Главная | Обратная связь

Суспільно-політична криза в Польщі 1980— 1981 pp.

Партійно-державне керівництво Польщі ви-явилось безсилим розв'язати соціально-політичні й економічні проблеми, що постали перед країною на початку 80-х років. У серпні 1980 р. в країні вибухнула економічна криза, найбільша за своїми масштабами в після-воєнній Польщі, яка за методами та формами організації ан-титоталітарної боротьби взагалі була новим явищем. А поча-лося все з рішення уряду ввести комерційні ціни на м'ясо, щоб у такий спосіб роздобути кошти для виплати боргів західним країнам. На антинародні дії уряду польське суспільство відповіло хвилею страйків. Спочатку вимоги страйкуючих були здебільшого економічними, але коли до страйкових комітетів увійшли діячі КОС—КОР та інших опозиційних рухів, з'явилися й політичні вимоги: свобода друку, звільнення політичних в'язнів, визнання незалежни-ми вільних профспілок тощо. У страйках, що охопили всю країну, брали участь робітники, селяни, службовці, студен-ти. На бік народу стала католицька церква.

31 серпня 1980 p., уперше в післявоєнній історії Польщі, уряд удався до компромісу з опозицією, підписавши Гданські протоколи — угоду між урядовою комісією і міжзаводськими страйковими комітетами. У протоколах була зафіксована 21 угода. Йшлося, зокрема, про визнання вільних профспілок, гарантію права на страйки, запровад-ження принципу підбору керівних кадрів не за партійною належністю, а на основі кваліфікації, свободу слова та друку. Уряд гарантував автоматичне підвищення зарплати відпо-відно до підвищення цін, обіцяв надавати повну й об'єктив-ну інформацію про соціально-економічне становище країни, ліквідувати всі привілеї для міліції, держбезпеки, партапара-ту та ін. Підписуючи цю угоду, уряд і партійна номенклату-ра розраховували, насамперед, виграти час і зманеврувати. Так, серпневий пленум ЦК ПОРП здійснив низку персо-нальних перестановок на вищому рівні, висунувши на поса-ду прем'єра Ю. Піньковського, а VI пленум ЦК ПОРП (ве-ресень 1980 р.) прийняв відставку Е. Терека. Новим першим секретарем був обраний Станіслав Каня. Пленум проголосив курс на соціалістичне оновлення.

Усупереч очікуванням, напруженість не спала. У першій половині вересня страйки охопили 650 підприємств на тери-торії всіх воєводств. Кількість страйкуючих сягнула 350 тис. 17 вересня, зібравшись у Гданську, представники міжза-водських страйкових комітетів ухвалили рішення про ство-рення незалежної самоврядної професійної спілки (НСПС) "Солідарність". Головою її керівного органу — Всепольської узгоджувальної комісії (ВУК) — був обраний Л. Валенса. На відміну від офіційних профспілок, НСПС будувалася за регіональною, а не галузевою ознакою. Після бюрократич-них зволікань 10 листопада варшавський воєводський суд зареєстрував "Солідарність". Ця профспілка по суті відразу стала потужним опозиційним громадсько-політичним ру-хом. Уже через рік вона налічувала у своїх рядах до 9,5 млн чоловік. Більшість опозиційних груп другої половини 70-х років улилися до "Солідарності". І лише КНП зберігала самостійну позицію, намагаючись створити суворо цент-ралізовану партію. Таким чином, події 1980 р. за своїми масштабами, розмахом та програмою "Солідарності" були, фактично, початком антитоталітарної демократичної рево-люції, її першим етапом.

Наростання економічної і політичної кризи значно при-скорилось у 1981 р. Разом з катастрофічним падінням авторитету комуністичної влади зростав і міцнів авторитет опо-зиційного руху робітників. Перший з'їзд "Солідарності", що відбувся у Гданську у вересні—жовтні 1981 p., виступив з програмою "самоврядної демократичної Речі Посполитої", яка мала прийти на зміну централізованій державі тоталітар-ного типу. У сфері економіки передбачалося ліквідувати ко-мандно-адміністративну систему керівництва господарським життям шляхом відокремлення органів господарської адміністрації від політичної влади. Основу економічної сис-теми мали скласти підприємства, керовані робітничими ра-дами і директорами, обраними на конкурсній основі. Демо-кратизм самоврядної республіки гарантувався світоглядним, соціальним, політичним і культурним плюралізмом.

Урядова коаліція сприйняла рішення з'їзду як порушен-ня угод, прийнятих у Гданську. Переговори конфліктуючих сторін, що почалися невдовзі після з'їзду, зайшли у глухий кут. Відновилися страйки, учасники яких вимагали від уряду вжити реальних заходів, щоб запобігти різкому падінню життєвого рівня мас. З грудня у Радомі відбулося розширене засідання керівництва "Солідарності", яке розробило курс на активізацію боротьби з метою захоплення влади. 11 — 12 грудня "радомська позиція" була підтримана ВУК "Солідарності", яка ухвалила рішення розпочати підготовку всенародного референдуму "Про форми і принципи здійс-нення влади" та "Про вибори до представницьких органів різних ступенів".

Намагаючись попередити небажаний розвиток подій, у ніч на 13 грудня 1981 р. Державна рада ПНР прийняла рішення про запровадження на всій території Польщі військового стану. Всю повноту влади взяла на себе Військо-ва рада національного порятунку під керівництвом В. Яру-зельського, який у жовтні 1981 р. став першим секретарем ЦК ПОРП. Фактично то був державний переворот, оскільки .про цей крок не були заздалегідь попереджені ані члени уря-ду, ані члени Політбюро ЦК ПОРП. Щоб запобігти загаль-ному страйкові, всі ключові галузі, порти й 129 великих підприємств були переведені на воєнний режим. Під час запровадження військового стану, що лише відтягнуло остаточний крах комуністичного режиму, загинуло вісім чоловік.

Утворення КНР

Китай. Будівництво комунізму. 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун у Пекіні проголосив утворення Китайської На-родної Республіки. Протягом наступного року комуністи завершили розгром військ Гоміндану на континентальній частині країни. Тривала громадянська війна в країні, що з перервами тривала майже всю першу половину XX ст., закінчилася перемогою комуністів.

З 1953 р. Китай обрав курс на індустріалізацію та націоналізацію приватної власності, яку було завершено у кінці 1955 р. Перший п'ятирічний план був успішно вико-наний (1953-1957 pp.). Значну допомогу КНР надав СРСР. У 1958 р. Мао виступив з ініціативою форсувати економіч-ний розвиток і здійснити "великий стрибок" з метою по-будови комуністичного суспільства. Головним засобом для побудови світлого майбутнього мала стати безкоштовна пра-ця під гаслом: "Три роки наполегливої праці — 10 тис. ро-ків щастя". Замість сільськогосподарських кооперативів створювались "народні комуни", які об'єднували по 20 тис. селян. У комунах все усуспільнювалося, запроваджувався зрівняльний принцип розподілу. Життя селян було жорст-ко регламентовано; у промисловості вирішено прискорити індустріалізацію. В країні розгорнувся масовий рух за збіль-шення виробництва чавуну і сталі.

Політика реформ у Китаї 80-90-х років. Після смер-ті Мао Цзедуна у партійному і державному керівництві гору взяли помірковані діячі Комуністичної партії Китаю ("прагматики"). Вони пропонували спрямувати всі зусил-ля на практичну модернізацію країни, аби вивести її в число передових. Лідером "прагматиків" став Ден Сяопін, який за часів Мао обіймав посаду генерального секретаря КПК, але двічі був репресований.

Прихід "прагматиків" до влади призвів до кардиналь-них змін у житті китайського суспільства, початок яким було покладено на Пленумі ЦК КПК у грудні 1978 р. Тоді було взято курс, який отримав назву "чотирьох модернізацій": перебудову і переведення на нову базу про-мисловості, сільського господарства, армії, науки і техніки. Ідеологічною основою реформ стали соціалістичний шлях розвитку, демократична диктатура народу, керівництво компартії, марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна. Спо-чатку реформи розпочалися в сільському господарстві, а потім поширились і на промисловість.

Реформи у сільському господарстві: землю комун було поділено порівну між селянськими сім'ями і передано їм в аренду; створювався сімейний підряд; з 1984 р. селянам дозволялося продавати залишки продукції на ринку після виконання державного замовлення; підвищено державні закупівельні ціни; створено мережу малих сільсько-господарських підприємств із переробки продукції та під-собні промисли.

Реформи у промисловості', на держпідприємствах вво-дилися госпрозрахунок та економічні стимули праці; за-

охочувалась індивідуальна трудова діяльність; створюва-лись невеликі приватні підприємства у торгівлі, сфері об-слуговування і легкій промисловості; запроваджувалась оренда. З метою залучення іноземних інвестицій для модер-нізації китайської промисловості та впровадження нових технологій і підготовки кваліфікованих кадрів створюва-лись вільні економічні зони.

Економічні реформи дали значний приріст виробництва (близько 8-10% щороку). Китай став одним із найбільших експортерів. Підвищився життєвий рівень населення.

Особливістю китайських реформ є те, що вони не торк-нулися політичної сфери. У Китаї при владі залишається Комуністична партія.

Спроби демократичних сил вирішити питання політич-них реформ завершилися кривавим побоїщем на площі Тяньаньмень у 1989 р.

Важливою політичною подією в країні стала передача влади "старим поколінням керівників" "молодшим", які продовжили прагматичну політику.

З початком XXI ст. Китай продовжує демонструвати значний прогрес. Важливим успіхом республіки став пер-ший політ китайського космонавта (2003 p.): Китай — тре-тя країна, що самостійно здійснила подорож людини в кос-мос.

Латинська Америка

Кардинальні зміни, що відбулися в житті .світового співтовариства за останні деся-тиріччя, не обійшли й Латинську Америку. Демократія та ринкова економіка сприяли глибокій ерозії суто латиноаме-риканської моделі суспільства, яку марксисти-ленінці роз-глядали як передумову переходу до комуністичної формації. Мілітаризм, марксизм, популізм та кредо закритої еко-номіки, основним генератором якої була ідея заміни імпорту національним продуктом, як типові риси Латинської Амери-ки відходять поступово у минуле. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винят-ком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою не-спроможність досягти економічних успіхів. Військові дикта-тори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму.

Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60-х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, бага-то хто переконався, що комунізм гальмує розвиток продук-тивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 р. вла-ду захопили комуністи-сандіністи на чолі з "команданте" Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з'явила-ся реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм.

Втратив свою привабливість і популізм, який грунтувався на переконанні, що держава, оволодівши всіма суспільними важелями, в тому числі й через одержавлення економіки, покращить життя. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості еко-номіки, демократії та ринку. Повсюдно почався відхід від системи протекціонізму, латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Позичати і витрачати стало буденною практикою сучасного економічного життя. Активізувалося залучення американських, японських, німецьких, французьких, британських інвестицій. Інозем-ний капітал проник у найновіші галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. Напри-кінці 80-х років обсяг зарубіжних капіталовкладень в еко-номіку Латинської Америки становив близько 100 млрд дол.

Новим у плані економічної інтеграції став вихід латино-американських країн на світові ринки. Північноамерикансь-ка угода про зовнішню торгівлю (НАФТА) відкриває ринки Канади та Сполучених Штатів Америки для Мексики, а з ча-сом, можливо, й для інших країн.

Вихід латиноамериканських країн на нові економічні ру-бежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980— 1990 pp., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750 %, в Аргентині — 3080, Перу - 7500, Болівії - 11 800, Нікарагуа - 14 300 %. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила 430 млрд дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, без-робіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд амери-канських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латино-американців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарек-ли втраченим десятиріччям.

Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, ска-сування обмежень, приватизації державних підприємств. Та-рифи на квоти відійшли в минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростан-ня виробництва в Чилі становили 10,4 %, в Аргентині 9 %, у Венесуелі 7 %. Пішла на спад інфляція, її рівень у 1994 р. в Болівії та Мексиці не перевищував 10 %. Водночас створю-

валися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989—1992 pp. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд дол. На місце само-впевнених генералів приходили відповідальні політики.

Латиноамериканські країни почали переходити до ре-форм не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половини 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загроз-ливого характеру. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція пере-вищувала ЗО %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції у Колумбії дорівнював 20 %. У бага-тьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непо-коїло експортерів.

Економічні реформи в Латинській Америці, як і в інших країнах, супроводжувалися загостренням соціальних проб-лем. Населення не бажало миритися зі своїм становищем мешканців бананових республік, не бажало "затягувати пас-ки". Майже 70 млн латиноамериканців мають денний дохід нижчий за 1 американський долар. А тому настійними були вимоги збільшити соціальні витрати: на охорону здоров'я, освіту, забезпечення житлом і т. ін.

Характерною особливістю латиноамериканського еко-номічного зростання було те, що воно відбувалося в основ-ному завдяки іноземним інвестиціям.

Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час пере-вороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. В інших країнах ще й досі на першому плані стоїть боротьба з корупцією, що є звичайним явищем латиноамериканського життя, з мафіозними кланами, з суд-дями, схильними коритися наказам представників виконав-чої влади.

Майже повсюди --в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці — перспективи демократії залежа-ли від успіхів економіки. Для латиноамериканських країн з їх історією влади олігархії, самовпевнених армій, військово-бюрократичних хунт, бригадами смерті, партизанщиною крайніх лівих і крайніх правих потрібен час, щоб стати демократичними державами, і перші важливі кроки на цьому шляху вже зроблено. Протягом 80-х років упали військово-диктаторські режими в 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985—1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994). У більшості країн перехід до конституційного ладу відбувся мирно. На Гренаді, в Панамі та Галгі — шляхом внутрішніх заворушень і завдяки військовому втручанню США. У Сальвадорі та Нікарагуа — через консенсус правих і лівих сил. Єдиний диктаторський режим на території Ла-тинської Америки — це комуністичний режим Ф. Кастро на Кубі, який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР "братньої допомо-ги" поставило режим у складне становище.

Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноаме-риканці вважають недопустимими військові режими. Демо-кратія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці в 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піно-чета і Х'юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, скинули Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.