Главная | Обратная связь

Лекція 3. Природа і сутність людини. Людина як мікрокосм.

Вже в античній філософії можна побачити нетотожність понять природи і сутності людини. Мислителі давнини, розмірковуючи про людину як унікальне творіння, прагнуть провести розрізнення між "людською природою" і "людською сутністю". Проблема людини - це певна межа, котра відокремлює сократиків від досократичної епохи. Саме у філософії Сократа розпочинається розрізнення, котре пізніше отримало витлумачення у конкретних теретичн их системах. Можна, розглядаючи людину як певний обєкт, вказувати на ті ознаки, котрі притаманні їй як природній істоті. Але такий підхід недостатній. Людина - незвичний природний обєкт. Вона володіє свідомістю, яка дуже значима для визначення людини. Отже, людину можна визначити глибше.

У центрі сократівського розуміння людини стала людина розумна, гармонійна і звеличина. Проте вже Платон проголошує, що виносити судження про людину лише з її земного життя є невірним, адже вона володіє душею, яка існує до народження і продовжує існувати після смерті і яка характеризується трьма началами - пристрастю, прагненням і розсудливістю. Отже, природа людини - це зовсім не те, що постає перед нами як т.зв. "перша особистість", тобто тіло. Не ветха плоть, абезсмертна душа виражає суть людини як живого творіння. Але й сама душа трьоскладова, отже, всередині неї є неузгодженість. Так народжується ще одна філософська ідея - про саморух душі. Сутність людини виявляється проблемною в тому сенсі, що вона не піддається остаточній фіксації.

Арістотель визначав людину як істоту суспільну. Багато філософів вважає, що це і є вияв сутності людини як природного творіння. Але античний філософ чітко розмежовує ці поняття - природа і сутність. У психологічному вченні Арістотеля розроблена загальна теорія тваринної душі, концепція психічних процесів, спільних для тварин і для людини. Прородою, на думку Арістотеля, визначена вся динаміка людської психіки, всі форми її виявів на різних рівнях: потяги, страждання, помилки, почуття, схильності, мораль і норми поведінки ("Нікомахова етика", 1152в34-36; 1153а13, 1154в11). Отже, людина всепроникно повязана з природою, яка зумовлює її поведінку і притаманні їй риси. Але ж природа багатолика, різноманітні і форми людської поведінки. Ось чому будь-яке визначення природи людини не остаточне. Проте, зауважує Арістотель, більш вагомим в людині є не те, що зумовлене природою, а є набутим. Це стосується до звички і розуму.

Людська натура проявляється у різному, але в чомусь виявляється т.з. верховна якість людини. Виявити цю рису - означає осягнути сутність людини. Яку ж якість можна вважати суто специфічно людською? Є різні погляди. Це - розум, своєрідно організована свідомість, соціальність, спілкування... Сутність людини, отже, не ототожнюється з природою, вона переважає природну данність або взагалі є інакшебуттям природи...

Багато філософів вважає, що людина не має власної фіксованої природи. Люди народжуються пластичними і у процесі соціалізації і спеціалізації виявлються межово різними. Ще Вольтер зауважував, що у селян є своє уявлення про людину, у короля - своє, у священника - своє. Уявлення про те, що людську природу можна радикально змінити, склалося в релігійній свідомості: начебто, внаслідок моральних зуиль можна створити "нову людину". Постає навіть погляд, за яким людська природа в якості певної тотальності взагалі відсутня, людина здатна сама себе створити, змінювати, трансформувати. А звідси висновок: якщо хочеш проникнути в таємницю людини, то вивчай певні структури самої культури, бо індивід відображає їх мінливі форми.

На думку інших філософів, про єдність людської природи свідчить той факт, що люди виявляють почуття, котрі носять типово поширений характер. Видається, що люди діють непередбачувано і суто індивідуально. Але типи поведінки все ж виявляються схожими. Форми міжособистісних стосунків теж однакові. Причини, котрі викликають ворожнечу всередині суспільства, є різними, але способи орієнтації, котрі характеризують поведінку союзників, ворогів, зрадників, є подібними. Універсальні пристрасті людей, люди проявляють поддібний інтерес до інших - до їх емоційних реакцій, еротичних авантюр, рис характеру.

Узагальнимо: людська природа як певна данність, безумовно, існує. Ми не в стані уявити її конкретне розшифрування, бо вона розкриває себе у різних культурних і соціальних феноменах. Людська натура, отже не зводиться до перерахунку якихось стійких ознак. Зрештою, сама природа не є безмежно застиглою. Зберігаючи себе в якості певної цілісності, вона проте піддається змінам.

Філософська антропологія щонайперше прагне осмислити людську природу. Для філософії людини визначення людської природи є не вихідним пунктом, а ціллю. Вона не може нічого наперед встановлювати, декларувати. Дане поняття є теоретичною конструкцією, її слід наповнити реальним змістом. Для цього треба вивчити багатоманітні реакції людини на індивідуальні і суспільні умови, відшукати щось спільне для людини у різних культурах.

Е. Фромм передбачає принциповий підхід до характеристики людини. Оцінюючи її як особливий рід сущого, американський вчений підкреслює: не варто відшукувати все нові і нові ознаки. Він пропонує визначати людину екзистенційно, тобто через спосіб існування. Поняття сутності людини у Фромма характеризує не якість, не субстанцію, а протиріччя, що притаманне людському буттю. Головні пристрасті і бажання людини виникають в унікальній ситуації, в якій взагалі виявляється людина. За своїми фізіологічними функціями вона належить до світу тварин, існування яких визначається інстинктами і гармонією з природою. Але разом з тим людина вже відокремлена від тваринного світу. І ця її "розірваність" складає суть психологічно забарвленого екзистенціального протиріччя.

Вчинки людини вже не визначаються інстинктами. У порівнянні з іншими тваринами ці інстинкти у людей слабкі, нестабільні і недостатні, щоб гарантувати їм існування. Крім того, самосвідомість, розум, уява і здатність до творчості порушують єдність із середовищем проживання. Людина знає про себе саму, про своє минуле і про те, що в майбутньому її чекає смерть, про свою ницість і безсилля.

Людина залишається частиною природи, вона невідторгнена від неї. Але тепер вона розуміє, що "закинута" у світ у випадковому місці і часі, усвідомлює своє безпомічність. обмеженість свого існування. Над ними тяжіє своєрідне прокляття: людина ніколи не звільниться від цього протиріччя. не заховається від власних думок і почуттів, котрі пронизують усю її сутність. Людина - це єдина тварина, підкреслює Фромм, для якої власне існування є проблемою: вона її повинна вирішити, і від неї нікуди їй дітися.

Людина як мікрокосм перш за все природне створіння. Це означає, що можна створити розгорнене розуміння людини, в основі якого виявиться все органічне у ній. Навпаки, все набуте, окультурене буде розглядатися як відгалуження від магістрального шляху розвитку. За такого підходу думки відсутнє суттєве розрізнення людини і тварини. Їх відрізняє лише ступінь присутності ознак, але вцілому людина ніщо інше, як особливий вид тварини.

На думку Демокріта, людина є мікрокосм, тобто малий світ, проте він повязаний з великим світом. Як у Всесвіті божественне керує всім іншим, людина керується Богом, але й сама керує нерозумними тваринами. Так і в людині. Розум тільки керує, серце і керує і підкоряється, а потяг тільки підкоряється. Але тільки у людині як мікрокосмі міститься розгадка таїни буття - макрокосма. Цій істині вчили містики всіх часів. У людині є все від каменя до Божества. Тільки мікрокосм у стані осягнути макрокосм.

У натуралістичних концепціях людини вона розглядається як природна особь, як мікрокосм, що відлучений від макрокосма. Філософи цієї орієнтації заперечують особливу, специфічну здібність людського розуму. Сутнісне розрізнення тварини і людини ними ігнорується. Людина сприймається як особливий рід тварини. Наявність психічних і духовних ознак людини не заперечуються, але вони виводяться з почуттєвих відчуттів, інстинктів, потягів. Людина для них - це тільки високорозвинена тваринна істота. Дух, наприклад, це тільки частина психіки, внутрішня частина життєвого процесу. Пізнання - лише образний ряд, котрий все сильніше вторгується у простір між стимулом і реакцією організму на подразник.

У цій системі мислення органічна людина виявляється мікрокосмом, що протилежний макросму. вся людська істота оцінюється при цьому як літопис виродження повноцінного біологічного виду. Жива органічна природа замінюється цивілізацією, котра все більше пригнічує людину. Вчинок, який людина могла б здійснити за покликом душі, заміщується поставленням осмислених цілей. Інстинктивна поведінка - свідомим волевиявленням. Общинна форма життя підмінюється суспільством. Природне органічне світосприйняття поступається місцем механічному. Символ зникає перед поняттям, а магія замінюється позитивною технікою.

Культ мікрокосма, відлученого від макрокосма, міститься в язичництві, апофеозом чого є світ Античності. Його логічним породженням є гуманізм, який народжується в епоху Відродження, з його культом природної людини. Заперечуючи космічний антропоцентризм, гуманізм переносить його вектор у суто психологічний план. Людині цим заперечується високе призначення. Вона осмислюється як істота нижчого рівня, котра просувається сходинками природного царства, опираючись на внутрішні сили. Людина у цьому випадку виступає як природний обєкт. Надприродного субєкта гуманізм не знає, а позитивізм взагалі заперечує причетність людини до двох світів одночасно - до природного і божественного.

Проте подолання натуралістичного мислення ще не означає, що людина розуміється як єдніст мікрокосма і макрокосма. Якщо людина вихоплена з природного середовища і замешкала у технізованому світі - ця макрокосмічність її не вставновлена і не освоєна. Людина в даному випадку починає розумітися не як тварина, а як машина, механізми та технології починають диктувати свої закони, і людина тягнеться до штучного, бо вірить, що перетворений світ виявиться більш комфортним, керованим. Людина-машина вже тягнеться не до людей, а до індустріально вироблених неживих речей. Замість традиційного стосунку "людина-людина" передбачається більш бажане "людина - автомобіль". Проте подолання власної природності призводить до ефекту зомбі, до появи людини, яка діє механічно-безжиттєво і за чужою волею.

Ось чому повернення до природи стає вічним мотивом в історії культури. Це прояв страху перед владою техніки, бажання зберегти цілісність людської природи. Це протест проти того, щоб перетворити людину на річ.

Ідея людини як мікрокосмупередбачає укорінення її у природному середовищі. Це означає щонайперше усвідомлення людини як тіла. Але з іншого боку, деформація цієї ідеї можлива саме у натуралістичному мисленні, коли людина трактується тільки як тварина. Зруйнування мікрокосмічності людини можливе і в протилежному напрямку думки, коли піддаються запереченню природні основи буття і народжується прославлення людини-машини.