 |
|
Українське селянство в контексті українізації 20-х років. Історіографія
Українізація 20-х років у широкому значенні цього поняття – явище багатогранне та суперечливе. Політика українізації, – прямо чи опосередковано, – наклала відбиток на всі сторони тогочасного суспільного життя. Отже, йдеться про дослідження складного комплексу різноманітних питань. Серед них значної актуальності набуває питання щодо взаємозв'язку та взаємовпливу українізації та селянства. Політиці українізації присвячені десятки публікацій. Загальновідомо, що пріоритет у дослідженні цього явища належить історикам та публіцистам української діаспори. Ще у 30-ті роки вони зробили висновки, які історики в Україні змогли опублікувати лише напередодні падіння
комуністичного режиму.
В українській історіографії 90-х років важливим кроком до подолання стереотипів та переоцінки українізації з нових методологічних позицій стала праця В.М.Даниленка, Г.В.Касьянова та С.В.Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20 – 30-ті роки». Вони розглянули політику українізації на широкому тлі соціально-духовних процесів і наголосили, що село, на противагу русифікованим містам, зберігало свої національні традиції, культуру і мову.
Серед публікацій, що з'явилися ще до розпаду СРСР, виділяється стаття Я.Дашкевича «Українізація: причини і наслідки». Він розкрив причини українізації, виділив основні соціальні групи, що чинили їй спротив . Розвиваючи висловлені тут міркування, автор дійшов висновку, що наступ на відродження української нації мав на меті фізично ліквідувати не лише кадри українізаторів, а й скерувати основний винищувальний удар на
етнічне ядро української нації – українське селянство. Я.Дашкевич довів, що засобом знищення українського селянства саме як основи етносу був голод 1932 – 1933 рр. На думку автора, наслідками контрукраїнізації стали почуття смертельної загрози і тваринного страху серед національне свідомих селян, поглиблення почуття меншовартості.
Селянський аспект українізації розглядається також у працях М.Поповича, Я.Мандрика, О.Удода, що присвячені культурно-духовній проблематиці. Цього питання торкнувся Л.Новохатько, який підкреслив, що українізація вийшла далеко за її програмовані суто культурно-просвітницькі межі, тому реалізація курсу на українізацію носила характер національного відродження. Автор вказав на активну роль у цих процесах національної інтелігенції та українського селянства.
Паралельно з дослідженням українізації як цілісного історичного явища з’являються спроби виокремити її найважливіші аспекти. Серед них – взаємозв'язок українізації та голоду 1932 – 1933 рр. Це питання висвітлив В.Мороз, який наголосив, що за роки українізації стала ясною
особлива роль села у цьому процесі. Виявилося, – констатував автор, – що село не лише консерватор національних традицій , а й могутній каталізатор українізації в місті. Тому, на його думку, плануючи голод 1933 р., Москва хотіла поранити село в першу чергу як основний ресурс для зросту національної стихії.
Аналізуючи питання «українізація і голод», В.Даниленко та П.Бондарчук наголосили, що в Україні селянин мав набагато більше значення для успіху радянської програми, ніж в інших районах. На їхню думку, село було базою, могутнім каталізатором «українізації» в місті. Важливе значення має висновок авторів про те, що селянство могло бути національною силою
лише в тісному зв'язку з національною інтелігенцією. « Тому, – міркують вони, – удар по селянству повинен був відбутися одночасно з ударом по
інтелігенції, із згортанням політики українізації» .
Особлива роль у здійсненні українізації належала міграційним процесам. Переселення сільського україномовного населення у зрусифіковані міста вони визначили як націєтворчий чинник. При цьому виділялось два етапи міграції, що мали свої особливості. Для першої половини 20-х років було характерним не стільки вливання селян в робітничі лави, як повернення старих робітничих кадрів, які у період громадянської війни шукали там прихистку. На другому етапі базою поповнення стала міграція власне селян у міста та промислові райони. Збільшення чисельності українців-членів індустріальних профспілкових організацій призводило до українізації профспілкової роботи.
Висновки
Є певні розходження в оцінках соціальної бази українізації. Бачимо дві групи істориків: одні були внутрішньо готові до переоцінки і одразу висловились досить радикально щодо змісту політики українізації, інші рухалися до такої оцінки обережно і поступово. Поряд з цим необхідно наповнити конкретним змістом твердження істориків про те, що селяни не тільки безпосередньо впливали на українізацію, а й опосередковано. Напрями опосередкованого впливу в основному визначені.
В історіографії переважають здебільшого праці, що висвітлюють процес «апаратної українізації «, а процес, що іменується «природною українізацією», розкритий ще недостатньо. Отже, завдання полягає у тому, щоб подолати певну невідповідність між визнанням, що село було базою
українізації, її каталізатором та розкриттям цієї тези на конкретно-історичному рівні.
План
Вступ
1.Видання 1920-30-х років
2.Видання (1920-1945) та радянські видання
3.Повоєнні закордонні видання (1945-1991рр.)
4.Основні напрямки дослідження масових політичних репресій
в Україні в радянський період
5.Внесок Юрія Шаповала в дослідженнях політичних репресій 1920-30-х років
6.Вітчизняна історіографія про репресії на промислових підприємствах в 20-ті-початку 50-х років ХХ століття.
7.Українське селянство в контексті українізації 20-х років
8.Політичні репресії в законодавстві. Історіографія
Висновки
Список використаної літератури