Главная | Обратная связь

Інтеграційні процеси в Західній Європі в 90-і 20ст.-поч.21ст.

В даний час у світі нараховується близько 20 міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу в основних регіонах і на континентах земної кулі. Серед численних інтеграційних угруповань можна виділити такі: у Західній Європі — Європейський союз (ЄС) і Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ);

Найбільш чітко інтеграційні процеси проявилися в Західній Європі в другій половині XX ст. Шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург) у січні 1957 р. підписали Римській договір. Інтеграційна політика за задумом учасників договору була спрямована на створення сприятливих умов для економічного співробітництва господарюючих суб'єктів, на поступове зниження мита, на ввезення товарів, розвиток передумов для вільного переливу капіталу, послуг і робочої сили.

У грудні 1969 р. у Гаазі було прийняте рішення про розширення співтовариства і поглиблення інтеграції. З 1973 р. у нього вступили Великобританія, Данія, Ірландія; у 1981 р. — Греція; у 1986 р. — Іспанія і Португалія; у 1995 р. — Австрія, Швеція, Фінляндія. Нині Європейський союз являє собою інтеграційне угруповання, що включає 15 держав. Кандидатами на членство в ЄС є 10 держав Центральної і Східної Європи. Угода щодо їх вступу вже підписана в Греції в 2003 році.

До 1 листопада 1993 р. інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалося Європейським економічним співтовариством, що виникло в результаті злиття в 1967 р. трьох раніше самостійних регіональних організацій, що утворили загальні керівні органи і єдиний бюджет:

I. Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Договір про створення загального ринку вугілля, залізної руди, металургії набрав сили з 1952 р. Були скасовані усі мита і кількісні обмеження імпорту й експорту. У торгівлі з країнами, що не входять в ЕОВС, були введені єдині мита на імпорт вугілля і сталі. До складу ЕОВС увійшли ФРН, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія.

II. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Римський договір про створення ЄЕС («загального ринку»), як було зазначено, підписали в 1957 р. шість західноєвропейських країн.

Цілями ЄЕС було проголошено: зняття торгових обмежень між країнами-членами; встановлення єдиного загального тарифу в торгівлі з третіми країнами;забезпечення вільного пересування капіталів, послуг і робочої сили;узгодження і проведення єдиної політики в галузі сільського господарства, транспорту, еуніфікація і гармонізація податків;створення валютного союзу.

Для реалізації ідеї «загального ринку» Комісія ЄС розробила приблизно 300 програм з усунення перешкод у торгово-економічному обміні між країнами ЄС. До середини 90-х pp. ці перешкоди були в основному усунуті.III. Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Договір про Євратом набрав сили з 1958 р. у складі країн, що підписали також Римський договір у 1957 р. (ФРН, Франція, Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург).Цілями Євроатому були названі:контроль за використанням матеріалів, що розщеплюються; проведення дослідницьких робіт;обмін технічною інформацією;спільне будівництво підприємств атомної енергетики тощо.

У грудні 1991 р. і лютому 1992 р. були підписані договори про формування економічного і валютного союзів (Маастрихтські угоди), у результаті чого в ЄС введена єдина валюта євро і єдиний центр формування валютної і грошово-кредитної політики — Центральний банк і Європейська система центральних банків за типом Федеральної резервної системи США.

З 1 листопада 1993 р. після вступу в силу Маастрихтських угод Європейський союз одержав цю назву офіційно. До теперішнього часу в ЄС майже завершилося створення основ єдиного ринку і системи міждержавного керування. Країни впритул підійшли до остаточного оформлення економічного, валютного і політичного союзів.

76. Утвердження сталінської моделі соціалізму в Чехословаччині лютому 1948 компартія СРСР вчинила переворот:( Лютневий заколот)ЧСР стала «народною демократією» з однопартійним режимом, інтегрованою в радянський блок. До цього країна лишалась останньою зі східноєвропейських держав, що по Другій Світовій війні були зайняті радянськими військами і де досі при владі не перебував комуністичний уряд. У лютому 1948 року коаліційний кабінет, до складу якого входили члени усіх великих партій Чехословаччини, зазнав гострої політичної кризи. Спричинила її вимога представників Націонал-соціалістичної партії надати звіт про дії МВС, очолюваного членом Комуністичної партії, оскільки його дії були сприйняті як намагання здійснити політично вмотивовану чистку особового складу^[1]. Коли МВС відмовилось виконати вказівку уряду, міністри від Націонал-соціалістичної, Народної та Демократичної партії подали у відставку, маючи на меті тим самим спричинити розпуск кабінету та ініціювати нові вибори. Однак Соціал-демократична партія це рішення не підтримала, і два безпартійних міністри теж, і, таким чином, оскільки залишили свої посади лише 12 із 26 членів кабінету, уряд на чолі з комуністом Клементом Готвальдом зберіг свої повноваження, і прем'єр-міністр висунув вимогу до президента Едварда Бенеша на отримання мандату для заміщення міністрів, що вибули, новими

Політична криза

Використавши момент, компартія перейшла у наступ, організувавши по всій країні масові мітинги і страйки на підтримку своєї точки зору. Найбільшим заходом став мітинг на Старомєстській площі в Празі 21 лютого, коли, попри аномально холодну для регіону погоду (-25 °C), на майдані зібралось понад 100 тисяч осіб^[3]. 24 лютого почався одногодинний страйк на підтримку комуністів, у якому взяли участь понад 2,5 мільйонів осіб^[4]. Після запеклих дискусій Соціал-демократична партія перейшла на бік комуністів, а тим часом змінилось партійне керівництво і в Націонал-соціалістичній і Народній партіях, де гору взяли прихильники спілки з Компартією^[5].

Наслідки

Під загальним тиском і загрозою нового загального страйку Бенеш вимушений був прийняти відставку кабінету й затвердити новий склад уряду, в якому вже 11 посад посіли комуністи^[6]. 27 лютого новий уряд було приведено до присяги.

Відразу потому розпочалися гоніння опозиціонерів, і близько 250 тисяч членів опозиційних партій були позбавлені роботи, 3 тисячі осіб змушені були емігрувати^[7]

Розпочалася колективізація, яка супроводжувалася репресіями проти «куркульства» та інших «антинародних елементів». Десятки тисяч людей було відправлено до концентраційних «трудових» таборів, тисячі людей у зманіпульованих процесах, так званих «юридичних убивствах», було засуджено до страти або відправлено до в'язниць — в умови, вижити у яких було неможливо. Кордон ЧСР із ФРН та Австрією став «залізною завісою» із Західним блоком, перетнути яку стало практично неможливо. Репресії, які були схожі на сталінські й відбувалися за безпосередніх консультацій із радянськими спецслужбами, тривали протягом десяти років. У 1960 році країну перейменовано на Чехословацьку Соціалістичну Республіку (ЧССР)