (договорів), недійсність яких встановлена законом (нікчемні правочини), і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не скорочена за волею сторін у договірних відносинах.

_________________________________________________________ 235

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

Однак після початку перебігу строку позовної давності можуть виникати обставини, які впливають на нормальний перебіг строку давності, а тому такі обставини можуть призводити до: зупинення або переривання строку позовної давності.

Зокрема, перебіг строку позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явникові позову перешкоджала надзвичайна
або невідворотна за даних умов подія - непереборна сила (урагани,
землетруси, воєнні дії);

2) внаслідок встановлення законом відстрочки виконання
зобов'язань - мораторій (може бути у випадках оголошення воєнного
або надзвичайного стану);

3) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних
Сил України або в інших збройних формуваннях, що переведені на
воєнний стан.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується. Переривання перебігу позовної давності можливе у випадках:

1) вчинення особою дій, що свідчать про визнання нею свого
боргу або іншого обов'язку;

2) пред'явлення особою позову до боржника. Після перериван­
ня перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до
переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зарахо­
вується.

Пред'явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебігу строку позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Існують вимоги, на які позовна давність не поширюється. До таких належать:

1) вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових
прав;

2) вимоги вкладників банку (іншої фінансової установи) про
видачу вкладу;

236_____________________________________________

3) вимоги про відшкодування збитків, завданих каліцтвом,
іншими ушкодженнями здоров'я або смертю;

4) вимоги власника або іншої особи про визнання незаконними
правового акта органу власності або інше речове право;

5) на вимогу застрахованої особи (страхувальника) до страхової
організації (страховика) про здійснення страхової виплати.