 |
|
Поняття типологічної класифікації мов
Типологічна класифікація мов - класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому мовному матеріалі, а в принципах його організації).
Морфологічний рівень мови, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типологічному відношенні вивчений найкраще.
За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт виокремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.
Ізолюючі мови.Для них характерні незмінність і морфологічна не розчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем – корінь. Граматичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належать давньокитайська мова веньянь.
Аглютинуючі (аглютинативні) мови.В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високим степенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові.
Флективні мови.
У них корінь змінний, причому ця змінність може виявлятись і як внутрішня флексія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуванням граматичне значення.
Інкорпоруючі мови.
До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими та більшістю індіанських мов Америки.
Існують інші, більш розгорнуті морфологічні типології. А. Шлейхер, деталізувавши класифікацію В. фон Гумбольдта, виокремив у складі ізолюючих, аглютинуючих і флективних мов дрібніші підтипи. Інкорпоруючі мови він не вводив до класифікації.
Відповідно до класифікації А. Шлейхера ізолюючі мови мають такі типи:
– чисто кореневі (давньокитайська мова веньянь);
– кореневі зі службовими словами. Це мови, у яких частина коренів уже граматикалізувалася – почала виражати граматичне значення, Аглютинуючі мови А. Шлейхер поділив на:
– аглютинючі синтетичні, у яких виокремлював суфіксальний (тюркські мови), префіксальний (мова банту) та інфіксальний (бацбійська мова) типи;
– аглютинуюі аналітичні, які представлені афіксальним типом (афікси можуть займати різну позицію щодо кореня) з широким використанням службових слів (тибетська мова).
Флективні мови , у яких «гнучкий» корінь може виражати внутрішню флексію, А. Шлейхер поділив на:
– флективні синтетичні, які оперують тільки внутрішньою флексією (арабська мова);
– флективні синтетичні, які мають внутрішню і зовнішню флексію (українська мова);
– флективні аналітичні, в яких поєднується використання внутрішньої і зовнішньої флексій з активним вираженням граматичних значень службовими словами (англійська мова).
Основою морфологічної типології Е. Сепіра є ідея про кореневі і реляційні мовні поняття. Він виходив з того, що в мові обов’язково мають існувати кореневі поняття (у кожній мові тільки корені безпосередньо відображають об’єктивну дійсність) та реляційні поняття (засоби зв’язку слів-коренів у речення для вираження думки). Зважаючи на ці міркування Е. Сепір виокремив такі типи:
– прості чисто реляційні: кореневі поняття не супроводжуються деривацією, реляційні поняття не виражають конкретний зміст (стара китайська мова веньянь);
– складні чисто реляційні: кореневі поняття видозмінюються шляхом деривації (турецька мова);
– прості змішано реляційні: реляційні поняття зберігають конкретний зміст, відображають об’єктивну дійсність (мови банту);
– складні змішано реляційні; кореневі поняття супроводжуються деривацією, реляційні поняття відображають об’єктивну дійсність (українська мова).
За технікою вираження граматичних понять, тобто за переважаючими граматичними способами, Е. Сепір поділив мови на:
– ізолюючі (мова бамана, поширена в Африці);
– аглютинативні (папуаські мови Нової Гвінеї);
– фузійні (українські);
– символічні (арабська). У цих мовах функціонують такі граматичні способи, як внутрішня флексія, редуплікація, наголос.
За ступенем ускладненості окремого слова, за мірою його граматичного навантаження він виокремив такі типи мов:
– аналітичні (новогрецька, англійська, французька, іспанська, болгарська, тибетська, давньокитайська);
– синтетичні (давньогрецька, латинська, литовська, українська, російська, арабська, фінно-угорські й мови банту);
– полісинтетичні (чукотська-камчатські мови, більшість індіанських мов Північної Америки). Так, прості чисто реляційні мови не можуть бути фузійними, синтетичними і полісинтетичними. Вони бувають лише ізолюючими аналітичними (веньянь, в’єтнамська мови). Складні чисто реляційні мови можуть бути аглютинативними синтетичними (турецька мова) або символічними аналітичними ( мова шилу у Африці). Прості змішано реляційні мови найчастіше є аглютинативними синтетичними (банту), а складні змішано реляційні – фузійними аналітичними (англійська мова), фузійним синтетичними (українська мова) аглютинативними полісинтетичними мовами (всі інкорпоруючі, наприклад ескімоська мова).