Главная | Обратная связь

Польща в міжвоєнні роки

11. 11.1918 у Варшаву прибув звільнений з німецької в'язниці Юзеф Пілсудський, який, спираючись на ПОВ і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений тимчасовим Керівником Держави. За його дорученням уряд сформував соціаліст Є. Морачевський.

Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів. Розв'язання її залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772. На сході Польщі у результаті війни з українцями захопила територію Західноукраїнської Народної Республіки і домоглася від Антанти визнання цього загарбання (1923). Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією УНР Юзеф Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією (див. Польсько-радянська війна 1920), яка завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські і західнобілоруські землі за П. За Версальським мирним договором 1919 до Польщі була приєднана Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря; порт Гданьск (Данциг) отримав статус вільного міста; у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах мав відбутися плебісцит. Проведений в складний час польсько-радянської війни, він віддав перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Лише внаслідок трьох сілезьких повстань (1919-1921) союзні держави погодились на передачу Польщі третини терену Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 польські війська захопили у Литви Віленський край. Новостворена держава стала багатонаціональною: національні меншини складали в ній 31% всього населення. У січні 1919 відбулись перші вибори до Законодавчого сейму; вони принесли успіх правим і центриським партіям - ендекам, християнським демократам, людовцям. Уряд очолив Ігнаци Падеревський. У березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентсько-демократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Ґабрієль Нарутовіч, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. Часто змінювані уряди змушені були шукати шляхів подолання післявоєнної економічної кризи, розв'язання соціальних і національних конфліктів. Уряду економіста Владіслава Грабського в 1923-1924 вдалось здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації і інтеграції економіки розрізнених земель. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і прихильниками Юзефа Пілсудського. У травні 1926 Пілсудський з допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим "санації" (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась. Економічна криза 1929-1933 викликала численні соціальні конфлікти. Проти українського національного руху застосовувались "Пацифікації" (1930). У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила диктаторський режим. Після смерті Юзефа Пілсудського у 1936-1937 країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Едвард Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись на нову урядову партію-Табір Національного Єднання (Озон). У зовнішній політиці Польщі дотримувалась тактики "рівноваги сил", "балансування" між східним і західним сусідами. З приходом до влади в Німеччині Адольфа Гітлера (1933) виникла реальна зовнішня загроза для Польщі Однак міністр закордонних справ Юзеф Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалась заснувати Франція. Недалекоглядну позицію зайняла Польща у 1938, коли Німеччина анексувала Австрію, а потім за Мюнхенською угодою розчленувала Чехо-Словаччину. Коли Німеччина в кін. 1938 поставила перед П. неприйнятні вимоги, керівники останньої категорично відмовились від будь-яких союзів з СРСР. Сталінське керівництво навесні і влітку 1939 здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великобританією і Францією, заключило агресивний пакт про ненапад з Німеччиною (23.8.1939), який передбачав розподіл сфер впливу в Європі, ліквідацію Польської держави. Пакт відкрив шлях до Другої світової війни ("Пакт Молотова-Ріббентропа").

СРСР 20 30 ТІ. РР

Індустріалізація*. Наприкінці 20-х pp., коли в СРСР загострилася боротьба за владу в комуністичній верхівці, ус-кладнилося міжнародне становище СРСР через військову слабкість країни, її неспроможність розрахуватися за борги, технологічну відсталість (наприклад від США - на 50 років), існувало щонайменше два варіанти розвитку країни.

Перший шлях був можливий лише за умов одночасного про-ведення політичних реформ, просування країни шляхом парламентської демократії. Але тоді постало б питання про пра-вомірність диктатури пролетаріату, диктатури однієї партії й однієї особи. Тому був обраний другий шлях, який давав комуністам значний виграш у часі.

У 1926 р. ВКП(б) проголосила курс на те, щоб «наздогнати і перегнати» країни Заходу за економічними показниками. Цього результату мало бути досягнуто під час виконання п'ятирічних планів. До початку Другої світової війни відбулося дві п'ятирічки (1928-1932 pp. - перша, 1933-1937 pp. - друга) виконання третьої (1938-1942 pp.) перервала війна.

Під час п'ятирічок їхні плани неодноразово змінювалися у бік підвищення показників, проте країні бракувало сил викона-ти навіть нижчі завдання. Причини невдач влада пояснювала протидією «шкідників» та інших «ворогів народу». Над ними влаштовувалися показові судові процеси, звинувачуваних зму-шували обмовляти себе та інших, часто навіть незнайомих їм, людей.

Так, у 1928 р. був проведений так званий «шахтинський про-цес» над «шкідниками» у вугільній промисловості, з яких 5-х засудили до розстрілу, а 6 отримали по 10 років ув'язнення.

1930 р. відбувся процес над «Промпартією». До заарештова-них застосовували моральні й фізичні тортури, вимагаючи зізнання в тому, що, буцімто, вони мали намір зірвати радянсь-ку індустріалізацію. За такого судочинства на суді звинувачені зізналися навіть у зв'язках із засновником газети «Утро Россіи» П. Рябушинським, який помер ще в ... 1924 р.

Хоча Радянському Союзу й не вдалося досягти заплановано-го, проте результати перших трьох п'ятирічок були вражаючи-ми. Постали нові потужні електростанції (Штерівська, Вол-ховська, Дніпровська), тракторні заводи (Харківський, Че-лябінський, Сталінградський), було збудовано Уральський ма-шинобудівний завод (Уралмаш), підприємства важкої промис-ловості в Ростові, Керчі, Краматорську, автомобільні заводи в Москві та Нижньому Новгороді, металургійні - у Магнітогорсь-ку й Кузнецьку.

При цьому, з одного боку, помітним було трудове завзяття багатьох людей. Так, у кра'іні масового поширення набув рух за перевиконання планів, пов'язаний з ім'ям донбаського шахтаря Олексія Стаханова, який в 1935 р. перевиконав виробничу нор-му в 14 разів. Його приклад наслідували машиніст П. Криво-нос, коваль О. Бусигін, ткачихи сестри Виноградови та ін. Для морального стимулювання стахановців (послідовників О. Ста-ханова) було затверджено державні нагороди за трудові досяг-нення: ордени Трудового Червоного Прапора, Леніна та «Знак Пошани». Щодо матеріального рівня життя, то, за винятком стахановців, він залишався вкрай низьким, адже перевиконан-ня планів не супроводжувалося підвищенням оплати праці. Навпаки, рекорди одинаків відразу запроваджувалися як нор-ма для всіх інших при збереженні тієї ж заробітної плати.

Умови праці були дуже тяжкими, адже багато об'єктів зводи-лися в тундрі, відкритому степу; бракувало техніки, житла, найнеобхідніших продуктів тощо. При цьому багато працівників свідомо йшли на жертви, щиро прагнучи зробити свій внесок у загальну справу створення індустріальної країни.

У СРСР також широко застосовувалися найрізноманітніші методи примусу, як-то: запровадження паспортного режиму, невиправдано жорсткі методи боротьби з порушниками трудо-вої дисципліни тощо. Також використовувалась праця в'язнів ГУТБу (Головного управління трудових таборів і трудових посе-лень). Політичні та кримінальні в'язні видобували до 50 % золота і хромонікелевих руд, понад ЗО % платини й деревини. В'язні збудували міста Ангарськ, Магадан, Норильськ та інші, Біломорсько-Балтійський канал та канал Москва-Волга, спорудили тисячі кілометрів залізниць та автошляхів.

Наприкінці II п'ятирічки до ладу вступили 4 500 нових підприємств, а валова продукція зросла в 2,2 раза. На початку III п'ятирічки промисловість у цілому стала прибутковою, а СРСР за обсягами виробництва посів друге місце у світі після США, значно поступаючись західним країнам за рівнем життя людей. За ці успіхи було заплачено дорогу ціну, насамперед селом.

Колективізація*. Здійснення індустріалізації потребува-ло значних коштів. На закордонні позики СРСР не міг розрахо-вувати, оскільки Росія відмовилася повернути довоєнні борги, отож джерелом фінансування було обране сільське господарст-во. Для придбання на Заході машин, обладнання, технології важкої промисловості необхідні були товарні ресурси. І хоч Й. Сталін стверджував, що в країні є необхідні для інду-стріалізації ресурси, реальним джерелом валюти був лише хліб. Але він був у руках селян, які за роки НЕПу звикли до вільної торгівлі, й зголошувалися віддати хліб лише в обмін на потрібні їм промислові товари, їх же в держави якраз і не було.

Щоб розірвати це замкнуте коло, було вирішено відібрати хліб у селян силою, для чого спочатку об'єднати їх у колективні господарства (колгоспи), а потім уже звідти вилучати хліб.

Наступ на приватних сільських господарів розпочався майже відразу після взяття влади більшовиками. Улітку 1918 р. з цією метою було створено «комбіди» («комітети бідноти»), які за півроку свого існування відібрали у господарів, яких радянська влада називала не інакше як «куркулями», 50 млн га землі з 75-80 млн га. У роки НЕП}' сільське господарство відродилося. Та наприкінці 1927 р. в СРСР через «ножиці цін» сталася хлібоза-готівельна криза - селяни відмовлялися задарма віддавати хліб. Мобілізувавши близько ЗО тис. комуністів, Й. Сталін особисто виїхав до Сибіру й організував насильне вилучення хліба в селян. Спеціальні «продовольчі загони» по всій країні відбирали хліб, на дорогах стояли загороджувальні загони, суди ледь встигали вино-сити вироки. У відповідь лише в 1929 р. вибухнули близько 1 300 селянських повстань, які були жорстоко придушені.

У перелік}7 ознак «куркульських» господарств, видрукувано-му в 1930 p., визначалися наявність млина, крупорушки, олійниці та інші підприємства і пристрої, де застосовувався ме-ханічний двигун; постійне здавання у найм складної сільсько-господарської техніки з механічним двигуном, заняття торгівлею тощо. «Куркульськими» вважалися господарства, які мали хоча б одну з цих ознак, а також якщо розмір прибутку становив більше 300 рублів у рік на одного члена сім'ї, але не менше 1 500 рублів на господарство.

Влада не тішила себе ілюзіями, що селянство не чинитиме опору, тому було прийнято «антикуркульське» законодавство й прийнято рішення про «розкуркулювання» села. Ще в 1928 р. Й. Сталін переконував, що в країні «куркульські» господарства становлять 5 %, з них 2-3 % - дуже заможні.

У період «розкуркулювання», яке, одночасно з проголошен-ням курсу на суцільну колективізацію, розпочалося в 1929 p., було ліквідовано щонайменше 3 млн господарств і репресовано понад 10 млн сільських жителів. Отож було знищено не 5 %, а 11-12 % найпрацьовитіших, умілих і старанних хліборобів.

Так було покладено початок першій і найтрагічнішій сторінці «розселянювання», тобто знищення селянства як чи-сленної соціальної, якісно відмінної від інших групи населен-ня, з її особливим місцем у виробництві, особливим складом соціальної психології, особливим укладом селянського життя. У 1929 р. було запроваджено надзвичайні «трійки», які вершили скорий суд над «куркулями». Для проведення колективізації на село були направлені понад 25 тис. комуністів («двадцятип'яти-тисячники»); колгоспам надавалася державна підтримка технікою, посівним матеріалом.

Колективізація та «розкуркулення» здійснювалися поспіхом. Потрібно було створити атмосферу страху, щоб послабити опір селянина, і якнайшвидше, поки цей страх тримався, сформува-ти колгоспи. Відповідно до вказівок Й. Сталіна, людей насиль-но заганяли до колгоспів, усуспільнювали їхній реманент, худо-бу, а коли це спричинилося загальним обуренням, Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів» усю відповідальність пере-клав на місцевих керівників. Та вже через півроку він висунув гасло: колективізацію за два роки. Колгоспників перетворили з господарів у найманих працівників, для свого споживання во-ни отримували не свою долю в спільно вирощеному врожаї, а лише оплату праці. Так, у 1931 р. за трудовий день колгоспни-ки отримували щонайбільше 1,5 кг хліба.

Югославія в 1929-1941 рр.

Державні перевороти 1929 та 1941 pp. За умов носи лення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у ви-ході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію и оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формуван-ня уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу.

Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Юго-славією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Держав-ний суд захисту держави.

У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.

На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводило-ся важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Варту під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югослав-сько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілі-зації у Середземному морі.

Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгіев застрелив короля і поранив Л. Вар-ту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французь-кий міністр невдовзі помер у лікарні. Терориста ж було затопта-но натовпом, що зібрався привітати югославського короля.

Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до до-сягнення ним повноліття його регентом було призначено дво-юрідного брата загиблого короля, принца Павла.

У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією.

Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними сила-ми Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відстав-ки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду й приведення до присяги уряду Д. Цветковича. 25 березня 1941 р. він підписав угоду про приєднання Югославії до Троїстого пакту, що стало поштовхом до державного перевороту. Його здійснили прихиль-ники зовнішньополітичної орієнтації країни на західні демо-кратії та СРСР на чолі з генералом Симовичем.

У відповідь на підписання 5 квітня 1941 р. пакту про нена-пад з СРСР наступного дня Німеччина вчинила агресію проти Югославії. Молодий король Петр II Карагеоргієвич, який, не чекаючи настання повноліття, узяв на себе відповідальність за долю країни, змушений був 15 квітня емігрувати спочатку до Греції, а потім до Єгипту. Згодом він перебрався до Лондона. 17 квітня Югославію було окуповано нацистськими військами.