Главная | Обратная связь

Біологічний(натуралістичний) напрям у лінгвістиці. Оснсвні положення лінгвістичної теорії А. Шлейхера.

Першим напрямом, який виник у надрах порівня­льно-історичного мовознавства, був натуралізм.
Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природ­ничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.
Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурх­ливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німець­кий мовознавець Августп Шлейхер (1821—1868) — професор Єнського університету. Основними праця­ми ЙІлейхера є «Мови Європи в систематичному огля­ді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник ли­товської мови» з хрестоматією і словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).
Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для ви­дів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класи­фікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, осо­бина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду — мова певного етносу, підвиду — діалект, різно­виду — говірка, особині — мовлення окремих людей.
Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за за­конами, які не мають винятків (поняття законів розвит­ку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мово­знавстві навіть легше, ніж у природознавстві, просте­жити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, Відмінності між мовами зумовлені від­мінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.
Життя мови, за переконанням Шлейхера, складаєть­ся з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному пе­ріоді мова розвивається від простої до складної, збага­чується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбо-льдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови ви­никли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови.
Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відпо­відають різним епохам у розвитку землі: кристал — кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ — аглютина­тивні мови, тваринний світ — флективні мови.
Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамо­ви, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не сан­скрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна рекон­струювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєв­ропейська прамова, а найстаріша представниця індоєв­ропейської родини мов. Принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепер теорію родо­відного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій тери­торії, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.

^ Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.
Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію — до історичних. Мо­вознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) — із садівником (до­глядає за мовою, культивує все краще в ній).
У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхером принципи порівняльно-історичного досліджен­ня, концепція родовідного дерева, робочі прийоми ре­конструкції праформ, зокрема позначення зірочкою (*) незасвідчених реконструйованих форм (їх стали вико­ристовувати всі компаративісти). Інші положення, зо­крема пояснення причин розвитку мови тільки біоло­гічними чинниками, характеристика індоєвропейських мов як найдосконаліших, відрив розвитку мов від істо­рії суспільства, зазнали критики. Адже мову не можна прирівнювати до організму, який народжується, росте, розвивається, старіє і вмирає. Смерть мов має не біоло­гічний, а соціальний та історичний характер. Як зазна­чив О. Потебня, «організм живе самостійно, а слово тіль­ки в устах людини». Мова може загинути тільки разом із народом — її носієм.