Главная | Обратная связь

Традиційна взаємодопомога

Для традиційного способу громадського буття українців особливо характерним був звичай колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля. Його витоки сягають ще доби Київської Русі (про що свідчать, зокрема, давньоруські літописи), але досить чітко він простежувався й у XVII—XVIII ст. Етнографічною літературою зафіксовані випадки, коли за один день громадою ставили церкву або підіймали важкі дзвони на дзвіницю, чи оборювали села під час епізоотії; коли, нарешті, за день до весілля ткали для молодої декілька рушників.

Така робота була під силу тільки колективу і застосовувалася вона, як правило, в екстремальних ситуаціях, наприклад, у випадках, коли у когось згорить житло або тяжко захворів голова домогосподарства, а треба зорати чи зібрати врожай. У такому разі люди зверталися по допомогу до «миру». Вважалось, що у подібних випадках гріх було не допомогти, і односельці безкоштовно виконували спільну роботу чи то на користь громади, чи то окремої родини або окремого її члена. Деякі дослідники, наприклад Д. К. Зеленій, навіть вважають, що саме з таких колективних робіт у благодійних цілях і виникли пізніші толоки — форми колективної взаємодопомоги при виконанні трудомістких робіт. Ймовірно, однак, що їх природа є набагато глибшою: вона виходить не лише з конкретних потреб у колективній праці, а є морально-етичною нормою людей. До того ж, толока нерідко використовувалась і як своєрідний спосіб зажити собі доброї репутації, так необхідної парубкам та дівчатам на виданні. Адже нерідко саме на толоці парубки обирали собі суджену, бо бачили, на що вона здатна у праці.

Колективна взаємодопомога, поширена серед багатьох народів, побутувала і в середовищі українців. Про це свідчить хоча б розмаїтість її форм. До речі, цей факт спростовує усталену думку про індивідуалізм українця, нібито замкненого в колі своїх домашніх інтересів. Навіть при тому, що український селянин вів відносно самостійне господарство, колективна взаємодопомога не була для нього рідкістю.

Звичаї колективної взаємодопомоги в Україні виявлялись у таких основних формах: толока, супряга, відробітки, супрядки.Кожна із цих форм трудової взаємодопомоги, у свою чергу, поділялася на різноманітні варіанти. Так, толока виступала у таких виробничих варіантах: косовиця, гребовиця, закладини, валькування хати, клака, возовиця, мастіння; супряга — у вигляді скіпщини (спольщини, десятини), зажину (зажону), замолоту; відробітки (одрібшина, отбучи) — у варіантах заорок, оборків, закосків, заграбків, зажинків, обжинків тощо; супрядки — у вигляді оденок, посиденьок, попряхів, досвіток, торочин. Залежно від способів організації допомога поділяється ще й на такі основні види: 1) скликання за ініціативою громади, як правило, у благодійних цілях; 2) за ініціативою когось з членів громади; 3) за запрошенням поміщика; 4) встановлена як почергова взаємодопомога.

Найбільш поширеною формою колективної взаємодопомоги в середовищі населення України була толока (у росіян — поміч, толока; білорусів — талака; болгар — тлака; поляків — тлука). Недаремно в народі казали: «Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». За своєю структурою вона являла собою складний звичай, який передбачав обряд запрошення, процес колективної праці, що поєднувався із розважальними елементами, церемонію пригощання, ритуал прощання та проведення розваг. Цієї усталеної структури толоки дотримувалися не повною мірою лише тоді, коли вона скликалася поміщиком: у цьому разі її називали в народі «прошеною». Люди, однак, розуміли, що «прошення» було зродні наказу, однією з різновидів панських повинностей. Запрошені на «прошену толоку» селяни, як правило, виконували сільськогосподарські роботи: орали землю, косили сіно або збирали врожай. Однак умовно вона вважалася добровільною, заохочувальна обов'язковим застіллям. У ранньому середньовіччі заведено було пригощати «медом і пивом», у пізніші часи — горілкою. Щоправда, з посиленням феодально-кріпосницьких відносин скликання «прошених» толок практикувалося частіше, а пригощання — рідше. Поміщик, як правило, чередував «мокру» (горілчану) толоку із «сухою», хоча годування учасників толоки було обов'язковим.

Класична (тобто справді добровільна) толока за змістом була куди багатшою, органічно поєднуючи трудовий процес з розважальністю. Вона розпочиналася з запрошення, причому і в разі, коли вона скликалася окремим селянином, і коли рішення про її оганізацію приймалося громадою, сільчани йшли до неї добровільно. Селяни розуміли, що, беручи участь у толоці, вони забезпечували моральне право на власну толоку. Більше того, було прийнято приходити на толоку і без запрошень; найчастіше це практикувалося на молодіжних толоках, наприклад, при лущенні кукурудзи: дівчат зазвичай запрошували, а хлопці приходили самі.

«Одноденне товариство», як ще називали в Україні толоки, проходило весело: з жартами, піснями та забавами. Нерідко під час трудового процесу, коли було спекотно, обливалися водою; заради сміху вимазували один одного глиною при валькуванні хати; або вистілали дорогу стеблами кукурудзи (аби всі знали, що тут толока) при її лущенні в оселі однієї з дівчат.

Тривалість толоки була різною, але заведено завершувати увесь основний трудовий процес. Якщо обсяг робіт передбачався великим, господар частував «толокчан» сніданком (хлібом, салом, огірками). По закінченні роботи він влаштовував пригощання з музикою і горілкою, а далі вже самі толокчани влаштовували ігри, танці, іноді катання на конях. Селянська етика приписувала господарю толоки бути люб'язним до її учасників, навіть якщо чиясь робота йому і не подобалась; він сам і пригощав гостей, вважаючи за образу, коли хтось інший це робив би за нього. Звичай частування на толоці завжди визначався хлібосольством — і не тільки тому, що це вважалося справою честі та обов'язком перед толокчанами, а й через те, що він вплітався в більш загальну традицію «дарування та віддарювання». Селянська психологія розуміла це так: як ти почастуєш, так і тебе частуватимуть.

Дещо іншу морально-трудову основу містила в собі супряга як одна з форм гуртової праці. Вона також будувалася на засадах сусідської взаємодопомоги, проте включала елементи договору, тобто економічні розрахунки. Переважно економічна основа виявлялась у поширених в XIX ст. в Україні звичаях оренди землі та найму робочої сили — скіпщини, зажині та замолоті. І супряга, і скіпщина спиралися на трудові угоди, що укладалися між кількома сім'ями, або між родиною та заможним землевласником.

Супряга була однією з форм кооперування праці, яку не в змозі була зробити одна сім'я. Найчастіше вона практикувалася в південних районах України при розорюванні цілинних та перелогових земель. До міжсімейного об'єднання спонукала і необхідність потужного тягла для оранки: аби зорати важкі грунти, потрібно було не менше трьох пар волів і кількох погоничів.

Супряжна спілка об'єднувала в основному споріднені і, як правило, економічно рівноцінні сім'ї, полегшуючи тим самим умови неписаної угоди, її пункти передбачали, зокрема, рівну участь кожної сім'ї у корпорації: однакову кількість волів та реманенту, черговість виконання робіт, тотожність умов харчування людей та годування робочої худоби, ремонт реманенту. Харчування здійснювали або в складчину, або по черзі в хаті того, кому виконували роботу, також як і використання та ремонт реманенту. Якщо в супрязі брали участь сім'ї з різним економічним достатком, то домовлялися про відповідні умови розрахунку.

Отже, в основі супряги лежали передусім принципи рівного вкладу в колективну працю. Разом з тим великого значення надавалось і моральним підвалинам, котрі нерідко вносили істотні корективи в положення супряжної угоди. Основна їх спрямованість — взаємодопомога при пріоритеті допомоги сім'ям, де не було годувальника або він був хворий. Практикувалася також першочерговість виконання робіт у тих супряжних сім'ях, яких спіткало якесь лихо, а також в разі смерті годувальника. Смерть годувальника, до речі, не ставала причиною відлучення сім'ї від супряги, бо моральні принципи взаємодопомоги цінувалися вище, аніж суто економічні.

А втім, вже наприкінці XVIII ст. з зародженням капіталістичних відносин моральні підвалини супряги починають поступатися практичним: капіталізм вивітрював людяність у людських стосунках, а віками виплеканий народний гуманізм замінювали меркантильні розрахунки. Одним із показників нової ситуації стала практика оренди землі (звичай скіпщини, або спольщини) та найму робочої сили (звичаї замолоту та зажину). Причому під скіпщиною розумілася оренда наймитом землі у землевласника, яку він обробляв, віддаючи частину врожаю за умовами договору; під замолотом — лише збирання врожаю та обмолот зерна (або тільки збирання врожаю — тоді цей вид оренди називався зажином) і також за умовами здольщини. Проте будь-які форми оренди (чи то скіпщина, чи то зажин, чи то замолот) зумовлювалися обезземелюванням селян та зубожінням міського населення, вимушеного йти у найми, зокрема до землевласників. Трансформація ж моральних народних засад була наслідком таких економічних процесів.

Умови оренди передбачалися угодами, які з часом ставали дедалі нерівноправнішими. Традиційною нормою скіпщини вважалася десятина — кожна десята копа віддавалася власникові землі; а норма замолоту — третина — кожна третя мірка (коробка) зерна йшла молотнику. Але вже на початку XIX ст. власникові землі почали віддавати кожну п'яту копу, тобто половину, а розрахунок при замолоті становив 4—5, а то й всі 7 мірок. Більше того, вводилися ще й додаткові види робіт для спольників та молотників — так звані басаринки, або додаткові, непередбачені угодою дні роботи у власника землі. Попервах вони практикувалися поміщицькими господарствами, а пізніше ставали нерідкими і в господарствах заможних селян.

За всієї недосконалості орендних форм роботи та її негативних трансформацій скіпщина, зажин та замолот сприймалися як прояви сусідської взаємодопомоги, бо давали можливість збіднілому селянинові та міському робітнику прогодувати свою сім'ю і одержати роботу. Такі соціально-моральні функції скіпщини та зажину грунтувалися на традиціях сільської громади, що дивилася на своїх односельців як на певну спільність, об'єднану багатьма зв'язками: культовими, моральними, а певною мірою й економічними; члени ж громади відчували свою відповідальність один перед одним.