Главная | Обратная связь

КУЛЬТУРА СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВИХ ВІДНОСИН

Українське суспільство базувалося на системі традиційних зв'язків та громадських спільнот, що забезпечували в ньому порядок («лад»). Ядром системи виступала громада — самоврядне соціально-побутове утворення.

Система традиційних зв'язків, як і громадських організацій, в українському суспільстві не була незмінною; вона часом зазнавала суттєвих перетворень, позначаючись на зміні етичних традицій спілкування та індивідуальної поведінки людей. Одне з таких перетворень припадає на злам XVI—XVII ст. і пов'язане зі зміною типу громади — виникненням копної, або дворищної, сільської громади замість родової общини — верві.

Сільська громада, як і попередня родова, також була органом місцевого самоврядування, об'єднувала людей певної території (зазвичай одного населеного пункту) на основі спільних господарських інтересів, єдиного родового культу та колективної відповідальності. Проте, на відміну від верві з притаманним їй колективним землеволодінням, сільська громада грунтувалася на принципі приватної власності окремих господарів на землю, саме господарств сімей, або дворищ. Останні спочатку об'єднували малі споріднені родини, пізніше почали включати і сусідські сім'ї, поступово перетворюючись на сусідську громаду. Дворища в цьому процесі були перехідним щаблем від колективної власності громади до подвірної, навіть індивідуальної. У цьому, по суті, полягала особливість української громади і пов'язаної з нею системи етичних норм взаємин між громадянами та менталітету громадської спільноти в цілому.

Головним тлом системи етичних норм, як і характеру всього соціального життя, була громадська думка досить самостійних громадян, об'єднаних у громаду. Навіть обрана на громадському «миру» старшина повинна була зважати на громадську думку, котра визнавалася чинником підтримання традиційних норм спілкування.

«Мир» традиційного українського села

Громадська думка визначала і поведінку членів громади як у побуті, так і на «миру», тобто на копних зборах: усталилися певні церемонії, що відтворювали традиційний дух суспільства і образ сільської спільності. Чітко простежувалася насамперед традиційна етика міжпоколінних взаємин: поважні члени громади завжди сиділи, молоді ж могли і стояти; старших ніколи не переривали. А втім, і тоді на сходах практикувалися своєрідні прийоми відстоювання корпоративних інтересів: чи то інтересів громади перед офіційною владою, чи то інтересів заможних селян перед інтересами незаможних.

Одним із таких прийомів було залучення до «миру» глитаїв — красномовних людей, яких здебільшого й слухали. Щоправда, глитай міг відстоювати не лише інтереси всієї громади, а й окремих верств суспільства — це траплялося тоді, коли його наймали з числа заробітчан або з сусідніх сіл. Односельці ж не сміли вирізняти окремих осіб або окремі групи людей — етичні норми цього не дозволяли. Традиційна етика не припускала громадських образ та бійок на сходах. Коли траплялося, що хтось був-таки ображений на сходах, він мав право розквитатися із кривдником. Реалізувати таке право скривджені могли лише в корчмі або на базарі. Натомість, якщо людина сама вчиняла бійку в корчмі чи на базарі, громада не захищала її, знімаючи з себе відповідальність, бо вважалося, що поведінка призвідця негідна. Якщо конфлікти відбувалися у громадських місцях, на майдані чи вулиці, у полі або на подвір'ї, громада вважала за необхідне втрутитися у конфлікт, помиривши тих, хто сварився.

Розглядаючи поведінку людини, громада спиралася насамперед на свідчення потерпілого та свідків, однак остаточне рішення приймала, лише зважаючи на думку односельців. У традиційному українському суспільстві громадська думка не була абстрактною категорією; вона завжди виявлялася як реальність і навіть як важливий аргумент при розв'язанні життєво важливих питань. Особливо рельєфно — при визначенні опікунства. «Мир» мав право усунути від опікунства навіть найближчих родичів, якщо про них у селі склалося недобре враження.

Серйозною підставою для сходу та сільських («копних») судів громадська думка була і при обранні або переобранні виборних посадових осіб. У основі так званих «мирських присудів» лежала «формула довіри». Важливими критеріями громадської характеристики вважались дбайливість у домашньому господарстві, вправність у хліборобстві, миролюбність у стосунках із сусідами, турботливість у сім'ї, а також хист до громадської роботи. Головною рисою людини, на погляд громадськості, була її здатність приносити користь не лише собі, а й іншим.

Якщо така характеристика не виправдовувалася, посадову особу достроково переобирали. Причому до відповідальності притягували в першу чергу довірену особу, від імені якої вона давалася. Проте така ситуація траплялася вкрай рідко, оскільки довіреними особами обирали людей перевірених, які зарекомендували себе з найкращого боку.

До того ж, механізм формування громадської думки був досить складним і мав кілька контрольних інстанцій. Перший рівень — сім'я. За порядком у родині, як і поведінкою кожного її члена, слідкував голова сім'ї. Коли щось траплялось у родині, саме він вислуховував на загальних зборах безсторонні слова на власну адресу та адресу своєї родини. Тому голови домогосподарств дбали про репутацію сім'ї — і ця репутація нерідко зберігалася від покоління до покоління. Коли обирали наречену, перше, на що звертали увагу родичі молодого, — з якого вона роду, якщо з худого — намагалися розладнати сватання.

Сільський староста. Початок ХХ ст.

Другий рівень контролювання усталених норм поведінки — коло родичів, котрі слідкували за репутацією всього роду.

У концентрованому вигляді контроль за дотриманням сільських етичних традицій здійснювавсясільською громадою, яка дбала не тільки про порядок у селі, а й про репутацію села серед навколишніх сіл. У свою чергу, ця репутація залежала від діяльності сільської громади. Тому і сама громада постійно перебувала в полі зору громадської думки; остання виявлялася на сільських сходах через характеристики, що давалися сільській старшині їх односельцями. Такі принципи самоврядування і контролю забезпечували порядок у традиційному українському селі та стабільність моральних устоїв.

Міське населення України також об'єднувалося в окремі громадсько-виробничі організації, котрі відповідно і визначали особливість його побутового укладу. Можна без перебільшення стверджувати, що все населення традиційного українського суспільства, а передусім міське, мало корпоративний устрій. Цьому особливо сприяло магдебурзьке право — своєрідне самоврядування міст, що було характерним для XVI—XVIII ст.

Корпоративність пронизувала міське суспільство зверху донизу, поділяючи його на окремі соціальні верстви: патриціат — міська аристократія, бюргерство — заможне міщанство, ремісники, торгівці, і плебс — міська біднота. Кожна з соціальних верств об'єднувалась довкола своїх громад: клубів, спілок, братств, цехів з притаманними кожній з них статутом, правами і обов'язками. У свою чергу, кожне громадське об'єднання було ієрархічним: його також пронизувала корпоративність зверху донизу. Загальна корпоративність соціальної структури, власне, і формувала такий тип суспільства, який прийнято називати закритим.

Водночас корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечуючи їм повну свободу діяльності і захист від будь-якої сваволі з боку феодалів. Без системи корпоративності пересічний городянин залишався зовсім беззахисним. Основним типом міських корпоративних об'єднань були цехи, і це природно, оскільки вони об'єднували ремісницький та робітничий люд, що становив більшість міського населення. Окремі цехові організації об'єднували і гончарів, і ковалів, і теслярів, і каменярів, і ікарів, і торгівців, і музикантів, і цирульників, і рибалок тощо.

Цехи середньовічних українських міст — це насамперед професійні об'єднання, утворені в інтересах функціонування певної галузі ремісництва: виготовлення, збуту, організації виробництва. До того ж, вони об'єднували людей з єдиною системою побутового укладу, спільними традиціями, обрядами та ритуалами, а також символічними знаками: прапором, геральдичними емблемами, печаткою. Цех мав статут, котрий визначав обов'язки та правила поведінки членів цеху, його структуру і систему взаємовідносин з іншими корпораціями, а також «право» цеху на свободу діяльності та відправу культу. Воно формувалося відповідно до норм звичаєвого права і затверджувалося верховною владою: королем на території Західної України, царем або царською адміністрацією — в Лівобережній Україні.

Цех будувався на принципах ієрархії, складаючись із різних соціально-професійних та соціально-вікових груп. Власне, членами цеху вважалися лише майстри, проте вони поділялися на окремі розряди: на старших і на молодших майстрів (згідно з статутними нормами називалися «братами»). Старші майстри об'єднувались у раду старійшин, на основі якої утворювалась колегія столових — орган міжцехового об'єднання. Його справами керувала управа, що складалася з цехмістра, його помічника — молодшого (другого) цехмістра, лавника, ключника, писаря та молодшого брата.

Голова цеху — цехмістр — слідкував за дотриманням статуту, розпорядком роботи цеху, виробничим процесом, підготовкою учнів до ремісничого цеху; він також представляв цех у міських установах — магістраті або ратуші. Посада цехмістра, як і всіх осіб управи, була вибірною, але вважалася надзвичайно почесною. Було прийнято почесне звертання до голови — «пан-отець», а поміж собою — «пан». Відповідно до статуту всі майстри, досягнувши першого ступеня соціальної зрілості, обиралися в керівництво, де їх служба тривала лише рік, а відтак вони переобиралися. Такий самий порядок існував і щодо обрання цехмістра, але вимоги до нього поставали більш суворі. Це мала бути людина добропорядна, досвідчена, розсудлива і здібна до організаторської роботи, яка знала всі звичаї, обряди та ритуали. Виходячи з цього, нерідко протягом кількох років обиралася одна й та сама людина.

Кожний цех мав свою скарбницю, до якої надходили кошти через вступні внески, штрафи і щоквартальні платежі. Скарбниця надавала грошову допомогу членам цеху, коли вони хворіли, а також їхнім сім'ям у разі смерті годувальника. Взагалі цехове братство являє собою історичний приклад досить повної соціальної справедливості, бо воно турбувалося як про працюючих членів цеху, так і про хворих, немічних, таких, що тривалий час не мали замовлень і, отже, постійного заробітку, про малозаможних майстрів, а особливо підмайстрів, вагітних жінок-майстринь, про бідних учнів-ремісників.

Більше того, діяв свого роду кодекс честі цехової організації. Було заведено: якщо вмирав майстер, цех брав на себе всі витрати по його похованню; цех турбувався і про родину померлого, допомагаючи їй не лише матеріально. Аби не припинялась традиція майстра і з тим, щоб допомогти його сім'ї, до вдови прикріплявся досвідчений підмайстер, зобов'язаний навчити вдову майстерності; коли ж у майстра залишались учні, вони не мали права кидати по його смерті його сім'ю і переходити до іншого, а з тим, аби навчити їх майстерності, до них прикріплявся підмайстер.

Такими гуманними були традиції українських корпоративних об'єднань, здатних навіть у непростих умовах середньовіччя на вияв милосердя та піклування про ближніх. Принципи гуманності виявлялися і серед учнівства, яке становило головну опору майстрів. Увесь процес навчання був досить тривалим (від 3 до 7 років) і мав кілька етапів. Першим із них був прийом в учні — так зване «уєднання», коли цехмістр давав учневі наказ сумлінно вчитись, а учень, у свою чергу, обіцяв виконувати всі вимоги цеху. Після цього розпочинався процес навчання, що супроводжувався низкою заборон: учень не мав права одружуватися, брати участь у цехових зборах, ходити до цехового будинку, палити тютюн, носити ітакий же одяг, як майстри. Завершувалося учнівство обрядом посвячення у підмайстри, що в Україні мало назву визволка — звільнення учня від безправного стану і перехід до категорії товаришів — ремісників, співучасників, спільників.

Обряду посвячення в середовищі українських ремісників надавалося надзвичайно важливе значення, бо пов'язувалося із сакральними уявленнями — символічною смертю людини та її відродженням. Ця традиція сягає сивої давнини — обрядів ініціації давньослов'янських парубків, випробування запорізьких козаків тощо. Також і посвячення ремісників відбувалося у формі хрещення та перейменування «хресника» — надання йому нового імені чи прізвиська,— що заслужив. Обряд перейменування проводили чотири майстри: проповідник, хрещений батько, дзвонар та перейменувальний батько, котрі, звертаючись до учня з напутнім словом, нарікали його новим іменем та ремісником-підмайстром. Посвячуваний влаштовував для майстрів учту — пригощання — та робив внесок до скарбниці.

До урочистих обрядових дій вдавалися також при посвяченні в майстри та переобранні цехмайстра. Церемонія посвячення в майстри, відома під назвою єднання цеху, завершувала процес професіоналізації ремісника, після чого його соціальні права зростали. Головною суттю церемонії було випробування майстра: він у присутності комісії з молодших майстрів повинен був виготовити шедевр — урочний виріб. Якщо він добре його робив та ще й виявив себе знавцем цехових традицій і норм поведінки, мав необхідні кошти, то одержував право на придбання власної майстерні і власної школи.

Перевибори цехмайстра відбувалися на сходці майстрів, а розпочиналися з урочистого читання цехового статуту. Після того цехмайстер звітувався перед громадою про свою роботу та фінансові справи цеху. Перевибори здійснювалися голосуванням; коли нове цехове керівництво одержувало більшість голосів, його церемоніально обводили навколо кварталу, в якому розташовано цеховий будинок. Нерідко при цьому демонстрували цехову «скриню» та прапор. По закінченні церемоніального обходу новому керівництву передавали ритуальні атрибути, а цехмайстру — ще й символ його влади — шаблю або жезл. Обов'язковим елементом обряду передання влади, як і інших цехових подій, була святкова учта, відома ще під назвою «підковування пана-цехмістра».

Органи цехового самоврядування контролювалися колегією столових — радою старших майстрів. Вона слідкувала за фінансовим станом та діяльністю посадових осіб. Вважалось, що колегія столових стояла вище цехмістрового уряду, бо, складаючись з досвідчених майстрів, була головним охоронцем цехових традицій та доглядачем корпоративних порядків. Як людей поважних та добропорядних, їх слухала не тільки цехова старшина, а й уся цехова братія. Щоправда, на загальні збори — сходки — допускалися лише повноправні члени цеху — майстри. Підмайстрам (а вони в цеху чисельно переважали) дозволялося відвідувати лише ті сходки, на яких розглядалися справи підмайстрів, відзначалися ритуали щодо їх посвячення у майстри або влаштовувалися святкові зібрання: останні скликалися на всі великі свята. Наприкінці XVIII ст. святкові зібрання цехів поступово переростали у загальноміські урочистості, що включали і церковну відправу, і церемоніальну процесію, і навіть військовий парад, який супроводжувався стріляниною з вогнепальної зброї. У таких урочистостях брали участь усі члени цеху та усі цехи міста, започаткувавши традицію багатолюдних процесій та парадів, так характерних для пізнішого часу, XIX—XX ст.

На традиційну ментальність українства, що формувалася в умовах усталених зв'язків та громадських об'єднань, значний вплив малаетнокультурна система козацтва, пік якого припав саме на XVII—XVIII ст. За своїми характеристиками нова культурна система істотно відрізнялася від традиційної, орієнтованої на пріоритет землеробської праці, оселі та прив'язаності до батьківської землі. Козацька культурна система містила інші цінності — цінності волі, дороги, боротьби. Тож не випадково, що козацька культура певною мірою становила опозицію традиційній хліборобській культурі, сформованої на пріоритетах жіночого начала. Суперечність двох культурних шарів проявлялася, зокрема, в опозиціях: «дім — дорога», «мир — війна», «жінка — чоловік». За всіма ознаками українське козацтво являло собою лицарство, проте його ментальність значно відрізнялася від західноєвропейського лицарства, замішаного на ідеї романтизування стосунків між чоловіком і жінкою.

Для українського лицарства ця ідея була абсолютно неприйнятною, бо козаки вельми зневажливо ставилися до жінок. Хоч принагідно треба зазначити, що і авторитет жінки значно зростав саме у козацьку добу. Українське лицарство з притаманним для нього типом культури було явищем унікальним, оскільки воно доволі різнилося і від західноєвропейського лицарства, і від схожих утворень сусідніх народів. Скажімо, в російській історії, як писав Микола Бердяєв, «не було лицарства, цього мужнього начала, з цим пов'язаний недостатній розвиток особистого начала в російському житті. Лицарство виковує почуття особистої гідності і честі, сприяє загартуванню особистості. Цього особистого загартування не створила російська історія».

Отже, козацький тип характеру і козацький тип культури, сформовані на лицарстві, стверджували мужню особистість та ідею волі. Ідея вольності поєднувалася разом з тим з ідеєю самопожертви. Остання логічно випливала із своєрідності суворого, навіть аскетичного життя козаків. Адже вони жили у простих куренях або промишляли по уходах, татарських переправах, зимовищах, були відокремленими від жінок, що робило Січ подібною до чоловічого монастиря. «Вони дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу, — писав Боплан, — на війні витривалі, відважні, хоробрі і навіть легковажні, бо не цінять свого життя».

Ілюстрацією до цієї характеристики може бути і замальовка Дмитра Яворницького: «Козаки зрікалися родини, усіх радощів земних, людської оселі в холоді і завірюсі, в спеку і духоту тулилися в звіриних криївках та вбогих землянках, а то й просто неба. Годувалися, як свідчать давні літописці, у щасливих випадках рибою, а в нещасливих — відваром з води та рогів диких козлів, знайдених у степу, або толокном, пліснявими сухарями, привезеними з міст, утішаючи себе при цьому, що від такого харчу чоловік робиться легшим і тому легше перепливає всі річки на своєму шляху. Козаки, як малі діти: дай багато — усе з'їдять, дай мало — раді будуть».

Саме через суворість способу життя великого значення надавалось козаками військовим обрядам ініціації — випробуванню новоприбулих та їх підготовці до вступу у козацтво. Обряди ініціації за своїм змістом нагадували давньослов'янські «вовчі союзи»: юнаки, проходячи ритуал «переродження», ставали «вовками» — молодими воїнами, зобов'язаними певний час жити у лісі, окремо від людей, «вовчим життям». «Молодик», або «джур» — так називали новачка, — вступаючи до січового товариства, мусив «переродитися», тобто відректися від свого попереднього життя і бути постійно готовим до смерті. Нерідко його на певний час поселяли в окремий курінь — для випробування. Курс навчання військовій справі тривав сім років. Крім фізичних тренувань, молодик мусив «богу добре молитись, на коні «реп'яхом» сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці зірко стріляти і шписою добре колоти...». Після такого грунтовного курсу проводилося випробування-іспит, до завдань якого входило і вміння пити горілку, і подолання порогів на човні, і ходіння над прірвою, і приборкання необ'їждженого коня. Тільки здолавши ці випробування, джур одержував право брати участь у поході, а лише взявши участь у поході, міг вважатися запорізьким козаком.

Офіційне зарахування у козаки здійснювалося через обряд прийому. Новачок, що пройшов усі випробування, звертався до курінного отамана, хрестився, кланявся йому і просив прийняти у товариство. За звичаєм, отаман просив обрядової згоди у кухаря куреня, і коли той погоджувався, новачок сплачував кухареві певну суму грошей і мусив привести на обряд поручників — бувалих козаків, котрі добре знали його. Ухвалу обрядової комісії затверджував кошовий отаман. Головною дією обряду посвячення у січовики було перейменування джура; йому давалось нове ім'я та прізвисько, що означало: новий козак відмовляється від свого минулого, відрікається від подружнього життя, зобов'язуючись свято дотримуватися безшлюбності. У разі порушення обітниці або козацької етики січовика відсилали з Січі.

Подібні рішення приймалися радою — вищим органом січового народоправства. Як і на сільському сході, всі питання тут розв'язувалися відкрито, без формального голосування — покликами. Рада обирала гетьмана і військову старшину — осавулів, суддів, обозного та писаря. Вони були відповідальними перед військом, і якщо мали якусь провину, Рада звільняла їх з цих посад, а часом і карала смертю. Система соціального устрою Січі була така, що кожен козак, хоч і вважався рівним серед своїх товаришів-січовиків, підкорювався нормам корпоративного права. Січова громада тяжіла над ним, контролюючи його поведінку через механізм громадської думки та через військових суддів. «Там, де троє козаків, двоє судять третього» — такий лейтмотив звичаєвого запорізького права, писав І. П. Крип'якевич.

Ясна річ, рівність народоправства, що становила сутність соціального устрою Запорізької Січі, була дещо умовною, бо на практиці більшість голосів на січовій Раді завжди здобували заможні козаки — володарі суден, гуралень, човнів. Право більшості, по суті, право козацької верхівки, згодом абсолютизується, а надто із зміцненням влади старшин — малої ради на чолі з гетьманом. Щодо реєстрового козацтва, то пріоритет прав старшини було закладено у його законодавчі засади, породивши тим самим соціальне розшарування козаків.

Однак українське козацтво — унікальна соціальна, етнокультурна та правова система, а по суті — перший в Україні зразок республіканського устрою. Непересічне значення козацтва полягає і в тому, що воно стало консолідуючим чинником українців, основою творення української нації.

Формування нації відбувалося і за рахунок козацької культури, яка набувала ознак національної культури, адже вона розвивала не просто етнічні, а й національно-державні цінності. Здобути національних ознак козацькій культурі допомогло те, що вона, грунтуючись на раціональній основі, не відкидала давні магічні й міфологічні підвалини, які становили основу землеробської традиційної культури. На користь цієї тези свідчать численні фольклорні пам'ятки. Як, скажімо, трактує мотив смерті козака художня традиція, заснована на раціональному типі мислення, і як — на міфологічному типі? Козаків порубано турецькою шаблею, постріляно або вони, внаслідок бурі, гинуть у морі. Художня традиція, заснована на міфологічному типі мислення, вбачає в смерті кару божу. В язичеські часи це — помста Перуна, в часи християнські — всемогутнього Бога. А як трактують цю подію українські думи? Порубані брати (з «Думи про Самарських братів») перед смертю кажуть: «Це нас не турецька шабля порубала, не турецька куля постріляла, а батьківська-материнська молитва покарала». Смертельно поранений Коновченко («Дума про Івася Коновченка») говорить, що його «материнські сльози побили».

Отже, раціональна за характером козацька культура залишилася в своїй основі міфологізованою, навіть зберегла магічні елементи. Більш-менш органічному поєднанню двох могутніх культурних шарів — традиційної хліборобської і раціональної козацької — сприяло утвердження за часів їх співіснування ще одного потужного культурно-світоглядного шару — християнства.

Хоч офіційно християнство було прийнято в Україні-Руси в X ст., фактичне його утвердження припало на буремні XVI—XVII ст., тобто на період національно-визвольної війни українського народу. У цьому є своя логіка: по-перше, християнство, незважаючи на розкол церкви, виступало головним чинником консолідації українства, по-друге, воно було сприйнято традиційною народною культурою, посівши в її ритуалізованій сфері найважливіше місце.

Позитивно сприяли усталенню християнізованої культури й християнського світобачення і релігійно-громадські організації — церковні братства, що мають на українському грунті давню історію і широкі функції. Головним їх призначенням був захист чистоти традицій православної віри, а відтак і протидія покатоличенню українців. Відповідно до кола завдань братчиків входило сповідування людей у гріхах, пильнування святої віри та пропаганда любові до Бога. На виконання цих функцій був спрямований увесь образ життя братчиків. Вони насамперед займалися релігійними справами, просвітництвом, допомагали жебракам та бідним, подаючи їм милостиню та годуючи їх.

У різних регіонах України, як і в різні історичні часи, функції церковних братств були неоднаковими. До середини XVI ст. основними функціями братств були благодійність та обрядово-побутова діяльність: влаштовування поховальних ритуалів, виготовлення братерських свічок та організація обряду «свіча», приготування канунного меду, влаштування спільних братерських трапез.

Від середини XVI до кінця XVIII ст., коли розпочався наступ католицької віри в Україні, загострилися міжконфесійні протиборства, посилився національно-визвольний рух в Україні, церковні братства концентрували свою діяльність на захисті чистоти традицій православної церкви та духовному згуртуванні українців. Причому в різних регіонах України спрямування та інтенсивність їхньої діяльності була різною. В Галичині, Волині, Поділлі вона відзначалася особливою активністю передусім у просвітницькій та обрядово-побутовій сферах. Однак церковним братствам не вдалося зупинити рух католицької віри, а тому починаючи з XVIII ст. вони занепадають, перетворюючись на звичайні братства з їхніми давніми традиційними функціями. На Гетьманщині та Слобожанщині, в регіонах, де міжконфесійні чвари відчувалися не так гостро, церковні братства, власне, і не трансформувалися: як і колись, вони займалися просвітництвом, благодійними та обрядово-побутовими справами.

Наприкінці XVIII ст. майже повсюдно в Україні відбувалося відродження церковних братств. Знову вони об'єднували значну групу віруючих братчиків, що спрямовували свою діяльність на розбудову церковної справи та духовної культури. Головним їхнім осередком був братерський дім — місце сходки братчиків, де обговорювалися релігійні, духовні та господарські справи, влаштовувалися традиційні колективні трапези і зберігалися реліквії братства — ікони, хоругви, братерські свічки.

Християнство через головні свої осередки — церкву та церковні братства — суттєво вплинуло на традиційну народну культуру, зрівноваживши два її головних пласти: хліборобський і козацький. Воно стало також і одним із істотних чинників, що сприяв збереженню праоснови народної культури. Разом з тим саме християнська культура і саме в добу середньовіччя справила відчутний вплив на народну етику, естетику та світосприйняття, власне, започаткувавши інший тип ментальності українців і інший тип культури. Трансформувавши усталені в народі часові уявлення (циклічні за своєю суттю) через привнесення ідеї лінійного часу і, отже, ідеї неповторності життя, до традиційного образу українця і традиційної української культури додався суттєвий елемент трагічного. За часом цей процес припав на добу середньовіччя, а саме на XVI—XVIII ст.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Грушевський М. Історія України-Руси. К.; Львів, 1907. Т. 6: Житє економічне, культурне, національне XVI—XVII віків;

Боплан Г. Л. Опис України. К., 1990;

Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI—XVIII століть. К., 1966;

Перковський А. Л. Еволюція сім'ї і господарства на Україні в XVIII — першій половині XIX ст. // Демограф. дослідження. К., 1979. Вип. 4;

Крип'якевич І. П. Історія України. Львів, 1990;

Гримич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство. 1991. № 8;

З української старовини. Альбом. К., 1991;

Семенов Ю. Н. Переход от первобытного общения к классовому: пути и варианты развития // Этнограф. обозр. 1993. № 1;

Балушок В. Г. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. К., 1993.

 

 

Лекція 9