 |
|
Візантійська риторика
Теорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті — християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій "азіанізму" долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це — Біблія, що не тільки подає нові духовні ідеали, а й владно впливає на формування нового літературного стилю.
Уже напередодні офіційного визнання християнства серед християн було багато освічених аристократів, які добре зналися на античній філософії та риториці, і яких вже не відвертав "простий" стиль новозавітних писань: вони розуміли його переваги над витонченою оманливістю софістики. Поступово християнське почуття починає єднатися з найвишуканішими формами античної риторики, а погляд Біблії — з ученнями Платона й Арістотеля.
Над усім запанував християнський ідеал, який, за словами С. Аверінцева, не міг триматися лише у сфері теоло
Як і в Біблії, у візантійській літературній традиції панує релігійна риторика. Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II— III ст.) — теоретика, який першим піддав сумніву Арісто-телів погляд на риторику як "прикладну логіку". Йому приписували фундаментальний твір з п'яти частин — "Мистецтво риторики", дуже популярний у Візантії аж до часів її занепаду (насправді повністю цей збірник було складено у VI ст.).
У III ст. н. е. розгортається діяльність Орігенового учня Григорія Неокесарійського. Орігенові присвятив він "Панегірик" (слово подяки): автор згадує роки навчання в Олександрії, поєднуючи факти біографії й задушевну інтонацію з викладом деяких постулатів Орігена, зокрема риторичних.
Поряд з істориками та авторами житій набувають силу саме ритори, які розмірковують про Бога і святість, про правила чернецького життя, про богословські питання. Щоправда, це вилилося також в єресі (Арія та ін.). Але Церква одразу ж висунула групу полум'яних оборонців ортодоксії — святих Афанасія Олександрійського, Васи-лія Великого, Григорія Назіанзіна та Іоанна Златоуста, які боролися і з новими єресями, і з поганською реакцією (імператор Юліан-Відступник, який прагнув поновити язичництво, твердив, мов про очевидну істину, що традиції античної освіти ніхто не може порушити).
Візантійські Отці Церкви добре знали античну літературу, риторику, філософію. Але вони обрали проповідь Слова Божого, хоча суто літературну культуру античності, досвід риторів вони також не відкидали.
Після легалізації християнства, на початку IV ст., почався золотий вік патристики, розквіт вільної творчої християнської думки. Щоправда, в тій розмаїтості ідей далеко не все витримало соборну критику Церкви, а деякі ідеї було кваліфіковано як єресь. Одночасно ставилося й завдання боротьби з ними.
Осмислення Бога як Троїці в боротьбі з аріанською єрессю та новоіудаїзмом призвело до розмежування олександрійського канону Біблії (Септуагінта) та канону юдейського (створення масоретського канону Старого Завіту в II ст.). Тоді ж відбулася й нова велика експансія античної думки в християнство. У зв'язку з цим постала необхідність боронити християнство та Писання від нігілістичних і язичницьких доктрин.
Серед численних діячів Церкви та полемістів тієї пори одним з найвидатніших вважають АфЙнасія Олександрійського (ПІ—IV ст.), автора низки догматичних, історико-полемічних, екзегетичних і аскетичних творів, що мали великий вплив на пізніших проповідників Сходу й Заходу. Боротьба Афанасія Олександрійського з аріанами не завжди була успішною. Переслідування Юліаном-Відступ-ником та аріанськими імператорами неодноразово закінчувалося його вигнанням.
Не менш відомим був Кирило Єрусалимський (IV ст.) — автор "Катехістичних бесід", що являли собою коментар до Біблії. У них Святе Письмо розглядається як джерело вчення, пояснюються також церковні Таїнства (Хрещення, Причастя й Миропомазання). Суть цих таїнств — заперечення сатани та єднання з Христом ("Таїнознавчі повчання").
На особливий рівень підняв східну патристику Каппа-докійський гурток, що об'єднав трьох друзів (почасти родичів) — Василія Великого, Григорія Богослова та Григорія Нісського (IV ст.).
Василій Великий, син видатного ритора, з дитинства готувався бути ритором-софістом, доки не став християнином. Він вчився в Афінах, змолоду був аскетом-пустельником, мандрував по Сходу. У полеміці з поганами та аріанами мав величезний вплив на людей. Виявив він і талант літератора, а свою літературну працю цілком підпорядкував пропаганді християнства. За формою його проповіді не поступалися античним зразкам, але вони дуже ґрунтовні, глибокі, позбавлені античної "розумової гри".
Василій Великий наполягав на обов'язковому вивченні античної риторики. Особливо цінував він Плутарха, з його орієтацією на практичне моралізаторство. Вважають, що відомий твір Василія "Про те, як молоді люди можуть здобути користь з поганських книжок" створений певною мірою під впливом трактату Плутарха "Про те, як юнакові читати поетів". Зацікавив Василія і Платон з його моралістичною критикою поезії.
Тому цілком природні його поради бути подібним до бджоли, яка бере мед не з усякої квітки: треба запозичати в язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відхиляючи вихваляння пороків:
"...у поетів <...> не на все однаковою мірою слід звертати увагу, а тільки коли вони розповідають вам про діла або слова добрих людей; тоді треба любити їх, наслідувати їх найвищою мірою, прагнути бути такими само, а коли вони торкаються зображення людей поганих, слід уникати цих їхніх оповідей <...> Тому слід оберегти душу всіма способами, аби разом з насолодою, яку дають слова, ми б не пропустили чогось поганого, подібно до тих, хто разом з медом ковтає отруйні речовини".
Найпопулярніший його твір "Шестоднев" — коментар до біблійної оповіді про творення світу, в якому тогочасна вченість поєднується з живою манерою викладу. Окрім "Шестоднева" Василій Великий написав 15 "Бесід" на Псалми. Приписують йому також тлумачення пророка Ісайї (недостовірне) та книги Іова (не збереглося). Написав він також кілька трактактів з посиланням на Святе Письмо ("Про суд Божий", "Про віру"), правила чернецького життя, чимало бесід і листів.
Василій Великий прагнув до того, щоб аудиторія його розуміла і висловлював побажання, аби слухачі, якщо не все зрозуміли, вимагали роз'яснень. За його твердженням, проповідь, щоб досягти своєї мети, має бути доступною.
Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в кращих школах Олександрії та Афін, дружив з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху їхнього торжества. За царювання православного імператора Феодосія був єпископом Константинопольським. Доживав віку у своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному самоспогляданні.
Від Василія Великого він відрізнявся характером літературних уподобань. Василій прагнув втілити у своїй риториці істини Біблії. Григорій більше тяжів до самовияву, сповідальносгі, що спростовує пересічний погляд на середньовічного візантійського церковного діяча як на "сухого аскета", позбавленого індивідуальних рис. Григорія цікавили передусім питання сенсу людського життя. У старості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидактичні поеми. Був видатним, хоча й дещо манірним, ритором і полемістом.
У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: "Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і якщо знайдеш, що моє безголосся краще від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави".
Відомо 45 "Слів" Григорія, з яких особливо важливі п'ять, спрямовані проти єресей, передусім аріанської, а також викриття імператора Юліана-Відступника; в останньому, зокрема, він виступає проти заборони християнам вивчати античну мудрість. Збереглося понад 200 листів, що, поряд з богословськими питаннями, торкаються приватного життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіграфічний жанр.
Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика, як, наприклад, цей вірш з незвичайно розширеною анафорою:
Гей, царю, царю нетлінний, Дай Тебе оспівати, уславить, Царя, владодержця! Через Тебе наспіви наші, Через Тебе небесних хори, Через Тебе часів потоки, Через Тебе і сяйво сонця, Через Тебе місяця благо, Через Тебе краса сузір'я, Через Тебе піднесений смертний Д ивним даром розуміння.("Гімн Христу").
Григорій Нісський, брат Василія Великого, в молоді роки заявив про себе як ритор, світська людина, згодом під впливом брата почав вести аскетичне життя, став єпископом Нісси, зазнав гоніння від аріан. Імператор Феодосій оголосив його оборонцем Православ'я, підпорядкувавши йому Понт, аравійські християнські громади та Єрусалим, але Григорій дійшов висновку, що "переміна місця до Бога не наближає".
Григорій Нісський був схильним до філософських роздумів, здобувши завдяки цьому славу хитромудрого алего-риста. Як і його вчитель Оріген, він вдавався до алегоричного трактування Святого Письма: коментував "Пісню над піснями" як алегорію любові людської душі до Бога, пояснював Псалтир як "сходинки духу", вбачав у Книзі Еккле-зіаста рух від чуттєвого світу до духовного. Писав також догматичні твори, в яких спростовував єресіархів (засновників єретичних течій) Євномія, Авлалія, Аполлінарія та ін. Новим словом на той час стали його есхатологічні (присвячені проблемі кінця світу) твори про душу й воскресіння, про місце передчасно померлих немовлят у загробному світі. Його перу належить також аскетична ідея "життя за Богом", 26 листів і популяризаторські проповіді.
Важливим є трактат "Проти вчення про долю" — полеміка з язичницьким уявленням про фатум (доля — сила, що начебто визначає життєвий шлях людини). Особливий інтерес викликають витримані в дусі платонізму космологічні (про будову Всесвіту) твори Григорія Нісського, в яких він стверджував, що світ, створений Божим словом, за шість днів творіння вже впорядкувався за законами природи, без участі Бога (розвиток думок "Шестоднева" св. Василія). "Стиль Григорія більш важкий і скутий, ніж стиль інших учасників Каппадокійського гуртка; вільне риторичне володіння словом було для нього не таким органічним, як для Василія або Григорія Назіанзіна. Але в тексті суто філософського змісту його мова стає емоційною та виразною, так що навіть найбільш абстрактні думки подаються з пластичною наочністю".
Останнім видатним представником патристики IV ст. у Візантії був Іоанн Златоуст. Він навчався риторики у відомого язичницького ритора Ліванія, який потім жалкував, що християни "переманили" учня. Від Ліванія він запозичив блискучі прийоми софістичної гри словом. Потім Іоанн жив аскетом у Сирії, віддавшися самоспогляданню, був архієпископом Константинополя, але заслужив ненависть імператриці своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер.
Іоанн Златоуст втілив у собі розквіт риторичної прози нового (проповідницького) типу, який утверджувався разом з християнством у ІУст. Він був неперевершеним проповідником і літератором тієї пори. В екзегетичних творах витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем. У листах (відомо 240) він уважний і щирий, у полемічних ситуаціях — патетично суворий. До наших днів дійшло понад дві тисячі списків його творів. Його промовам властива глибока зануреність у повсякденні проблеми — водночас він умів трактувати їх з найбільшої духовної висоти. Під час народного бунту проти підвищення податків він виголосив до 20 гомілій. Його промови — зразок християнської риторики, побудовані у формі моралізаторських міркувань на біблійні теми.
Неабияку увагу приділяв Іоанн Златоуст внутрішнім протиріччям людини, складності її натури. Розмірковуючи про царя Давида, який був особою складною, нестриманою, автор передусім зважає на його здатність до покаяння: "Отож ми, як я сказав, мусимо шукати пустельного життя не лише в якихось місцях, а й у самій своїй волі, і найперше — душу свою вести до самої ніким не населеної пустелі. При такому настрої і блаженний Давид, який жив у місті, керував царством і був навантажений безліччю клопотів, був огорнутий любов'ю Христовою більше, ніж ті, що живуть у пустелях. Таких сліз, зітхань і ридань вдень і вночі навряд чи хто побачить у будь-кого з тих, хто нині розіп'явся (для світу), якщо такий справді знайдеться"1.
Посівши кафедру Константинопольського архієпископа, Іоанн Златоуст змінює манеру своїх промов: від аттичної, з античних часів уславленої строгості, переходить до пишноти, яскравого змалювання людських пристрастей:
"Завжди, а тепер особливо, пора сказати: "Суєта суєт і все суєта". Де тепер ти, світла одежо консула? Де блиск світильників? Де рукоплескания, хороводи, бенкети і святкування? Де вінки та прикраси? Де ви, галасливі зустрічі в місті, привітання на іподромі і підлабузливі слова глядачів?
Усе минулося. Вітер зірвав листя, оголив перед нами дерево і струсив ним до кореня".
Іоанн Златоуст писав дуже багато, "на ходу", філігран-но відгранюючи свої слова. Він був ідеалом провідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі також і в Україні.
Цікаві екзегетичні гомілії (тлумачення Біблії) Іоанна Златоуста, створені під час імпровізованих виступів і занотовані скорописцями. Це — жива невимушена бесіда. Водночас у них виразно вимальовується висока вченість, увага до історико-філологічних питань, що було властиво антіо-хійській філософсько-риторичній школі. Особливо уважним був Іоанн Златоуст до відомостей про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, до його мовної структури. Проте він уникав антіохійського буквалізму, вдаючися до вільного алегоричного тлумачення тих місць Писання, які важко було трактувати буквально. Його тлумачення не просто коментар, але й повчання. Вони насичені цитатами з Біблії не тільки грецькою, а й єврейською мовою. Збереглися також догматичні виступи Іоанна Златоуста проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він говорив в основному про любов як головну суть християнської поведінки.
Як гомілет Іоанн Златоуст навчає:
1) обирати тему з Писання;
2) обмірковувати її виклад, особливо зважаючи на чіткість її структури, ясність думки, вишуканість та емоційність слова.
Видатним представником Східної патристики був Псевдо-Ареопагіт (друга половина V ст.). Його творчість спростовує погляд західної культури на Візантію як на "нове варварство": головний наплив ідей якраз ішов спершу зі Сходу, руйнуючи схоластичний лад мислення.
Вчення Псевдо-Аеропагіта є підґрунтям для Західного й Східного Відродження. Руйнуючи раціоналізм і торуючи шлях глибоким суб'єктивно-містичним переживанням, він тлумачив світ як систему символів.
Замикає ряд великих східних патристів Іоанн Дамаскін (VII—VIII ст.). Він був родом із сім'ї міністра-християни-на в мусульманському Дамаску, зазнав чимало поневірянь і закінчив життя ченцем в Єрусалимі. Іоанн Дамаскін використав досягнення східної та західної патристики, організував її в гармонійну систему, якою користувалися також західні схоласти Середньовіччя. Він писав житія, проповіді та гімни; йому приписують три томи дидактичних коментарів до Біблії. У творі "Джерело знання" він остаточно утвердив християнський неоплатонізм (поєднання вчення Платона з християнською релігією). Дамаскін був ще й автором вельми популярного в ті часи роману "Вар-лаам та Іоасаф", написаного за мотивами життя Будди та деяких античних джерел.
Видатним ритором "серединного" періоду візантійської культури був патріарх Константинопольський Фотій (IX ст.). Він здобув репутацію великого ерудита, який збирав твори античної класики та сучасної йому візантійської літератури і пропагував їх серед молоді. Його твір "Міріо-бібліон" ("Безліч книг") чи "Бібліотека", який охопив майже 300 текстів античних і візантійських авторів, є втіленням прагнення автора не лише до оригінальної ідеї, а й до власного стилю.
Вимогливий він і до чужого стилю: "... прочитано твір Феодора Антіохійського "На захист Василія проти Євно-мія", у двадцяти п'яти книгах. За стилем Феодор не відзначається блискучістю, але в думках і доказах вельми густий і щасливо переповнений свідченнями від Писання. Спростовує ж він Євномія майже слово за словом...".
Візантійська риторична думка навіть художні твори використовувала як матеріал для проповіді, зосереджуючись на їх морально-етичній суті. Так, Никифор Хрисоверг (XI ст.) виклав прозою античні байки Езопа, відкинувши
майже всі художні аспекти, зосереджуючись на більш "типових", загальнолюдських ситуаціях.
Пізньовізантійська риторика була вимогливою щодо дотримання законів і правил промови. Наприклад, Михаїл Пселл (XI ст.), блискучий представник світської словесності, не без іронії хвалив ораторів, мова яких "немов насильно скоряє міркуваннями, але не "ллє солодощів у душу" (відгук про Іоанна Італа).
Пселл був автором великого історичного твору "Хронографія", в якому змалював події візантійської історії з 976 по 1077 pp. з непересічною риторичною майстерністю. "Пселл досконало володіє всією риторичною технікою патетичних ефектів та емоцій і майстерно оперує величезним запасом прийомів змалювання — метафор, гіпербол, порівнянь тощо, сміливо вводячи у свій орнамент образи язичницької давнини...Його увагу спрямовано не на подробиці подій, не на перелік та опис військових походів, битв, військ та озброєння, а на драматичні сцени зіткнення характерів"2.
Визнаючи античний досвід, візантійська риторика не без скептицизму ставилася до прийомів античної риторики, щедрої на художнє слово та акторську гру. Так, Михаїл Хоніат (XII—XIII ст.) пише: "Той, хто має нахил до публічності й театральності, стає подібним до мавпи і вчиняє сміхотворне... він раб чужих смаків і, дивись, ще й піде навприсядки, якщо це буде вигідно тим, перед ким він виставляється".
Вона сповідує принципово нові критерії краси, зокрема краси промови, що базується вже не на античній естетиці, а на біблійному понятті духовності та християнському неоплатонізмі. Наприклад, Іоанн Дамаскін писав, що "Божественна краса блищить не якоюсь там фігурою й не красою образу... а спостерігається в невимовному блаженстві відповідно до доброчинності"*.
Однак заклик до спіритуального (духовного) ідеалу та щирості ніяк не заперечував необхідності й літературної майстерності ритора.
Візантійська словесність за своєю ідейною наснаженістю та стилем відрізнялася від художньої літератури, твореної за настановами "Поетики" Арістотеля. Це — типова риторика, утилітарна проза, що відображала інтереси та духовне життя свого часу. Щоправда, в лоні її відбувалися спроби реставрувати на християнському грунті традиції язичницької поезії, оспівуючи єднання Христа та Церкви тощо (єпископ Мефодій, єретик Аполлінарій та ін.). Але цей напрям занепав, а на руїнах античної художньої літератури постала лише риторика.
Візантійська література була прозовою, а не віршовою. Вірші писали або за старовинними античними нормами, або у поєднанні стильових особливостей поезії та прози. Риторика їх "замовчувала" (наприклад, гімни Романа Со-лодкоспівця). Натомість "традиція риторичних шкіл і риторичного теоретизування переживала майже безперервний розквіт..."1.
Візантійська риторика базувалася на античному літературному досвіді, тобто на теорії прози, започаткованій ще Арістотелем. "Для того, щоб описувати, аналізувати й оцінювати твір, візантійська риторична теорія мусила для початку знайти для нього місце в одній з рубрик запозиченої в античності формально-жанрової номенклатури".
Так, у стилі Григорія Богослова визначали періоди, анапести, гекзаметри тощо.
Грунтуючися на таких фундаментальних поняттях, як, наприклад, протогімнасма — типи найпростіших форм (хрія [міркування], ствердження, похвала, ганьба тощо), статус — ситуація, в якій опинився оратор, ідея — повне втілення змісту стилю (ясність, чистота, висота, величавість тощо); вона також успадкувала й античне вчення прб структуру твору (вступ, виклад, висновки).
Згодом візантійська риторика починає тяжіти до більш точної, навіть здрібненої класифікації типів риторичного слова. Скажімо, в античні часи Деметрій Фалернський (IV—III ст. до н. е.) виділяв 21 тип епістолярного красномовства, а пізньовізантійські ритори — вже 113.
Проте візантійський ритор зовсім не шанував лише літературно вишукані промови. Він високо цінував силу й органічність стилю оратора. Особливості такого стилю виражала категорія "шорсткість" — свідома грубуватість. Наприклад, Діонисій Галікарнаський у трактаті "Про з'єднання слів" так охарактеризував цей стиль:
"... строга побудова має ось який характер. Хоче вона, аби слова утверджувалися міцно, стояли міцно, щоб кожне було видно здалеку і щоб фрагменти мови відокремлювалися один від одного помітними паузами. Зіткнення шорсткуваті й немилі для слуху вона допускає часто й ставиться до них байдуже: так, коли кладуть стіну з добірного каміння, в основу кладуть каміння неправильної форми й неотесане, дике й необроблене. Вона любить розтягуватися якомога ширше за рахунок великих розгонистих слів; а тіснити себе, короткими складами їй огидно, хіба що з необхідності"*.
Але помилково було б думати, що візантийська риторика замикалася в суцільному формалізмі. Стрижнем її було втілення духовної ідеї, яку належало донести до слухача з максимальною чіткістю та повнотою. Проповідь як жанрова система є провідною у візантійській літературі й риториці. Ця система складалася з трьох типів проповідей, визначених за правилами гомілетики Василія Великого:
1. Проповідь як екзегетика — тлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.
2. Проповідь як напучення — настанова для простого люду.
3. Проповідь богословська — трактування питань віри й застерігання від єретизму.
Візантійські мислителі виробили концепцію світу, сповнену оптимізму та надії, висунули ідеал людини, яка повертає собі першозданну гармонію, знаходить шлях до втраченого раю. За повною абстрактністю літературних текстів і промов простежується бурхлива їх емоційність, що виявлялася в численних полеміках на Вселенських і Помісних Соборах. За багатьма ознаками це ще не була художня література (хоча деякі її представники писали й класичні, з точки зору арістотелевої поетики твори). У духовному житті епохи відбувався синтез біблійної та антично-філософської традиції, окреслювалися контури нового бачення світу, вироблялися нові духовно-естетичні цінності.
Оскільки школа і освіта у Візантії цілковито знаходилися в руках Церкви, можна зауважити, що все сказане стосується й академічного красномовства у візантійському суспільстві.
Не таке вже мале місце займала у Візантії і юридична риторика. Достатньо сказати, що імператор Юстиніан (V ст.) спробував адаптувати до умов своєї імперії римське право ("Кодекс Юстиніана"), і єдина вища школа у Візантії була саме юридична школа. Однак "... після численних переробок, що з'явилися після Юстиніанового Кодексу, у візантійському праві майже нічого не залишилося від римського права". Воно еволюціонувало від римського принципу міжнародності до принципу винятковості Візантії.
А оскільки тут домінувала — навіть інколи і в питаннях віросповідання — воля імператора та його апарату, то дух вільного дебатування в суді досить скоро поступився млявому й пишнословному обстоюванню заздалегідь вирішених питань.
Політичне красномовство у Візантії було пригнічене тими ж обставинами, що спричинилися до розквіту всілякого панегіризму й лукавої гри словами та підтекстом. Сусідні народи обурювало криводушшя візантійців, що взяли за правило розставляти витончені приховані словесні пастки у текстах міждержавних угод. Зокрема, учасники III хрестового походу, що обрушився на Константинополь, західні лицарі, мотивували свій напад на християнську державу саме цим візантійським лукавством.
Внутрішній цензор" завжди автоматично спрацьовував, коли візантійський красномовець починав говорити про щось пов'язане з імператорським домом:
"Тут на колонні стоїть статуя імператриці Феодори. Цю статую поставило їй місто на подяку за створення залу [в лазнях Аркади']. Статуя дуже красива, але поступається красою самій імператриці, бо людському мистецтву, хай то буде словесний вираз, або наслідування у статуї, неможливо передати чари її краси. Колонна — пурпурного кольору, і тим, навіть перш ніж зображення,.показує, що несе на собі статую імператриці" (Прокопти Кесарій-ський. "Про будівлі").
Побутове красномовство у Візантії, подібно, було на високому рівні розвитку й виглядало достатньо невимуше-но, якщо взяти, наприклад, до уваги насичені духом народної сатири епіграми Христофора Мітіленського. Ось зразок його творчості (у вільному прозаїчному переказі):
"Мовлять — люди кажуть всяке, але, здається, що й в тому є правда, — чесний отче, що ти немовби вкрай щасливий, коли продавець пропонує тобі досточтимі останки святителя; що ти заповнив ними всі свої скрині і часто їх відчиняєш — аби похизуватися перед друзями руками святого Прокопія (дюжина), литками Феодора (як порахувати, так сім), Несторовими щелепами — десятки зо два, а з ними вісім щелеп Георгія".
А загалом, слід пам'ятати слова Михаїла Пселла, що прекрасно характеризують ставлення візантійців до красномовства: "Блискучі слова змивають бруд з душі й передають їй чисту та повітряну природу".
Ключові слова:протогімнасма, хрія, ствердження, похвала, ганьба,
статус, ідея, шорсткість.
§ 3. Риторика середньовічного Заходу
Руйнування Риму та його цивілізації північними племенами, прагнення германських імператорів відновити Священну Римську імперію на зразок тієї, яка існувала в язичницькі часи, занепад моралі й духовне та матеріальне зубожіння населення не стимулювали високої культури проповідників. Та й Старий Завіт, перекладений латиною, Західна Церква тоді забороняла читати мирянам, побоюючись, що вони неправильно зрозуміють його зміст. Побоюючись єресей, римська курія стала видавати "Індекс заборонених книг". Церковне роз'єднання Заходу та Сходу (1054 р.) дуже послабило Церкву.
* * *
У VII—XIII ст. західна гомілетика перебувала у стані занепаду. Заслуговують на увагу хіба що збірки вибраних проповідей (гомгліаріг) Отців Церкви (Амвросія, Августина, Григорія Двоєслова, Василія Великого, Іоанна Златоуста). Ці збірки зберігалися в церквах; священики, які самі мало що могли й наважувалися сказати, буквально читали з них проповіді. Власне, тієї пори в західній гомілетиці практично нічого нового не з'явилося, хоча назвати кількох обдарованих проповідників можна (Алан Агльський, Берпгольд Конспганський, Туго Сен-Вікпгорський, П'єр Абеляр, Бонавентура).
Водночас це не означає, що проповідь середньовічного Заходу не розвивалася. Вона була не тільки однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, вона створювалася латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську тощо. Понад тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у XIII—XVI ст. з'явилися посібники (ars predicandi), в яких простежується прагнення повернутися до античних (ціцеронових) традицій. Оскільки певний час західноєвропейська проповідь намагалася уникати античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, то справа не в майстерності — він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб'єктивним твором, а ко-
ментарем до Писання; отож, апарат античної риторики "не с
працьовував"1.
Наприкінці XI ст. Алан Ліллський видав трактат "De arte praedicatoria" ("Про мистецтво виголошення"), в якому розписано матеріал за темами, потім подано коротку характеристику складу слухачів (лицарі, викладачі, судді, князі, прелати, ченці, вдови, діви тощо). Автор піклується і про стрункість побудови твору?.
Видатним гомілетом Заходу був Бернард Клервоський (1091—1153) — аскет за поглядами і вчинками. Він, наприклад, наказав забрати всі прикраси з церков м. Мілану (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негативним ставленням до розкоші й пишнот у богослужінні. Але, як не парадоксально, саме у своєму красномовстві Бернард Клервоський вражає пишнотою стилю:
"Ми, що пішли геть від людей, що ради Христа покинули все, що в світі манить і блищить, що для ока світле, для слуху миле, все ароматне, солодко-приємне, на дотик ніжне, — всі насолоди плоті відкинули ми, мов грязюку, аби досягнути Христа..."3.
Бернард Клервоський боровся проти зайвих, на його думку, прикрас у церквах:
"Зображають святого чи святу якомога краще, і вважають їх святими тим більше, чим більше накладено фарб... І до того ж поміщають у церкві не вінці, вбрані коштовностями, а цілі колеса, унизані лампадами, що не менш ніж лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість панікадил височать перед очима нашими якісь дерева, створені дивною майстерністю художника з тяжкої міді, що блищить коштовностями..."4.
Але коли в пору Високого Середньовіччя (XII— XIII ст.) Римська Церква досягла в західному світі статусу культурного координатора молодих національних держав, намітилося деяке піднесення культури проповіді. Красно-
1 Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. - С. 97-100.
2 Там само. — С. 99.
3 История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 4 т. — М., 1962. — Т. 1. - С. 281-282.
4 Там само.
мовство надихає, наприклад, на хрестові походи (Петро Пустельник). Після утвердження вчення Фоми Аквінсько-го (XIII ст.) в ролі офіційної філософії Римської Церкви встановився погляд на можливість осягнення істини "подвійним" шляхом — релігійним та науковим. Незабаром Західна Європа покрилася мережею університетів, в яких серед семи мистецтв знаходить своє місце й риторика.
Коли в XII—XIII ст. латиною було перекладено "Риторику" Арістотеля, в якій детально проаналізовано сприйняття слухача, це органічно зміцнило християнську тезу відносно того, що важливе не стільки мистецтво ритора, скільки сприйн
яття, результат промови.
Починаючи з XIII ст., з появою в Західній Європі університетів, проповіді складали та виголошували в освіченому середовищі, їхній композиції та майстерності оратора приділяли все більше уваги. Новий погляд відобразився в університетських проповідях, більш досконалих за композицією. Стали з'являтися підручники з гомілетики (artis prasdicandi). Так, у 1200 р. Александр Ешбі (Оксфорд) зазначає у своему підручнику, що проповідь має базуватися на розумінні, прихильності, увазі слухача, і складатися зі вступу, "розподілу", доказів і висновків.
Згодом Фома Сольсберійський (1210 р.) у підручнику, що претендував на узагальнення риторичних знань і досвіду ("Summa de arte praedicandi"), додає, що виступ має поділятися на шість частин:
молитва про Божу допомогу;
вступ до теми;
формулювання теми;
розподіл теми;
розробка виділених частин;
висновки.
Щодо необхідності детальніше розробляти "основну частину" твердив Річард Тетфордський (1245 p.), пропонуючи вісім її "модусів" (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох алегоричних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, ужиток етимологічних пояснень — зі сфери походження певних слів).
А в XIV ст. усі ці настанови зміщуються, за словами М. Гаспарова, у "фантастично строкатий, але практично досить зручний" ряд1.
Проповідь "університетська" ("тематична") потіснила стару проповідь-гомілію, орієнтовану на простолюдина.
Проповідь у Західній Європі "була найбільш масовим жанром середньовічної літератури; вона стояла найближче до народного життя, і в ній була можливість виголошувати події конкретної дійсності. Проте це не так: проповідь несподівано міцно трималася за свої стародавні зразки. Крім того, існувала значна відмінність між проповіддю латинською мовою, зверненою до вузького кола духовенства (братії монастиря або капітулу церкви), і проповіддю народною мовою, зверненою до мирян; записували, як правило, лише проповіді першого типу з більш абстрактним змістом. Проте життя проникало і в проповідницьку літературу, тільки не з дидактичного, а з розважального боку: аби зацікавити слухачів, проповідник мусив використовувати як приклад житійні епізоди, оповідання про чудеса, а також притчі, що мали будь-який зміст, аби тільки вони були підставою для моральних висновків чи алегоричних тлумачень" (далі згадуються збірки типу "Учительна книга клірика" та ін.); спочатку таку установку засуджували, але з XIII ст. в діяльності францисканців і домініканців цей підхід було узаконено2.
Однак середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розвивалися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити й переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви. Цей процес починався непомітно, але тривав довго, і увінчався визнанням риторики як панівної наукової дисципліни, що посіла помітне місце в університетських програмах.
Зокрема юридичне красномовство Заходу в цю пору починає помалу підноситися. Протягом XI—XII ст. формуються юридичні центри в найбільших містах Європи.
1 Щодо його дуже складної системи див.: Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 101— 102.
2 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 507.
Невідомий автор складає в південній Франції юридичний трактат з римського права, названий "Витяг [з] Петра", з примітками між рядками і на полях. Вже не буква, а дух права починають розглядатися допитливими глосаторами (тлумачами). Виникають навіть школи, що змагаються між собою — Болонська та Равенська1.
І церковне, і юридичне красномовство розвивалися в річищі академічної схоластики, яка була замкнена в межах релігійної ортодоксії і яку прийнято ганьбити за пристрасть до абстрактних логічних моделей ("Скільки анго-лів може вміститися на кінчику голки?" "Чи може Бог створити такий камінь, який сам не зможе підняти?" то»-що). Та не будемо забувати, що ця схоластика культивувала призабуту від часів софістів діалектичну гру поняттями: "великою пошаною користуються "діалектика"! силогістичний метод міркування; в цілому схоластам притаманні копирсання в дрібницях і любов до диспутів, а не містицизм" 2.
Без схоластичної університетської риторики не було б академічного красномовства секуляризованої епохи -*• скажімо, лекцій Гегеля.
Про характер побутового гострого слівця західноєврот пейського Середньовіччя можна створити уявлення на основі того, що зафіксувала народна література цих часів, наприклад жанри фабльо (Франція).
Ось фабльо "Заповіт осла", в якому їдко висміюються ті, хто
за гроші навіть осла поховає в освященній землі:
Не страшне тому покарання, Хто з грішми на суд прийшов: Християнином став осел, За гріх свій щедро заплативши3.
"Алегоричне середньовічне зображення Пані Риторики не залишало сумнівів в її неземній красі та всемогутності. Дама сиділа на пишному троні, як Regina Artium (Богиня Мистецтва), одягнена в сліпучу одежу, на якій було витка-
1 Жоль К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 124 —
125.
2 Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 452.
3 Зарубежная литература средних веков. — М., 1974, — С. 311.
но мовні фігури. З уст її росла яіягя, яка символізувала ornatus, або красу мови, причому не красу мови цієї окремої Дами, а красу мови взагалі.
Окрім лілії, як доповнення до неї, виростав з тих само уст і меч, що мав своє символічне завдання: слугувати наочним виразом найбільш разючої зброї людства — persua-sio, мистецтво переконувати. По обидва боки від цієї краси розташовано було найбільших ораторів і поетів минулого на чолі з Ціцероном і Віргілієм, причому більш Ціцероном, ніж Віргілієм"1.
Символи лілії та меча — традиційні символи Церкви. Меч, що "росте з уст" — атрибут Христа Другого Пришестя (див. Апокаліпсис); лілія — древній символ Богоматері (який утримався в Східній Церкві і втратився в Західній). Але тут ці символи вжито в іншому значенні: меч означає "слово практичне, риторичне", лілія — "слово поетичне", "правду та поезію". Західноєвропейське середньовіччя підпорядковує риториці не тільки утилітарне слово, а й поезію, наслідуючи пізньолатинську традицію останніх століть існування Західної Римської імперії. Ця тенденція завжди мала своїх прибічників. І навіть нині, після неодноразових спроб розмежувати риторичне та поетичне слово, побутують теорії (здебільшого в лінгвістиці), що продовжують розглядати мовну діяльність як єдиний потік, а поетику та риторику як єдине ціле.
Поезії в цьому співвідношенні не надається особливих переваг.
Е. Клюев, автор найновішого посібника з риторики зазначає, що на згаданому малюнку Віргілія відсунуто на задній план порівняно з Ціцероном, оскільки поезія "є лише одна з форм красномовства, а не красномовство як таке"2.
Іншими словами, установка середньовічної писемності на "практичне" значення тексту, зумовлена передусім суто релігійним, а потім вже й чисто прагматичним підходом, відіграла основну роль у майбутніх філологічних теоріях.
Ключові слова:
гоміліарії, університетська (тематична) проповідь,
частини промови, модуси промови, глоса, глосатор,
схоластика.
Практичне заняття 6
Ораторство у Візантії та в Західній Європі
в епоху Середньовіччя
1. Чому середньовічна культура в Європі формується в лоні Церкви? Як це позначилося на розвитку риторики?
2. Що таке гомілетика? Гомілія? Гомілет?
3. Що таке патристика? У чому її відмінність від апологетики?
4. Як розглядалося питання про натхненність проповіді (присутність Духа Святого) в ранньому християнстві (Орі-ген, Августин та ін.)? У чому полягає особливість теорії риторики за Августином?
5. Що таке казуїстика (у найдавнішому значенні)? Яку роль у розвитку риторики вона відіграла?
6. Які чинники позначилися на особливостях розвитку візантійської риторики? Які ідеї обстоювали оборонці ортодоксії у Візантії?
7. Яким був внесок в риторику учасників Каппадокій-ського гуртка?
8. Яке значення для європейської культури загалом й риторики зокрема, мала творчість Псевдо-Ареопагіта, Іоанна Дамаскіна?
9. Що являла собою латинська (університетська) проповідь? Чим вона відрізняється від проповіді народною мовою?
10. Які принципи побудови проповіді висували автори західноєвропейських середньовічних підручників з гомілетики?
1 Клюев Е. В. Риторика (Инвестиция. Диспозиция. Элокуция). — М., 1999. — С. 3.
2 Там само.
Література Основна
1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. Львів, 2001. — С. 49 — 77.
2. Михалъская А. К. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998. — С. 148—153.
3. Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. — С. 57—64.
4. Шенберг В. А., Савкова 3. В. Риторика. — СПб., 1997. — С. 39—52.
Додаткова
1. Абрамович С. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. - С. 41-85
2. Аверкий (Таушев), архиепископ. Семь Вселенских соборов. — М. — СПб., 1996.
3. Амфитеатров Я. Чтение о церковной словесности, или гомилетика. — Ч. I, П. — К., 1846.
4. Антология мировой философии: В 2 т. — М., 1969.
5. Барсов Н. Гомилетика // Брокгауз Ф., Ефрон И. Энциклопедический словарь. — Т. 9. — С. 161.
6. Памятники византийской литературы IV—IX веков. — М., 1968. — 356 с.
7. Памятники византийской литературы IX—XIV веков. — М., 1969. — 464 с.
8. Раннехристианские церковные писатели: Антология. — Брюссель, 1964.
9. Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 323—513
§ 4. Риторика Київської Русі
Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. Але відомо, що і в ту пору йому приділяли увагу. Це мало глибинні корені. Ще Геродот писав про "скіфів-землеробів", що вони всі виголошували біля царського вогнища присягу цареві, й в цьому акті поєдналися установки на політичне та юридичне красномовство.
З виділенням слов'янства як такого з індоєвропейської спільноти, в найдавніших фольклорних творах фіксуються промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів і власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство: в процесі княжого суду можна бу-
до й звинувачувати, й оборонятися словом. Щоправда, якщо довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (так званий "божий суд" — вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).
А ось відомостей про релігійне красномовство язичницької Русі до наших днів не дійшло, хоча, за свідченнями старовинних істориків, волхви-жерці язичницьких культів мали сильний вплив на князів. Проте чи не перший зразок релігійного красномовства, зафіксованого в літературній пам'ятці, — слово князя Володимира після хрещення киян:
"Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на нові люди Свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали землі християнські, і утверди в них віру правдиву і незмінную. (А) мені поможи, Господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на Тебе і на Твою силу, одолів я підступи його"1.
Стилізованість мови князя під церковну книжність може бути й плодом літературної культури більш пізнього літописця, але безсумнівно, що Володимир не мовчав після церемонії хрещення й сказане ним було саме релігійним словом. Християнство глибоко змінило натуру колись схильного до свавільності князя. Характерно, що прийнятий Володимиром після хрещення Русі юридичний кодекс містив заборону смертної кари, в той час, коли язичницька Русь широко культивувала навіть людські жертвоприношення.
Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим більше — до втілення її в літературі та мистецтві. Культурна робота в її сучасних формах одразу ж почалася в Україні як утвердження християнської ідеї, що наклало відбиток на весь -духовний склад українського народу та його культуру.
Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя розглядали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, насправді ж вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн з прийняттям християнства і, аж до
Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 49.
5 2—129
татарської навали, була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній німецький історик Адам Бременський вважав його суперником Константинополя.
Саме слов'янський переклад
Біблії став помітною віхою у розвитку риторичного мистецтва України—Русі. А оскільки й майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровим своїм складом переважно була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов'ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена та розгалужена система ораторських жанрів і розгалужена теорія риторики.
Про особливості риторичного стилю йдеться вже в "Ізборниках" Святослава (1073 p., 1076 p.). Риторична проза, орієнтація на практичні цілі панують в літературному та громадському житті Київської Русі.
Характерно, що аж до XVI ст. українська література не використовувала навіть віршових форм, органічно пристосованих для художньо-поетичних цілей. Біблію, щоправда, перекладали довго — від часів святих Кирила та Мефодія аж до пори Острозької школи (XVI ст.). Але основні її частини відомі були вже в Київській Русі, й вони послужили головною опорою для становлення давньоукраїнського красномовства. Особливо популярними в ті часи були Псалми, Притчі та Премудрість Соломонова, а також апраскосні (богослужебні) варіанти Євангелій протягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та низка житій святих, твори на історичні та наукові теми. Наприкінці XII ст. з'явилася навіть популярна хрестоматія "Пчела", що містила настанови та афоризми — переважно зі Святого Письма, патристики, але почасти й з античних творів (на основі грецьких антологій подібного типу).
Ось зразок риторики "Пчелы": "Волкъ, видевъ пастуха, едущи чюжи овци отаи в куче, и рече: о колика бысте голкы [гвалту] составили, оже быхъ то азъ сотворилъ?"1
Дослідники виділяють у риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основних піджанри: дидактичний (повчальний) і панегіричний (урочистий)2.
Проте слід зазначити, що в Київську пору всяка промова (про'повідь, повчання, похвала тощо), по суті, називалася словом.
Політичне красномовство київського періоду, очевидно, набуло значного розвитку. У найвидатнішій пам'ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою "Повісті тимчасових літ", — імітовано промови давніх державних діячів, що, очевидно, написано не стільки літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Нестор доніс до нас, наприклад, слово Ярослава Мудрого до своїх синів, що було його заповітом: "Й будете мирно живуще; аще яи будете ненавидно живуще, в распряхъ... то погибнете сами, и погубите землю отець своихъ и дедъ своихъ, юже налезоша трудомъ своимъ великымъ"3.
Завдяки Нестору, можна зробити висновок не лише про пафос слова, а й про важливі особливості тогочасного красномовства.
Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Водночас "словом" стали називати й церковну проповідь. Згодом назве "словом" свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевра — "Слова про Ігорів похід".
Переважало в християнизованій Київській Русі, як і всюди в середньовічному християнськ
ому світі, релігійне красномовство. Риторичний за своєю природою й жанр житія святого (агіографія), хоча йому притаманні елемен-
Цит. за: Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956.-С. 44.
Черторицкая Т. В, Ораторское искусство Древней Руси // Красноречие Древней Руси (XI—XVII вв.). — М., 1987. — С. 8.
Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 23.
ти наївної художності. Але основна задача житія, яке Ю. Лотман назвав "масовою літературою середньовіччя" — повчати, давати приклад достойного, освяченого життя. Перше з власне українських житій — житіє князів Бориса і Гліба (XI ст.). Один з варіантів написаний згадуваним уже літописцем Нестором, будується не в останню чергу на виразних можливостях "слова". Так, христолюбивий св. Гліб, який просить убивців, посланих братом Свя-тополком, пошкодувати його юність, промовляє: "Не пожьнете мене от жития не созърела, не пожьнете класа, не уже созъревша, но млеко безълобия носяща"1.
Відомі також видатні оратори Київської Русі, наприклад: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж були вихідцями з нього.
"Слово про Закон та Благодать" митрополита Іларіона.
Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. У "Слові" його з великою патетикою стверджується, що слов'яни "за благодаттю" отримали світло віри, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо "благодать" є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейові. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агарі, що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й пані своїй.
Стиль Іларіона — глибоко патетичний:
"B*fepa бо благодатна по всей земли распростреся, и до нашего языка русскаго дойде, и законное езеро пресыше, евангельскый же источникъ наводився, и всю землю по-крывъ, и до насъ проліявся. Се бо уже и мы съ всЬми христіанами славимъ Святую Троицу, а Іюдея млъчитъ .2
Особливо ж благоговійно згадує він князя Володимира, до якого звертається з величезною пошаною та ліричним, живим почуттям:
"Встани, о честная главо, от гроба твоего, встани, отряси сонъ! Неси бо умерлъ, но спиши до общаго всЬм встания. Встани, неси умерлъ, несть бо ти А'Ьпо умерти,
Хрестоматия по древней русской литературе. — С. 47. 2 Там само. — С. 32.
веровавшу въ Христа, живота всему миру. Отряси сонъ, взведи очи, да видиши, какоя тя ч*Ьсти Господь тамо спо-добивъ и на земли не безпамятна оставилъ сыномъ твоимъ. Встани, виждь чадо свое Георгия [Ярослава Мудрого, чиє ... християнське ім'я було Георгій], виждь утробу свою, виждь милаго своего, виждь, егоже изведе от чреслъ тво-ихъ, виждь красящего столъ земля твоей, и возрадуйся, възвеселися"1.
"Послання до пресвітера Фоми" Климента Смолятича. Літопис іменує наступного митрополита з киян, Климента Смолятича, книжником і філософом, якого ще на нашій землі не було. Послання стало відповіддю на нарікання Фоми, що Климент у своїх творах спирається більше на грецьких філософів Платона й Арістотеля, на поета Гоме-ра, ніж на Отців Церкви. У відповідь Климент, посилаючись на досвід найвидатніших риторів Візантії, обгрунтував необхідність алегорично-символічного витлумачення і Біблії, і природи. Власне, текст до нас дійшов у "тлумаченні" якогось іншого ченця — Афанасія, але й у такому вигляді він свідчить про висоту риторичної культури Київської Русі, про вміння "пытати потонку" Святе Письмо.
"Слово" Кирила Туровського. Народжений у сусідньому з Київським Туровському князівстві, Кирило став тут єпископом, і славу мав велику. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також у болгар і сербів.
Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і виразним стилем.
Так, у "Слові на Антипасху" (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно обігрує весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духовному розкріпаченню людей у християнстві:
"НьнгЬ солнце красуяся к высотЬ въсходитъ и радуюся землю огр*Ьваетъ, взиде бо намь отъ гроба праведное солнце Христосъ и вся верующая ему спасаетъ. Ныня лу-
1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 33.
на, сь вышняго сьсту пивши степени, болшему светилу честь подаваетъ: уже бо ветьхый законъ, по писанію, с суботами преста и пророки, Христову закону сь неделею честь подаетъ. Ныня зима греховная покаян!емъ престала есть и ледь нев*Ьрія богоразуменіемь растаяся; зима бо у язычьского кумирослуженія апостольскимъ учешемъ и Христовою B*kpoio престала есть, ледъ же фомина нев'Ьрія показашемъ Христовъ ребръ растаяся"1.
"Повчання" Володимира Мономаха. Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) "Повчання" до своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід і непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, рівно як і богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей у засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю:
"Всего же паче убогыхъ не забывайте, но елико могуще по сил'Ь кормите, и придавайте сиротЬ, и вдовицю справдите сами, а не вдавайте силнымъ погубити человека. Ни права ни крива не убивайте, ни повелевайте убити его, аще будетъ повиненъ смерти; а душа не погубляйте ника-коя же хрестьяны"2.
"Слово про Ігорів похід" — найвидатніша літературна пам'ятка часів Київської Русі, що відображає й реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. "Слово..." водночас і риторика, і дидактичне повчання всякому властителю, як це мало місце вже в Біблії та заперечення того "епічного буйства", що характеризує богатирів язичницького типу (наприклад, Василя Буслаєва з давньоруської билини, що не вірить "ні в чох, ні в сон, ні в пташиний грай"). "Слово..." є блискучим зразком дидактичного твору, де
використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язичницьких образів та імен
1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 61.
2 Там само. — С. 37.
богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру (порівняйте, наприклад, настанови Василія Великого вивчати язичницьку мудрість). Але основний пафос цього твору в тому, що автор закликає до поміркованості й миру.
Стиль "Слова..." близький до народної творчості:
"На Немиз*Ь снопы стелють головами, молотять чепи харалужными, на Toirfc животь кладуть, віють душу от тЬла... Немиз-Ь кровави брезе не бологомъ бяхуть посЬя-ни, пос-Ьяни костьми руских сыновъ"1.
Як відзначав Н. Гудзій, "тут звертає на себе увагу звичне і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розташування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються римуючими, точніше — ассоніюючими дієсловами, також часті у "Слові...":
"Всеславъ князь людемъ судяше, княземъ грады рядя-ше, а сам въ ночь вл'Ькомъ рыскаше..."2.
Після татаро-монгольської навали в XIII ст. загинули у вогні книги. Історичні долі східних слов'ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія — північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї і формуючи за безпосередньої участі монголів тиранічну монархію3.
Правобережна Україна й, згодом, Галичина потрапили до складу Польсько-Литовської держави, Речі Посполитої, де українська культура зазнала неймовірних утисків. Спершу, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в на-пів'язичницькім краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ'я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядві-гою Литву було окатоличено, православну українську культуру почали витісняти. Усе це призвело до визвольної війни Богдана Хмельницького.
1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 73.
2 Гудзий Н. К. Зазн. праця. — С. 134—135.
Про це, причому з певним ентузіазмом, говорив російський історик XX ст. А. Гумільов у книзі "Древняя Русь и великая степь" (М., 1989).
Церковне красномовство київського гатунку довго тримало свій високий рівень. Одним з найяскравіших його прикладів є "слова" епіскопа Серапіона Володимирського, виголошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м. Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики.
Знамення майбутніх нещасть — сонячне й місячне затемнення, що були в Києві 1230 p., — голод та війну Серапіон пояснює як кару Божу за гріхи, закликаючи до покаяння:
"Разрушены божественныя церкви; осквернени быша сосуди священний; потоптана быша святая; святители ме-чю во ядь быша; плоти преподобныхъ мнихъ птицамъ сІгЬдь повержени быша; кровь и отецъ и братия наша, аки вода многа, землю напои; князии нашихъ воеводъ крепость ищезе; храбрия наша страха напольншеся, б'Ьжаша..."1.
Як підкреслив М. Гудзій, проповідник тут спирається часом на ритмічну організацію мови:
"землю нашу пусту створиша,
и грады наши плениша,
и церкви святыя разориша,
отьца и братію нашу избиша,
матери наши и сестры наши в поруганье быша..."2.
Неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова.
Монгольська руйнація культури не була тотальною, оскільки монголи прагнули більше налякати підкорені ними народи, ніж знищити, до того ж, в ті часи серед монголів було чимало християн-несторіан (єресь, що вийшла з Візантії й поширилася в кочових середовищах Азії). Більш того, монголи не брали податків з монастирів і церковних
1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 164.
2 Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956. — С. 196.
земель, і тоді стали люде оддавати і записувати на монастирі свої землі і своє добро, через що монастирі дуже забагатіли й розмножилися"1.
Природно, що давньокиївська культура багато що запозичує з візантійської, в тому числі й засади риторики та гомілетики. Як справедливо зазначав М. Грушевський: "Се було якраз тоді, як культивована західно-римською культурою Німеччина підбивала своїм політичним і культурним впливом західну Слов'янщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східного Риму — Візантії. Се було зовсім природно — Візантія була близша географічне, а культура її — і духовна, і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря"2.
В основному Київська Русь запозичує у Візантії прийоми духовного красномовства, причому "азіаністського", біблієзованого типу, й навіть, як ми бачили, князівські промови та настанови в старих книжках передано тим стилем.
Ключові слова: слово, житіє (агіографія).
Практичне заняття 7 Риторика в Київській Русі
1. Чи є якісь відомості про існування красномовства у східних слов'ян в язичницький період?
2. Охарактеризуйте роль християнства у формуванні культури європейського типу в Україні-Русі. Якою тут була роль Візантії?
3. Які два типи риторичних творів у літературі Київської Русі виділяють дослідники?
4. Що ви можете сказати про жанр "слова" та його функцію в літературі київського часу?
5. У чому полягає риторична природа жанру "житія"?
6. Охарактеризуйте найбільш визначні пам'ятки дидактичної літератури Київської Русі та їхню роль у становленні красномовства.
1 Аркас М. Історія України-Русі. — К., 1908. — С. 92.
2 Гругиевсъкий М. Історія України-Русі. — К., 1991. — Т. 1. — До початку XI віка. — С. 528.
7. Назвіть імена найбільш видатних риторів київського періоду та їхні основні твори.
8. Як сполучаються риторичні та поетичні моменти в "Слові про Ігорів похід"?
Завдання до практичного заняття 7
Напишіть промову в жанрі давньоруського "слова" на тему: "Слово про вічні цінності духу".
Література Основна
1. Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. — С. 86—91.
2. Грушевський М. Історія України-Русі. — К., 1991. — Т.1. — До початку XI віка. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 522—538.
Додаткова
1. Булахов М. Г. "Слово о полку Игореве" в литературе, искусстве, науке. — Минск, 1989.
2. Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956.
§ 5. Риторика Корану
У VII ст. відбувається пасіонарний спалах, піднесення арабського народу. Виникає нова релігія — іслам. На ісламських нормах базується культура народів Сходу (й не тільки Сходу). Це є підставою для твердження про регіон арабо-мусульманської культури, який відіграє помітну роль у сьогоднішн