 |
|
Розкол християнства (1054)
У V-VI ст., скориставшись відсутністю в Італії сильної держав-ної влади, посилилося папство. Папи стали не лише духовними, але й світськими володарями Римської єпархії. В 756 р. в Італії навіть утворилася особлива папська держава, яка проіснувала до 1870 р. і почасти збереглася дотепер.
Дуже багато зробив для посилення папства Григорій І Великий (кінець VI ст.), якого називають останнім папою античності і першим папою середньовіччя. Він зумів умовити лангобардів не нападати на Рим і вже завдяки цьому здобув собі на Заході величезний авторитет. За його понтифікату Рим остаточно назвали містом святого Петра, законним спадкоємцем якого проголосив себе Григорій І.
Папська могутність особливо зросла за Каролінгів. Папа, як про це вже йшлося, надав імператорський титул Карлові Великому, пока-завши цим християнському світу, що влада монарха стає законною лише після папського благословення. Папи хотіли бачити монархів своїми васалами, а в IX ст. навіть стверджували, що можуть не лише коронувати їх, але й позбавляти влади (від таких претензій пап, ма-буть, у багатьох тодішніх монархів пропадав апетит).
Проте розпад імперії Карла Великого та викликані ним феодальні війни дошкульно вдарили по папській владі. Вже в X ст. німецькі імператори перетворили пап і єпископів у своїх васалів, присвоїли собі інвеституру — право призначати й затверджувати (ясна річ, не безкоштовно) князів церкви. Це породило ганебну й згубну для церкви торгівлю титулами й посадами — так звану симонію. Відтак, єпископами і навіть папами дедалі частіше ставали випадкові особи, схильні до наживи і світських розваг, навіть до розбою. Тому церковна дисципліна дуже підупала, а це понижувало авторитет і вплив церкви.
У середині XI cm. трапилося найнеприємніше — християнська церква розкололася на дві частини. Цей розкол (його називають схиз-мою) назрівав давно — з тих пір, як Римська імперія розпалася на Західну і Східну (395 p.). Кожна з цих імперій воліла мати свою цер-кву. Для цього існували всі підстави, адже на сході римського світу переважало грецьке населення, а на заході — латинське чи латинізо-ване. У кожного з них було своє світобачення, свої звичаї та традиції, а це обумовлювало й церковні відмінності. До того ж папи намагали-ся керувати патріархами, що викликало сильний супротив не лише глав візантійської церкви, а й візантійських імператорів.
В обох церквах накопичувалися відмінності у віровченні та обря-дах, тому наближався момент, коли співжиття західного і східно-го духовенства в єдиній церковній організації ставало неможливим. Настав він у середині XI ст. На той час папа і Константинопольсь-кий патріарх вже не на жарт пересварилися між собою. Ця сварка привела до того, що в 1054 р. вони публічно прокляли один одного, а отже — і очолювані ними церкви. Це остаточно розкололо і христи-янську церкву, і весь християнський світ. Західну християнську цер-кву відтоді стали називати католицькою («вселенською»), східну — православною («істинною»). Пізніші спроби укласти між обома цер-квами унію, тобто союз, успіху не мали. Прижилася лише Берестей-ська унія 1596р., проте вона не об'єднала на теренах України та Білорусії католицизм з православ'ям, а утворила ще одну самостійну церкву.