Главная | Обратная связь

Основні підходи до розуміння сутності глобалізації.

У процесі наукових досліджень глобалізації склалися такі підходи.

Геополітичний підхід розвиває традиції, закладені в геогюлітичній глобалістиці, засновником якої можна по праву вважати X. Маккіндера, який ще на початку XX ст. проголосив настання «постколумбової епохи». Е. Соловйов, К. Сорокін, К. Омае, Ч. Кеглі, У Віткопф та ін. у руслі цього підходу представляють глобалізацію як посилення транспа-рентності й руйнування національних кордонів, що почалося зі сфери економічних відносин, а потім охопило соціальні, військові, політичні, культурні та інші відносини. Транспарентність міждержавних кордонів докорінно змінила колишні уявлення про безпеку, конфлікти І їхнє вре­гулювання, про співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, про дипломатію і інші базові проблеми міжнародних відносин.

Разом з тим в межах цього підходу домінує установка на глобальну залученість світових центрів сили до управління цими процесами, причому у своїх національних інтересах. У першу чергу мова йде про концепції однополярного й уніполярного світу (36. Бжезінський, Ч. Краутхаммер, А. Страус), які обґрунтовують об'єктивний І закономірний характер циклічного руху від багатополярності через біполярність до однополярності, що розглядається як необхідний і неминучий підсумок глобалізації, умова виживання світу, що глобалізується.

Континентальна геополітична традиція пов'язує глобалізацію з наступом талассократії. О.С. Панарін, зокрема, вважає, що світові війни XX ст. представляють одну Історичну подію, що розгортається у часі. Ця «Велика світова війна» й створила умови реалізації глобалі-заційного проекту. О.Г. Дугін також оцінює глобалізацію як тотальний наступ атлантизму з метою остаточного руйнування континентального типу цивілізації. Цінністю цього підходу є насамперед підкреслення залежності розвитку глобалізації від територіального імперативу роз­витку суспільства та від конфігурації співвідношення сил у світі.

Представники цивілізаційного підходу (Е. Азроянц, О. Неклесса, Ю. Павленко, О. Панарін, В. Віганд, М. Горін, В. Цимбурський, Ю. Яко-вець) розглядають глобалізацію в широкому цивілізаційному контексті. Спочатку концепція глобалізації виходила з її розгляду як наслідку вес-тернізації, тобто поширення західної моделі за межами тих регіонів, де вона історично виникла, однак практика 80-х років не давала безза­стережних підтверджень правомірності такого погляду. Комплексний характер глобалізації не дозволяє ідентифікувати її з простою екс­пансією західної культури і західної свідомості на інший світ.

З огляду на це була зроблена спроба з'єднати елементи концепції глобалізації з концепцією постмодернізму. На тій підставі, що Модерн, будучи породженим Європою, водночас сам породив Європу як соці­альну систему, здатну до швидкого і динамічного розвитку, стверджу­валася можливість розглядати всю сучасну цивілізацію як породження Модерну, а глобалізацію — як «поширення модернізації». Вважалося, що перехід від Модерну до Постмодерну усуває моноцентричну модель світового устрою, а система, що формується, вже не обмежується одним західним світом. Звідси — висновок про можливість ідентифікації ери глобалізації і Постмодерну.

Цивілізаційники, які виходять з позицій історизму, не бачать у гло­балізації нічого нового, відводячи її початок до XV чи XIX ст. або вва­жаючи її властивістю людства протягом усієї його історії І навіть умовою його існування. Серед представників цього підходу поширені лінійні уявлення про характер процесу глобалізації, що передбачають розши­рення, поглиблення, збільшення інтенсивності світових інтеграційних процесів без їхніх радикальних перетворень. На думку С.Б. Крим­ського, «розгортання історії як всесвітнього процесу вже виступає фак­тичною глобалізацією у сферах різнобічної взаємодії народів, країн та локальних цивілізацій. Історія самореалізується у напрямку зв'язків її підсистем»⁶. Е.А. Азроянц виходить з того, що «історичний процес, представлений як розвиток сукупного соціального організму, спрямо­ваний на досягнення граничної цілісності останнього. І саме весь хід реалізації цільової функції, що визначає вектор Історичного процесу, ми пропонуємо назвати глобалізацією»⁷. Тобто глобалізація постає як головний вектор історичного розвитку людства. Однак не можна не визнати, що розширювальне тлумачення глобалізації фактично ото­тожнює її з історичним процесом, розчиняючи б найширших уявленнях про долю людства. При цьому розмиваються визначальні риси глобалі­зації як домінуючої тенденції сучасного світового розвитку.

Український філософ історії Ю.В. Павленко говорить про виник­нення до початкуХХст.«всесвітньоїмакроцивілІзацІйноїсуперсистеми», системоутворюючим центром якої виступав Західноєвропейсько-північноамериканський, чи простіше — Північноатлантичний -— Західний світ (з його безпосередніми відгалуженнями в Австралії, Новій Зеландії, почасти в Південній Африці й ін.) найближчою пери­ферією (внутрішній пояс) — Східноєвропейсько-Євразійський (у цілому об'єднаний в межах Російської імперії, потім — СРСР) і Латино­американський світи, споріднені з першим в релігійно-духовних засадах, а також колоніальне скорена і розділена Африка, що не має власної цивілізаційної ідентичності. Разом вони утворюють Макрохристиянський світ. Віддалену периферію (зовнішній пояс) у його концепції представляють Мусульманський світ, Індуїстсько-Південноазіатська цивілізаційна ойкумена і Китайсько-Далекосхідний світ. На думку Ю.В. Павленка, така структура означала подолання самодостатніх циві-лізаційних ойкумен і інтеграцію людства в єдину макроцивілізаційну суперсистему, з утворенням якої на початку XX ст. починається дійсна всесвітня історія, першим глобальним виявом якої стала Перша світова війна⁸. Перехідний період від «цивілізаційно-регіональної» Історії до всесвітньої охоплює в теорії Ю.В. Павленка XVI—XIX ст.

Глобалізація не розглядається як процес неухильного росту і руху до процвітання у світовому масштабі, так само, як далеко не всіма вона розуміється як синонім повної інтеграції національних економік у світову економічну систему. На думку Т. Лоуі, «глобалізація — процес економічної експансії, що базується на здешевленні виробництва в міру його концентрації (а в різних галузях економіки така концен­трація має неоднакові масштаби) і залежний від технологій і простоти переміщення. Так, наприклад, уже зараз існує цілком інтегрований загальносвітовий ринок капіталів, відкритий 24 години на добу, 7 днів на тиждень»⁹.