 |
|
Інститут глави держави
Функціонування інституту глави держави має багатовіковий досвід. Він виник і розвивався одночасно з самою державою, оскільки функціонування останньої поза межами публічної влади апріорі неможливе.
Історія держави – це історія глави держави. Практика вказує, що феномен правителя (керівника) держави завжди предметно цікавив дослідників, починаючи з античних часів і до нині.
Низка положень про статус глави держави, обґрунтування яких здійснено в античний період, знайшли науково-теоретичну і практичну підтримку впродовж усіх наступних віків, а саме:
а) структурне і функціональне відокремлення глави держави від державних «мужів» і службовців, інших високопосадовців;
б) перевага одноосібного інституту глави держави перед колегіальним;
в) очевидне визнання принципу законності як об’єктивного засобу обмеження повноважень глави держави, при цьому вчені акцент робили на закони юридичні або релігійні;
г) повноваження є невід’ємним складовим статусу глави держави, обсяг яких має бути достатнім для забезпечення правопорядку в державі та її обороноздатності;
ґ) державний і суспільний інтерес є головним фактором легітимної зміни обсягу повноважень глави держави.
1710 – Конституція П.Орлика – гетьмана
1918 – Конституція УНР – не було інституту Президента, а було обрано М.Грушевського президентом
1990 – Президія ВР СРСР – запроваджено пост Президента
5 липня 1991 – ЗУ «Про заснування поста поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції Української РСР»
КУ 1996 – ПУ є главою держави
2004 – перехід від президент.-парламент. до парламентсько-презид.
21. Перезидент України серед інших органів державної влади
За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями.
В основі терміну «глава держави» лежала органічна теорія держави, що розглядала державний механізм як певний суспільний організм, складові ланки якого виступають як органи, що виконують неповторні функції.
Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана (напівпрезидентська) республіка – є «неправильною».
У новітніх працях з конституційного права України Президент визначається як «носій верховної державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами». Більше того, деякі автори прямо зазначають, що «загальною рисою статусу президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, всіма інститутами держави…в самостійній якості, зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства». Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVІІІ–ХІХ ст. Гербера, Мейєра та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної республіки.
У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.