 |
|
Мовна картина світу
Картини світу
Картина – це те, що можна бачити, уявляти собі у конкретних образах; це загальний стан, становище будь – чого.
Картина – відображення словесне у образах.
Картина світу (КС) – цілісний образ світу, який має причинно обумовлений характер; формується в суспільстві у рамках вихідних світоглядних установок. Будучи необхідним моментом у життєдіяльності людини, КС обумовлює специфічний спосіб сприйняття світу.
Зазвичай під КС мають на увазі
наукову картину світу-, що являє собою систему загальних принципів, понять, законів і наочних уявлень, що складається на підставі синтезу наукових знань.
Найчастіше розрізняють такі КС на базі наукової:
· загальнонаукову (що поєднує уявлення про природу і людину);
· природничо-наукову (як комплекс загальних поглядів на природу);
· частково – наукові (фізичну, біологічну, геологічну та інш.).
Фізична КС – уявлення просвіт і його процеси, напрацьовані фізикою на підставі емпіричного дослідження та теоретичного осмислення. Фізична КС світу «йде слідом» за ходом розвитку науки.
Сучасна фізична КС - складається із системи рівнянь, про явища, недоступні для спостереження, значення яких складне для розуміння.
Картину світу, на відміну від світогляду, - сукупність світоглядних знань про світ, «сукупність предметного змісту, яким володіє людина» (Ясперс).
Можна також виділити
· чуттєво – просторову КС;
· духовно – культурну КС;
· метафізичну КС.
Вживають поняття про
· філософську КС та
· мовну КС.
Мовна картина світу
Кожна мова на сій лад подрібнює світ, або ж має власний спосіб концептуалізації. Звідси виводимо, що кожна мова має особливу картину світу і особистість, що застосовує мову, зобов’язана організувати зміст висловлювання у відповідності до цієї КС. І в цьому ми бачимо прояв специфічно людського сприйняття світу, зафіксованого у мові.
Мова є найбільш важливим способом формування та існування знань людини просвіт. Відображаючи у процесі діяльності об’єктивний світ, людина фіксує у слові результат пізнання. Сукупність цих знань , зафіксованих у формах мови, являє собою те, що у різних концепціях називають або «проміжним мовним світом», або «мовною репрезентацією світу», або «мовною моделлю світу, або ж «мовною картиною світу». Найбільш уживаною є сама остання кваліфікація, якої ми й притримуємося.
Поняття картини світу (у тому числі мовної) будується на вивченні уявлень людини про світ. Якщо світ – це людина і середовище у їхній взаємодії, то картина світу – результат переробки інформації про середовище і людину.(Що є світ людини? – це світ її мислення та діяльності. М.В.Рац ). Таким чином представники когнітивної лінгвістики стверджують, що наша концептуальна система, відображена у вигляді мовної КС, залежить від фізичного та культурного досвіду і безпосередньо пов’язана з ним.
Явища і предмети (об’єкти) зовнішнього світу представлені у людській свідомості у формі внутрішнього образу. За переконанням О.М.Леотьєва, існує особливий «п’ятий вимір», у якому людині представлена дійсність, що оточує : це «змістовне поле», система значень. Тоді КС – це система відповідних образів.
М.Хайдегер писав, що під словом «картина» ми маємо на увазі перш за все відображення будь – чого, «картина світу, зрозуміла за своєю суттю, означає не картину, що зображує світ, але світ, зрозумілий як картина». Поміж КС як відображенням реального світу і мовною картиною світу як фіксацією цього відображення існують складні відносини. Картина світу може бути представлена за допомогою просторових (верх – низ, правий – лівий, схід – захід, далекий - близький), часових (день – ніч, зима - літо), кількісних, етичних й інших параметрів.
На її формування впливає
· мова,
· традиції,
· природа і ландшафт,
· виховання,
· навчання та інші соціальні фактори.
Мовна КС не стоїть у одному ряду із спеціальними картинами світу (фізичною, біологічною тощо), вона їм передує та їх же формує, тому що людина здатна розуміти світ і саму себе завдяки мові, у якій закріплюється суспільно – історичний досвід – як загальнолюдський, так і національний. Останній вивчає специфічні особливості мови на усіх її рівнях. Завдяки специфіці мови у свідомості її носіїв виникає визначена мова КС , крізь призму якої людина й бачить світ.
Ю.Д.Апресян підкреслював донауковий характер мовної КС , називаючи її наївною картиною. Мовна картина світу немов би доповнює об’єктивні знання про реальність, часто перекручуючи їх (дивись,наприклад, наукове значення та мовне тлумачення таких слів, як атом, точка, світло, тепло і т.д.). Вивчаючи семантику цих слів, можна виявити специфіку когнітивних (розумових) моделей, що визначають своєрідність наївної КС.
Внаслідок того, що пізнання людини не вільне від помилок та переключення на інші засоби сприйняття, концептуальна КС має здатність відповідно «перемальовуватися», тоді як мовна КС ще довгий час береже сліди цих колишніх думок. Так, досить часто для означення та передачі станів емоційного підйому, той хто мовить, - людина, нехай зараз і далека від релігії, використовує фразеологізм злинути душею (рос. воспарить душою), не усвідомлюючи, що цей засіб мови пов'язаний із уявленням про наявність усередині людини животворящої субстанції – її безсмертної душі.
Мовна КС формує тип відношення людини до світу (природи, тваринам,самої до себе як елементу світу). Вона задає норми поводження людини у світі, визначає її відношення до світу. Кожна природна мова відображує визначений спосіб сприйняття і організації («концептуалізації») світу. Виражені в ній значення складаються у деяку єдину систему поглядів, свого роду колективну філософію, яка потім нав’язується у якості обов’язкової усім носіям мови.
Отже, роль мови полягає не лише у передачі повідомлення , але у першу чергу у внутрішній організації того, що підлягає сповіщенню. Виникає немов би «простір значень» (термін О.М.Леонтьєва), або ж закріплені у мові знання про світ, куди незмінно вплітається національно – культурний досвід конкретної мовної спільності. Формується світ людей , наприклад, українців, росіян, греків, що розмовляють на відповідній мові, чи мовна КС як сукупність знань про світ, відображених у лексиці, фразеології, граматиці.
Термін мовна картина світу - це не більш ніж метафора, бо ж у реальності специфічні особливості національної мови, у яких зафіксований унікальний суспільно – історичний досвід визначеної національної спільності людей, створюють для носіїв цієї мови не якусь іншу, неповторну КС , відмінну від тієї, що об’єктивно існує, а лише специфічне обрамлення цього світу, обумовлене національною значущістю предметів, явищ, процесів, вибірковим відношенням до них, що продовжується специфікою діяльності, образом життя та національної культури даного народу.
Інтерес до мовної КС ми знаходимо ще у працях лінгвіста і пруського дипломата В.Гумбольта, засновника Берлінського університету (прообраз російського університету останньої чверті ХІХ століття), яки писав, що «різні є для нації органами їхнього оригінального мислення і сприйняття».
Теорія мовних гештальтів була висунута Дж. Лакоффом, а потім визнана іншими вченими.
Гештальти - це особливі глибинні змістовні одиниці мови. Окрім функції реалізації гештальти у мові створюють основу для сприйняття людиною дійсності, направляють пізнавальні процеси, визначають специфіку й характер моторних актів тощо. Глибинність гештальтів відносно мови проявляється у декількох аспектах. Так, на поверхнево – мовному рівні один і той жє гештальти може реалізовуватись у різному сенсі і лише спеціальні дослідження можуть встановити їхню єдність. Дж. Лакофф показав, що спір і війна описуються в одних і тих же термінах і, відповідно, однаково розуміються, бо пов’язуються між собою одним і тим же гештальтом.
Отже, гештальти суть універсальні уявлення, що належать глибинам людської психіки взагалі і як ціле, що знаходиться поза категоріальним рамками природної мови, тобто це змістовні величини трансцендентального: гештальти лежать безпосередньо за межею того, про що йде мова, та органічно з ним пов’язані.
Реконструйовані на підставі реальних мовних даних, гештальти самі стають реальними змістовними величинами найближчого трансцендентного.
Гумбольтівська ідея «мовного світобачення» отримала розвиток й у сучасному негумбольтіанстві. Дійсно, кожний народ по-своєму розчленовує багатообразність світу, на свій розсуд називає ці фрагменти світу. Своєрідність КС, що «конструюється», визначається тим, що в ній знаходить своє об’єктивне місце індивідуальний, груповий і національний (етнічний) вербальний і невербальний досвід. Національна своєрідність мовної КС розглядається негумбольдтіанцями не як
результат тривалого історичного розвитку, але як визначально задана властивість кожної мови. На їхню думку, люди за допомогою мови створюють свій особливий світ, відмінний від об’єктивного опису властивостей, предметів, явищ, від наукових уявлень про них, бо ж вона є «суб’єктивним образом об’єктивного світу».
Одначе не сама мова створює цю суб’єктивну КС. Картина світу, яку можна назвати знанням про світ, лежить у основі індивідуальної і суспільної свідомості. Мова ж виконує вимоги процесу пізнання. Концептуальні КС у різних людей можуть бути різними, наприклад, у представників різних епох, різних соціальних, вікових груп, різних областей наукового знання і т.д. Люди, що розмовляють різними мовами, за відповідних умов можуть мати близькі концептуальні КС, а люди, що розмовляють однією мовою, - різні. Відповідно, у концептуальній КС взаємодіють загальнолюдське, національне та особистісне.
Картина світу не є простим набором «світлин» предметів, процесів, властивостей тощо, бо включає в себе не тільки відбиті об’єкти , але й позицію суб’єкта – така ж реальна, як і самі об’єкти. Більше того, завдяки тому, що відображення світу людини не пасивне, але діяльнісне, відношення до об’єктів не тільки породжується цими об’єктам, але й здатне змінювати їх (через діяльність).
Звідси природність того, що система соціально-типових позицій, відношень, оцінок знаходить відображення й у системі національної мови та бере участь у конструюванні мовної КС. Наприклад, російське когда на горе рак свистнет відповідає англійському коли свині полетять, киргизькому – коли хвіст ішака торкнеться землі і т. ін. Таким чином, мовна КС у цілому і головному співпадає із логічним відображенням світу у свідомості людей. Але й при цьому зберігаються немов би окремі ділянки у мовній КС, до яких належить і фразеологія: вона своя у різних мовах.
Фразеологізми відіграють особливу роль у створенні мовної картини світу. Вони - «дзеркало життя нації». Природа їхніх значень пов’язана із фоновими знаннями носія мови, із практичним досвідом особистості, культурно-історичними традиціями народу, що розмовляє даною мовою. Вони приписують об’єктам властивості, котрі асоціюються із КС, мають на увазі цілу дескриптивну ситуацію (текст), оцінюють її, висловлюють відношення до неї , а своєю семантикою спрямовані на характеристику людини та її діяльності.
Одна із найбільш цікавих концепцій, що пояснює зв'язок мови і культури належить саме В.Гумбольдту, який вважає,що національний характер культури знаходить відображення у мові засобами особливого бачення світу. Мова і культура , як відносно самостійні феномени, пов’язані через значення мовних знаків, котрі й забезпечують онтологічну єдність мови та культури.
Причинно-механістична картина світу (нім. Kausal-mechanisches Weltbild).
Уявлення про світ, згідно з якими усі явища викликаються причинами і оцінюються у відповідності із законами (класичної) механіки, вона утворилася в епоху Просвіти, коли з області природничих наук було витиснуто метафізику. Відкрита на той час загальність причинного зв’язку дозволяла зробити припущення, що казуальний закон є загальним законом природи. Досягнення техніки давали деякі підстави вважати, що все підпорядковується законам механіки.
Прагнення до одночасного визначення подій їх розвитку, від початку й до кінцевого стану, було лише практичним мотивом людини, яка прагнула до володарювання природою. Внаслідок ужиткової направленості життєвого процесу «пересічної людини» існувало бажання оволодіти природою настільки глибоко, наскільки вона визначає це у ході свого розвитку за допомогою вловимої causa efficiens (причини, що діє). Вже для Декарта людські душі суть лише духовні, наділені душею точки, які зійшли із чисто механічного всесвіту , «зверху» від Бога, нібито користуючись канатом.
Саме тому у причинно-механістичній КС людина відіграє роль коліщатка у світовому «приводі». Вона, за суттю своєю, безвідповідальна. Це становище людини за причинно-механістичного розгляду світу пояснює не лише її велику популярність і значення для мислення широких мас із часів французького матеріалізму, але й ту впертість, з якою тримаються за цю картину світу (це відбувається непрямо також у догматичному мисленні прихильників діалектичного матеріалізму, що ми і спостерігаємо).
Та помилка думки, що веде до прийняття причинно-механістичної картини світу, можливо, була покликана тим , що в ній виходять із суворо очевидної детермінованості такої собі фізичної машини і, без коливань, переносять такі, що піддаються тут точному врахуванню притаманні їй причинні зв’язки, на людську систему універсуму і біологічного мікрокосму взагалі.