Зміни в західноєвропейській риториці нового часу

В епоху Відродження європейське суспільство переживає духовну кризу і поривається до оновлення. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні середньовічно-церковні основи світогляду. Погляд європейця знову з надією звертається до греко-римської античності. Наука, філософія, політика намагаються звільнитися від церковного впливу. Одним з провідних напрямів думки стає гуманізм (від лат. homo — людина), який ставить у центр Всесвіту вже не Бога, а людину. Культура починає поволі підпорядковуватися суто світським інтересам.

Розвиток законодавства, усвідомлення особистістю своїх прав і необхідності відстоювати їх дало нове життя судовому красномовству. Традиційним було затвердження напам'ять численних текстів законів і коментарів, цитування і коментування їх. Варто навести настанову студентові-юристу епохи Ренесансу, подану у романі Ф. Рабле "Гар-гантюа та Пантагрюель":

"Затверди напам'ять прекрасні тексти громадянського права і виклади мені їх з тлумаченнями".

Від епохи Ренесансу право починають розуміти як особливий фактор культури. Спостерігається вихід за межі понять традиційного римського права, адаптованого думкою Середньовіччя; виникає ідея права природного, яка стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин. Прагне відділити юридичне рішення від догми та формули юрист-гуманіст Куяцій (XVI ст.). Особливо значну роль у розвитку судового красномовства нового типу відіграла юридична систематика, пов'язана з іменами Альціата, Констануса, Донелла та Рамуса (XVI ст.), які відкинули схолостичні методи й прагнули до точності юридичних дефініцій1.

1 Жоль К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 178—

179.

Дедалі значнішу роль починає відігравати політика, причому виникають нові концепції державності. Ідея Граду Божого і Церкви як його втілення остаточно поступається в очах численної частини суспільства ідеї впорядкованого Граду Земного (недаремно саме тоді складаються численні утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли та ін.), які змальовують ідеальне буття ідеальної держави. Юрист Ж. Бо-ден (XVI ст.) красномовно обґрунтовує ідею держави, що стоїть над релігійними і класовими суперечностями і покликана гармонізувати суспільство, забезпечити безперервний прогрес. Як правило, напочатку ідею законності й порядку пов'язують з ідеєю монархії, королівської влади, яка стоїть над духовенством, дворянством і простим народом. Зміцнюється тип національної держави, яка прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Гоббс (кінець XVI—XVII ст.) створює трактат "Левіафан", використавши образ титанічної істоти, біблійного чудиська для змалювання монархічної держави, в якій народ начебто вручає королеві права володарювання; зокрема в такій державі, за протестантським поглядом, світське право мусить домінувати над Церквою. Водночас для світського володаря християнські чесноти починають мислитися вже наче й необов'язковими, а злочини — виправданими, якщо їх чинять в інтересах держави, яку слід зберігати за будь-яку ціну (трактат Н. Маккіавеллі "Князь"; XV—XVI ст.).

Поступово не лише князь, а й пересічна особистість починає зневажати традиційні норми моралі; набуває розвитку індивідуалізм. Наївна віра в церкву як в інститут святості, реальне vos, шляхетний середньовічний ідеалізм в часи Ренесансу вивітрюються, поступаючись дедалі частіше лицемірству та аморалізму під личиною святості; тоді ж виникає тенденція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми втратять дух і зміст, дедалі частіше перетворюючись на знаряддя морального тиску й маніпулювання з боку політиканів. Релігія дедалі частіше виступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-політичних інтересів певних соціальних груп. Нову людську 'спільноту цементують нові, капіталістичні, меркантильні відносини, а не церковно-феодальна мораль.

Ці процеси, звичайно, динамізували розвиток західноєвропейського суспільства, якщо не з погляду культури, то з погляду цивілізації. Розкріпачення людського "я" і на-

ціональних спільнот, розвиток внутрішніх можливостей людини й суспільства прислужилися піднесенню науково-технічної думки та духовного пошуку. Людина Нового часу прагне повністю підкорити собі земну кулю і власну долю. Набувають статусу альтернативних європейському досвіду правові системи, суспільні моделі та духовно-культурне життя різних народів, у тому числі й екзотичних суспільств, відкритих мандрівниками епохи Колумба та Магеллана. Зокрема аж до часів Просвітництва філософія ідеалізуватиме не обтяженого цивілізацією "дикуна"— доки колоніалізм та його дітище расизм не поставлять на місце діалогу культур монолог білого колонізатора.

Та загалом західноєвропейське суспільство, починаючи від часів Ренесансу, — "балакуче", воно говорить і пише надзвичайно багато, а з винаходом книгодруку Гутенбергом нові ідеї все частіше набувають характеру публіцистики, обговорюються в дискусіях і диспутах, які досі були достояниям вузької ун

іверситетської аудиторії.

Тому справжній зліт переживає політичне красномовство, породжене міждержавними та внутрішньодержавними напруженнями та змаганнями й прагненням особистості обгрунтувати своє право на вільне, незалежне життя. Воно починає диференціюватися на численні різновиди.

Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво "говорити між рядками". Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі ювілеї, банкети, церемонії, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; культивується панегіричний стиль, похвала героям, ювілярам, можновладцям тощо; набуває поширення і памфлетний стиль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) тремтять можновладці Європи, побоюючись його пасквілів.

Зростання ролі армії в суспільстві, зосередження уваги на вмінні полководця повести за собою військо (тоді воно складалося переважно з найманих професіоналів-ланд-скнехтів) зумовили й неабиякий сплеск військового красномовства, яке нерідко вдавалося до пишнот античної традиції.

Високого рівня неухильно набуває академічне красномовство, що було зумовлено зростанням ролі та розвитку науки, посиленням уваги до наукових дискусій. Академіч-

на наука виразно секуляризується (звільняється від впливу Церкви). Риторика набуває особливого становища в системі освіти, в першу чергу — у вищих верств. Так, у німецьких Лицарських академіях, які проіснували з XVI по XVIII ст., серед гуманітарних дисциплін обов'язково вивчали й елоквенцію.

Натомість церковне красномовство переживає смугу лихоманкових пертурбацій. Епоха західноєвропейського Відродження була пов'язана з кризою католицької Церкви та гомілетики зокрема.

Гуманісти наполягали, щоби про світські матерії говорили як про щось не менш важливе, аніж духовні явища. Особливою масштабністю, новизною позначена світська думка визначних мислителів епохи Відродження (Томаса Мора, Джованні Піко делла Мірандоли, Марсіліо Фічино, Леона Баттісти Альберті, Блеза Паскаля, Мішеля Монтеня та ін.). При цьому європейський гуманізм творить справжній культ Ціцерона та підносить світське красномовство взагалі. В Італії, починаючи з XIV ст., а згодом і в інших країнах Західної Європи красномовство потрапляє під сильний вплив традицій античної риторики. Промови часто сповнені штучного пафосу, декоративно прикрашені для пишноти різноманітними фігурами, цитатами з Ціцерона та інших античних ораторів.

У сфері гомілетики це призводить до певного занепаду проповіді: слово перестає спиратися на Біблію, культура стала секуляризуватися.

"Італійська цивілізація другої половини XV століття докорінно відрізнялася від цивілізації північних країн, що зберігала середньовічний характер. Серйозно ставлячися до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; навіть в очах церковників витончений латинський стиль спокутував безліч гріхів. Ніколай V (1447—1455 pp.), перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим вченим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим міркуванням; апостолічним секретарем було призначено Лоренцо Валлу, епікурейця, того самого, який довів фальшивість Константинового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив св. Августина в єресі"1.

1 Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 517.

Це призвело до поступового занепаду традиційного церковного красномовства, яке опинилося цілковито в річищі старої схоластики:

"Якщо де й лунає з церковної кафедри голос проповідника, — пише один дослідник кінця XIX ст., — то це — нечастий виняток, та й то навряд чи щасливий. І справді, що це за проповідь? Це, звичайно, якесь там схоластичне розумування на тему про те, що означає кожна з п'яти літер імені Марія і який таємничий зміст приховано у числі п'ять тощо. Але для того, щоб хоч таку проповідь сказати, треба мати все ж таки якусь освіту (схоластичну), але й остання була рідкісною. Зате була далеко не рідкісним явищем малограмотність духовенства, що наближалася часто до повної безграмотності, особливо ж серед нижчого духовенства"1.

Допитливість розуму привертає його до наук. Вчені-гу-маністи, які понад усе цінують людину, виявляють неабиякий Інтерес до античності та язичництва, навіть чаклунства, висловлюються про свободу науки від релігії, а дехто пробує служити "чорні меси" дияволу (пригадаймо образ доктора Фауста). Розхитується авторитет Церкви, в середині якої теж втрачається єдність, що й призводить до Реформації — відокремлення від Римської Церкви низки сект, кожна з яких вимагає не тільки визнати її єдиною "істинною Церквою", а й дає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідувати, пояснювати Біблію, незважаючи на відсутність благодаті священства та вченості.

Отож, кінець кінцем релігійне красномовство, що зумовлено було духовними полеміками часів розколу Західної Церкви (Реформацією та Контрреформацією) мусило суттєво оживитися. І цей процес ішов часом дуже плутаними шляхами.

Скажімо, захоплення античними філософами та світськими письменниками було таким сильним, що іноді втрачався сам предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотеля чи Овідія у проповідях стали популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мар-

1 Книга для чтения по истории средних веков / Под ред. профессора П. Г. Виноградова. — М., 1889. — С. 94.

тін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Один з протестантських авторитетів А

нглії Дж. Вікліф зазначав: сам архиепископ Кентерберій-ський не погребував одного разу виголосити проповідь на слова соромітницької вуличної пісеньки про якусь там Алісу (XVI ст.). Щоправда, це свідчить і про намагання вийти за межі так званої "університетської проповіді", побудованої на традиціях кабінетної латиністики.

Ще яскравіше ця тенденція виявилася в прагненні перевести богослужіння та проповідь на національну мову (Ян Гус, Мартін Лютер та ін.). У Німеччині задавав тон Реформації Г. Пфайфер, що проповідував під відкритим небом, подібно до біблійних пророків та самого Христа з апостолами. Його проповіді збирали величезну аудиторію, що могло конкурувати хіба що з напіврелігійною, напівпо-літичною пропагандою Т. Мюнцера (ватажка повстання анабаптистів)1.

Джон Вікліф разом з Еразмом Роттердамським і Віль-ямом Оккамом розгортають критику традиційних постулатів церковної проповіді, способу схоластичного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, "Похвала глупоті" Е. Роттердамського). Еразм Роттердам-ський, який присвятив себе етиці "природного виховання", обґрунтовує нову концепцію особистості ("Виховання християнського князя", "Християнський шлюб" та ін.), прагнучи знайти баланс між церковною традицією та Реформацією. Вчені й літератори намагаються збагатити богословську думку за рахунок античної філософії і прийомів античної риторики, увага до яких спалахнула з новою силою. Характерно, що Мартін Лютер, професор біб-леїстики, людина щирої християнської віри, спирався на традиційний досвід античних риторів, аби бути "почутим" своїми слухачами.

Звичайно, не в усіх сферах західного релігійного проповідництва відбувалася руйнація предмета гомілетики. Німецькі гуманісти відновили вивчення грецької мови й протиставляли занепаду гомілетики на Заході творіння

1 Загалом, у цей період вожді народних рухів, що поєднували політичний популізм з релігійною думкою та фразеологією, були вельми популярні (Гільйом Каль у Франції, Джон Болл та Уот Тайлер в Англії, Ян Гус та Ян Жижка у Чехії та ін.).

східних Отців як класичний зразок. Гуманіст Йоганн Рейх-лін виступив також на захист старовинних єврейських книжок, обстоюючи вільну думку та повагу до культурних цінностей. Це яскраво виявляється в контексті народження біблійної критики: адже протестанти відкинули Старий Завіт в перекладі Ієроніма (Вульгата) і взяли за основу єврейський текст. М. Лютер, який почав з вимоги дати всім повний текст Святого Письма, а наприкінці життя дійшов таки висновку, що проповідництво вимагає компетентності, став твердити, що гомілетика є лише поясненням Писання для простих людей.

Протестантська культура вимагала доброї підготовки оратора: проповідник мусив бути освіченою людиною, вміти викладати свої ідеї, орієнтуючись на переконання широких мас, враховуючи правові аспекти ораторства. Саме тому однодумець Лютера Філіпп Меланхтон виступає не тільки як духовний діяч Реформації, а й як автор твору "Риторика". Ю. Рождественський зазначає: "Риторика Меланхтона, як і інші протестантські риторики, поєднує правила світського та духовного красномовства, тобто правила проповіді, судової та показової промови, головним чином"1.

Католицька Церква намагалася всіляко протидіяти цим процесам, спрямованим, зокрема, на цілковите підкорення Церкви державі й політиці. Ставку було зроблено, однак, в дусі часу, не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її. В єзуїтських навчальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все було спрямоване на розкриття здібностей особи; тут насаджували змагальність, честолюбство й усвідомлення цінності власного "я" (багато хто з української шляхти тих часів, включаючи Богдана Хмельницького, навчався в таких закладах). Католицизм висунув ряд блискучих проповідників, що, зокрема, будували свої риторичні твори в новому, філософськи ускладненому стилі бароко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні церковні засади (Бальтасар Грасіан в Іспанії, Петро Скарга в Польщі тощо). Стиль їхніх риторичних творів іноді ряснів не лише цитатами зі Святого

— С. 67.

Рождественский Ю. В. Зазн. праця.

Письма, а й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланнями на наукові досягнення тощо. Проте, як свідчать хоча б твори Б. Грасіана, по суті, й тут бере гору індивідуальне розуміння, "філософія". У найвідомішому його публіцистичному творі "Кишеньковий оракул" (збірці мудрих повчань) автор, до речі, проповідник єзуїтського ордену, часто звертається не до імен Христа й святих, не до прикладів з їхнього життя, не до Писання:

"Помітивши, що її розкусили, підступність подвоює зусилля, використовуючи для обдурювання саму правду. Інша гра, інші прийоми — тепер хитрість вбирається в одежу простоти, лукавість надягає машкару щиросердності. На допомогу тоді приходить спостережливість: розкусивши далекоглядну мету, вона під личиною світла знаходить морок, викриває задум, який, чим простішим видається, тим більш ховається. Так лукаві хмари Піфона борються зі світоносними променями Аполлона"1.

Нестачі в обдарованих проповідниках усіх конфесій не було, хоч їхню риторику інколи важко назвати гомілетикою християнина. Але риторика як наука згасає, вироджуючись у нечисленні суто прикладні "рекомендації з красномовства", що здебільшого повторювали античні правила, нехтуючи гомілетичним досвідом.

У цей період виділяється кілька творів, які акумулюють риторичний досвід Європи. Це — написані латиною книги голландця Герхарда Фосса ("Риторичний коментар, або Настанова ораторам", "Риторичне мистецтво"), твір англійця Генрі Пічема "Сад красномовства" та ін.

Процес "обмирщения" проповіді в епоху Просвітництва, особливо в протестантизмі у XVIII ст., доходить до апогею. У протестантському богослов'ї Німеччини виник напрям, який вимагав від гомілета... заміни проповіді християнського вчення вільною філософією (наприклад, позиція Ф.-Ф. Рейнгарда, твори якого (у 35 томах) усталили традицію протестантського духовного красномовства). Характерні праці відомого протестантського богослова XVIII ст. Ф. Шлейєрмахера, в яких християнське пропо-

Грасиан Б. Карманный оракул. Критикой. — М., 1984. — С. 7.

відництво виразно перетворюється на філософське розумування, віддаляючись від традицій гомілетики:

"Більш прекрасно і піднесено, більш гідно дорослого людства, глибше проникає в дух систематичної релігії і ширше встає над всесвітом первісний погляд християнства. Воно не є чимось іншим, ніж спогляданням протиборства всього кінцевого з єдністю цілого, і, разом з тим ставлення до цього протиборства Божества, яке змиряє ворожнечу проти себе і обмежує віддалення, що зростає, розсіюючись по окремих пунктах, які є одночасно кінцевим і безкінечним, людським і божественним"1.

У революційній Франції кінця XVIII — початку XIX ст. проповідь часто перетворювалася на пропаганду злободенних політичних гасел або й на політичний памфлет.

Лише у XVIII ст. протестантське церковне красномовство, переживши "спокуси" філософії та політики, повертається до своїх основ. Знову бере гору класична установка гомілетики; протестантизм повертається до тези пізнього М. Лютера, який закликав передусім коментувати Біблію (близьке до Лютера було й гасло "життя в Писанні", висунуте його сучасником Ф.-Я. Шпенером, який вивчення Біблії замінив обговоренням її на широких публічних зібраннях).

Побутове красномовство в епоху Ренесансу та післяре-несансну робиться пишним, ускладненим, насиченим ерудицією чи, принаймні, імітацією ерудиції; дух пародіювання й карнавальної культури, гостре народне слівце все частіше переважають над традиційними стилістичними установками середньовічного проповідництва або куртуаз-но-політесними формулами.

Ось уривок із знаменитого роману Ф. Рабле "Гарган-тюа та ГІантагрюель", присвяченого оспівуванню добрих велетнів, що уособлюють ідеали французького фольклору. Один з героїв роману, брат Жан, який "швидко відзвонює месу", втілення гальського духу життєрадісності, бачить, як спустошують монастирський виноградник (річний запас вина!). Він біжить на дзвінницю, де ченці монотонно виспі-

1 Шяейермахер Ф. Д. Речи о религии к образованным людям, ее презирающим. Монологи. — СПб., 1994. — С. 207.

вують: "impetum inimicorum" (лат. "напад ворогів"), і вибухає таким спічем:

"Гарні пісні! А що ви, з божою поміччю, не співаєте: "Прощавайте, кошики, збір скінчено? Чорт мене забирай, якщо вони не в нашому саді і так ріжуть грона й лози, що роки з чотири, присійбо, ми будемо змушені підбирати самі обривки. Клянуся черевом святого Якова! Що ж ми, бідолашні, питимемо? Господи Боже, da mihi potum! Дай мені пити, Господи! "

В романі Рабле пародіюються в такому ж карнавально-народному дусі не тільки церковне, а й традиційне середньовічне академічне та судове красномовство.

З глибокою іронією відтворює Рабле монолог тогочасного вченого:

"І ось, лише-но долетів до мене слух про безцінні твої знання, я лишив батьківщину, рідних і дім свій, і, незважаючи на значну відстань і труднощі морської мандрівки до країни, яку я, до того ж, не знаю, поринув я сюди єдино для того, аби побачити тебе і мати з тобою бесіду про деякі питання філософії, геомантії та каббали, що вони мені не зрозумілі і перед якими мій розум безсилий; якщо ти зумієш їх розв'язати, то я і всі мої нащадки будемо з тої хвилини твоїми рабами, бо нічим іншим я не зможу тобі належним чином віддячити. Питання ці я викладу у письмовій формі і завтра ж повідомлю всіх місцевих вчених, аби ми могли диспутувати публічно, в їхній присутності. Диспутувати ж я пропоную таким чином. Я не хочу диспутувати pro і contra, як диспутують дурні софісти тут, у вас, та в інших місцях. Так само я не хочу диспутувати ані в декламаційній манері академіків, ані за посередництвом чисел, як диспутував Піфагор і як мав намір диспутувати у Римі Піко делла Мірандола, я хочу диспутувати самими лише знаками, мовчки, бо всі ці предмети настільки важкі, що слова людські не виразять їх так, як би мені того хотілося".

Ще веселіший за стилістикою монолог судді, який переконує Гаргантюа повернути зняті ним на знак невдоволення парижанами з дзвінниці Нотр-Дам дзвони:

—Кха, кха, кха! Mna dies, добродію, mna dies, et vobis, добродії! Як би то було добре, якби ви повернули нам дзвони, бо ж ми відчуваємо у них нагальну потребу! Кха,

кха, кха! Багато років тому назад ми не віддали їх за великі гроші кагорським лондонцям. Рівно як і брийським бор-досцям, яких

полонили субстанціональні якості їхньої елементарної комплекції, що вкорінюються у земнорідності їхньої квіддитативної натури і породжує здатність розганяти місячний гало та охороняти від стихійних лих наші виноградники, тобто, власне кажучи, не наші, але околичні, а ж як ми позбавлені будемо міцних напоїв, то ми втратимо й весь наш маєток, і все наше розуміння.

Якщо ж ви виконаєте моє прохання, то я зароблю десять п'ядей сосисок і чудові штанці, в яких буде дуже зручно моїм ногам, в противному ж випадку ті, хто послав мене, опиняються брехунами. А їй-богу, Domine, гарна штука — штанці, et vir sapiens non abhorrebit earn! Ой! ой! Не у всякого є штанці, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я ^вісімнадцять днів випальцовував оцю блискучу мухоморительну промову. Reddite que sunt Cesaris Cesari, et que sunt Dei Deo! Ibi jacet lepus!

В епоху Просвітництва увага суспільства остаточно переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи судову залу; великого значення набуває також академічне красномовство — в Йєн-ському університеті змагаються за популярність серед студентів Г.-В.-Ф. Гегель та А. Шопенгауер; до Шопен-гауера ніхто не йде, аудиторія Гегеля завжди переповнена. Особливо вплинуло на розвиток красномовства в Європі політична революція. Вона завжди ставить на меті мобілізацію широких верств суспільства, залучення їх до полеміки, публіцистики. Демократизація життя в Західній Європі збудила хвилю політичних полемік. Залишили помітний слід в історії такі політичні оратори революційної Франції XVIII ст., як Марат, Робесп'єр, Мірабо, Дантон та ін., які "озвучили" ідеї філософів Просвітництва — Вольтера, Руссо, Д'Аламбера, Дідро та ін.

У цей час (XVIII ст.) продовжують з'являтися узагальнюючі праці з риторики: Г. Хоума, П.-А. Аагарпа, X. Блера, Дж. Кемпбеяяа, С. Ш. Дюмарсе. Процес злиття риторики з поетикою сягає апогею. Однак з цього "фатального союзу" "риторика вийшла доволі-таки розгубленою, а поетика і стилістика — такими, що добряче збагатилися. До по-

чатку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики"1, який розтягнувся майже на сторіччя.

Проте з середини XX ст. спостерігається зазначений Р. Якобсоном неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі.

Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення програм, позицій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Co-пера "Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення — це людина в цілому".

З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним використовують живе слово. Водночас ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом позбавляють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологіч-но впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необхідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонувати до них. Це висуває потребу вивчення "образу ритора":

"Тексти масової інформації диференціюються за трьома основними видами: за сукупним образом ритора, за те-ріторіально-професійною ознакою та на основі видових і жанрових особливостей.

Сукупний образ ритори масової інформації — надзвичайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об'єднує всі випуски одного органу інформації.

Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора"2.

Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє суспільство все ж таки помітно відрізняється від аудиторії попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду",

Клюев Е. В. Риторика (Инвестиция. Диспозиция. Элокуция). — М., 1999. — С. 7.

2 Рождественский Ю. В. Введение в общую филологию. — М., 1979. - С. 168.

тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він говорить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення способів маніпулювання людською волею є однією з найнапруженіших проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е. Бьорна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри" або Шострома Еверетта "Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор").

У нашому суспільстві цікавість до риторики прокидається знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політичний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релігійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зробити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підвищили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство поступово починає переймати західний досвід вивчення класичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією).

Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у риториці.

Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.

Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги.

Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка прагне закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини1.

1 Михальская А. К. Педагогическая риторика: История и теория. — М., 1998. — С. 294—296.

І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації.

Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й дискурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Концепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на аудиторію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.

Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику — неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р. Варт, X. Перель-ман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класичною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається відомий підручник Ж. Дюбуа та ін.)1.

По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіотики (науки про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є:

вивчення засобів оптимальної побудови тексту;

функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення;

стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяється практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо.

Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте навіть його

1 Стернин И. А. Практическая риторика. — Воронеж, 1996. — С. 9.

"щирість" не виходить за межі професійної ролі). Велике значення при цьому має емоційне забарвлення промови: "переконання здійснюється переважно не логічними засобами, а емоційно-психологічними, з урахуванням особливостей спірозмовника та аудиторії; ставиться завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати позицію [в рос. оригіналі — "мнение"]1.

У цьому неабияк здатні допомогти сучасні науки (наприклад, психолінгвістика). Помітну роль починають відігравати такі чинники, як прогнозування результатів промови, добирання засобів змалювання ситуації, — словом, орієнтація на слухача, а не на самовираження.

Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для класичної аксіології. "Як сказати" стає важливішим за "що сказати". Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки суб'єктивною.

Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної діяльності дитини, розвитку її риторичних здібностей. Але входження дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бурхливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера риторики, яка мала б посісти помітне місце у шкільній практиці, залишається до сьогодні практично поза увагою дослідників і вимагає спеціальних спостережень.

Велика роль у спілкуванні належить "культурному коду", створеному народом або групами народів протягом століть історії. Скажімо, суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і, відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до різних верств.

1 Стернин Й. А. Зазн. праця- — С. 9—10.

Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства.

Ключові слова:

індивідуалізм, природне право, утопія, панегірик, мовний етикет, дискурс, дискурсивна риторика, лінгвопрагматика, неориторика.

§ 2. Шляхи українського ораторського слова

в XIV-XX ст. Українське ораторство XIV—XVIH cm.

У цьому контексті українське красномовство розвивалося не без численних труднощів.

Непростою була ситуація перебування України у складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції пануючим західним типом культури. Але водночас українство дістало більше змоги прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольським ігом, приречені на фіксацію старих візантійських канонів. Усе це повною мірою поширювалося й на риторику.

Насамперед поставало питання збереження національної мови. Характерний лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів українською, а не польською мовою (1576):

"Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають бути видані, але, найясніший милостивий королю ... це нам над право і над вольно-сті наші діється, що листи з канцелярії вашої королівської милості до нас письмом польським видають"1.

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів "вага Києва на якийсь

1 Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 108.

час падає, адміністративний центр помалу просовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви й наші українські письменники і збагачують московську літературу. Уже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: св. Петро Волинець (помер 1326) та св. Олексій Черніговець (1293—1377)", — писав митрополит Іларіон (Огієнко)1.

Релігійне красномовство, за традицією, посідало тоді чільне місце. До того ж церковне життя зазнало сильних змін. Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Берестейська, 1596 p.). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму у сфері догматичній (греко-католики). Проте й там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим більше, що творили тоді проповіді й церковну літературу взагалі люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Ме-летія Смотрицького (1592—1633 pp.), автора однієї з перших слов'янських "Граматик", блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Православ'я ("Тренос" — плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він закінчив життя як уніат. Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літератури (І. Вишенський, Г. Смотриць-кий, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький Клірик, 3. Копистеньський, Л. Баранович, Й. Галятовський та багато інших).

Ось кілька уривків з полемічної літератури тієї пори: Послання Івана Вишенського до єпископів, що прийняли унію з Римом:

"Не ваши милости алчных оголодневаете и жаждными чините бедных подданых, той же образ Божий, што и вы носячих; на сироты церковные и прекормление их от благочестивых христиан наданых лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся пре-кормлюете, оных труд и пот кревавый, лежачи и седячи, смеючись и граючи, пожираете, горелки препущаные курите, пиво трояковыборное варите и в пропаст несытнаго

1 Огієнко (митрополит Іларіон). Українська культура. — К., 1918. — С. 29.

чрева вливаете; сами и з госттями ся своими пресыщаете, а сироты церковные алчут и жаждут, а подданые бедные в своей неволи рочнего обходу удовлети не могут, а детьми ся стискают, оброку себе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлоого урожаю дотягнет"1.

Уривок з "Треносу" [Плачу православної Церкви] Мелетія Смотрицького:

"Ах тяжко ж мені справді з тим непокірним потомством, з тим отруйним гадючим племенем, тяжко. Хто ж болю того разом зі мною не візьме? Хто мені плакати не допоможе? Синів породила і виховала, а вони мене зреклися і отруйні жала язиків своїх на мене повисовували"2.

Полемічність у сфері духовного життя ускладнювалася ще й тому, що до дискусії між православними та католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні позиції. Цікаво, наприклад, що антитрині-тарії (социніани)3 відкрили систему власних шкіл (прагнули навіть відкрити Академію), і риторика тут була важливим засобом виховання полемістів проти католицизму. Натомість, скажімо, у Василіанських школах (XVII— XVIII ст.), що розвинулися під час поширення церковної унії (засновник — орден св. Василія), учні навчалися обороняти католицизм у полеміці проти православних і протестантів.

В Україні цих часів (XVI—XVIII ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київ-ське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх вертств населення.

Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588):

"Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити і

Вишенский Иван. Сочинения. — М. — Л., 1955. — С. 53. Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1967. — С. 165. Секта, що відкидала догмат Троїці.

2—129

інших навчити, просимо прошліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний"1.

У братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ'я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, у Київській братській школі ректорами були такі видатні ритори, як І. Борецький, К. Сакович та М. Смотрицький), риторика та піїтика посідали почесне місце серед філологічних дисциплін. Цікаво й те, що І. Борецький спершу був ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, і переніс свій досвід на терени київської освіти. Відносно того, що подібні явища спостерігаються по всій Україні, свідчить високий рівень вивчення риторики в Острозькій Академії (тут працював видатний філолог Г. Смотрицький), у Луцькій братській школі та ін. Ця традиція тривала аж до XVIII ст. (згадаймо ту увагу, якою оточено було вивчення риторики та піїтики в Переяславському та Харківському колегіумах).

Певне місце посідала риторика і в програмах гільдійських шкіл, що відкривалися купецькими об'єднаннями.

Риторика входить до програм навчання в Україні саме тоді, коли інтенсивно формується національна самосвідомість, коли постає з усією нагальністю проблема створення власної української держави. Україна в цю пору, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагне до широкого самовияву особистості: навчання риториці стає засобом піднесення духовної активності народу. На тлі блискучої барокової культури Римської Церкви звичаї та

мистецтво візантійської традиції в умовах нестатків і культурного пригнічення виглядали старосвітськими, архаїчними.

Величезну роль у розвитку української культури відіграв у XVII ст. митрополит Київський Петро Могила, який заснував на основі Київської братської школи Колегію (з XVII ст. Академія) на рівні тодішніх західноєвропейських університетів, започаткував літературу й мистецтво нового, барокового стилю, оновивши мову церковної пропаганди. Зокрема, Петро Могила "...не висвячував нікого на

1 Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 111.

священика доти, поки той не пробуде у Київі рік, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А задля того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася "Могилянська академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й священики"1.

В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня, поруч з богослів'ям, філософією та поетикою.

Важко переоцінити роль кн. Костянтина Острозького, який заснував у своєму замку в Острозі навчальний заклад, видавництво, центр полемічного письменства (зокрема, тут вперше у східнослов'янських землях видано друком церковно-слов'янською мовою повний текст Святого Письма, так звану Острозьку Біблію).

Східний клірик Павло Алепський, подорожуючи в середині XVII ст. по Україні, захоплювався високим рівнем тутешньої культури, освіти, народним характером:

"... по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати на вулицях"2.

Отож, були всі умови для розвитку риторичного слова, що повною мірою й проявилося.

Хоча водночас помітне й певне прагнення до секуляризації літератури (звільнення її від церковного впливу), вона в основному залишається церковною риторикою (полемічний і філософський трактат, проповідь тощо). Художні твори — віршовані та прозаїчні — були ще нечисленними і правили швидше за розвагу.

Риторика епохи бароко культивує витончену алегоричність, риторичні та художні ефекти, поєднання пишноти стилю з думкою про "марноту світу цього". Ораторсько-проповідницька проза продовжує традиційно тлумачити Святе Письмо, догматику й моральні норми, проте вона збагачується переживаннями актуальних соціально-полі-

1 Лрхас М. Історія України-Русі. — К., 1990. — С. 162.

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 135.

тичних проблем. Особливо це помітно у "словах", що називаються також "казання", "повнення", які писали Л. Баранович ("Мечъ духовний", "Трубы словесъ про-пов'Ьдныхъ"), Й. Галятовський ("Ключъ разумінія"), С. Яворський ("В'Ьнецъ Христовъ"), А. Радивіловський ("Огородокъ Марії Богородицы") та ін.

Помітний також резонанс української культури у східнослов'янських землях. Риторично-гомілетична література була основою східнослов'янського духовного життя взагалі. Як Острозька Біблія була єдиним джерелом духовного знання для українців, білорусів і росіян аж до початку XIX ст., так і українська книжність духовно живила весь східнослов'янський, а почасти й південнослов'янський, що перебував під турецьким пригніченням, світ, незважаючи на утиски української культури в Речі Посполитій. Випускники Києво-Могилянської Академії, зокрема, були бажаними гостями в Московії, де ставали фундаторами нового типу проповіді, а також віршової літератури й театру (наприклад, Симеон Полоцький).

Досягши визначного місця в російській церковній ієрархії, Стефан Яворський знаходить час і натхнення для створення посібника з риторики під назвою "Рука риторична". Це було подальшим розвитком традицій Києво-Могилянської академії з її рукописними риторичними посібниками. Автор закликає до стислості стилю:

"Між іншими карами гріха, за які ми страждаємо з вини наших предків, є те, що ми маємо слабку пам'ять, бо коли дещо сприймається, то за деякий час воно забува-ється<...>Премудрі по-різному шукають виходу з цього становища. Я ж на відміну від інших вважаю, що найкраще запам'ятовується короткість речі <...>Тому я раджу для кращого запам'ятовування досить просту риторичну хитрість, адже я дію однією рукою, в якій маю всю риторику" [автор атестує свою книгу з п'яти невеличких розділів як скорочений виклад курсу]1.

Як зазначав свого часу проф. А. Архангельський, "власні літературні сили Москви спочатку вельми незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літера-

1 Цит. за: Захара І. С. Стефан Яворський. — Львів, 1991. — С. 66.

тури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром", переважно за рахунок українців1.

Разом з тим, як зазначив митрополит Іларіон (Огієн-ко), це тривало аж до початку XIX ст.: "Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в "далеку Московію", в "московскія страны" перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури"2.

Після 1654 р. почався інтенсивний перехід української інтелігенції до Росії. Характерно, що найвидатніші літератори епохи — Єпіфаній Славинецький (помер 1675), Ди-митрій Ростовський (Туптало, 1651—1709), Степан Яворський (1658—1722) та Феофан Прокопович (1681—1736) були запрошені до Росії, де сприяли церковним реформам патріарха Никона, а згодом — культурному розвою за Петра І.

Найсерйозніші вчені Росії давно відзначали цей величезний культурний вплив України в часи, коли нова -культура російська лише спиналася на власні ноги. Українська словесність тут була провідником європеїзації науки та культури. Справедливе скептичне ставлення, наприклад, В. Вомперського до тези, буцімто в російській науці історія риторики починалася з Ломоносова: автор дослідження3 переконливо показує, чим зобов'язана в цій галузі Росія в цілому й Ломоносов, зокрема, українським гоміле-там. Інша справа, що скоро культура церковна була завдяки реформам Петра І витіснена на околицю життя секуляризованою, світською культурою, й на теренах Російської імперії (отже, в більшій частині України) почався занепад церковної риторичної літератури. Проте українські ритори чимало зробили, аби не згасало вогнище християнського життя в лоні новоутвореної "єдиної" Російської Православної Церкви.

1 Проф. Архангельський А.С.Из лекции по истории русской литературы. — Казань, 1993. — С. 493—494.

2 Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 67—68.

3 Вомперский В. П. Риторика в России XVII—XVIII вв. — М., 1988.

Російська Церква мала певні власні досягнення в галузі гомілетики, як, наприклад, "плетіння словес" Єпіфанія Премудрого (XIV ст.). Але цей пишний, напружений стиль не був оригінальним російським винаходом, а наслідував літературу ісіхазму (мовчальників), що виникла у Візантії того часу завдяки Григорію Паламі та його однодумцям. Це поширилося в південнослов'янських країнах і дійшло до Півночі. "Ісіхасти" конденсували свої духовні сили, утримуючись від пустого слова в житті, аби тим енергійніше розпростати його у сфері духу. Але це "плетіння словес

" зовсім поглинається широким і односпрямованим впливом літератури українського бароко в пізніші часи, не залишивши занадто виразного сліду.

В історії українського красномовства велику роль відіграла київська школа риторики. Риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької (Сара-бевський, Ориховський, Княткевич та ін.) традицій, що було започатковано святителем Петром Могилою, який дбав про осучаснення Православ'я. Найглибшим джерелом її стала грецька патристика.

Це була галузь, що розвивалася надзвичайно інтенсивно. В Київських архівах (Києво-Могилянська академія) зберігається 127 друкованих та 183 рукописних підручників, створених латиною, як це було прийнято в тогочасній світовій науці. Автори їх (Й. Конович-Горбацький, Й. Кро-новський, С. Озерський, Й. Галятовський, П. Калачин-ський та ін.) являли собою характерний тип інтелігента, який отримав тоді навіть специфічну назву "rhetor roxola-пит" (ритор український).

Найбільшою видатною та характерною постаттю у цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Іоанникій Галятовський (помер 1688), який залишив яскравий слід у культурі. Його риторичний твір "Ключ розуміння" (1659) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки1.

1 Див. Огієнко. Зазн. праця. — С. 41.

Щоправда, з сучасного погляду його "казаня" мають "усі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді"1.

Однак для свого часу І. Галятовський був справжнім світочем науки.

В його спадщині помітне місце посідає трактат "Наука короткая альбо способ зложеня казаня", написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також традиції Іоанна Златоуста. Так, слідом за останнім І. Галятовський визначає дві частини гомілетики:

1) правила вибору теми зі Святого Письма: "Кто хочеть казаньє учьшити, найперше маєть положити з(ъ) Писма Стого сему, которая єсть фундаментомъ всего казаня")2;

2) правила викладу, причому авторитетний проповідник не забороняє використовувати також світські літературно-наукові джерела, аби образи природи, історії, що складалися в єдину картину:

"...треба читати гисторїи и кройники о розмаїтьіхь панствахъ и сторонахъ, що ся в(ъ) них д-йяло і тепер(ъ) що ся д-Ьеть, треба читати книги о зв*Ьро(хъ), гадахъ, рыбахъ, деревахъ, эгЬлах(ъ), кам-Ьеняхъ и розмаитыхъ водахъ, который в(ъ) морю, в(ъ) р*Ькахъ, в(ъ) студняхъ и на иншихъ м*Ьстцахъ знайдутся, і уважати ихъ натуру..."3.

У всякому "казані" автор пропонує виявляти три частини: ексордіум (вступ), наррацгю (оповідь) та канкяю-зію (завершення). Всі ці частини не повинні відхилятися від основної теми:

"повынны ся з(ъ) семою з(ъ)гажати, жебы що ся в(ъ) сем* знайдуєть, тоє в(ъ) ексорд*1умъ и в(ъ) наррацыи, и в(ъ) конклюзїи ся знайдовало"4.

Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться

-К.,

1 Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича. 1994. — С 254.

2 Галятовський І. Ключ розуміння. — К-, 1985. — С. 211.

3 Там само. — С. 220.

4 Там само. — С. 212.

в проповіді, до ясності, виразності й простоти. Це становить особливо важливий момент для гомілета:

"Єсли будешъ Слово Б'жоє проповдати, а нкто его не зрозуметь, себе самого будеш(ъ) пропов^дати и выелавля-ти, не Слово Б'жіє..."1.

Трактат Галятовського перевидано у Львові (1663, 1665 pp. у друкарні Михайла Сльозки).

Інколи Галятовський вдається до живого змалювання життєвих подій, особливо, якщо прагне надати "матеріальності" дивам, необхідному моменту проповіді (збірка "Небо новое" про чудеса Богородиці). Часом він використовує й елементи живої народної мови.

Певний резонанс мав виданий латиною вже згадуваний підручник з риторики Стефана Яворського "Рука риторична".

Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681—1736), якого за його обдарованість і вченість Петро І зробив своєю правою рукою у сфері церковній та культурно-просвітницькій. Митрополит Прокопович був людиною не без протиріч. Навчався він на Заході, спеціально для того прийнявши унію, але там перейнявся лютеранськими поглядами. Повернувшись в Україну й, водночас, до православ'я, він виступає як визначний літератор і ритор, знавець теорії літератури. У Києво-Моги-лянській Академії він читав курси поетики та риторики (залишився рукопис останнього). У Петербурзі Ф. Прокопович став провідником політики Петра І у галузі руйнування церковної самостійності (скасування патріаршества), обстоював стиль класицизму, властивий секуляризованій культурі. Написані ним риторичні трактати й проповіді свідчать про дуже високий рівень риторичної вченості України. Зокрема, чимало зробив Ф. Прокопович для утвердження церковної проповіді як норми богослужіння в Російській Церкві.

"Земляки наші, опинившись на Москві, хутко занесли туди "єресь новую" — почали по церквах казати проповіді. На Вкраїні це було звичайним ділом, отже в Москві можна було якусь там проповідь хіба тільки прочитати із книжки. І з цього зразу земляки наші придбали собі ворогів. "Заводите вы, ханжи" — лаяли їх — "єресь новую, людей въ

Галятовський І. Зазн. праця. — С. 218..

церкви учите, а мы людей прежъ сего в церкви не учивали, учивали ихъ въ тайнгЬ... Б'Ьса вы имеете въ себ'Ь и всЬ хан-

жи"1.

Та без проповіді не сила вже було обійтися і в Росії, так само, як і без ораторства взагалі.

Високо цінується стиль таких панегіричних "слів" Ф. Прокоповича, як "Епінікон", "Слово про владу й честь царську" та ін. Найбільший вплив на російську громадськість мали моральні проповіді Ф. Прокоповича, образи та мотиви яких навіть послужили джерелом для сатир письменника А. Кантеміра. Створив Ф. Прокопович також "Духовний регламент", в якому окрім обстоювання нового стану Церкви виклав з притаманним йому блиском основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як мусить триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер, коли проповідник хитається вельми, наче веслом гребе, руками сплескує, в боки упирається — словом, віддається своїм емоціям. Поза, жести, міміка — ніщо не залишається поза увагою досвідченого ритора. Він заперечує надмірну жестикуляцію й зайве пожвавлення оратора. Стримане хвилювання та скупий жест — сильніші й виразніші. Духовний оратор, на думку Ф. Прокоповича, не повинен звеличувати себе, хизуватися своїми талантами, переводити розмову на інше, коли чує похвалу собі.

Загалом, Прокопович, широко використовуючи античний і сучасний досвід, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книжних і усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку промови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу він і на способи збудження емоцій аудиторії: любові, прагнення, надії, радості, співчуття, жаху, розпачу, сорому. Окремо говориться про місце жарту в промові, тонко диференціює види іронії. Ф. Прокопович не обмежувався лише церковним

1 Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 82. Цікаво, що згодом московські слов'янофіли навіть пишалися цим моментом: "Наш народ недарма засвоював християнство не за Євангелієм, а за Прологом, просвітлювався не проповідями, а богослужінням, не богослів'ям, а поклонінням і цілуванням святинь" (див.: Фяоровский Г., прот. Пути русского богословия. — Париж, 1937. — С. 511).

красномовством — він виклав своє бачення техніки судової промови. Його твори були джерелом ерудиції, він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, на вручення подарунків, на привітання гостей, на поховання тощо).

Відомо, що указ Петра І 1724 р. ("Панам сенаторам... заборонити промову читати по папірцю, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була") вийшов слідом за появою "Духовного регламента" Ф. Пропоковича.

Інші київські ритори XVII—XVIII ст. наслідують в основному ті самі принципи, їхні підручники поділяють на загальні, в яких викладені основні принципи красномовства, конкретні, що стосуються "професійного" моменту, та прикладні, які навчають практичним прийомам елоквенції.

Не варто, однак, завищувати якість цих підручників. Аж до кінця XVIII ст. навчання риториці велося латинською мовою, сухо й схоластично; адресатом був слухач духовного навчального закладу, якого орієнтували на розрізнення видів проповідей і правильне розташування їх частин. Такими були, наприклад, посібники архієпіскопа Анастасія Братьковського "Tractatus de conliorumdis posi-tionibus formandis" (1806 p.), або "Руководство к церковному красноречию", підручник 1820-х років, перекладений з латини, згадувана вже книга І. Рижського. XIX століття лише підсумовувало у цій галузі усе досягнуте, прагнучи до упорядкування матеріалу.

Певний підсумок східнослов'янської риторики XVIII ст. ми бачимо у працях Михайла Ломоносова, учня Ф. Проко-повича, який вчився ще й в Києво-Могилянській Академії. Він визначав красномовство як мистецтво "о всякой данной материи красно говорить и тем преклонять других к своему об оной мнению"; і вважав, що для опанування цією наукою потрібно враховувати п'ять моментів: природний талант, ерудицію, наслідування майстрів, вправи у творах, знання інших наук1.

1 Ломоносов М. В. Краткое руководство к красноречию. Книга первая, в которой содержится риторика, показующая общие правила обоего красноречия, то есть оратории и поэзии, сочиненная в пользу любящих словесные науки // Ломоносов М. В. Поля. собр. соч.: Т. 7. — М. —А., 1952. — С. 91—92.

Цікаво також навести цитату з відомого енциклопедичного словника Ф. Брокгауза та I. Ефрона, в якій підсумовано специфіку красномовства в старій Росії: "З погляду на те, що сфера красномовства в Росії обмежувалася майже виключно церковною проповіддю, риторика збігається у нас майже завжди з гомілетикою"1.

Українське ораторство XIX—XX ст.

Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій являє собою строкату картину.

Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.

У східній Україні майже цілковито запанувала російська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова".

Але пробудження національної самосвідомості та політичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола":

"Після київської справи були заборонені всі твори об-винених, а цензура і шпіонство почали страшно лютувати проти України; не лише українським книжкам не дозволено являтися на світ, але переслідувано навіть наукові статті про Україну на російській мові; самі назви "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина" уважано за нелояльні"2.

Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що українська мова не є якимось "діалектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все розбивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 р., в якому стверджувалося,

1 Бороздин А. Риторика // Брокгауз Ф., Эфрон И. Энциклопедический словарь. — СПб., 1899. — Т. 52. — С. 817.

2 Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. - С. 181.

що "никакого малороссійскаго языка не было, нетъ и быть не можетъ"1 і тому подібних документів розвиток українського ораторства став дуже утрудненим.

Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Україні. Ось красномовний випадок: "Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, заги-куючися, почав перекладати казання польською мовою!"2.

Проте, життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної самосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848 р.). У маніфесті цієї організації було яскраво змальовано прагнення українства до політичного самовизначення; він закінчувався гаслом "Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом"3. Залишився він в історії української риторики як автор численних проповідей.

Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва, так само, як і в Західні

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 19 20 212223 24 Следующая ⇒