 |
|
Визначення категорії «ринок праці»
| Автор | Визначення |
| Маркс К., Енгельс Ф | Ринок праці – способи, суспільні механізми і організації, що дозволяють людям знайти роботу по своїх здібностях і навиках, а працедавцям – найняти працівників, які їм необхідні для організації комерційної або іншої діяльності. Маркс пропонує розглядати ринок праці, як товарний ринок, з обмовкою, про те, що даний підхід є наслідком капіталістичного відношення до праці і робочої сили, вірніше, наслідком фактичного стану речей [66] |
| Лівшиц А.Я. | Ринок праці є механізмом здійснення контактів між покупцями робочої сили (наймачами) і продавцями робочої сили (найманими) [23] |
| Журавльова Г.П | Ринок праці– це сфера, де підприємці і працівники спільно ведуть переговори, колективні або індивідуальні, щодо заробітної плати і умов праці [45] |
| Васильченко В.С. | Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками [142] |
| Рощін С.Ю. | Ринок праці є вираженням конкретних систем суспільної організації наємної праці в умовах товарно-грошових відносин та забезпечує функціонування ринкової економіки на основі дії законів попиту і пропозиції [144] |
Принципи функціонування ринку праці такі
кожен індивідуум має право і можливість вільно продавати свою робочу силу на засадах трудового найму за власним вибором і бажанням і за ринковою ціною на основі контракту між робітником і наймачем;
роботодавець (підприємець, виробничий колектив, місцеві органи самоврядування тощо) сам вирішує, скільки і яких робітників йому наймати;
робочі місця створюються і регулюються місцевими органами самоврядування не більшою мірою, ніж іншими роботодавцями [80].
Вивчення ринку праці як об’єкту регулювання проводиться за допомогою заходів державної політики за схемою, запропонованою М.В. Шаленко [133]. Проаналізуємо взаємодію основних складових ринку: попиту на працю і пропозиції праці. Як видно з рис. 1.1, на збалансування ринку праці впливають усі сфери національної економіки.
Разом з поняттям ціни робочої сили, в ринковій економіці розвинених країн давно застосовується показник витрат працедавця на робочу силу [49]. Для вітчизняної економічної науки це не тільки новий показник, але і нове поняття, що вимагає теоретичного осмислення.
Визначення витрат працедавця на робочу силу і їх загальна типова класифікація затверджені МОП в Резолюції XI міжнародної конференції за статистикою праці. Структура витрат працедавця на робочу силу за методологією МОП заснована на видовому критерії їх класифікації і включає 10 груп елементів [123]:
пряма заробітна плата;
оплата за невідпрацьований час;
одноразові заохочувальні виплати;
витрати на живлення, паливо і інші натуральні видачі;
витрати по забезпеченню працівників житлом;
витрати на соціальний захист;
витрати на професійне навчання;
витрати на культурно-побутове обслуговування;
витрати, що не увійшли до раніше приведених класифікаційних груп;
податки, що відносяться до витрат на робочу силу.
Для подальшого дослідження причинно-наслідкових зв'язків реальних економічних явищ і процесів, що відбуваються на ринку праці, на нашу думку, необхідно: 1) систематизувати і розглянути наявні концепції, що розкривають механізм функціонування ринку праці; 2) оцінити межі і масштаби ринку праці; 3) виявити чинники, що впливають на попит і пропозицію робочої сили. Розгляд економічних явищ, що відбуваються на ринку праці необхідно почати з вивчення різних підходів, що розглядають ринок праці як систему.
Прихильники неокласичного підхіду,представленого у роботах З. Бріттана [152], П. Самуельсона [95] і ін., розглядають ринок праці як внутрішньо неоднорідну, надзвичайно динамічну і рухому систему, в основі якої лежать ринкові механізми. Основним регулятором в цій системі виступає ціна робочої сили (заробітна плата). Саме за допомогою заробітної плати регулюється попит і пропозиція робочої сили і підтримується необхідна рівновага між ними.
Завдяки ринковим механізмам ціна на робочу силу гнучко реагує на потреби ринку, збільшуючись або зменшуючись залежно від його кон'юнктури [146]. Найважливішою закономірністю функціонування ринку праці є, згідно з неокласиками, зворотньопропорційна залежність між рівнем заробітної плати і величиною зайнятості: чим нижча заробітна платня, тим, за інших рівних умов, вища зайнятість і навпаки; чим вища заробітна платня, тим менше кількість зайнятих. «Існує такий рівень реальної заробітної платні, при якому пропозиція праці і попит на неї співпадають, – відзначає англійський неокласик С. Бріттан у книзі «Роздуми про політику повної зайнятості». «Якщо реальна заробітна плата підтримується вище за цей рівень, то утворюється надлишок робітників, що шукають роботу, якщо нижче - то виникає брак праці. Заробітна плата, яка відповідає збігу попиту і пропозиції на ринку праці і є ціною рівноваги» [152].
За розрахунками неокласиків, які були одержані експертним шляхом, при незмінному обсязі виробництва 1% зниження реальної заробітної плати в довгостроковому плані веде до збільшення зайнятості як мінімум на 0,2-0,5% [115]. Згідно з дослідженням західних експертів, аналіз української економіки також свідчить про наявність залежності між зайнятістю і заробітною платою. Тому американський економіст Дж. Сакс з метою стабілізації ринку праці і зниження рівня безробіття рекомендує обмежувати рівень заробітної плати [94]. Вітчизняні ж дослідники даної проблеми, точку зору яких ми цілком розділяємо, в більшості своїй пропонують зворотне.
Ціна робочої сили на Україні і так продовжує залишатися дуже низькою, що має негативні наслідки [55]. При низькій заробітній платі пригнічується ініціатива творчості людей, їх прагнення ефективно і плідно працювати, посилюється соціальна напруженість в суспільстві. Подальше зниження рівня реальної заробітної платні призведе до природного відтоку працівників, не задоволених оплатою своєї праці [139] .
Реалізація неокласичного підходу на практиці ставить проблему вибору між зниженням рівня безробіття і збільшенням зайнятості, з одного боку, і посиленням соціальних проблем і втратою економічних стимулів до продуктивної праці, з іншого боку [138].
На відміну від неокласичного підходу, представники кейнсіанської школирозглядають ринок праці як інертну, статичну систему, в якій ціна робочої сили жорстко фіксована, регламентована і практично не змінюється. Регулювання ринку праці покладається на державу, яка, збільшуючи або зменшуючи сукупний попит, в змозі ліквідовувати неврівноваженість. При цьому Дж. М. Кейнс не заперечував, що зниження рівня заробітної платні здатне привести до збільшення зайнятості [51].
Але Дж. М. Кейнс не вважав цей засіб головним у боротьбі з безробіттям. На його думку, сукупний попит в суспільстві управляє обсягом виробництва, а отже і попитом на робочу силу. «Схильність до споживання і обсяг нових інвестиції, – пише Дж. М. Кейнс, - спільно визначають обсяг зайнятості, який у свою чергу абсолютно певним чином пов'язаний з величиною реальної заробітної платні. Якщо схильність до споживання і обсяг нових інвестицій призводять до недостатності ефективного попиту, тоді дійсний рівень зайнятості буде менший, ніж потенційна пропозиція праці при існуючій реальній заробітній платі» [51].
Прихильники монетаристського підходу (М. Фрідмен, Э. Фелпс), так само як і представники кейнсіанського напряму, виходять з факту жорсткої структури цін на робочу силу і однонаправленої тенденції зростання ставок заробітної платні. Монетаристами вводиться поняття якогось «природного» рівня безробіття. У зв'язку з цим М. Фрідмен стверджує: «У будь-який момент часу є якийсь природний рівень безробіття, що має властивість сумісності з рівновагою в структурі ставок реальної заробітної плати. При цьому рівні безробіття ставки реальної заробітної плати мають тенденцію рости певним «нормальним» темпом, тобто темпом, який може безперервно підтримуватися до тих пір, поки процеси капіталостворення, технічних нововведень і так далі залишаються на своїх довготривалих траєкторіях» [124].
Контрактна теоріяфункціонування ринку праці (Д. Гордон, М. Бейлі) з'явилася у середині 70-х років ХХ сторіччя [23]. Відмітна її особливість полягала у тому, що вона спробувала синтезувати основоположні постулати неокласичної і кейнсианської теорій. З одного боку, вона брала до уваги кейнсианські тези про жорсткість грошової заробітної платні, а, значить, припускала, що попит на робочу силу регулюється не коливаннями ринкових цін на робочу силу, а сукупним попитом, тобто обсягом виробництва. Але, з іншого боку, сама ця жорсткість виводилася з раціональної поведінки людей, діючих винятково у власних економічних інтересах. Контрактна теорія ввела в аналіз ринку праці одну з найважливіших його реалій, яка раніше ніяк не відображалася в економічній теорії.
Інституційний підхіддоаналізу функціонування ринку праці представлений роботами Т. Веблена, Дж. Данлопа, Л. Ульмана та ін. [23]. Вивчення інституційних чинників ринку праці традиційно сприяло розглянутим вище макроекономічним доктринам. Відповідно до своєї методології інституціоналісти зосереджують увагу на вивченні політико-правових, етичних і т.п. чинників («інституцій», за термінологією прихильників цього напряму), які виконують важливу роль і багато в чому визначають поведінку господарюючих суб'єктів на ринку праці. Інституційне трактування ринку праці одержало широку популярність у західних фахівців. Зокрема, МОП визначає ринок праці як «місце зустрічі» підприємців і трудящих, які спільно ведуть переговори (колективні або індивідуальні) щодо заробітної платні і умов організації праці.
На думку Р. Стендінга, реалізація такого підходу на практиці дозволяє виділити п'ять характерних рис сучасного ринку праці [154]:
гарантія зайнятості на тривалу перспективу;
забезпечення працівників стабільними доходами;
стабільність зайнятості за рахунок ухвалення правил, які строго регламентують звільнення працівників;
дотримання встановлених класифікацій робіт тарифікації працівників;
безпека роботи.
Обґрунтування правомірності і доцільності використання окремих положень інституційної теорії при характеристиці сучасного ринку праці об'єктивно вимагає і розширення кількості його суб'єктів. У зв'язку з цим не підтримуємо точку зору тих дослідників, які, кажучи про суб'єктів ринку праці, виділяють тільки три основних: найнятих робітників (і їх об'єднання – профспілки), працедавців (підприємців) і їх союзи, державу і її органи [92].
При характеристиці механізму функціонування ринку праці не можна не звернути увагу на такий факт, що в науковій економічній літературі склалося різне розуміння меж ринку праці. У теперішній час досить розповсюджений підхід, що обмежує ринок праці особами, які шукають роботу. Прихильники подібного трактування ринку праці вважають, що у міру того, як починається трудовий процес ринок праці закінчується [11].
У зв'язку з цим відомі західні вчені Р. Еренберг і Р. Сміт зазначають: «Ринок праці складається зі всіх, хто купує або продає працю. У будь-який конкретний день буквально тисячі працівників знаходяться на «ринку» і намагаються укласти цю угоду» [150]. Це уявлення про ринок праці є, на наш погляд, вузьким його трактуванням, на противагу якої існує і починає розповсюджуватися розширювальне трактування кількісного аспекту ринку праці. Суть у тому, що згідно цьому трактуванню, все економічно активне населення (і зайняті і безробітні) є рівноцінним учасником ринку праці. Так В.А. Павленков вважає, що відносини купівлі-продажу безперервні від найму працівника до його звільнення [74].
Ринок праці слід розглядати як сукупне суспільне відношення «працівник-працедавець», яке є взаємодією між ними на всіх етапах їх сумісного функціонування, у всіх ситуаціях, що виникають в економічній системі (зокрема в умовах безробіття, спаду виробництва, закриття підприємства і т.д.) [148]. На підставі сказаного, не погоджуємося з позицією окремих економістів, які заперечують можливість існування внутрішньофірмового ринку праці.
Внутрішньофірмовий ринок праці знаходиться у межах одного підприємства (фірми) [117]. У зв'язку із звільненнями працівників, модернізацією і розширенням виробництва і т.п. усередині фірми постійно з'являються вільні робочі місця, частину з яких працедавці пропонують співробітникам підприємства. Рух робочої сили в цьому випадку може здійснюватися або по вертикалі (пониження або підвищення по службі) або по горизонталі (ротація робочого місця з метою придбання працівником знань про суміжні виробництва). Зовнішній ринок праці пов'язаний з рухом робочої сили між підприємствами. При цьому зовнішній ринок праці підрозділяється на два сектори - організований, де за посередництва служби зайнятості з'єднуються інтереси працедавців і незайнятих трудовою діяльністю громадян, і неорганізований (стихійний) сектор. Зовнішній ринок праці найбільш характерний для моделі ринку праці США [65].
На основі різних підходів щодо функціонування ринку праці можна виділити кількісні і якісні його характеристики. До якісної характеристики відносять поточну пропозицію на ринку робочої сили, яку характеризують наступні категорії громадян:
безробітні громадяни, які шукають роботу;
особи, які хочуть змінити робоче місце або ж знайти нову роботу «про запас», бажаючи «підстрахуватися» на випадок можливого звільнення;
громадяни, які мають намір знайти роботу як друге заняття разом з вже наявною роботою або навчанням.
Попит же на робочу силу складається з:
кількості вільних вакансій на ринку праці;
кількості працівників, що явно не задовольняють працедавця, який шукає
їм заміну.
Що стосується чинників кількісної характеристики, що в тій чи іншій мірі впливають на обсяг попиту на робочу силу, то, на нашу думку, можна виділити наступні:
позиція і активність профспілок;
політика держави щодо низькорентабельних і збиткових підприємств;
розміри державних, приватних і іноземних інвестицій;
масштаби тіньової економіки;
забезпеченість економіки природними ресурсами і ін.
Визнаючи важливість всіх вищевказаних чинників, на останньому з них (враховуючи його особливу значущість для вітчизняної економіки) зупинимося докладніше. Взаємозв'язок попиту на робочу силу із забезпеченістю економіки природними ресурсами достатньо добре досліджений економічною наукою. Зокрема, французький учений А. Сові пише: «у країні, що володіє обширними природними ресурсами або має нагоду придбавати необхідну сировину, можливості зайнятості необмежені» [99]. Порівняно з іншими країнами Україна має вельми різноманітні і значні природні ресурси. У сучасних умовах цей чинник значною мірою впливає на обсяг попиту на робочу силу.
Пропозиція ж робочої сили залежить від:
загальної чисельності населення;
статєвовікової структури населення;
міграційних процесів;
наявності альтернативних (нетрудових) джерел доходу у певної частини населення;
соціальної політики держави і ін.
Хоча фундаментальні основи ринку в Україні вже існують, але наявні й впливові елементи попередньої системи. Це означає, що Україна вступила до ринкових відносин [91].
В Україні вона ґрунтується на трьох головних чинниках [140]:
перехід до іншої системи господарювання має комплексний характер тому, що цілковито змінюються основні інститути;
становлення економіки України має принципові відмінності від інших типів економік у вирішенні соціальних проблем (передуюча система була системою загальних соціальних гарантій, що зумовило значні труднощі в сприйнятті принципових перетворень);
перехідна економіка України була створена не в замкнутому економічному просторі, а в країні, яка була частиною народногосподарського комплексу колишнього СРСР із високим ступенем кооперованості й спеціалізації.
Головною ознакою перехідного періоду стала нестабільність, що не пов’язана з циклами виробництва і є функцією системної кризи (тривале зниження виробництва: протягом майже 8 років). Особливістю перехідного періоду в Україні, який негативно впливає на ринок праці, є надмірне розшарування населення за доходами і зниження через це загального рівня його життя [17].
Скорочення зайнятості населення в національній економіці в умовах розбалансування призводить до небажаних соціально-економічних наслідків. Щоб запобігти цьому потрібне запровадження дієвих методів заохочення зайнятості та створення нових робочих місць в усіх секторах економіки. Для цього мусить бути розроблений відповідний правовий механізм, який дозволив би регулювати зайнятість населення на користь держави, та заохочував би громадян співпрацювати з державою.
Чисельність зайнятого населення України впродовж 2001-2007 рр. збільшилась на 930 тис. осіб і у середньому за 2007 р. склала 20,9 млн. осіб; чисельність безробітного населення (визначеного за методологією МОП) скоротилась за цей період на 1 млн. oсіб [111]. Рівень безробіття населення скоротився до 6,4 % від економічно активного населення у віці 15-70 років, його значення є нижчим ніж у таких економічно розвинутих європейських країнах як Німеччина, Франція, Фінляндія, Польща, Бельгія та інші [26].
Щорічно розширюється сфера застосування праці шляхом створення нових робочих місць більше як для 1 млн. осіб. Розмір середньомісячної заробітної плати підвищився за означений період у 4,3 рази і склав у середньому за 2007 р. 1,4 тис. грн [92] (за 6 місяців 2008 р. – 1,7 тис. грн). Упродовж 2008 р. розмір мінімальної заробітної плати має підвищилась з 515 грн. (на 01.01.2008 р.) до 605 грн. на 01.12.2008 р. (90,4% прожиткового мінімуму для працездатних осіб). Передбачено запровадження регульованого мінімуму погодинної оплати праці.
Значно знизилися обсяги тіньової зайнятості (чисельність працівників, які знаходились у вимушених адміністративних відпустках, скоротилась з 7,2% від середньооблікової чисельності працюючих у 2001 р. до 1,1 % у 2007 р.) [89]. Кількість працівників, які підвищили свою кваліфікацію на підприємствах у 2007 році, збільшилась до 9,2 % облікової кількості штатних працівників проти 8,6 % у 2006 р.
Разом з тим, гострими лишаються проблеми економічної активності населення (чисельність економічно неактивного населення працездатного віку не змінюється із 2002 р. і перевищує 8 млн. осіб або 28 % від чисельності населення працездатного віку), кількісно-якісного дисбалансу між пропозицією та потребою у робочій силі, низького кваліфікаційного рівня шукачів роботи та працюючого населення, а також проблеми зайнятості молоді та інвалідів, насамперед у монофункціональних містах, шахтарських регіонах, сільській місцевості, нелегальні зовнішні трудові міграції, неформалізовані внутрішні трудові міграції та тіньовий ринок праці [19]. Глобальною проблемою ринку праці є його функціонування в умовах вступу України до світової організації торгівлі, в тому числі проблема конкурентоспроможності національної робочої сили та зайнятості в Україні іноземців з позиції визначення їх місця в соціумі країни [141]. Ще одна особливість перехідного періоду в Україні – нехтування роллю ринку праці в ринкових економічних відносинах: 8 лютого 1996 р. рішенням Верховної Ради України Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН) втрачає свій статус самостійної фінансової системи і входить до бюджету (табл. 1.2), в зв’язку з цим достовірна інформація за 2006-2007 рр. відсутня. Складається парадоксальна ситуація: за розширення сфери організації праці, своєчасну допомогу безробітним надає Державний центр зайнятості, а кошти на ці цілі на свій розсуд виділяє Державне казначейство. Внаслідок цього Державна служба зайнятості (ДСЗ) фінансувалась майже наполовину від потреби, загальмовувались заходи щодо активної політики, органи ДСЗ заборгували безробітним, підвищилась плинність кадрів у самій службі. Крім того, постійні затримки з виплатою заробітної плати підірвали довіру працівників до державних підприємств і установ й до самої служби зайнятості.
Таблиця 1.2
Динаміка загальних надходжень і витрат ДФСЗН у 2002–2005 рр. *)
| Показник | 2002р. | 2003р. | 2004р. | 2005р. |
| Загальні надходження до ДФСЗН, % до ВВП | 0,52 | 0,31 | 0,34 | 0,24 |
| Загальні витрати із ДФСЗН, % до ВВП | 0,21 | 0,24 | 0,14 | 0,21 |
| Ступінь використання ДФСЗН,% | 40,4 | 77,4 | 41,2 | 87,5 |
| Виплати на пасивні заходи, % до ВВП | 0,01 | 0,02 | 0,05 | 0,14 |
| Витрати на активні заходи, % до ВВП | 0,09 | 0,06 | 0,03 | 0,02 |
| Витрати на утримання ДСЗ, % до ВВП | 0,05 | 0,06 | 0,04 | 0,05 |
*) Складено за даними [109]
З таблиці видно, що загальні надходження до ДФСЗН у 2005 р. порівняно з 2002 р. зменшились на 0,28%, а загальні витрати залишились без зміни. Це свідчить про позитивний стан діяльності ДСЗ. Витрати на пасивні заходи зросли на 0,13%, а на активні заходи зменшились на 0,07%. Це є недоліком у роботі ДСЗ.
Через глибоку кризу і, передусім, зниження виробництва ринок праці України або не виконує деяких притаманних йому функцій, або їх виконання незадовільне [130]. Так, не можна говорити про виконання головної функції ринку праці – ціноутворюючої, не виконується й регулююча функція ринку праці: останній поки що не керує надлишками трудових ресурсів та їх оптимальним розміщенням. [48].
Розвитку сучасного ринку праці і зайнятості притаманні деякі тенденції [145]:
порівняно з попередніми роками спостерігається зниження темпів зростання зайнятості й чисельності робочої сили у виробничій сфері;
темпи зростання зайнятості сповільнюються швидше, ніж знижується чисельність робочої сили, що свідчить про наявність значного за розмірами прихованого безробіття;
скорочення чисельності зайнятих за темпами істотно відстає від зниження обсягів виробництва. Це означає накопичення надлишкової чисельності зайнятих. Її наявність пояснюється низкою чинників: існуванням кредитно-фінансової підтримки державою окремих збиткових галузей і виробництв, стримуванням процедури банкрутства чинною системою оподаткування, що не стимулює скорочення зайвої чисельності працівників, своєрідністю проведення першого етапу приватизації [82].
У структурі зайнятості в промисловості країни тривають інтенсивні зрушення регресивного характеру: частка обробної промисловості стабільно зменшується. Саме низькою заробітною платою пояснюється зниження чисельності промислово-виробничого персоналу в підгалузях машинобудування і металообробки (на 34%), у промисловості будівельних матеріалів (на 37%), легкій промисловості (на 50%), швейній галузі (на 60%), харчовій промисловості (на 25%). Ще більшу тривогу спричинює той факт, що зростає витіснення праці в наукомістких і технічно складних виробництвах (електроніка, приладобудування тощо). Серед прямих наслідків структурного регресу зайнятості – збільшення «відпливу умів» в інші країни, підвищення частки спеціалістів серед населення, що звернулося по допомогу до служби зайнятості, а також перелив із науки і наукомістких виробництв у сфери діяльності, що не потребують високого рівня освіти і кваліфікації [25].
Аналіз рівнів заробітної плати в місцевому розрізі свідчить про підвищення її впливу на напрями перерозподілу робочої сили між двома основними сферами – матеріальним і нематеріальним виробництвом. Існують чіткі тенденції щодо скорочення чисельності працюючих у галузях матеріального виробництва та науці на фоні збільшення зайнятості в більшості галузей невиробничої сфери, найбільші темпи приросту серед якої спостерігаються в кредитуванні, страхуванні та апараті управління [128]. Це виглядає цілком природно за умов формування інститутів ринкової економіки і враховуючи те, що Україна ще не досягла рівня розвинених європейських країн щодо зайнятості в банківських установах і страхуванні, громадському харчуванні за достатньо високого рівня зайнятості у сфері культури, освіти й науки. Проте парадоксально виглядає збільшення апарату управління тоді, коли сфера державного впливу на економіку звужується [151]. Зростання зайнятості у фінансуванні (за останні 5 років питома вага зайнятих у цій галузі зросла з 0,6 до 1%), в апараті державного управління (з 1,4 до 3%) пояснюється відносно високою заробітною платою в цих галузях [12].
Закономірністю ринкових перетворень, що відобразились на процесах зайнятості населення, є переміщення робочої сили на малі підприємства, які переважно створюються на основі колективної і приватної форм власності. Малі підприємства слід розглядати як важливу сферу зайнятості для вивільнюваних працівників, але слід зазначити, що зміна форми власності акціонуванням підприємств не завжди супроводжується підвищенням ефективності їхньої роботи, навіть при збалансуванні кількості зайнятих з потребою в робочій силі [20].
Вітчизняний ринок праці глибоко здеформований і функціонує зі стійким порушенням стихійних регуляторів зайнятості, якими є ціна робочої сили, свобода перетікання праці й капіталу, конкуренція. Підвищити їхню впливовість на формування прогресивної структури зайнятості покликаний такий фактор, як роздержавлення сфери зайнятості, виникнення можливостей альтернативної зайнятості в інших секторах економіки. Порівняно з 2000 р. у 2004 р. питома вага працюючих у державному секторі в середньообліковій чисельності робітників і службовців у народному господарстві зменшилася з 83,4 до 60,1%. Зрушення дуже помірне, але закономірне і очікуване з точки зору заходів, яких вживається щодо реформування економіки. Найбільша питома вага недержавних секторів (колективна і змішана форми власності) – в торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях і збуті, в будівництві, у фінансуванні та кредитуванні (понад половину робітників і службовців). Питома вага недержавних промислових підприємств в обсязі продукції збільшилася з 17% у 2000 р. до 60% у 2003 р. [137]. Роздержавлення і приватизація, змінюючи організацію виробництва, сприяючи технологічному оновленню і продуктивному використанню робочої сили, різнобічно впливає на структуру зайнятості, зумовлює підвищення якісних характеристик робочої сили, посилення її професійно-кваліфікаційної мобільності .
Структура зайнятості, що мала проблеми вже в минулому, зазнає подальших негативних змін, що знижує економічну активність і якість життя в регіонах. Регіональні несумісності на ринку праці подані значно вищим рівнем безробіття в західних областях України. Тут традиційно недостатній розвиток сфери застосування праці протягом багатьох років занижував зайнятість у «суспільному» виробництві, але підвищував в особистому підсобному, а також домашньому господарстві. Прикордонне розташування областей також спричинило певні обмеження на розміщення виробництва. Так, рівень безробіття в цілому по Україні становить 0,8% чисельності працездатного населення.
Таким чином, нині українське безробіття спричинене передусім структурно-регресивним спадом виробництва за умов руйнування попередніх ринків (економічного простору) і механізмів функціонування господарства у ході повільного формування нових ринків і нових (ринкових) механізмів регулювання економіки.
Важливою концептуальною основою регулювання зайнятості є встановлення залежністі між нормою безробіття і приростом заробітної плати [23]. Надалі, виходячи з сильної кореляційної взаємозалежності між темпами зміни заробітної плати і цінами, дана закономірність була перетворена у взаємозв'язок безробіття з інфляцією.
Згідно з цією концепцією, можливі два варіанти вибору: або високий рівень зайнятості при значному темпі зростання цін або стабільні ціни, але при істотному безробітті. Тим часом, було б не зовсім вірним підміняти співвідношення заробітної плати і безробіття співвідношенням темпів зміни цін і безробіття. Дана обставина обумовлена тим, що якщо в першому випадку – «безробіття - заробітна плата» відсутні проміжні ланки, то в другому - «безрробіття - ціни» – вони є. У розгорненому вигляді другий ланцюжок має вигляд «безробіття – заробітна плата – попит – ціни». Використовування її скороченої форми з двома крайніми елементами засноване на припущенні про пропорційне співвідношення заробітної плати і попиту; попиту і цін. Цей факт викликає у нас певні заперечення. Однакових співвідношень між даними категоріями бути не може. Рівень заробітної плати в нормально функціонуючій ринковій економіці складається по різному для кожного окремого проміжку часу, а попит припускає не тільки попит на товари широкого споживання, але і на інвестиційні товари. До того ж на ринку вже давно немає вільної конкуренції, а попит повсюдно обмежений в своєму впливі на ціни монополізацією. Саме тому співвідношення темпу зростання заробітної плати і цін змінюється непропорційно. Підтвердженням сказаному з'явилася наявність не просто поєднання зростання цін і безробіття, але і одночасне їх прискорення. Зусилля урядів по зниженню безробіття шляхом інфляційних вливань лише на якийсь час стабілізувало ситуацію, сприяючи згодом значному сплеску інфляції.
Що стосується інфляційних очікувань, то як стверджував М. Фрідмен вони можуть розтягуватися на довгі роки [124]. Наприклад, у середині п'ятидесятих років пропозиції учасників господарського процесу щодо руху цін знаходилися під впливом дефляційної структури тридцятих років. Через два десятиліття інфляційні очікування незалежно від існуючої грошово-кредитної політики відповідали тенденціям післявоєнного часу.
Для подолання негативного впливу інфляційних очікувань державі, на думку монетаристів, слід проводити по можливості максимально відкриту економічну політику, таким чином дозволяючи ринковому механізму проявляти себе ефективніше. Реалізація цього принципу дає можливість подовжити первинний дефляційний настрій у економічних агентів, що, на думку західних економістів, приборкає інфляційні очікування, викликані рестрикційною політикою держави. Така теорія ніколи не мала повної підтримки серед економістів. Істотною її вадою, на переконання деяких із них, є припущення, що учасники ринку не обізнані з специфікою стану справ в економіці і будують свою поведінку, виходячи з минулого досвіду. Насправді це суперечить дійсності, оскільки інформація про поточні події не завжди буває такою обмеженою, щоб господарюючі суб'єкти абсолютно в ній не орієнтувалися.
Ряд вчених розцінює інфляцію як менше зло порівняно з безробіттям. На думку Дж. М. Кейнса, інфляція завдає найбільшого збитку рантьє і мало зачіпає підприємців і працівників. Тому «в обнищавшем мире гораздо хуже спровоцировать безработицу, чем вызвать неудовольствие рантье» [51]. На наш погляд, позиція Дж. М. Кейнса і його прихильників є спірною. Так чи інакше, зростання інфляції зачіпає все населення і погіршує життєвий рівень більшості, тоді як безробіття торкається далеко не всіх. Разом з тим, політика зайнятості є сьогодні виразом конституційних прав громадян соціальної держави на вільне використовування своїх здібностей до праці і вибір сфери трудової діяльності. Сукупність форм і методів дії держави на ринку праці підрозділяється на дві групи – заходи активного і пасивного характеру. Активні заходи регулювання включають створення і збереження робочих місць, надання субсидій для організації власної справи, профнавчання, перепідготовку і профорієнтацію безробітних громадян, проведення суспільних робіт і ін.
У країнах з розвиненою ринковою економікою накопичений обширний досвід розробки і реалізації активної політики на ринку праці. Наприклад, відомі американські закони «Про розвиток і підготовку робочої сили» (1962 р.), «Про зайнятість і підготовку робочої сили» (1973 р.), «Про повну зайнятість і збалансоване зростання» (1978 р.), «Про партнерство і підготовку робочої сили» (1982 р.), «Про інвестиції в робочу силу» (1998 р.) розглядають професійне навчання і перенавчання як найдієвіший інструмент активної політики на ринку праці [153].
Пасивна політика має на меті сукупність заходів, направлених на обмеження пропозиції робочої сили – оформлення на дострокову пенсію, надання неоплачуваних відпусток, «розбиття» робочого часу і робочих місць з метою збільшення кількості зайнятих і ін. До пасивної політики відносяться також виплати допомоги по безробіттю, надання матеріальної допомоги безробітним громадянам і т.п. Активні і пасивні заходи побічно взаємопов'язані. Це обумовлено, наприклад, залежністю між розміром допомоги по безробіттю, порядком її отримання і тривалістю безробіття. Підраховано, що 10% підвищення допомоги збільшує тривалість безробіття на 5% [23]. Визначення розміру допомоги завжди було сферою протидії між державою і профспілками. У розвинених країнах світу допомога по безробіттю звичайно встановлюється або пропорційно попередньому заробітку (Канада, США), або у фіксованому розмірі (Великобританія, Голландія, Франція, Бельгія) [149]. В Україні розмір допомоги визначається залежно від прожиткового мінімуму. Мінімальна допомога по безробіттю не може бути меншою від 20% розміру прожиткового мінімуму [53].
У будь-якому випадку державне регулювання зайнятості вимагає чималих витрат, які в розвинених країнах складають помітну частку ВВП. Питома вага витрат на програми зайнятості в країнах з розвиненою ринковою економікою складає 3-4% ВВП [115]. Вважається, що вони повністю окуповують себе завдяки раціоналізації використовування людських ресурсів. В Україні витрати на програму зайнятості істотно нижче [18].
Аналізуючи приведені визначення ринку праці, можна констатувати наступне. Практично більшість авторів схильна вважати, що ринок праці є певною системою економічних відносин з приводу купівлі-продажу специфічного товару "робоча сила". При цьому обов'язковою умовою функціонування цієї системи є наявність покупця (власника засобів виробництва) і продавця (індивіда, що має здібність до праці).
Узагальнюючи наукові дослідження вітчизняних і зарубіжних учених в цій області, ринок праці можна представити як систему трудових відносин, що відображають рівень соціального розвитку, і досягнутий баланс інтересів між суб'єктами, що беруть участь на ньому: працедавцями, працівниками, державою, профспілками і посередниками. Таким чином, ринок праці виконує ряд суспільно значущих функцій, а саме:
виконує важливу роль у відтворенні робочої сили, відповідної вимогам сучасного високотехнологічного виробництва;
забезпечує розподіл і перерозподіл трудових ресурсів, стимулює їх ефективне використовування;
елімінує неефективну структуру зайнятості, замінюючи її динамічною раціональною структурою;
обумовлює необхідність універсалізації працівників, розвитку здібності до зміни видів праці відповідно структурним змінам в економіці;
сприяє посиленню зацікавленості працівників в підвищенні власної конкурентоспроможності, своєї професійної майстерності, рівня кваліфікації з урахуванням кон'юнктури на ринку праці;
активізує мобільність працівників, підсилює їх міграцію як в рамках галузі, так і в міжгалузевому і міжрегіональному напрямах, що відкриває певні можливості рішення проблем зайнятості працездатного населення;
підвищує роль регіональних важелів в оплаті праці і, отже, підсилює мотивацію праці, веде до зростання його ефективності;
прискорює процес адаптації населення до ринкових умов, сприяє формуванню ринкового мислення, виробленню економічної поведінки ринкового типу.
Багатофункціональність ринку праці вимагає його класифікації по певних ознаках (рис. 1.2). Класифікація ринків праці касається і демографічного аспекту. Ринки праці диференційовані також за демографічним принципом: ринок праці молоді, ринок праці немолодих працівників, ринок праці жінок, ринок праці інвалідів.
Приведені вище класифікації ринку праці не суперечать один одному, а відображають погляди дослідників, напрям наукової думки авторів. На наш погляд, класифікація дозволяє розглянути ринок праці як об'єкт дослідження з різних позицій і забезпечує усесторонній обхват всіх його характеристик.
Розвиток ринку праці повинен з'єднуватися з ретельною розробкою відповідних заходів тактичного змісту. Узагальнюючи наукові дослідження вітчизняних і зарубіжних учених в цій області, можна констатувати, що поняття «місцевий ринок праці» до теперішнього часу не було чітко визначено.
Це привело до того, що необхідно конкретизувати це поняття. Отже, місцевий ринок праці – це система організації найманої праці, в яку входять працедавці, найняті працівники, а також механізм узгодження взаємних їх інтересів у межах низового рівня адміністративно-територіального поділу держави. Е
Рис.1.2. Класифікація ринків праці
Таким чином, ринок праці – це не лише економічний механізм регулювання попиту і пропозиції робочої сили, але дуже складний, багатогранний комплекс соціальних, правових відносин (тому деякі зарубіжні автори при характеристиці ринку праці використовують адекватніший, на їх думку термін – «ринок зайнятості», «система зайнятості», «ринок робочої сили»). Дієвість ринку праці залежить від міри розвинутості всіх елементів ринкових відносин, а також від класифікації за просторово-часовими ознаками. Функціонування ринку праці багато в чому залежить від особливостей його територіальної організації.