Главная | Обратная связь

Психологічний напрям у лінгвістиці. Лінгвістична теорія Вільгельма фон Гумбольдта.

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтен­сивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності люди­ни чи народу.
У цьому напрямі одразу виокремилися дві концеп­ції — індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гум­больдта, який, з одного боку, пропагував індивідуаль­но-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про зага­льнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колек­тивно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуаль­ного психологізму досліджували психологію мовлен­ня, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму — психологію мови, тобто психологічні закономірності.
Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограма­тичного напряму в мовознавстві.
Основоположником психологізму в науці про мо­ву вважають ^ Гей мана Штейнталя(1823—1899) — професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. Свою психологічну концепцію мови Штейнталь ви­клав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (1860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, істо­рія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).
Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:
1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність;
2) предметом мовознавства є мова як об'єкт психоло­гічного спостереження. Мова — це «вираження усвідом­лених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, ста­нів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;
3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;
4) проблеми сутності й походження мови є ідентич­ними, позаяк мова постійно й однаковим способом по­роджується душею людини;
5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мис­лення. Предметне мислення — це уявлення про пред­мети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мис­лення пов'язане з «мовною свідомістю»;

6) мова як психічне явище не виключає її залежно­сті від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.
У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували ♦Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зо­крема доводили, що мова — предмет психологічного спо­стереження.
Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький фі­лософ і психолог, який написав 10-томну працю «Пси­хологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сут­ність, механізм функціонування й розвитку.

Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта
Відкриття порівняльно-історичного методу в мово­знавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознав­ством.
Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний ма­теріал і результати зроблених до нього наукових дослі­джень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), німецький учений з різноманітними інтересами (ціка­вився не тільки мовознавством, а й антропологією, етнографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та праг­ненням до теоретичних узагальнень.
Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзви­чайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов — баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх пра­цях використовував також матеріали давньоєгипетсь­кої, японської та інших мов. Найбільше його цікави­ли загальнотеоретичні й філософські проблеми мово­знавства.
Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різ­них епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлін­ській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіаль­ної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загаль­ні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий упер­ше виокремив Гумбольдт

Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих ак­тів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати живе народне мовлення.
Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в дія­льності духа, взяте в усій сукупності своїх зв'язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови не­обхідне її системне вивчення..Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови — це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об'єктивізуються в мові.