Главная | Обратная связь

Догматично-марксистський варіант

Звернімося до іншого «класичного» визначення нації, яке з певними модифікаціями увійшло до всіх навчальних курсів, наукових монографій, статей радянського періоду вітчизняного суспільствознавства. Зауважимо, що ця дефініція є прикладом того, як певна ідеологічна розробка може перетворитися на догмат, який не тільки став обов’язковим для кількох поколінь учених, а й опосередковано вплинув на реальну політику в галузі національного питання з колосальними соціально-політичними наслідками.

За звичним каноном її називали «марксистсько-ленінською теорією нації», хоча вона, по-перше, не була загалом марксистською (оскільки марксизм в особі своїх «класиків» і фундаторів не створив власної теорії нації), а по-друге, вона не була й ленінською, оскільки канонічний текст і формулювання, покладені в її основу, були написані іншою людиною.

Автором дефініції був Й. Сталін. У статті «Марксизм і національне питання» (1913) він писав: «Нація — це, насамперед, спільність, певна спільність людей.

...Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури» ²⁸.

Якщо абстрагуватися від певних ідеологічних упереджень, пов’язаних з «десталінізацією» нашого суспільствознавства, можна зауважити, що це визначення нічим не гірше за багато інших, а в деяких відношеннях воно може служити досить зручним засобом, оскільки в ньому

досить вдало поєднуються суб’єктивні і об’єктивні характеристики нації. Неважко помітити, що Сталін у деяких елементах свого синтетичного визначення постає справжнім «веберіанцем», хоча, будучи ортодоксальним марксистом, він включив до нього дуже важливий елемент — «спільність економічного життя» (у цьому відношенні він постає ортодоксальним послідовником не стільки Маркса, якого мало цікавили питання націй взагалі, скільки німецького мислителя Фрідріха Ліста, котрий якраз і був одним із фундаторів економічної теорії нації).

Така досить несподівана обізнаність Сталіна в питаннях теорії нації стає зрозумілішою, якщо звернути увагу на джерела, якими він користувався. Американський історик Роберт Такер стверджує, що Сталін фактично повторив визначення нації, запропоноване Карлом Каутським, чимало праць якого на той час було перекладено російською мовою. При цьому Сталін не вважав за необхідне посилатися на оригінал. Як зазначає український дослідник Ф. Горовський, «...перші три ознаки нації у Сталіна даються «за Каутським», тоді як четвертий береться у Бауера» ²⁹.

Коли Сталін писав свою працю на замовлення керівництва більшовицької партії (за порадою і на прохання В. Леніна), він ще не був «батьком народів», тож його інтелектуальні вправи хоча й мали суто прагматичну мету (в міжнародній соціал-демократії розгорталась серйозна дискусія з національного питання, і завданням Сталіна була критика «австро-марксизму», зокрема О. Бауера, й «психологічної» моделі нації), вони все ж таки залишалися не більше, як ідеологічними розробками, загалом досить вдалими, хоча, відповідно до жанру (стаття не була науковою розвідкою), надмірно лапідарними. Сам Сталін, принаймні в 1913 р., не вважав свою працю важливим внеском у теорію національного питання.

Однак пізніше, в 1930-ті роки, сталінське визначення було догматизоване, внаслідок чого вивчення феномена «нації» на теренах СРСР не виходило за його рамки, а відтак, фактично призупинилося, що згодом, бодай опосередковано, негативно позначилося не тільки на наукових розробках, а й на прийнятті важливих політичних рішень. Варто звернути увагу й на ту обставину, що згадана праця Сталіна, разом з його пізнішими виступами з проблем націй і колоніалізму, в 1936 р. була надрукована англійською мовою і, як стверджує Е. Гобсбаум, «мала великий міжнародний резонанс як серед комуністів, так і, особливо, — в залежному [колоніальному] світі» ³⁰.

Можливо, ці обставини дали підстави сучасним українським авторам назвати сталінське визначення нації «горезвісним» ³¹. Цілком очевидно, що такий епітет має присмак політичної кон’юнктури і нічого не додає до наукового розуміння проблеми. Сталінська дефініція, особливо з огляду на джерела, якими користувався автор, видається цілком слушною, особливо з погляду осягнення феномена нації.

Очевидно, наукова критика даного визначення терміна «нація» мала б зосереджуватися на тому, що в основу сталінської дефініції було покладено тезу, яка згодом оформилася як «етнічна», або ж «етнологічна» концепція нації. Цю концепцію було трансплантовано не лише в наукові чи ідеологічні розробки, а й у суспільну практику. На це вже звертали увагу сучасні українські дослідники, зокрема Ф. Горовський.

Цікаво й те, що з часів «відлиги» ім’я Сталіна взагалі не згадувалось у зв’язку з дефініцією нації, автором якої він був. Оскільки з другої половини 50-х років офіційний канон передбачав лише одного «вітчизняного класика» марксизму, виник термін «ленінська теорія нації», в рамках якого експлуатувалась і модифікувалась дефініція Сталіна.

В СРСР, стверджують автори «Філософського енциклопедичного словника», у 60 — 80-ті роки був вироблений так званий «етнологічний підхід» до природи нації. Якщо придивитися уважніше, то визначення нації, яке подається в його рамках, видається модернізованою версією сталінської формули (зрозуміло, що безпосередньо на «батька народів» автори вже не посилалися). Згідно з цим визначенням, нація являє собою етносоціальну спільноту, яка характеризується нерозривною єдністю (взаємодією) соціально-економічних і культурних властивостей. Вважається, що визначення нації лише як соціально-історичної спільноти є недостатнім. До суттєвих ознак нації слід віднести також спільність самосвідомості і соціальної структури. Багатонаціональні утворення (наприклад американський народ) є макроетнічними спільнотами, в ході формування яких склалася культурна, духовна, мовна спільність, яка, утім, не нівелює етнокультурних особливостей етносів, що її утворюють ³².

Безперечно, таке формулювання ознак нації якоюсь мірою відображало певне ідеологічне замовлення (стаття до словника писалася до 1991 р.). Ідея злиття націй (соціалістичних) в «нову історичну спільноту —радянський народ» (фактично йшлося про зникнення «класичних націй»), яка з’явилась в ідеологічному арсеналі КПРС у 60-ті роки (вперше думку про зникнення націй за комунізму висловив ще Ф. Енгельс у «Проекті комуністичного символу віри» (1847), та паралельна ідея зникнення класових і соціальних відмінностей у ході просування до комунізму знайшли втілення у формулі: «спільність самосвідомості і соціальної структури».

Ця формула, зрозуміло, стосувалася передусім «нової історичної спільноти» й аж ніяк не «буржуазних» націй, хоча не можна не помітити того, що американська ідея «плавильного котла» («the melting pot») та радянська концепція «злиття націй» навдивовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно протилежними системами політичних цінностей і мали різну спрямованість.

Щоправда, комплексність визначення нації в радянському суспільствознавстві (поєднання об’єктивних і суб’єктивних чинників) дала змогу досягти компромісу в питанні «злиття націй» в нову, єдину спільноту з очевидним прагненням тих же націй до збереження «національної ідентичності». Зокрема, за часів Ю. Андропова ідея «злиття» націй була «відредагована»: повна єдність народів СРСР досягається в таких сферах, як економічне, соціальне, політичне життя, тоді як етнічні та культурні відмінності залишаються.

Хоча це й парадоксально, але розробка концепції «нової історичної спільноти» призвела до формування ідеї так званої політичної нації. При цьому термін «нація», очевидно, мав вийти з ужитку, натомість висувався політично нейтральніший — «народ». Фактично термін «радянський народ» був синонімом терміна «політична нація».

Наведемо формулювання одного з офіційних радянських наукових авторитетів у галузі національного питання: «Радянський народ — це нова історична, соціальна та інтернаціональна спільнота людей, яка утворилася внаслідок соціалістичних перетворень та зближення трудящих усіх класів і верств, націй і народностей, яка має спільну батьківщину — СРСР, спільну територію, спільну, основану на громадській власності економіку, спільну за соціалістичним змістом і багатоманітну за національними особливостями культуру, національні мови та мову міжнаціонального спілкування, федеративну загальнонародну державу і спільну мету — побудову комунізму» ³³. Якщо відсіяти з цієї формули досить громіздкий набір стандартних для кінця 70-х — початку 80-х років термінів, неважко помітити очевидні запозичення зі сталінського визначення нації, модифікованого для потреб ідеологічної кон’юнктури.

Підсумовуючи все вищесказане, зауважимо, що «марксистсько-ленінське визначення нації» було, якщо звернутися до таксономії, не «марксистсько-ленінським», а «марксистсько-сталінським» чи, наприклад, «марксистсько-сталінсько-каутсько-ренерівським» (список можна продовжувати). Деякі його основні моменти, якщо сприймати їх не як канон, а як пізнавальний засіб, видаються цілком слушними і цікавими для дослідників національного питання, тому не варто ставитись до них як до «ідеологічного непотребу», на що хибують деякі сучасні дослідники.

Цікаво й те, що у формальному, «класичному», догматизованому визначенні нації ми не знаходимо, принаймні «на поверхні», ознак класового підходу, який домінував у самій «марксистсько-ленінській теорії нації». На думку багатьох сучасних дослідників (Н. Пуланцас, Б. Андерсон, Т. Нейрн, Т. Боттомор, Орас Б. Девіс, Р. Дебре та ін.) «традиційний», або ортодоксальний марксизм взагалі не мав власної теорії нації. Ці ознаки з’являються вже тоді, коли сталінська дефініція (у різних модифікаціях) почала використовуватися в «ідеологічній боротьбі» та відповідній політичній практиці. Але це вже інша тема.