 |
|
Теоретичний матеріал із теми
Українська наукова мова має давні традиції термінотворення, її терміносистеми формувалися на власній мовній основі, засвоюючи те, що вже було напрацьовано. Співвідношення національного та міжнародного було й залишається каркасом у концептуальному підході до термінотворення.
Для термінологічної системи характерні такі способи творення:
1) морфологічний спосіб (за відповідними словотвірними моделями);
2) семантичний, що реалізується за допомоги розвитку спеціальних значень у словах природної мови; 3) різні типи запозичень (словотвірне та семантичне калькування).
Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами:
1. Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: споживчий кошик, водяний знак, власний заголовок, ритмічна структура книги, сатиновий друк, чиста конкуренція, відчуження, ринок праці. Це найдавніший спосіб термінотворення.
2. Словотвірний - утворення термінів за допомоги префіксів (надвиробництво, пересупозиція), суфіксів (маркування, гумування, оборотність), складанням слів і основ (адрес-календар, гальванокліше, літературознавство, держава-монополія, матеріаломісткість), скороченням слів (СЕЗ - спеціальні економічні зони). Цей спосіб термінотворення найпродуктивніший.
3. Синтаксичний - використання словосполук для називання наукових понять: вихідні відомості, основний текст, академічне видання, спільний множник, зустрічний позов, державне замовлення, капіталодефіцитні країни.
4. Запозичення - називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, бюргшафт, дисиміляція.
Причини запозичення термінів різноманітні:
o запозичення терміна разом з новим поняттям: бонус "додаткова винагорода", "додаткова цінова знижка", "комісійна винагорода";
o паралельне використання власного і запозиченого терміна в різних сферах (наприклад, науковій і навчальній): рамбурсува-ти - повертати борг; імпорт - ввіз; асиміляція -уподібнення; лабіалізація - огублення;
o пошук досконалішого терміна, внаслідок чого паралельно функціонують запозичені і власні терміни: пролонгація - продовження терміну чинності угоди; інтерстелярний - міжзоряний; бартер - прямий безгрошовий обмін товарами;
o відсутність досконалого власного терміна, який би відповідав сучасним вимогам: ліквідат - юридична особа-боржник, до якої висунуто фінансові вимоги у зв 'язку з її ліквідацією.
Нормалізація спеціальної лексики здійснюється на основі загальнолітературної мови. Лінгвальна нормативність термінів – це правильність їх утворення та уживання. Унормування терміносистем української мови залежить від усунення цілого комплексу проблем: порушень лексичної загальнолітературної мови; неточного лексичного позначення наукових понять; уживання слів, невластивих українській мові, наявності термінологічної омонімії, синонімії тощо.
Забезпечення лінгвістичної нормативності термінів повинне відбуватися на фонетичному, орфоепічному, орфографічному, лексико-семантичному, словотвірному, морфологічному та синтаксичному рівнях.
Термінологія нормалізується з урахуванням її національних та міжнародних функцій, а тому важливо знайти рівновагу між кількісним виявом національних та інтернаціональних термінів.
Кодифікація термінів – це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.
Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінів у межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт).
Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В. Вюстер.
Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв’язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології.
На цей час в Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні п’ять років їх переглядають і уточнюють.
Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:
1. систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії (предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;
2. відбір усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (терміни вибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та ін. джерел);
3. поділ термінів та групи: а) вузькогалузеві терміни; б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні). Стандартизації повинні підлягати лише вузькогалузеві терміни;
4. вибір із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни подають також, але з позначкою “нерекомендований”);
5. підбір еквівалентів англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;
6. формулювання українською мовою визначення (дефініції) поняття;
7. рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.
Розділ мовознавства, що розробляє теоретичні та практичні питання словників різних типів називається лексикографією. Розділ лексикографії, що займається теорією та практикою укладання й використання фахових термінологічних словників називається науково-технічною лексикографією, або термінографією. Термінологічні словники є різновидом лінгвістичних словників, у яких подано термінологію однієї або кількох галузей знань чи діяльності. Джерелами для відбору матеріалу такого словника є монографії та статті відомих фахівців, підручники для вищих навчальних закладів, галузеві енциклопедії, реферати й анотації, опис винаходів. Під час відбору термінів складають реєстр одиниць, які слід визначити й описати. Ліву частину словника складають заголовні слова – терміни, а права – це семантизація заголовного слова, що може містити такі відомості про термін:
1) визначення поняття, позначуваного терміном;
2) сфера вживання;
3) переклад заголовного слова, якщо словник перекладний;
4) граматична характеристика;
5) приклади на сполучуваність термінів з іншими словами;
6) похідні слова;
7) походження терміна.
За змістом лівої частини словникової статті розрізняють словники:
· термінів;
· терміноелементів, наприклад, словники інтернаціональних морфем.
За змістом правої частини словникової статті розрізняють:
· термінологічні перекладні словники;
· тлумачні словники;
· словники довідники;
· ідеографічні, у яких дається уявлення про семантичне поле різних понять.
За призначенням словники поділяють на декілька груп:
1. Словники узусу (лат. usus – 1. звичай, правило; 2. уживання, використання) виконують функції реєструвальних словників, що відбивають стан термінології у певній галузі знань на сучасному етапі. Більшість термінологічних словників є узусними.
2. Реглементувальні словники існують у двох видах:
· словники стандартизованих термінів;
· словники рекомендованих термінів.
3. Інформаційні словники. Прикладом цієї групи словників є інформаційно-пошуковий тезаурус.
4. Систематизовані словники: класифікатори, рубрикатори, частотні словники та словники терміносистем. Класифікатори – це системно й алфавітно впорядковані назви об’єктів науки й техніки та характеристики цих об’єктів (наприклад, класифікатори промислової продукції, де спочатку йде код, а потім називається сам предмет). Рубрикатори– це класифікації понять і об’єктів певної галузі, у яких спочатку йде порядковий індекс рубрики, а потім її назва. У частотних словниках терміни розташовано в порядку частоти появи у певних текстових масивах.
Є й інші класифікації термінологічних словників:
1. за тематичним охопленням: багатогалузеві, галузеві та вузькогалузеві;
2. за кількістю мов: одномовні й перекладні.
Усі спеціальні словники поділяються на два види: словники, що адресовані фахівцю; словники, зорієнтовані на роботу з комп’ютером. Для автоматичного оброблення тексту призначені інформаційно-пошукові тезауруси та різні типи власне електронних словників (основ, зворотів, афіксів).