Главная | Обратная связь

Середньовічні міста: самоврядування, цехи

У X-XIII ст. в Європі немов гриби після дощу виростали міста — особливі, не схожі ні на римські, ні, тим паче, на сучасні. Спершу вони з'явилися в Італії (Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Неаполь), пізніше — у Південній Франції (Марсель, Арль, Нарбон, Тулуза), ще пізніше - - на півночі Франції, в Нідерландах, Англії, Німеччині, країнах Скандинавії, Ірландії, Угорщині, дунайських князівствах. Забудовувалася Європа містами нерівномірно, найбільше їх з'явилося в Італії, Фландрії, Брабанті та німецьких землях по Рейну.

Поява міст стала можливою тоді, коли селяни почали виробляти достатньо сільськогосподарської продукції, щоб прогодувати не лише себе, а й інших. Відтоді частина населення вже могла обрати собі вигідніше заняття, — скажімо, ремесло чи торгівлю. Такі підпри-ємливі люди селилися там, де було безпечніше і де можна було збути свої вироби чи перепродати чужі, їхні поселення виникали поблизу колишніх римських фортець, великих феодальних маєтків, монас-тирів, біля важливих доріг, річкових переправ і мостів, зручних бухт і заток, де здавна процвітала торгівля. На відміну від античних міст, середньовічні обносили мурами, тому вони ставали схожими на неприступні фортеці.

Жителями міст, городянами (німці називали їх бюргерами, фран-цузи — буржуа, італійці — пополанами), ставали переважно ремісни-ки, купці, люди із сфери обслуговування (трактирники, моряки, візни-ки, вантажники, цирульники, слуги та ін.). У столичних містах, де розміщувався королівський двір, проживали феодали зі своїми слуга-ми та воїнами, королівські та сеньйоральні службовці (їх називали міністеріалами), лікарі, вчителі, науковці. Там, де жили єпископи, численним було духовенство.

Більшість середньовічних європейських міст були невеличкими, у кожному з них здебільшого нараховувалося до тисячі городян. Навіть у XIV-XV ст. великим вважалося місто з населенням 20-30 тис. жителів. Лише окремі міста — Константинополь, Париж, Мілан, Венеція,Флоренція, Кордова, Севілья - вражали серед-ньовічну людину своєю велелюдністю - по 50-100 тис. городян. Міст-мільйонників середньовіччя собі, мабуть, і не уявляло.

Уся земля була власністю феодалів, тому й міста стояли на їхній землі і вважалися їхньою власністю. Місто було ніби васалом феодала. Городяни цілком залежали від його примх і апетитів, феодал намагався викачати з них якомога більше доходів. Це спонукало городян розпочати боротьбу за самоврядуван-ня міст, чи, як тоді говорили, за комуну Впродовж Х-ХШ ст. комунальний рух став загальноєвропейським явищем. Що він собою являв?

У ряді випадків городяни викуповували в сеньйора окремі вольності й привілеї. Ці поступки з боку феодала вони ретельно записували до міських хартій.

Але не завжди вдавалося мирно порозумітися з сеньйором. Досить часто городяни мусили братися за зброю, щоб здобути омріяну неза-лежність.

Як були організовані міські комуни? Вони обирали свій магістрат, мали свій суд, свої військові сили, свої фінанси, самі вста-новлювали розмір податку і стягували його. Жителі міст-комун звільнялися від найтяжчих феодальних повинностей, але при цьому для селян приміської округи вони ставали «колективним сеньйо-ром», примушували їх працювати на себе. Завдяки комунальному рухові у середньовічній Європі перемогло правило, за яким кожен, хто прожив у місті «рік і один день», ставав вільним.

Комунальний рух переміг не скрізь. Воля влітала городянам у копієчку. У багатьох невеликих міст для її здобуття бракувало і сил, і коштів, тому вони залишалися під п'ятою свого сеньйора. Частина міст задовольнилася обмеженим самоврядуванням, скажімо, правом обира-ти магістрат. До таких міст належали Париж, Лондон, деякі інші міста Франції, Англії, Німеччини, Скандинавії, Угорщини. В Німеччині в XIII ст. з'явилося так зване магдебурзьке право — право городян міста Магдебурга обирати свою адміністрацію й суд. Воно згодом поширилося в Німеччині, Польщі, Литві, Україні та Білорусії (наприкінці XV ст. магдебурзьке право одержав, наприклад, Київ).

Городяни мали в місті та його окрузі поля й городи, садки й виног-радники, тримали корів і свиней, займалися бджільництвом і рибаль-ством. Але, на відміну від селян, вони були передусім ремісниками: ковалями, бондарями, чоботарями, перука-рями, пекарями, пивоварами, ткачами, кравцями, теслями, каменярами та ін. Від селян їх відрізняло ще й те, що вони виробля-ли свою продукцію на продаж, працювали на ринок.

Ремісники об'єднувалися у свої про-фесійні організації – цехи («спілки»). Навіщо це вони робили? Гуртом зручніше було захищатися від свавілля сеньйорів, а головне — від конкурентів, які прибували з інших міст. Попит на більшість ремісничих виробів був тоді мізерним, адже селяни самі забезпечували себе майже всім необхідним, тому конкуренція становила для майстра грізну не-безпеку. У більшості західноєвропейських міст для охочих зайнятися ремеслом належність до цеху була обов'язковою. Неорганізованих ремісників (їх називали партачами) проганяли з міста.

Цехи виникли водночас із появою міст, у Х-ХІІ ст. Звичайно, на нинішні заводські чи фабричні цехи вони були зовсім не схожі. Ко-жен цеховий майстер працював у своїй майстерні, своїми інструмен-тами, свій товар він виробляв до. цілковитої готовності.

Разом з майстром працювали члени його сім'ї, один-два підмайстри та кілька учнів, яких майстер навчав свого ремесла. Але серед них членом цеху вважався лише майстер.

Цехів у містах більшало. З'являлися нові спеціальності — вини-кали відповідні цехи, тому в окремих містах були десятки чи навіть сотні цехів. Але були міста й без цехів.

Майстри керувалися цеховим статутом. За цим пильнував виборний старшина цеху, який штрафував порушників. Щоб цехова продукція мала збут і щоб уникнути конкуренції серед майстрів, статут запроваджував певні обмеження у виробництві. Так, він встановлював, якими інструментами і якою сировиною потрібно ко-ристуватися, якої якості має бути товар, забороняв працювати ноча-ми й у святкові дні, тримати учнів понад норму тощо. Ці обмеження забезпечували високу якість виробів, але загалом гальмували ви-робництво.

Найвпливовішою силою в місті був патриціат - багаті купці та лихварі. Влада належала їм, вони використовували її на свою ко-ристь. Коли ж посилилися цехи, то ремісники, дрібні торгівці та інші рядові городяни повели боротьбу проти всевладдя патриціату. У тих містах, де ремесло процвітало (Кельн, Базель, Флоренція та ін.), пе-ремагали цехи, в торгових же містах (Гамбург, Любек, Росток та ін.) перемогу святкувала міська верхівка.

У XIV-XV ст. погіршувалося становище підмайстрів і учнів. Якщо раніше вони могли вибитися в майстри, то наприкінці середньовічної доби багато з них втратило таку можливість. Щоб стати майстром, тре-ба було зробити вступний внесок у цехову касу, виготовити своїм коштом шедевр, організувати для майстрів та їхніх жінок бенкет. Це було не по кишені для багатьох. Тому зростала кількість «довічних» учнів і підмайстрів, тобто — найманих робітників. Для захисту своїх інтересів вони об'єднувалися в братства, домагалися скорочення робо-чого дня (він тривав 14-16, а часом і 18 годин), підвищення платні.

З появою міст у Європі в XI-XV ст. пожвавилася торгівля. Саме міста формували місцевий ринок.

Іноді міста об'єднувалися в торгові союзи, наймогутнішим з яких стала в XIII-XIV ст. Ганза . До Ганзи входило майже 80 міст Північної Німеччини, Прибалтики і земель Нижнього Рейну (Гам-бург, Росток, Любек та інші).

У Європі переважала транзитна торгівля. Вона зосереджувалася переважно довкола двох великих торгових районів - Середземного, Балтійського й Північного морів.

У середземноморській торгівлі брали участь Іспанія, Південна та Центральна Франція, Італія, Візантія, країни Сходу. Схід торгував переважно предметами розкоші, прянощами, вином, зерном, Захід — тканинами, золотом, сріблом, зброєю. Приторговували там також невільниками.

До Балтійського та Північного морів доправ-ляли свої товари міста Північно-Західної Русі (Новгород, Нарва, Псков, Полоцьк та ін.), Поль-щі, Східної Балтики (Рига, Ревель та ін.), Північної Німеччини, Скандинавії, Фландрії, Брабанту, Північних Нідерландів, Північної Франції та, особливо, Англії. Там торгували ри-бою, сіллю, хутром, вовною і сукном, льоном, воском, смолою, дереви-ною, а з XV ст. — і зерном.

Венеція та Генуя

Італії, яка була центром Римської імперії, здавалося б, потала-нило більше, ніж іншим середньовічним західноєвропейським дер-жавам. В ній краще збереглася антична спадщина, процвітало господарське життя, вона стала центром католицького світу. Однак політична доля її була гіркою. Країна діставалася то одному завойов-нику, то іншому —лангобардам, візантійцям, франкам, арабам, нор-манам, на неї накинули хижим оком німецькі імператори. Вже в

IX ст., раніше ніж в інших європейських країнах, в Італії завирувало міське життя. Але численні італійські міста не посприяли політич-ному об'єднанню країни. Кожне з них жило своїми інтересами, вони ворогували між собою — на втіху сильнішим сусідам. У середині

X ст. міста Середньої та Північної Італії потрапили під владу німець-ких імператорів, що остаточно унеможливило їх політичне об'єднан-ня. Відтоді грабіжницькі походи німців в Італію надовго стали звичним явищем.

В ХІ-ХІІ ст. італійські міста поставали комунами. Щоб сеньйо-рам (італійці називали їх грандами) не кортіло зазіхати на волю го-родян, їх замки було зруйновано, а самих їх проголошено васалами комуни.

Комуни були самоуправними, їх очолювали виборні консули (рад-ники). Лише в найбільших містах-комунах, Венеції Із. Генуї, урядова влада належала не консулам, а дожу (від латинського «дукс» — вождь), якого обирали довічно. Закони видавала Верховна рада, в якій верховодило купецтво. Часом, якщо в цьому виникала потреба, скликалося віче — збори громадян, наділених виборчими правами. Отже, міста-комуни були республіками. Між містами-республіка-ми не існувало навіть натяку на рівність. Сильніші з них так утиску-вали слабших, що тим доводилося братись за зброю й виборювати незалежність. Найзапекліше воювали між собою дві республіки-су-перниці — Венеція та Генуя. В XIII ст. перемогу святкувала Генуя, яка завдала воєнної поразки Венеції та Пізі. Ворожі стосунки між містами-республіками були бальзамом на душу візантійського та ні-мецького імператорів, які намагалися прибрати їх до своїх рук.

Не лише в містах Італії переміг комунальний рух. В XII-XIV ст. комунами стало чимало італійських сіл. Сільські комуни були органі-зовані так само, як і міські. Все ж становище сільських комун було особливим. Визволившись з-під влади феодальних сеньйорів, вони поставали васалами міських комун. Отже, з появою міських і сільських комун феодалізму в середньовічній Італії не поменшало.

В містах-республіках вирувало політичне життя. В ХІІ-ХІП ст. городяни розкололися на два політичні угрупування — гвельфів і гібеллінів. Гвельфами називали тих, хто підтримував пап у боротьбі з німецькими імператорами, гібеллінами — прихильників німецьких імператорів. Часом гвельфськими чи, навпаки, гібеллінськими ставали цілі міста. Так, Флоренція підтримувала пап, а Піза та Лукка — імператорів.