Здавалка
Главная | Обратная связь

Розірвання шлюбу в позасудовому порядку 1 страница



ПРавознавство

 

43. Статус суддів в Україні.
Статус суддів — це сукупність прав і обов'язків, закріплених чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їхніх повноважень, гарантій їхньої діяльності та відповідальності.
Статус суддів закріплено та гарантовано Конституцією України, законами України «Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України».
Згідно ст. 96 Закону України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.04р., за порушення законодавства у сфері цивільного захисту, створення перешкод у діяльності посадових осіб у цій сфері винні особи притягуються до дисциплінарної, цивільно-правової, кримінальної відповідальності згідно з законом. Захист прав цих осіб відбувається також у судовому порядку.
1. Суддя – носій судової влади. Гарантії незалежності суддів. Обрання суддів і припинення їхніх повноважень
Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя. Судді є посадовими особами судової влади, яких у конституційному порядку наділено повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді і судах загальної юрисдикції (загальних, військових, господарських, адміністративних судах).
Судді в своїй діяльності є незалежними, підкоряються лише законові й нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і забезпечує це особливим порядком їхнього обрання (призначення), зупинення їхніх повноважень і звільнення з посади; характерною процедурою з присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою виключно законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення й забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручатися в здійснення правосуддя; встановленням відповідальності за неповагу до суду чи судді; правом на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їхнього статусу: особливим порядком фінансування судів; системою органів суддівського самоврядування, на відміну від загальнодержавного процесу управління (ст. 14 Закону України «Про статуссуддів»).
Конституцією України (ст. 127) визначено, що правосуддя здійснюють професійні судді та в установлених законом випадках — народні засідателі й присяжні.
Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь - якій політичній діяльності, мати оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Специфіка судової діяльності потребує, крім додержання засад судочинства, ще й позбавленого політичної пристрасті суддю, дотримання вимог несумісності. Належність судді до будь - якої партії небезпечна для правосуддя..
На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадян України, які досягли 25-річного віку, мають вищу юридичну освіту й стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживають в Україні не менш як десять років і володіють державною мовою (ст. 59 Закону України «Про судоустрій України»).
Не може бути рекомендовано на посаду судді осіб, визнаних судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи психічні захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; щодо яких провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їхнього професійного рівня встановлює закон, зокрема Закон України «Про статус суддів». Наприклад, відповідно до ст. 7 цього Закону суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як п'ять років, у тому числі не менш як три роки на посаді судді. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п'яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як десять років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Відповідно до ст, 127 Конституції України ці судді відправляють правосуддя в складі колегій суддів.
На посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендовано відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянина України, не молодшого тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу освіту в галузі знань, які охоплено межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менш як п'ять років.
Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого складу суду є складання кваліфікаційного екзамену. Цю умову не поширено на осіб, які мають відповідний стаж роботи на посаді судді давність якого не перевищує одинадцяти років.
Звільнення судді або припинення його повноважень розглядають у контексті незалежності й недоторканності суддів. У Конституції (ст. 126) та Законі України «Про статус суддів» (ст. 15) дано вичерпний перелік випадків припинення повноважень або звільнення з посади. Зокрема, щодо припинення повноважень є підстави, які пов'язано з порядком проходження державної служби (закінчення строку повноважень, досягнення шістдесятип'ятирічного віку, переведення чи обрання судді на іншу посаду, письмова заява про відставку або звільнення з посади за власним бажанням), негативними життєвими ситуаціями (смерть судді або оголошення його рішенням суду, що набрало законної сили, померлим; набрання чинності рішення суду про визнання судді безвісно відсутнім тощо), професійною непридатністю (звільнення в порядку дисциплінарного провадження за професійною невідповідністю).

2. Атестація та дисциплінарна відповідальність суддів.
Для забезпечення формування корпусу професійних суддів і визначення рівня їхньої фахової підготовленості, а також для розгляду питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади в системі судоустрою України діють такі кваліфікаційні комісії:
- кваліфікаційні комісії суддів загальних судів;
- кваліфікаційна комісія суддів військових судів;
- кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;
- Вища кваліфікаційна комісія суддів України.
Строк повноважень кваліфікаційних комісій суддів становить три роки з дня їх утворення.
До складу кваліфікаційних комісій суддів входять 11 членів, які мають вищу юридичну освіту:
- шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії відповідно до вимог Закону України «Про судоустрій України»;
- дві особи від Міністерства юстиції України;
- дві особи, вповноважені відповідною обласною (Київською, міською) радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів;
- одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє в складі 13 членів, які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять:
- сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону України «Про судоустрій України»;
- дві особи, призначені Верховною Радою України;
- дві особи, призначені Президентом України;

 

 

44. Правове регулювання цивільних відносин.

Цивільне правове регулювання суспільних відносин відбу­вається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів, що впливають на формування поведінки суб´єктів відносин. Су­купність таких способів та заходів називають методом цивіль­ного права. Якщо предмет цивільно-правового регулювання виз­начає, які суспільні відносини регулюються цивільним правом, то метод цивільно-правового регулювання - яким чином регулю­ються відповідні суспільні відносини.

Цивільно-правовий метод характеризується, передусім, юридичною рівністю сторін, автономією їх волі та майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законо­давства); особливим способом вирішення спорів між учасника­ми цивільних правовідносин; наявністю майнової відповідаль­ності сторін.

Юридична рівність учасників цивільно-правових відносин проявляється в тому, що сторони визнаються правом як само­стійні, не залежні одна від одної особи. Іншими словами, зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов´язків і не підпорядкована іншій. Осно­вою такої рівності суб´єктів цивільно-правових відносин є їх право розпоряджатися майном, що знаходиться в їх власності, повному господарському віданні або оперативному управлінні. Цивільне право спрямоване на те, щоб врегулювати відносини між сторонами вразі виникнення між ними спорів, захистити їх від будь-яких протиправних посягань, обмежити від зовніш­нього втручання. Відносини, що засновані на владному підпо­рядкуванні учасників, не можуть бути цивільно-правовими. Такі відносини зазвичай є адміністративно-правовими, фінан­сово-правовими та ін.

З урахуванням принципу юридичної рівності побудовані всі інші принципи цивільно-правового методу. Так, диспозитивність можлива лише тоді, коли в основі правочину лежить вільне волевиявлення сторін. Вона надає право сторонам визна­чити характер своїх взаємовідносин у межах, встановлених за­коном, а також у відповідних випадках формувати свої права й обов´язки. Диспозитивні начала виявляються в диспозитивних правових нормах, які надають суб´єктам цивільного права мож­ливість у певних межах, за своєю волею, на свій розсуд врегульо­вувати ті чи інші належні їм цивільні права й обов´язки. Таким чином, договір чи односторонній правочин є не лише юридични­ми фактами, а й засобами врегулювання змісту цивільних прав та обов´язків.

Наявність диспозитивних засад у цивільному праві не озна­чає відсутність у ньому імперативних норм. Але вони не є визна­чальними. Цивільно-правові відносини формуються, переваж­но, під впливом диспозитивних норм.

Ґрунтуючись на засадах рівності та незалежності учасників цивільних правовідносин, закон надає можливість вирішувати спори, що виникають між ними, або безпосередньо учасникам конкретних відносин на підставі взаємної домовленості, або спе­ціально створеним для розгляду таких спорів державним ор­ганам чи третім особам. Важливим є те, що такий орган не має бути пов´язаним з жодною із сторін особистими, майновими або адміністративними відносинами, оскільки за наявності такого зв´язку буде порушено принцип рівності сторін. Спори між учас­никами цивільних відносин, як правило, розглядаються судом, господарським судом, третейським судом після подачі відповід­ного позову однією із заінтересованих сторін.

Оскільки учасники цивільно-правових відносин пов´язані між собою, як правило, тільки правочином, то встановлено, що та із сторін, яка добровільно взяла на себе зобов´язання і не ви­конала їх, повинна відшкодувати іншій стороні збитки, яких зазнала ця сторона внаслідок невиконання правочину. Іншими словами, сторона, яка не виконала зобов´язання або виконала його неналежним чином, несе цивільно-правову відповідаль­ність. Така відповідальність носить майновий характер. Цивіль­но-правова відповідальність наступає також при порушенні прав власника або носія інших абсолютних прав.

Таким чином, цивільне право - це галузь права, що на заса­дах юридичної рівності учасників регулює майнові відносини (власності й товарообігу), відносини у сфері інтелектуаль­ної діяльності, а також особисті немайнові відносини.

 


45. Зміст цивільних правовідносин.

Найбільш істотною рисою цивільних правовідносин є їх рівність сторін, їх юридична незалежність одна від одної. Жодна зі сторін у цивільному правовідношенні не може керувати іншою стороною і диктувати їй свої умови тільки в силу займаного нею положення. Якщо управнена в цивільному правовідношенні сторона має право вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи, то тільки в силу існуючого між ними договору або прямої вказівки закону. Так, замовник має право вимагати від підрядника виконання роботи, але тієї, яку останній погодиться виконати відповідно до укладеного між ними договором. Навіть у тих випадках, коли цивільні правовідносини встановлюється мимо волі його учасників, останні також знаходяться в юридично рівному становищі. Наприклад, у випадку заподіяння шкоди деліктне зобов'язання часто виникає незалежно від бажання заподіювача шкоди. Однак і в цьому цивільному правовідносинах сторони знаходяться в юридично рівному становищі і підкоряються лише закону.

Юридична рівність сторін є невід'ємною властивістю цивільних правовідносин. З втратою цієї властивості змінюється і природа правовідносини. З громадянського воно перетворюється на інше правовідносини. Так, придбавши у власність квартиру у місцевої адміністрації, громадянин вступає у цивільні правовідносини і знаходиться в юридично рівному з місцевою адміністрацією положенні. Однак ситуація змінюється, якщо місцева адміністрація розподіляє житло між громадянами, які постраждали від землетрусу. У що відкриється, коли тут правовідносинах місцева адміністрація виступає вже як орган, що володіє владними повноваженнями по відношенню до громадянина, що виключають юридичну рівність сторін. Тому дане правовідносини за своєю юридичною природою є не цивільно-правовим, а адміністративним.

Більш чітке уявлення про громадянське правовідносинах виникає тоді, коли воно розглядається не тільки як єдине ціле, а й у вигляді окремих складових його елементів, до числа яких належать зміст, форма, суб'єкти та об'єкти правовідносин.

Зміст цивільних правовідносин. В процесі цивільно-правового регулювання суспільних відносин їхні учасники наділяються суб'єктивними правами та обов'язками, які в подальшому і визначають поведінку учасників в рамках існуючих між ними правовідносин. Як і будь-яке суспільні відносини, громадянське правовідношення встановлюється в результаті взаємодії між людьми. В правовідношенні взаємодія його учасників здійснюється відповідно до належними їм суб'єктивними правами і покладеними на них обов'язками. Так, у правовідносинах купівлі-продажу продавець передає продану річ покупцю у власність на умовах і в терміни, обумовлені договором між ними, а покупець сплачує продавцю гроші в розмірі і в строки, встановлені цим же договором.

Вхідні в предмет громадянського права суспільні відносини в результаті їхнього правового регулювання не зникають, а лише здобувають правову форму, за допомогою якої упорядковується їх зміст.

 


46. Суб’єкти і об’єкти цивільних правовідносин.

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб’єктності, тобто їхньої право- та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов’язки.

Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим).

Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж його життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.

Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії.

Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров’я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; часткова дієздатність; мінімальна дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах.

Правовими ознаками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність самостійно нести майнову відповідальність.

Юридичні особи наділені цивільною правосуб’єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.

Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою).

Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб’єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін.

Об’єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою в зазначені правові відносини.

Серед таких благ необхідно назвати матеріальні предмети та духовні цінності. До них, зокрема, належать: речі; дії (в тому числі послуги); результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага.

Речі - це всі предмети матеріального світу, що здатні задовольняти певні потреби людей. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства.

Речі поділяються на такі види:

• засоби виробництва (сировина, паливо, запасні частини, будівлі, засоби транспорту і зв’язку тощо) і предмети споживання (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту і т. д.);

• речі, що знаходяться в цивільному обігу, тобто речі, відносно яких відсутня заборона щодо вільної торгівлі; речі, обмежені в цивільному обігу (мисливська зброя, деякі ліки тощо); речі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, дорогоцінні метали й каміння в сирому вигляді і т. ін.);

• індивідуально визначені (картина художника, подарунок тощо) і родові (цукор, мука, цегла і под.);

• замінні (родові речі) та незамінні (індивідуально визначені речі);

• споживні (речі, що після споживання перестають існувати, - продукти харчування і т. ін.) та неспоживні (речі, що служать упродовж тривалого часу, - автомобіль, будинок тощо);

• подільні (речі, які в разі поділу втрачають цільове призначення, - телевізор, автомобіль і т. д.) та неподільні (хліб, цемент, рідина тощо);

• головні й належності (скрипка і футляр до неї, верстат і фреза до нього тощо);

• плоди (плоди фруктових дерев, приплід тварин і т. д.) і доходи (результат експлуатації власником певної речі - гроші та ін.);

• рухомі (транспортні засоби і под.) та нерухомі (земля, будівлі, підприємства і т. ін.);

• гроші й цінні папери (акції, облігації, зобов’язання державної скарбниці, ощадні сертифікати, векселі).


До об’єктів цивільних правовідносин відносять і дії. осіб, що мають правове значення (приміром, дії з відшкодування заподіяних збитків) та відповідні послуги (скажімо, ремонт будинку, автомобіля).

Крім того, до них слід віднести результати інтелектуальної творчості, що охороняються законом (наукові, літературні й художні твори, відкриття й винаходи, промислові зразки, товарні знаки тощо).

Одним із об’єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких належать честь, гідність, ім’я, життя, здоров’я тощо.

 


47. Юридичні особи: поняття, ознаки, види.

Юридична особа – це колективний суб’єкт, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Основні ознаки юридичної особи:

- організаційна єдність, тобто юридична особа,- це певним чином організований колектив людей, а не окремий громадянин;

- наявність відокремленого майна;

- наявність власного найменування (імені);

- здатність нести самостійну майнову відповідальність;

- здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Як суб’єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,-з моменту реєстрації її статуту.

Законодавством передбачається декілька способів виникнення юридичних осіб:

- розпорядчий;

- нормативно-явочний;

- дозвільний;

- договірний.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства.

Нормативно-явочний характер полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані в законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні прояв ініціативи (явки) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи і об’єднання громадян.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов’язань.
Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об’єднуються для досягнення певних цілей. У такому порядку виникають різноманітні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств з метою координації їх діяльності, забезпечення захисту їх прав, представлення спільних інтересів.

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність.

Формами припинення юридичних осіб є:

- ліквідація;

- реорганізація.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов’язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію створюється ліквідаційна комісія. Ліквідація підприємства здійснюється за рішенням власника органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи господарського суду.

Підприємство ліквідується також у випадках:

- визнання його банкрутом;

- якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено дотримання цих умов або не змінено вид діяльності;

- якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;

- з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Основними способами реорганізації юридичних осіб є поділ, виділення, перетворення, злиття, приєднання.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об’єднуються в одну нову і При цьому припиняють своє існування.

Приєднання передбачає, що одна юридична особа включається до складу іншої, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі.

Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникають дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється.

Виділення передбачає, що юридична особа не припиняється, але з її складу виділяється інше утворення, яке наділяється правами юридичної особи.

Перетворення полягає в тому що на основі однієї юридичної особи виникає нова юридична особа, яка має інший профіль, але приймає права і обов’язки свого попередника.

Юридична особа може утворювати філії або представництва.Філія – це структурно і територіально відособлена частина юридичної особи, яка за місцем свого знаходження виконує всі чи більшість функцій юридичної особи.

Представництво – це частина юридичної особи, яка здійснює лише окремі, чітко визначені функції за місцем свого знаходження,

Філії, представництва та інші структурні підрозділи не мають статусу юридичної особи, вони не підлягають державній реєстрації і діють на підставі положення про них, яке затверджується головним підприємством (організацією). Керівник структурних підрозділів діє на під-став! довіреності.

Від філії та представництва у цивільному праві слід відрізняти дочірню організацію.

Дочірня організація – це організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй на певних умовах частини свого майна для досягнення цілей, визначених засновником. Вона діє на підставі статуту.

Існують різні способи класифікації юридичних осіб. В залежності від загальних цілей діяльності вони діляться на комерційні (господарські товариства, підприємства тощо) та некомерційні (об’єднання громадян, релігійні організації тощо). Залежно від існуючих форм власності юридичні особи поділяються на приватні, колективні, державні, змішані. У залежності від складу суб’єктів юридичні особи можуть бути українськими, спільними, іноземними, міжнародними організаціями та об’єднаннями.

Юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або власник її майна не відповідає за її зобов’язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями власника чи засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи. Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов’язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов’язаннями несе власник відповідного майна.

 


48. Цивільно-правові договори: поняття та види.

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.
Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.
Договір вважається дійсним за дотримання таких умов:
законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін.
Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові.
Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами.
Прийнято розрізняти істотні, звичайні та випадкові умови договору.
Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнено згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однією зі сторін повинно бути досягнено згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).
Крім істотних умов, у договорі можуть бути умови звичайні й випадкові.
До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору. Ці умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають установити інше місце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорі.
Випадковими визнаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана.
У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.
Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо).
Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, підряду, оренди і т. ін.).
Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і под.).
Розрізняють договори реальні й консенсуальні.
Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).
Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.