 |
|
Народний фронт у Франції
Народний фронт (фр. Front populaire) — коаліція лівих політичних партій і рухів, у тому числі Французької комуністичної партії (ФКП), Французької секції Робітничого Інтернаціоналу (СФІО) та Партії республіканців, радикалів і радикал-соціалістів, що перебувала при владі у Франції з 1936 по 1937 рік. Вона виграла парламентські вибори у травні 1936 року, та сформувала перший уряд, який очолив представник СФІО Леон Блюм у складі виключно членів СФІО і радикал-соціалістів.
На виборах у травні 1936 року партії Народного фронту отримали 389 з 618 місць у Палаті депутатів.
19 червня декретом уряду Леона Блюма були заборонені фашистські організації.
Народний фронт розпочав амбітну широкомаштабну програму реформ. Так 20 червня 1936 року було прийнято закон, що встановлював щорічну оплачувану відпустку (фр. le conges payes) в індустрії, торгівлі, вільних професіях, домашній службі і сільському господарстві. Згідно із цим законом кожен робітник, службовець або учень, що пропрацював не менше 1 року на підприємстві, мав право на оплачувану відпустку тривалістю 14 днів, у тому числі 12 робочих.
27 червня 1936 року прийнято закон, що встановлював 40годинний робочий тиждень в промислових, торгових та ремісничих підприємствах, а також обмежував тривалість перебування у рудниках не більше 38 годин 40 хвилин на тиждень.
Серед інших реформ проведених за ініціативи Народного фронту було:
· введення обовязкових колективних трудових договорів;
· впровадження програми основних громадських робіт (за прикладом «Нового курсу» в США);
· часткова націоналізація військової промисловості та повна націоналізація залізниць;
· продовження обов'язкової шкільної освіти з 13 до 14 років, а також створення Міністерства спорту та культури та Народної академії мистецтв.
Загалом у 1936 році парламент Франції прийняв 133 закони, що реалізовували програму Народного фронту. Була прийнята чотирирічна програма переозброєння армії.
У 1937 року була проведена податкова реформа, за якою вводився податок для дрібних підприємств у розмірі 2% з обороту, а для великих — 6%. Були збільшені податки на велику спадщини і доходи, у тому числі на прибуток акціонерних компаній. Реорганізація Французького банку поставила його під контроль держави, хоча і не означала формальної націоналізації.
Політика Народного фронту не торкалася кредитно-фінансового механізму. Фінансові кола, що були незадоволені політикою Народного фронту, масово виводили капітали за кордон. Так у період з 1936 по 1937 рік до зарубіжних банків було переведено близько 100 млрд. франків. Відтік капіталів сприяв зростанню інфляції та наростанню кризових явищ в економіці. У 1937 році французьку економіку охопила нова криза. Рівень промислового виробництва впав до 70% по відношенню до 1929 року.
У лютому 1937 року Блюм заявив про необхідність «перепочинку» в здійсненні реформ. У червні 1937 року він пішов у відставку і уряд очолив представник партії радикалів Каміль Шота. 24 липня уряд Шота проводить нову девальвацію франка, а 31 липня скорочує асигнування на державну програму із ліквідації безробіття. Політика жорсткої економії викликала кризу в середині Народного фронту та призвела до відставки Шота у січні 1938 року. У парламенті недовіру уряду Шота підтримали комуністи та соціалісти
10 квітня 1938 року уряд очолив лідер партії радикалів Єдуар Даладьє. Уряд Даладьє офіційно не відмовлявся від співпраці з лівими у рамках Народного фронту, проте почав відходити від соціальної та економічної політики Народного фронту, проводячи так званий «національний курс».
Питання зовнішньої політики також викликали розкол всередині Народного фронту. Протиріччя викликало питання відношення до громадянської війни у Іспанії.
65 Національно-визвольний рух народів Латинської Америки в першій чверті 19ст. У Латинській Америців цей період також посилюється національно-визвольний рух. Більшість латиноамериканських країн знаходилися ще в початковій стадії капіталістичного розвитку з переважанням феодальних відносин, їхнє господарство було підпорядковане інтересам імперіалістичних держав, серед яких головну роль починають відігравати США.
В ході Війни за незалежність виділяються два періоду:
1. 1810-1818 роки - перші роки війни, коли була проголошена незалежність більшості колишніх колоній і на їх місці створені незалежні республіки. На цьому етапі креольським революціонерам не вдалося залучити на свою сторону народні маси, що зумовило тимчасова поразка революційних сил на більшій частині території колишніх колоній.
2. 1819-1826 роки - другий період. Звільнення території Центральної та Південної Америки від іспанських військ; утворення незалежних республік на всій території іспанських колоній, крім Куби і Пуерто-Ріко.
У 1810 р. почався масовий рух за звільнення в Мексиці, що завершилося в 1821 р. проголошенням самостійності держави. Аргентина була звільнена революційні військами під командуванням Хосе Сан-Мартіна (1778-1850) в 1816 р. Визвольна війна під проводом Симона Болівара (1783-1830) проголосила незалежність Венесуели в 1819 р. У 1822 р. від португальського ярма звільнилася Бразилія, а в 1924 р. скинула гніт Перу.
Підсумком визвольних війн першій чверті XIX ст. в Латинській Америці стало утворення незалежних держав. За своїм характером ці війни стали незавершеними буржуазними революціями, які не вирішили багато які стоять перед ними питання, в тим числі земельна. Поміщики зберегли величезні маєтки і політичну владу. У ряді країн до середини 50-х рр.. XIX ст. продовжувало існувати рабство, а в Бразилії - аж до 80-х рр.. Все це гальмувало капіталістичний розвиток країн Латинської Америки