Главная | Обратная связь

Джерела та література.

ВСТУП

Новітня історія країн Азії та Африки вивчає національно-визвольний рух, крах колоніальної системи і завоювання незалежності колоніальними і напівколоніальними країнами, їх подальший самостійний розвиток. Важливою складовою частиною її змісту є також дослідження економічних, суспільно-політичних, релігійних, культурних та інших процесів у регіоні, історичного шляху як країн Азії та Африки в цілому, так і кожної з них зокрема. В історії та політиці для афро-азіатських держав зберігається термін «Схід», введений стародавніми греками, хоча він не зовсім правильний географічне.

На новітню історію країн Азії та Африки поширюється загальна періодизація новітньої історії (1914 р. — початок XXI ст.). Вона поділяється на 2 періоди. Перший період тривав від початку Першої до початку Другої світової війни (1914-1939). Відбувалися деякі зміни у становищі афро-азіатських народів під владою колоніальних імперій, розвивались організовані національно-визвольні рухи, формувалась їх ідеологія, висувались національні лідери. Ліквідували свій напівколоніальний статус Афганістан, Іран, Китай. Зазнала краху Османська імперія й утворилась Турецька Республіка. Виник ряд нових арабських держав. Національно-патріотичні сили тих країн, яким не вдалося позбутися колоніального поневолення, набували певного політичного досвіду. Метрополії, зі свого боку, шукали нових методів стримування національно-визвольного руху.

Другий період новітньої історії країн Азії та Африки розпочався з Другої світової війни (1939) і триває до наших днів. Поетапно розпалась колоніальна система імперіалізму, на шлях незалежного розвитку стало кілька десятків молодих держав. За подібністю завдань і тенденцій розвитку їх об'єднують у групу «країн, що розвиваються», хоча кожна з країн обирала ту чи іншу економічну і суспільно-політичну модель трансформації, виходячи з національних інтересів і можливостей, орієнтуючись на власні традиції і на популярні у світі ідеї і концепції. Великий вплив на цей процес справила боротьба наддержав СРСР і США на міжнародній арені, політика колишніх метрополій. Країни Азії та Африки мають цінний досвід переходу від будь-яких економічних відносин (натурально-патріархальних, напівфе

одальних, феодальних з капіталістичним укладом, «соціалістичних») до ринкових. Вони зробили свій внесок у боротьбу за збереження миру і загальної безпеки, за загальнолюдські цінності.

За короткий час до групи високорозвинутих держав світу приєдналась Японія. Безсумнівними є успіхи регіональних лідерів Азії - Китаю та Індії. Виник феномен «нових індустріальних держав» і нафтовидобувних держав, які зробили економічний прорив внаслідок проведення виваженої політики. Водночас країнам Азії та Африки не вдалося уникнути економічних потрясінь, збройних конфліктів, помилок і невдач. Стався цілий ряд воєн, які завдали непоправної матеріальної, екологічної, моральної шкоди народам, ідо були в них втягнуті (війна Франції в Індокитаї, корейська війна, в'єтнамо-американська війна, іра-но-іракська війна, ірако-кувейтська війна, численні війни і збройні конфлікти в Африці). Здійснюється пошук шляхів розв'язання таких надзвичайно складних проблем, як подолання економічної відсталості, низького рівня життя, етнічного і релігійного протистояння, боротьба з інфекційними хворобами, СНІДом і наркоманією та ін.

У становленні української національної орієнталістики важливе значення має виробленая ефективної методології. Найбільш конструктивним (хоча не єдиним) методом дослідження серед науковців вважається цивілізаційний підхід до вивчення історії. Триває дискусія з'прйводу змісту поняття «цивілізація», кількості цивілізацій в історії людства, законів їх розвитку. В наукових працях термін «цивілізація» має кілька значень. Іноді він вживається як метафора: аграрна цивілізація, промислова цивілізація тощо. В літературі минулого це поняття використовувалось для протиставлення первісних і більш розвинутих суспільств:

варварство — цивілізація. В одних тлумаченнях «цивілізація» означає поєднання матеріальної і духовної культури, в інших -лише матеріальні досягнення. Існує і культурно-історичний аспект цього поняття.

Цивілізація - це спосіб життя великої спільності людей, яка займає певну територію, має свою релігію, культурну традицію і систему цінностей, власний комплекс суспільно-економічних відносин. Їй властиві специфічні природні і соціальні умови, в яких відбувається господарська діяльність людей. Кожна'цивілізація має особливий тип культури і свою концепцію людини у світі. Базою виникнення цивілізацій була релігія, яка визначала філософію життя, культурну традицію, менталітет народу. В XX ст. основний аспект розвитку цивілізацій змістився в політику.

Для історика має значення та визначальна обставина, що в будь-якому трактуванні цивілізація - це стійка соціокультурна система, що розвивається за власними законами. Вона поєднує в собі

такі параметри, як географічне середовище, господарська діяльність людей, релігійні уявлення, система цінностей, суспільні відносини, державний лад, зовнішня політика, культурні досягнення. Немає необхідності підганяти нестандартні шляхи і події під єдину схему розвитку людства. Цивілізаційний підхід дає можливість вивчити конкретний фактичний матеріал, з'ясувати місце і роль конкретних країн і народів у регіональній і світовій історії.

В 30-40-х рр. XX ст. теорію, яка прагнула пояснити розвиток людства, в т.ч. і Сходу, з цивілізаційних позицій, розробив англійський філософ та історика.дж. Тойнбі в багатотомній праці «Дослідження історії». Кожна цивілізація, заа.дж. Тойнбі, розвивається за принципом історичного круговороту і має 5 стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію і загибель. Рушійною силою її розвитку е «життєвий порив» творчої еліти, яка має сприймати, розуміти і використовувати «божественний» план. Тривалість існування цивілізацій та рівень їх досягнень залежать від співвідношення між елітою (невеликою меншістю суспільства) і нетворчою масою цього ж суспільства. Коли «порив» еліти послаблюється, цивілізація гине, нетворча маса знищує мислячу. В історії людства а.дж. Тойнбі виділив 21 цивілізацію, 8 із них існує в XX ст.: російсько-ортодоксальна, візантійсько-ортодоксальна, ісламська, індуїстська, далекосхідна, китайська, японо-корейська, західна. Він вважав, що всі названі цивілізації, крім західної, знаходяться в стадії кризи або дезінтеграції і прямують до загибелі. Західна цивілізація перебуває на стадії зростання, бо її еліта зрозуміла помилки інших. Історична практика не підтвердила прогнозіва.дж. Тойнбі, проте вчені-гуманітарц продовжили розробку ряду ідей, висунутих ним. Зокрема, він стверджував, що не потрібно шукати в історії звичні явища і закономірності» бо це веде до фальсифікацій. Необхідно вивчати і накопичувати факти, висновки прийдуть самі.

В 90-х роках XX ст. після краху СРСР і соціалістичної системи, ліквідації біполярності світу з'явилось кілька нових цивілізаційних теорій. Російський сходознавець Л.С. Васильєв у двотомній праці «Історія Сходу» (1993) дав характеристики і проаналізував трансформації провідних цивілізацій Азії та Африки з часів їх виникнення і до сьогодні. Особлива увага приділена розвитку цивілізацій у XX ст., їх пристосуванню до реалій колоніалізму, а потім біполярного світу, руху господарства до ринку і залученню до міжнародних економічних процесів з одночасним збереженням традиційних цінностей у суспільній і гуманітарній сфері.

Американський вчений Семюел П. Хантингтон, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж.М. Оліна при Гарвардському університеті, виклав своє розуміння ролі цивілізацій

у сучасному світі в статті «Зіткнення цивілізацій» (1993) і книзі «Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку» (1996). Він виділив 7 чи 8 цивілізацій, а саме: західну, ісламську, індуїстську, конфуціанську, японську, православно-слов'янську, латиноамериканську і, можливо, африканську. На його думку, в цивілізаціях нині провідну роль відіграє «тріада факторів» - релігійний, демографічний, політичний. Такі складові, як економічна і соціальна, відходять на другий план. Надзвичайно посилюється роль релігій - ісламу, буддизму, індуїзму, православ'я. Кордони між цивілізаціями С.П. Хантингтон визначає як «лінії розломів» і стверджує, що на них завжди будуть конфлікти, сутички і війни - як міждержавного, так і внутрішнього масштабу. Виникає новий тип протистояння між державами і групами держав, що належать до різних цивілізацій. Саме так він пояснює конфлікти на Філіппінах, в Індонезії, в Африці, на Близькому Сході, в Південній Азії, Югославії, Чечні.

Американські філософи Алвін іХайді Тоффлер, автори книги «Створення третьої цивілізації. Політика третьої хвилі» (1995) висунули теорію «хвильового розвитку» людства. Вони розглядають людство як єдину цивілізацію, в якій діє єдиний визначальний фактор - економічний. Має значення здобуття засобів для існування, розвиток господарства, розподіл і перерозподіл матеріальних благ. Релігія, політика, культура, мораль відіграють другорядну роль. Людство, за цією теорією, здолало три циві-лізапійні хвилі. Перша хвиля, аграрна, тривала з 10-8 тисячоліття до н.е. і до 1650т! 750 рр. Основу отримання матеріальних благ становив обробіток землі. Друга хвиля, індустріальна, розпочалася з промислового перевороту і дала індустріалізацію та урбанізацію. Основа багатства суспільства - верстат і те, що можна на ньому виробити. Датою закінчення цього періоду А. Тоффлер і X. Тоффлер вважають 1955 р., коли в СІЛА чисельність зайнятих у невиробничій сфері вперше перевищила кількість працівників виробничих підрозділів. Почалась третя хвиля -постіндустріальна,яка базується на досягненнях науки і новітніх технологіях. Країни Азії та Африки не розглядаються окремо. Автори стверджують, що кожен народ, кожна країна, кожен регіон переходить від хвалі до хвилі індивідуально, в різні терміни. Якщо вони затримались на якомусь етапі, надалі їм важко, майже неможливо, наздогнати економічних лідерів. Причиною конфліктів е протистояння цивілізаційних хвиль.

За всієї дискусійності питання про кількість цивілізацій в історії країн Азії та Африки виділяються три основні цивілізації, існування і величезну роль яких у регіональних і світових процесах визнають практично всі сходознавці: індуїстська, ки-тайсько-конфуціанська та ісламська.

За вченням індуїзму звичайне буття людини (сансара) - це світ ілюзій, безкінечна низка перероджень, які не мають цінності ні для конкретних індивідуумів, ні для суспільства, ні для Всесвіту. Повсякденне життя визначається кармою, тобто сумою добрих і поганих вчинків у попередніх існуваннях. Людина при народженні одержує свою долю і змінити нічого не може. Вона займає в суспільстві саме те місце, на яке заслуговує. Тому в Індії не приживалися ідеї загальної рівності, не було рухів народних низів під гаслами рівноправності чи соціальних реформ. Положення індуїзму про непотрібність земного життя і пасивне ставлення до нього були запозичені буддизмом. Індуїзм санкціонував общинно-кастову систему. Кожна каста була замкнутою структурою з точно визначеними правами і обов'язками її членів. Обов'язок керувати державою покладений на брахманів, а захищати й' - на воїнів. Нижчі касти не мали до цього ніякого відношення. Їх обов'язком було вчасно і повною мірою сплачувати податки і виконувати інші повинності незалежно від того, хто стояв при владі - місцеві правителі чи іноземні завойовники. Індійські громадські діячі, захищаючи загальнонаціональні інтереси, мусили враховувати менталітет народу і пов'язувати вчення індуїзму з конкретними політичними завданнями, інакше вони не знаходили масової підтримки. Найкраще це вдалося Махатмі Ганді. В незалежній Індії запроваджувались поняття й інститути, характерні для Заходу. У 80-90-х рр. XX ст. в країні посилюється роль ультрарелігійних партій, які виступають з вимогами повернення до традиційних основ суспільства, його перебудови ви засадах класичного індуїзму, навіть якщо для цього потрібно обмежити чиїсь права.

Конфуціанська теорія базується на принципі суспільної субординації» безумовної підлеглості молодших за віком і становищем старшим у сім'ї і державі. Ідеалом Конфуція було досягнення соціальної гармонії, створення такої держави, в якій всі піддані жили б щасливо під егідою мудрого правителя. Цього можна домогтися шляхом загального самовдосконалення людей від верхніх сходинок суспільної ієрархії до нижніх. На думку філософа, народ такий, які правителі і чиновники, а не навпаки. Конфуціанство було цивілізаційним підґрунтям країн Далекого Сходу (Китаю, Японії, Кореї). Одночасно певні позиції тут мав буддизм і місцеві релігії (даосизм, синтоїзм). Відбувався синтез цих учень. В нових реаліях XX ст. в Китаї і там, де було поширене конфуціанство, зберігалася висока суспільна дисципліна і організованість різних верств населення в їх взаємовідносинах із владою.

Іслам вимагає від своїх послідовників повної покірності волі Аллаха, пророка і тих, хто проводить її в життя. Держава і цер-

ква виховували мусульманина в дусі небагатьох, але обов'язкових принципів і правил. Протягом століть його свідомість, поведінку, спосіб життя, систему цінностей формували Коран, Сунна (для більшості), шаріат. Характерними для ісламу є принцип єдності всіх мусульман в єдиній общині - уммі, нетерпимість і жорстокість до інакомислячих (невірних) аж до священної війни з ними. Нормою для мусульманських держав є злиття релігії та політики, релігії і влади. В XX столітті кількість мусульман збільшилась з 1/10 до 1/5 населення світу (понад 1 млрд. чол.). Виник ісламський фундаменталізм - доктрина, що вимагає перебудови держави і суспільства на основі шаріату.

В ході історичного розвитку цивілізації Сходу вступали в контакти між собою і з Заходом, що призвело до взаємопроникнення і часткового синтезу релігій, культурних традицій, економічних зв'язків. Колоніалізм у країнах Сходу відіграв суперечливу роль. З одного боку, колонізатори пограбували їх, викачали матеріальні цінності, перетворили в ринки збуту і джерела сировини, активно нав'язували чужі життєві цінності та ідеї. З іншого боку, були продемонстровані досягнення західної цивілізації, капіталістичної економіки, певною мірою способу життя, прав і свобод людини. Почався синтез східних цивілізаційних основ з новаціями західного зразка. Всі ці аспекти мають бути враховані при вивченні новітньої історії країн Азії та Африки.