Главная | Обратная связь

Економічний розвиток

В економіці найбільш ефективною вважалась концепція «наздоганяючого розвитку». Припускалось, що молоді держави Африки прискореними темпами проведуть індустріалізацію, поставлять на світовий ринок конкурентоспроможну продукцію, що дасть їм кошти і можливості побороти відсталість, наблизитись до рівня середньорозвинених країн, розв'язати соціальні проблеми, забезпечити своїм громадянам достойний рівень життя. Сподівання покладались на допомогу колишніх метрополій в отриманні кредитів і новітніх технологій, але вони не виправдались. В цей час високорозвинений Захід переживав науково-технічну революцію. Міжнародні корпорації продовжували розглядати країни Тропічної і Південної Африки як придатки до своєї економіки.

Уряди африканських держав допустили ряд помилок. Зокрема, мало уваги приділялось сільському господарству, внаслідок чого виникла нестача продовольства. Головні доходи в бюджет ідуть від продажу сировини, ціни на яку на світовому ринку низькі. Стійкою тенденцією стало падіння темпів економічного розвитку і зниження прибутків на душу населення. З кожним десятиріччям у більшості країн загострювалась продовольча проблема. Одночасно відбувалось значне зростання кількості населення. Тяжкий стан економіки призвів до різкого скорочення державних витрат на соціальні потреби: освіту, професійну підготовку, науку, культуру, охорону здоров'я, виплату допомог.

У пошуках виходу з економічної кризи африканці прийняли Монровійську стратегію розвитку (1979) і Лагосський план дій (1980) з її реалізації на період до 2000 р., які базувались на концепції «опори на власні сили». Ці документи визнавали пріоритетними суверенітет держави над природними ресурсами, самозабезпечення продовольством, створення індустріальної бази, збільшення обсягів внутрішньої африканської торгівлі, розвиток транспорту. Успішному виконанню намічених планів завадили відсталість економічних структур, однотипна сировинна орієнтація національних економік, прив'язка до ринку колишніх метрополій, ідеологічні й політичні суперечності.

На середину 80-х років економічні проблеми в Тропічній і Південній Африці настільки загострились, що стали об'єктом особливої уваги світового співтовариства. У 1986 р. відбулася

247

спеціальна XIII сесія Генеральної Асамблеї 00Н, на якій була прийнята «Програма дій 00Н по забезпеченню економічного піднесення і розвитку Африки на 1986-1990 рр.». Для її здійснення виділялись кошти в сумі 128 млрд. дол., у т.ч. 46 млрд. дол. за рахунок зовнішніх ресурсів. Проведені в її рамках перетворення не дали бажаних результатів. У 1991 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла «Нову програму дій 00Н на 90-ті роки», у 1996 р. - програму «Дати шанс розвитку». Ці документи передбачали зростання приватного підприємництва, роздержавлення власності, створення експортних галузей, фінансові і податкові реформи, тобто переважно такі заходи, які послаблювали роль держави при відсутності ефективних ринкових механізмів. Генеральний секретар 00Н висував «Спеціальну ініціативу» (1996), суть якої в тому, що майбутнє Африки - в новому освіченому, здоровому поколінні, здатному здолати економічну безвихідь.

На противагу програмі ринкової трансформації господарства, запропонованої МВФ і МБРР, глави держав Африки прийняли документ «Африканська альтернатива програмам структурної перебудови» (1989), який наполягав на специфічності економіки регіону і пропонував об'єднатися для спільних дій щодо виходу з Кризи, спираючись на власні сили. Цей план теж не був виконаний з тих же причин, що й попередні.

На кінець 90-х років XX ст. близько ЗО африканських держав приєдналися до програм МВФ і МБРР, виконавши безліч попередніх умов для отримання фінансової допомоги. Жодна країна з цієї групи поки що не має приросту ВНП і не просунулась уперед у вирішенні соціально-економічних проблем. Зате послаблення державного регулювання і відкриття ринків одразу дало негативні наслідки. Продукція місцевих товаровиробників Не витримала конкуренції більш дешевих імпортних товарів. Так, на початку 90-х років у Сомалі ціни на сою, кукурудзу і пшеницю впали до такого рівня, що вирощувати їх стало економічно невигідно. На виробництво 100 кг зерна кукурудзи селянин витрачав 114 тис. сомалійських шилінгів, а від їх продажу на ринку міг виручити не більш 55 тис. Ввезення в країни Західної Африки яловичини, в основному з Франції і Голландії, за ціною вдвічі нижчою від місцевої, призвело до масового розорення скотарів. Заробіток втратили 4 млн. селян. Імпорт рису в Малаві призвів до ліквідації власного виробництва цієї культури. В Зімбабве закрились фабрики, що виготовляли одяг. Текстиль і шкіряні вироби перестали випускатись у Замбії і Танзанії. В Кенії майже припинилось виготовлення модних сумок із сизалю, бо така продукція почала випускатись у Японії на високомеханізо-ваних підприємствах.

Міжнародні організації, які досліджували питання про те, що заважає успішному розвитку господарства африканських країн, виділили 15 негативних чинників. Першими за важливістю були необгрунтовані податки, нерозвинута інфраструктура, неконтро-льована інфляція. На 15-му місці стояв тероризм. Усунення всіх цих причин вимагає наявності сильної державної влади, яка б створила необхідні умови для економічної стабілізації.

Етнічні відносини

Всі країни Тропічної і Південної Африки багатонаціональні. Колонізатори довільно провели тут кордони, внаслідок чого безліч народів і племен увійшло до складу різних держав. Так, у Камеруні і Чаді проживає по 200 етнічних груп, в Анголі - 90, у Кот д'Івуарі - 60, у Нігерії і Гані - по 50, у Беніні - 42, у Того - 36. Серйозною проблемою в цих умовах стала проблема державної мови. Лише в Ефіопії, яка уникла іноземного поневолення, державною була рідна мова 75% населення - амхарська. Єдиною країною, що відмовилась від мови колонізаторів на офіційному рівні і надала статусу державної суахілі, стала Кенія. Дещо пізніше її приклад наслідувала Республіка Коморські острови, де коморська мова є офіційною. Основна частина африканських країн продовжує користуватись мовами колишніх метрополій Як державними, деякі поряд з ними ввели і свої. В Бурунді це кірунді і французька, Лесото - сото і англійська, Мадагаскарі -мерина і французька, Руанді - кіньяруанда і французька, Свази-ленді - свазі і англійська. Після ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканський Республіці (1994) державними стали одразу 12 мов - африкаанс, англійська, коса, зулу, ндебеле, сесото-са, лебоа, сесото, сисваті, тсонга, тсвана, венда.

Переважна більшість конституцій сучасних африканських держав містять ідею унітарності і базуються на концепції єдиної нації, яка має включати всі існуючи на їх території великі і малі народи. В сучасних умовах цей підхід не відповідає реальній дійсності. Етноси тримаються за свою відокремленість і неповторність і не бажають розчинятись у загальний маці.

Основною причиною етнічних конфліктів і суперечностей е невирішеність соціально-економічних проблем. Протест широких Мас проти бідності» неефективної політики влади, корупції, хабарництва набуває форм ворожнечі щодо певних етнічних груп, представники яких займають найважливіші посади в місцевих адміністраціях, в армії, в керівництві держави. Корені міжплемінної ворожнечі мають тривалу історію. У ряді країн народи, що в минулому створили могутні держави, до цього часу зневажливо ставляться до етнічних груп, які тоді підкорялись їх

правителям. Існують і надалі зберігають свою силу стійкі етнічні заборони і стереотипи. Конкретні народи в африканських суспільствах можуть характеризуватись як «розумні», «чесні», «роботящі» або ж «агресивні», «войовничі», «зрадливі» тощо. Змінити такі оцінки дуже важко. На національні взаємовідносини впливають традиційні структури і релігійні відмінності.

Частина конфліктів спровокована в часи «холодної війни» протистоянням наддержав СРСР і СІЛА. Так, проти прорадянсь-ких режимів Анголи, Мозамбіку, Ефіопії воювали збройні угруповання, яким зброю і фінансування надавав Захід. У прямій чи завуальованій формі великі держави й нині підтримують як офіційні режими, так і повстанців, захищаючи, в першу чергу, свої економічні й геополітичні інтереси. Вимоги національних рухів різноманітні - від поміркованих до сепаратистських. Деякі з них вимагають територіальної або культурної автономії, пропорційного представництва в органах влади, врахування інтересів численних малих народів при прийнятті програм соціально-економічного і гуманітарного розвитку. Національні суперечності в ряді країн переросли в збройні зіткнення і затяжні внутрішні війни. У Руанді і Бурунді триває непримиренне протистояння між народностями тутсі і хуту. У 1990-1994 рр. в Руанді було винищено 800 тис. тутсі і поміркованих хугу. В Бурунді жертвами терору стали 150 тис. чол. В основі ліберійського збройного конфлікту лежить антагонізм між чорношкірими переселенцями - нащадками рабів із СІЛА і корінними народностями (кран, кру, гребо). У 1992-1993 рр. у Сомалі насильство в міжетнічних стосунках набуло такого розмаху, що навіть миротворчий військовий контингент 00Н виявився безсилим у спробах розвести ворогуючі сторони і був виведений, не виконавши своєї місії. У Сьєрра-Леоне в 10-річній війні за контроль над алмазами було вбито 50 тис. чол., а біженцями стало 500 тис. чол.

Великого розмаху в Тропічній і Південній Африці набули рухи за відокремлення територій і створення на них нових держав. Ця тенденція суперечить уставу Організації африканської єдності (1963) та її Каїрській декларації (1964), де записано, що держави-учасниці повинні зберігати кордони, які існували на момент отримання ними незалежності.

Самопроголошена Республіка Біафра існувала в Східній Нігерії в 1967-1970 рр., у ході війни центрального уряду за її ліквідацію загинуло 1 млн. чол. Еритрейці багато років боролися проти політики амхаризації, за відділення від Ефіопії і створення своєї держави. Ця мета була досягнута (1993). Тепер опозиційні її правлячому режиму сили прагнуть створити державу Велика Афарія на землях Еритреї, Ефіопії і Джибуті. Етнічні сомалійці вимагають створення держави Огаден на території

однойменної провінції Ефіопії і частини Кенії. Прихильники ідеї проголошення національної держави народності конго борються за виділення населених нею територійзі складу Конго, Конго-Заїру й Анголи. В екваторіальній Гвінеї деякі сили виступають за відділення о. Біоко, на якому розташована столиця країни Малабо, і його можливе приєднання до Нігерії. На Ко-морських островах сепаратисти проголосили ніким не визнану державу Анжуан і хочуть перейти під владу Франції, проти чого категорично виступає офіційний Париж.

З 1960-го по 2000-й рік в Африці відбулося понад 20 кровопролитних воєн, близько 15 випадків геноциду і масового терору на етнічному ґрунті, в яких загинуло понад 8 млн. чол. В середині 90-х років у Тропічній і Південній Африці налічувалось 6,7 млн. біженців.

Група африканських країн спромоглася уникнути етнічних конфліктів, проводячи політику національного плюралізму. Авторитарний режим А. Секу-Туре у Гвінейській республіці (195ЯЇ-Ї 1984) придушував будь-які опозиційні рухи. В той же час вит] мувався принцип пропорційного представництва в держава структурах трьох основних народностей — фульбе, малінке, су Інші національні меншини теж мали певні квоти. Наступи А. Секу-Туре Лансана Конте продовжив цей курс. Виважена а ціональна політика проводилась керівництвом Танзанії, ТоЇзд, Гани, Беніну. Африка має два позитивні приклади врегулював^ затяжних збройних конфліктів — у Мозамбіку і Намібії. Ворогуючі політичні угруповання піїпли на взаємні поступки, домовилися про розподіл влади, прийняли узгоджені програми переходу до мирного життя. '

• т,-