Главная | Обратная связь

Методологія курсу «Історіографія історії України»

10. Початок науково-критичного дослідження історії України. М.О.Максимович.Перший ректор Київського університету М.О.Максимович посідає одне з чільних місць серед видатних мислителів, учених і просвітителів України. Завдяки енциклопедичній освіченості сучасники називали його «українським Ломоносовим». У ті далекі часи, коли Україна несла тяжке ярмо неволі в Російській імперії, він невтомно працював для її духовного визволення, національного і культурного відродження.

Михайло Олександрович Максимович народився 3 вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина, Золотоніського повіту, Полтавської губернії, в небагатій дрібнопомісній родині, що походила від нащадків козацької старшини.

У дитячі роки Максимович здобув домашню освіту, а в 1812 р. вступив до відомої в той час Новгород-Сіверської гімназії, яка була відкрита у 1808 р. Іллею Федоровичем Тимковським. Після закінчення гімназії в 1819 р. Максимович вступив спочатку на відділ словесності, а через два роки перейшов на природничо-математичний факультет Московського університету, по спеціальності ботаніки. За свої успіхи в навчанні він був залишений на роботі в університеті, спочатку в бібліотеці і університетському гербарії, а незабаром почав завідувати ботанічним садом.

У 1828 р. Максимович почав викладати курс ботаніки, а з 1833 р. був затверджений на посаді ординарного професора по кафедрі ботаніки. Його перу належить близько ПО оригінальних праць в галузі природознавства.

Як природознавець Максимович наслідував Ломоносова, піднісши цю галузь науки в інших умовах на вищий ступінь. Як історик в провідних проблемах, зачеплених ним, зокрема в боротьбі з норманістами, він ще виразніше виступає послідовником Ломоносова.

Максимович, займаючись літературою і народною творчістю, поряд з своїм основним предметом - ботанікою, зробив у цьому відношенні великий успіх. У 1827 р. він опублікував першу свою збірку «Малоросійські пісні» і далі не припиняв своєї роботи в напрямку збирання усної творчості і вивчення етнографії українського народу.

У 1834 р. в науковій діяльності Максимовича сталися зміни: він відійшов від занять ботанікою, а займався лише словесністю та історією. Правда, він підкреслював, що і раніше, в Московському університеті займатися російською історією і «ботаніка не заважала мені словесністю».

Новий період у житті і творчості Максимовича зв'язаний з відкриттям у Києві в 1834 р. університету і призначенням його першим ректором і професором словесності. З цього часу почався ще більш активний період його діяльності в галузі історії, філології й етнографії.

Відносно короткочасний період творчої діяльності М.Макси­мовича на посаді ректора й професора російської словесності позначився організацією і налагодженням учбово-наукового процесу в університеті, закладенням цінного університетського ботанічного саду, створенням ряду наукових праць з філології та історії, в основу яких покладено читані в університеті лекції, зокрема це такі, як «Критико-исторические исследования о русском языке», «Начатки филологии» (дороблено і надруковано пізніше), а також «История древней русской словесности», яка була надрукована в 1839 р. та ін.

Найбільш плідним періодом творчості Максимовича як історика був час після залишення професорської діяльності в університеті і до кінця 60-х років. У цей період в основному він і створив велику кількість цінних творів з історії нашої Вітчизни. Великим поштовхом у цьому напрямкові були заняття в Київській Тимчасовій комісії для розбору давніх актів, одним з учасників якої був М.Максимович.

Творча робота Максимовича як історика на Михайловій Горі проходила в тяжких матеріальних умовах, в яких опинився вчений. Незначної пенсії, яка, до речі, надсилалась нерегулярно, не вистачало йому з родиною навіть на мінімальні життєві потреби.

Своїм старим друзям він у листах не раз скаржився на свій тяжкий стан, писав про те, що в нього часто нема шеляга за душею, що й на шматок чорного хліба не вистачає. Все ж, відданий справі науки, Максимович в тяжких умовах ні на мить не залишав своїх наукових занять.

У Максимовича не було великих синтетичних узагальнюючих праць з історії на зразок курсів чи іншого характеру систематичного викладу історії. Своє місце на ниві історичної науки Максимович визначив так: «На полі вижатому наскоро істориками України я збираю пропущені і загублені ними колоски й потроху передаю їх до загального відома».

Проте коло проблем історичних, історико-топографічних, археологічних, етнографічних, поставлених і розв'язаних Макси­мовичем, велике. До першої групи цих питань ми відносимо дослідження, спрямовані проти норманських поглядів М.П.Погодіна та інших норманістів про походження слов'ян і Русі. У цій полеміці Максимович відстоював і розвивав у нових умовах погляди на дане питання російського вченого М.В.Ломоносова. Працями «Звідки пішла Руська земля по сказанню Несторової повісті та інших старовинних писаннях руських», «Про походження варягів-русів», «Історія давньої руської словесності» почав Максимович свої заняття з історії незабаром після прибуття з Москви до Києва. Це основна група досліджень, що відноситься до історії стародавнього періоду Русі.

З історії ІХ-ХШ століть слід назвати ще статті, які торкаються часткових питань історії окремих земель, такі, як «Волинь до XI ст.», «Про давню єпархію Переяславську», «Переяславський отрок Ян Усмошвець», «Великий Київський князь Святослав Ярославич» та ін.

М.Максимович подав на розсуд читачеві стисле дослідження про русів і варягів, про їх роль і місце в історії нашої Вітчизни, відповідно до стародавніх руських літописань, узгоджених з іншими стародавніми і пізнішими, включно до М.В.Ломоносова, історичними писаннями і думками, в тому числі народними уявленнями. Не випадково він навів думку одного з попередників Ломоносова, українського історика, автора «Хроніки з літописців стародавніх», Феодосія Сафоновича: «Се Русія - уродившаяся в вірі православній, за слушную річь почиталем абы ведалъ сам и иншим руским сынам сказал: отколь Русь почалася, и як панство (держава. — Авт.) Русское на початку ставши, до сего часу идеть». Цим Максимович хотів підкреслити, що питання про походження Русі займало велике місце в творах майже всіх видатних істориків нашої Вітчизни ще і до Ломоносова. Тепер же, в XIX ст., в період пробудження народів, що прагнуть до національного самопізнання, як він інакше ще назвав це прагнення прагненням до «своєрідного розкриття руського духу в усіх галузях життя», пізнання давнього минулого нашого народу, його виникнення і розвитку набуває великого значення. По вияву народності, тобто по своїх національних властивостях «Русь була не менше багата, ніж інші народи, - пише він, - а стихія билинної (історичної) позитивності була постійною, природною властивістю нашої народності - в самій поезії». Народність найдавнішого духов­ного життя - високий розвиток народної поезії, письменності, літератури тощо, на думку Максимовича, виключає навіть припущення про нормансько-скандинавський початок історії Русі.

Наріжним каменем у суперечках про ці початкові джерела ранньої історії було з'ясування поняття про русів і варягів. Розв'язанню питання проте, «від кого дісталось народу нашому ім'я Русі, що об'єднало собою східних слов'ян, які увійшли до складу Росії? І якщо це ім'я не було загальним для них здавна, то якому народу воно належало раніше -слов'янському чи не слов'янському, і якому саме?»

Максимович не зразу дає відповідь на ці питання. Він тут звертає увагу на сучасні погляди, які висловив Ю.І.Венелін у своїй праці «Древняя и нынешняя Болгария» (1829 р.), зокрема, що ім'я Русі належить споконвіку жителям нашої батьківщини, а не скандинавським норманам. Венелін визнає, що сармати і гуни є те саме, що і руси, до яких він причисляє також волзьких болгар, називаючи їх волзькими русами. Волзькими словенами і Ломоносов називав не лише варягів-русів з Балтійського узбережжя (південних берегів Балтики), але й волзьких болгар.

До речі сказати, що не лише Венелін, як сучасник Максимовича, заперечував норманське походження русів і вважав їх народом слов'янського племені. Цю думку висловили майже всі історики України до початку ХГХ ст.

Наслідуючи Ломоносова, розвиваючи його погляди в нових умовах, Максимович піддав гострій критиці норманські теорії. Він перший в історіографії XIX ст. показав шляхи і антинаукові засоби, якими йшли і діяли норманісти після Ломоносова.

Остаточне подолання норманських вчень Максимович покладав на майбутнє покоління дослідників. Він з певністю сподівався, що новий історик-критик всі ці суперечливі погляди рано чи пізно зведе до одного знаменника із хаосу візантійських, арабських, західноєвропейських, скандинавських та своїх вітчизняних джерел, відокремить світло правди від темряви непорозумінь та сумнівів. Поки це станеться, Максимович брав на себе скромне, хоча й важливе завдання — задовольнитися розглядом поставленої проблеми на основі джерел, зокрема на основі літопису Нестора.

Поява в Східній Європі варягів із Скандинавії в середовищі руських князівських дружин, купців, а іноді завойовницьких ватаг є факт пізнішої історії IX і початку X століття. Слов'яно-руське історичне життя почалося далеко раніше. Київська Русь була не початком, а більш як тисячолітнім періодом його завершення. Ніякого окремого норманського періоду в руській історії, як вважає Максимович, не існувало. Стародавня Русь, її політичне життя, народність і культура є наслідком довго­тривалого самобутнього розвитку.

З періоду феодальної роздрібненості й часів литовського панування в Україні (з кінця ХІП до середини XVI ст.) Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: «Дещо про землю Київську», «Замітки про землю Волинську», «Замітки про записи Володимира Ольгердовича», «Пам'ять про Луцьке Хрестовоздвиженське братство», «Пам'ять про Київського воєводу Григорія Ходкевича», «Листи про князів Острозьких» та ін.

У дослідженні історії України часів литовського панування Максимович був, головним чином, збирачем окремих історичних фактів і їх популяризатором. Він торкався ряду питань в залежності від нововиявлених ним джерел. Тому його статті з цього приводу були епізодичними виступами. Проте ці невеликі наукові праці для того часу являли собою відкриття нових фактів і були позитивним явищем у нашій історіографії. Історія князівства Литовського, як окремий предмет дослідження в історіографії України до 60-х років минулого століття, була майже не зачеплена. Максимович був одним з перших представників української історіографії, що підняв ряд питань про взаємовідносини князівства Литовського з Південною Руссю до Люблінської унії.

 

Питання історії козацтва, Визвольної війни середини ХVІІ століттяу творах М. О. Максимовича.

Найбільше місце з проблем історії України ХУІ-ХУІІ століть у творах Максимовича займали питання історії козацтва і визвольної боротьби українського народу проти панської Польщі. Взагалі ці проблеми в українській історіографії першої половини XIX ст. були центральними, і в розв'язанні їх існував цілий ряд суперечливих поглядів.

До історії козацтва і народних рухів в Україні відноситься значне число творів Максимовича, зокрема «Повідомлення про літопис Григорія Грабянки, виданий у 1854 р. Київською Тимчасовою комісією», «Про причини взаємного озлоблення поляків і малоросіян в XVII ст.», «Історичні листи про козаків Придніпровських», «Замітки про козацьких гетьманів», «Дослідження про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдач-ного» та праця, що близько прилягає до цього дослідження, - «Сказання про Петра Сагайдачного», «Листи про Богдана Хмельницького», «Спогади про Богдана Хмельницького», «Про історичний роман Куліша «Чорна рада» та ін.

Особливе місце серед праць Максимовича займають роботи «Огляд городових полків і сотень, що були на Україні з часів Богдана Хмельницького» та «Бубнівська сотня». У них автор дослідив і більш-менш докладно показав історико-географічне і адміністративно-політичне становище України в період Визвольної війни (середини XVII ст.) і в перші десятиліття після неї. Тут показано створення геть­манського, козацько-старшинського устрою України в перші десятиліття перебування її в складі Російської держави.

Визвольну війну українського народу проти шляхетської Польщі Максимович розглядав як справедливу, загальнонародну війну, що виникла і розгорталась саме в той період, коли нестерпним став гніт і панування Польщі над українським народом. В перелічених вище статтях Максимович дав високу і в своїй основі вірну оцінку діяльності Богдана Хмельницького.

В міру доступних для тогочасної науки джерел, він завжди домагався того, щоб досягнути істинності і достовірності історичного факту, без чого історична наука не могла рухатися вперед. Незважаючи на деяку слабкість і нерозвиненість в науковому відношенні концепції про походження й історію українського козацтва, Визвольну війну і союз України з Росією, М.Максимович своїми критичними дослідженнями вніс значний вклад в українську історіографію XIX ст. Значне коло питань, поставлених і розв'язаних ним, лишаються цінними до наших днів.