Главная | Обратная связь

КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

В результаті ліквідації світової системи колоніалізму в Тропічній і Південній Африці утворилось 47 незалежних держав. Національно-патріотичні сили й рухи розпочали державне будівництво, формування економічних і політичних структур. Обиралась західна ліберальна модель або ж соціалістична орієнтація в поєднанні з концепціями місцевого націоналізму. Незалежно від того, яку модель офіційно визнавали ті чи інші африканські країни, в їх розвитку проявлялись спільні риси.

Політичні процеси

В політичному плані молоді незалежні держави Південної і Тропічної Африки як правило обирали республіканську форму правління. Створювались парламенти, організовувались партії і рухи. На цей процес дуже впливала така специфічна риса африканських суспільств, як стійкість родоплемінних і общинних зв'язків. Всі важливі проблеми вирішувались на місцях вождями племен або радами старійшин на основі звичаїв і традицій.

Надплемінні інститути, в т.ч. і держава, були чужими більшості африканців і оцінювались ними як щось зайве і непотрібне. В той же час більш численні народності мали змогу захопити владу, отримати переваги в уряді, адміністративних органах, армії, поліції. Виникла основа для збройних етнічних конфліктів, які роками, десятиріччями не згасають у ряді країн (Ефіопія, Сомалі, Руанда, Бурунді, Ангола, Ліберія, Конго-Заїр, Чад та ін).

У сфері державного управління переважали авторитаризм і насильство. Спостерігалась політична нестабільність, постійно відбувались державні перевороти, в яких активну участь брала армія. В найбільшій країні регіону - Нігерії після здобуття нею незалежності (1960) здійснено сім військових переворотів. У Беніні з 1960 по 1972 рр. сталося шість державних переворотів, у т.ч. чотири військові, і змінилось 20 урядів. В 1960-2000 рр. Африка пережила понад 100 військових переворотів, які супроводжувались політичним терором, грабунками населення, депортаціями і потоками біженців у сусідні країни.

Ряд патріотично настроєних лідерів національно-визвольних рухів часів боротьби за незалежність були усунуті від влади. Деякі з них швидко переродились і сприйняли авторитарні методи керівництва державою і суспільством. Правитель Центрально-Африканської Республіки Ж.Б. Бокасса проголосив себе імператором і користувався настільки необмеженою владою, що міг дозволити собі навіть людоїдство. Військовий диктатор Уганди в 1971-1979 рр. їді Амін, прозваний «африканським Гітлером», відзначився не лише політичними репресіями, але й безпрецедентною «економічною війною» проти буржуазії, дрібних ремісників і торговців індо-пакистанського походження. В 1972 р. з Уганди було депортовано 70 тис. «азіатів», які нібито мали державу за дійну корову, яку визискували, але не хотіли годувати. Діловій еліті було наказано протягом 90 днів покинути Країну, взявши не більше 100 дол. на людину. Її банківські рахунки арештовувались, майно вилучалось і розподілялось між офіцерами і солдатами амінівсь-кої армії. Економіка Уганди зазнала нищівного удару.

Керівник Малаві Хастінгс Камузу Банда, що прийшов до влади в 1964 р., оголосив себе довічним президентом країни (з 1969 р.). Людина, яка багато років прожила в еміграції в СІЛА і Європі в умовах західної демократії, закінчила чотири вищі навчальні заклади (Уілберфордськйй університет, Чиказький університет, Мехаррі-коледж у СІЛА, Единбурзький медичний коледж у Шотландії), отримала фах історика, політолога, лікаря, повернувшись додому, відразу ж забула про західні пивілізапійні цінності. Крім звання довічного президента. Банда набув звання традиційного вождя і шамана племені чева. Критиків свого правління він погрожував «згодувати крокодилам».

Президент Заїру Мобуту Сесе Секо Куку Нгебенду Ва За Бан-га (Могутній воїн, що завдяки своїй стійкості, витривалості й волі до перемоги буде йти від одного завоювання до іншого, залишаючи після себе вогонь) обіймав свою посаду 32 роки і був усунутий у 1997 р. в результаті перемоги збройного руху опору. З метою безпеки він жив не в столиці Кіншасі, а в своєму рідному селі Гбадоліт, прозваному «Версалем джунглів». Особиста власність Мобуту Сесе Секо за межами Заїру оцінювалась в 4-5 млрд. дол., а державний борг країни, якою він керував, складав 4 млрд. дол.

На початку 90-х років із 47 країн Тропічної і Південної Африки в семи існували особисті диктатури, в 16-ти - військові режими, в 15-ти - однопартійні системи і лише в п'яти - демократичні багатопартійні структури (Ботсвана, Гамбія, Маврикій, Сенегал, Зімбабве). Наявність у багатьох країнах антинародних політичних режимів і державних діячів, які дбали не про інтереси громадян, а про свої власні, стала ще однією причиною повстанської боротьби і сепаратистських тенденцій. У 90-х роках у зв'язку із закінченням «холодної війни» велика група африканських країн заявила про свій перехід до багатопартійної системи організації влади. Втратили свої звичні посади чимало харизматичних правителів. Зокрема, довічний президент Малаві Банда, який мріяв зустріти своє 100-річчя на посту керівника держави, у 1994 р. зазнав поразки на перших багатопартійний виборах, а в 1998 р. помер на 92-му році життя. Кілька авторитарних лідерів і в нових умовах здобули підтримку населення. Керівник однопартійного режиму Беніну (1972-1989) М. Кереку на президентських виборах 1996 р. переміг як незалежний кандидат і представник «трудових верств», оскільки ніхто, навіть вороже настроєні опоненти, не ставив під сумнів його особисту чесність і патріотизм. Військовий диктатор Гани Дж. Роллінгс, що захопив владу в 1980 р. за допомогою армії, в 1993 р. був обраний президентом демократичним шляхом.

Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках в Африці продовжували здійснюватись державні перевороти. Дестабілізація економіки в ході реформ за західними програмами, закриття державних підприємств, скорочення управлінського апарату й армії, конфлікти між гілками влади і політиками, корупція, етнічні проблеми викликали подальше зниження і без того невисокого життєвого рівня і загальне невдоволення. Деякі суспільні сили бачили вихід у поверненні до авторитарних форм правління. Військові прийшли до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993), Нігері (1997). Військовий диктатор Нігерії генерал Сані Абача створив одну з найбільш репресивних у світі поліцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в 1 млрд. дол.

Щоб успішно розбудовувати громадянське суспільство, країни Тропічної і Південної Африки мають виробляти свої моделі демократії, поєднуючи елементи західної системи з традиційними цивілізаційними цінностями.