 |
|
Україна та Азійсько–Тихоокеанський регіон: потенціал співпраці
Азійський напрям зовнішньої політики України: проблеми і перспективи. Аналітичні оцінки / Національний інститут стратегічних досліджень України http://www.niss.gov.ua/Monitor/Marrch/05.htm
Китай змістив Японію з позицій економічного лідера АТР, який спрямовує розвиток і торгівлю в регіоні. Йому вдалося перебрати на себе роль центру збирання більшості промислових товарів, які виробляються в Азії і надходять на експорт. Промислова мережа з центром в Китаї витіснила колишню японсько–центричну модель. Пекін намагається закріпити це досягнення через двосторонні угоди про зони вільної торгівлі з країнами АСЕАН. Так, триває інтенсивне створення зони вільної торгівлі Китай–АСЕАН – (КАФТА), яке планується завершити до 2010 р. КАФТА стане третьою зоною вільної торгівлі за обсягами і величиною з населенням в 1,7 млрд. осіб і товарообігом 1,2 трлн дол. Нині увагу привертає зростання Китаю й Індії окремо. Відчутні зміни в світовому економічному ландшафті відбудуться у разі створення між КНР, Японією, Кореєю та країнами АСЕАН економічного союзу (АСЕАН+3). Внесок цих країн (АСЕАН+3) у світове економічне зростання та у світову торгівлю вже сьогодні становить 20 %. Разом ці країни володіють понад 50 % світових золотовалютних резервів. Передумов для економічного об’єднання країн АСЕАН+3 є достатніми. У 2005 р. частка внутрішньо-регіональної торгівлі серед них сягнула 58 %. Цей показник приблизно дорівнює показникам країн ЄС напередодні Маастрихтських угод. Щоправда, це стосується регіону Східної Азії в цілому, а у внутрішньо регіональній торгівлі країн Південно–Східної Азії (ПСА), або АСЕАН, цей показник удвічі нижчий – близько 25 % [1]. Торговельна взаємозалежність є важливим індикатором зростаючих тенденцій в інтеграції. Порівняно з 1990 р., обсяг внутрішньо-регіональної торгівлі в АТР зріс у 5 разів (табл.) завдяки швидкому нарощуванню взаємодії між трьома східно-азійськими економічними велетнями – Японією, КНР і Південною Кореєю. Крім того, Китай почав виявляти все більшу зацікавленість до співробітництва в АТР, роблячи при цьому заявку на своє лідерство.
Значно інтенсифікувався процес інституціалізації регіональних об’єднань, ведеться робота над створенням зон вільної торгівлі. Проте, азійський процес інтеграції, порівняно з європейським, відбувається значно повільніше і характеризується своїми особливостями. На саміті у м. Цебу (Філіппіни) у 2006 р., країни АСЕАН+3 підтвердили наміри створити зону вільної торгівлі (EAFTA) й ухвалили рішення щодо розробки Статуту АСЕАН, який зміцнить механізми діяльності цієї організації, надасть їй потужного стимулу для подальшої інтеграції. США не були запрошені до участі в об’єднанні. Натомість вони намагаються реалізувати проект ЗВТ у рамках АТЕС, а також зміцнюють свої традиційні двосторонні союзи. Країни АСЕАН+3 розробляють шляхи переорієнтації потоків азіатських вільних коштів з американських цінних паперів на азійські (http://www.adb.org/Documents/Books/ADO/2006/default.asp) інвестиційні проекти. Прем’єр–міністр Індії М. Сінгх на спільному засіданні Азіатського банку розвитку й АСЕАН+3 у 2006 р. закликав до пошуку інвестиційних каналів «всередині регіону для зароблених в Азії заощаджень і прибутків». Подібні процеси створюють дещо панічні настрої в США, яким передрікають послаблення позицій долара у світовій валютно–фінансовій системі. Посилює ці настрої ідея створення азійської валюти (ACU). Через невирішеність питання, яку валюту обрати як базову – китайський юань, японську йєну чи спільний кошик валют – реалізація проекту затримується. Однак країни регіону зацікавлені у створенні власної валюти як через скорочення ролі долара на азійському фінансовому ринку, так і через бажання захистити себе від дестабілізуючих процесів, подібних до Азійської фінансової кризи 1997–1998 рр. Отже, в АТР одночасно створюється кілька економічних об’єднань. Країни Азії, з одного боку, прагнуть дистанціюватися від американського ринку, набути більшої самостійності, з іншого – не забувають, що США для більшості з них є важливим торговельним партнером, від якого залежить подальше зростання їх економік. Просування Китаю до статусу великої регіональної країни у подальшому вплине на склад та ієрархію найвпливових країн світу. Історично країни, які завдяки економічному та індустріальному ривку підвищували свій статус у світі, спричинювали руйнуючий ефект на систему міжнародних відносин, що часто вело до військових конфліктів і, в результаті, змін у міжнародній ієрархії. Навіть, якщо відкинути можливість розгортання широкомасштабної війни за сучасних умов, то питання чи може політика Китаю у віддаленій перспективі спричинити конфлікт або серйозну кризу, залишається відкритим. Серед ключових країн Азійсько–тихоокеанського регіону зберігається традиція розгляду торговельно–економічного потенціалу як інструменту максимізації політичної влади і необхідного важелю для досягнення як внутрішніх, так і зовнішніх цілей держави. Можливість «конвертувати» економічні здобутки в переваги під час вирішення політичних питань визначає інтенсивність і характер [2].
Інтеграційна модель Японія+АСЕАН
Роль Японії в регіоні як і в інтеграційних інститутах, що створюються, тісно пов’язана зі США. Американсько-японський союз відзначається великою взаємозалежністю, де Японія продовжує залежати від США в сфері військового захисту, а США – від японських фінансів і промисловості.
У порівнянні з Китаєм Японія має дещо менші успіхи в консолідації регіону навколо себе. Однак прем’єр-міністра С. Абе, який заявив, що є прибічником активної зовнішньої політики і перегляду деяких зовнішньополітичних настанов свого попередника – Д. Коідзумі. Провідна ідея його курсу – це приведення у відповідність політичного статусу країни з її економічною могутністю. Заяви С. Абе про можливості перегляду антивоєнної 9-ї статті Конституції, перетворення Управління національної оборони на Міністерство оборони, створення Ради національної безпеки як раз слугують цій меті і мають підтримку в суспільстві. Передбачається також, що Японія відіграватиме роль економічного двигуна регіону, беручи на себе, поряд зі США, функцію “особливої відповідальності” у врегулюванні регіональних проблем.
Для приваблення країн АСЕАН Токіо використовує тактику інвестиційної підтримки. Як країна, яка володіє найбільшими у світі вільними грошима, Японія намагається стати гарантом фінансової стабільності в Східній Азії через створення спеціальних кризових фондів, надання допомоги, інвестування в економіку країн. Щорічно в рамках офіційної допомоги розвитку Японія спрямовує мільярди доларів країнам, які розвиваються і є другою країною-донором після США. Країни Азії є найбільшими реципієнтами цієї допомоги. Так, у 2004 р. з майже 6 млрд. дол. двосторонньої допомоги більша частина була виділена на країни Східної Азії. Японія продовжує залишатися третім за обсягами інвестором у країни АСЕАН. Вона спонсорує проекти розвитку в басейні р. Меконг та інших слаборозвинених регіонах, боротьбу з тероризмом, піратством та наслідками стихійних лих, а також структурні реформи національних економік.
Дипломатія “чекової книжки” підкріплюється ставкою Токіо на двосторонні формати зон вільної торгівлі. Поки що угода підписана лише із Сінгапуром (2002), але ведуться переговори з урядами Філіппін, Південної Кореї, Індонезією, Малайзією, Таїландом.
Серед факторів, які негативно впливають на динаміку відносин Японії з країнами АСЕАН можна відзначити невелику місткість японського ринку у порівнянні з китайським й історичну пам’ять в країнах регіону про роки окупації Японії. Усвідомлюють це не тільки в столицях АСЕАН, але й у Токіо. Це частково пояснює розширення географічного ареалу зовнішньополітичної діяльності Японії.
Країна Сонця, що сходить збирається створити «Арку свободи і процвітання». Проектом передбачається допомога і встановлення тісного партнерства з країнами колишнього соцтабору в Південно-Східній Азії (В’єтнам, Лаос, Камбоджа), Центральній Азії (Афганістан, Узбекистан, Казахстан, Туркменія), Закавказзі (Азербайджан, Грузія) і Східній Європі (Україна, Молдова, Болгарія, Румунія). Очевидним є прагненням переорієнтувати на себе країни з традиційно великим впливом Росії та Китаю. Тобто, за своєю суттю, запропонований міністром іноземних справ Японії Т. Асо проект, є відображенням нового витку ідеологічного і політичного протистояння за схемою Захід-Японія проти Китаю-Росії.
Планомірне залучення Токіо в справи Центральної Азії оформилось також у низці практичних ініциатив, до яких можна віднести Дипломатію Шовкового шляху, проголошену ще у 1997 р., і запропонований Японією у 2004 р. план з розвитку відносин в форматі “Центральна Азія плюс Японія”. Привертає увагу той факт, що склад учасників із Центральної Азії фактично дублює не тільки склад ШОСу, але й ОДКБ. У рамках проекту “Центральна Азія плюс Японія” Токіо висунув пропозицію диверсифікувати поставки азіатських енергоносіїв, а саме – побудувати центральноазійський нафтопровід довжиною 1680 км із Туркменії через територію Афганістану, до Індії й Пакистану, звідки нафту можна буде транспортувати до Японії морем. Вартість проекту оцінюється в 3,3 млрд. дол., і Японія планує виступити як його основний інвестор.
Ініційований Японією «Діалог» також є чимось на кшталт конкурента подібним проектам Китаю і Росії в регіоні й, відповідно, можливою альтернативою ШОСу в майбутньому. Його потрібно розглядати як результат скоординованих зусиль США та Японії щодо зміни геополітичного і геоекономічного балансу в регіоні. З огляду на фінансові можливості Японії, вона має великі шанси для входження в центральноазійський регіон, країни якого відчувають «інвестиційний голод».
Отже, на даному етапі Токіо намагається вибудувати систему контрбалансування зростаючому впливові Китаю в усій Азії. В фінансовому відношенні Японія має більші можливості і намагається використати цю перевагу. Не даремно в асеановських столицях, де відчувають, що через них іде гостра боротьба, кажуть, що Японія піде туди, куди йде Китай, але з більшими ресурсами.
Україна та Азійсько–Тихоокеанський регіон: потенціал співпраці
регіональної торгівлі й інтеграції для більшості азійських країн.
Політика Китаю – це приклад підходу до інтеграції й торговельної взаємозалежності як до стратегічного механізму досягнення геополітичних цілей. Вона спрямована на «прив’язування» країн Південно–Східної Азії та зближення зі своїм регіональним суперником – Японією; збільшення торгівлі між Китаєм і США, як запоруки від намірів призупинити зростання Китаю; зростаюче економічне проникнення Японії в Центральну Азію. Водночас, згідно з лібералістською теорією міжнародних відносин, торговельна взаємозалежність прямо корелюється зі збереженням стабільності та миру. Адже збільшення торгівлі спричинює спеціалізацію між країнами, а спеціалізація одночасно підвищує здобутки країн від торгівлі й збільшує залежність між ними, що робить ціну розв’язання можливої війни надмірно високою і стримує країни від звертання до силових методів у конфліктних питаннях. Це логіка традиційно можливої азійської моделі регіонального порядку, однак нинішні зміни у регіоні можуть мати серйозні наслідки для його стабільності. Уникаючи схематизації, одразу відзначимо, що існують проблемні питання, розв’язання яких сторони вбачають у традиційних поняттях силової політики. Остання визначає позицію Китаю у Тайванській проблемі й у разі намірів Тайбею офіційно закріпити свою незалежність, Китай спроможний піти на повномасштабний конфлікт зі своїм основним економічним партнером – США, навіть якщо це перекреслить його економічні надбання останніх десятиліть. Тому під час розгляду інтеграційних процесів в АТР традиційні підходи геополітики зберігають свою актуальність.
Геополітика проти інтеграції. Особливістю азійської інтеграції є існування двох конкурентних систем, які ведуть боротьбу за прихильність країн-членів АСЕАН і навколо яких, найімовірніше, і формуватимуться економічні об’єднання. Перша система спирається на тривалеамерикано–японське партнерство, друга – на відносини КНР з країнами АСЕАН, що тільки набувають певних чітких форм [3]. Зростанню взаємодії між обома системами заважає високий рівень економічної залежності більшості східно-азіатськихдержав, їхня експорт-орієнтована стратегія економічного розвитку, а також зростаюча зацікавленість регіональних держав у спільному розв’язанні проблем військово–політичного характеру.
Затримують розвиток внутрішньо регіональної співпраці – політична конкуренція Японії та Китаю за регіональне лідерство; 2) посилення глобальних і регіональних військово–політичних позицій США на тлі очолюваної ними боротьби проти глобального тероризму;
3) значна кількість внутрішньо регіональних протиріч, які історично заважали об’єднавчим тенденціям. Всі наявні регіональні протиріччя, які залишались у «замороженому» стані в роки «холодної війни» та одразу після неї, зі стрімким зростанням Китаю, отримують новий вимір. Китай перетворюється на конкурента Японії та Південної Кореї на світових товарних ринках і ринках капіталу. Політика прив’язування китайської валюти до американського долара дає китайським експортерам у цьому додаткові переваги. Закріпившись на світових товарних ринках і беручи активну участь на світових ринках капіталу, Китай готовий дотримуватися їхніх правил, але при цьому зацікавлений у формуванні нових, міжнародних торговельних, інвестиційних та інноваційних правил гри, які більшою мірою відповідають китайським інтересам. Привертає увагу розвиток військової програми Китаю. Військові витрати Китаю в 2007 р склали від 97 до 139 млрд. дол., і продовжують збільшуватися, зокрема для модернізації армії. Китай має другий за розмірами військовий бюджет в світі..