 |
|
На культуру Київської Русі
Світове значення візантійської культури важко переоцінити. Саме Візантія зберегла протягом Середньовіччя греко-римську культурну основу і вже цим підготувала розвиток гуманізму епохи Ренесансу.
І хоча в ХІ ст. християнська церква розпалася на західну – римсько-католицьку і Східну – греко-православну (1054 р.), і Візантія належала до Східної зони, саме візантійська культура мала великий вплив не тільки на східну культуру і країни православні, але й на західні культури.
Вплив же Візантії на культуру Київської, а потім і Московської держави виявлявся в багатьох напрямах.
Ще в ІХ ст. поширюються активні контакти Київської Русі з Візантією по знаменитому шляху “з варягів у греки”.
Наступним кроком стає похід князя Аскольда на Царгород у 860 р., який фактично започаткував хрещення Русі.
Потім, у середині Х ст., – поїздка княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного, і як наслідок – посилення торговельно-економічних зв’язків між двома державами та поширення християнства на Русі.
А шлюб сестри візантійського імператора Василія ІІ – Анни – з київським князем Володимиром завершує перетворення християнства на державну релігію Київської Русі, хрещення якої відбулося, як відомо0, в 988 р.
Київська Русь сприйняла не тільки церковну доктрину, але і християнську концепцію богообраності імператорської влади (пригадаємо порожній трон Христа біля трону візантійського василевса). Церква в Київській Русі також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їх влади.
Саме з Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, там же був запозичений церковний спів.
Не менш відомим був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі:
- тринадцятикупольна Софія Київська була створена візантійськими зодчими;
- мозаїка і фрески Софії Київської відобразили й участь у їх створенні візантійських митців, і продовження візантійської традиції давньоруськими майстрами;
- у Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівних з художниками, запрошеними з Константинополя.
Після падіння Константинополя (1453 р.) Московська держава сприймалася у світі як пряма спадкоємниця Візантійської імперії. Це відобразилося у відомій державно-політичній формулі: “Москва – третій Рим”, що означала: “Два Рима впало, третій (Москва) – стоїть, а четвертому – не бувати!” Московська держава запозичила й герб Візантії – орел з двома головами, а її князі перейняли титул царів (цесарів).
Російський іконопис розвивався за візантійськими канонами і в створенні школи російського іконопису визначну роль відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, у якого навчався і з яким полемізував славнозвісний Андрій Рубльов.
Візантійські традиції відчуваються і в архітектурі (хрестово-купольний храм), і в книжковому видавництві, і в літературі, і в політичних концепціях аж до ХVІІ ст.
На українських братських школах ХVІ – ХVІІ ст., на діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій, на самій системі навчання позначився вплив візантійської культури та богослов’я.
Мотиви візантійської філософії відчуваються у творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди.
15.Язичництво дохристиянської Русі, пантеон слов`янськихї богів.
• Язичництво дохристиянської Русі, пантеон слов’янських богів.
Релігійні уявлення слов’ян були язичницькими. Язичництво слов’ян мало свою міфологію, пантеон головних богів, жерців.
У далеку давнину східні слов’яни мали тотемістичні уявлення, обумовлені головним заняттям – полюванням. Кожне плем’я мало свій тотем. Деякі – поклонялися Вовку і в день зимового сонцестояння чоловіки, одягнені у вовчі шкури, виконували ритуальний танок, ніби перетворюючись на своїх могутніх священних предків, щоб позичити їхньої сили. У часи християнства “вовкодлаками” або “вурдулаками” (тобто одягненими у вовчу шкуру – в длак) почали називати злих перевертнів.
Ведмідь, саме ім’я якого не зберегла мова, замінивши його на прізвисько (“відаючий мед”), був грізним тотемом, уособлюючим бога, духа лісу.
Слов’яни-полювальники поклонялися й найдавнішій слов’янській богині родючості, неба і сонячного світла – Олениці (Лосиці), яка в їхньому уявленні, на відміну від звичайної Олениці, мала роги.
Тому як обереги в хати клали або лапу ведмедя, або вішали над входом оленячі роги.
Кінь – ще одна із свійських тварин, що обожнювалася стародавніми слов’янами, які прикрашали (прикрашають на півночі Росії й досі) дах будинку конем (ця частина будівлі так і називається – “коник”).
Анімістичні уявлення стародавніх слов’ян обумовили культ Матері-Землі, обожування лісів, гаїв, усіх сил природи. Складається культ упирів та берегинь, води як життєстворюючої стихії. Усім цим силам слов’яни приносили жертви, вважаючи важливим поклонитися і добрим (берегині), і злим (упирі) духам.
Перший в історії розвитку релігійних уявлень слов’ян, з’являються й перші уявлення пробогів.
Головними богами, яких найбільше шанували, були:
• Дажбог – бог сонця (в “Слові о полку Ігоревім” руський народ названо “Дажбоговими онуками”);
• Стрибог – бог вітру.
Другий період – це період культу Роду як божества Всесвіту: Рід – творець Всесвіту, а Рожаниці – богині родючості. Вважалося, що душа померлої людини не переселяється в інше тіло і продовжує жити серед живих.
У християнських повчаннях проти язичництва XII – XIII ст. про Рід писали як про Бога, якому поклонялися всі народи.
У слов’янському пантеоні Родові належало головне місце. Він уважався богом неба, грози, родючості, богом усього сущого. Ім’я бога походить від іранського кореня із значенням божества і світла. Той самий корінь мають слова: “родина”, “врожай”, “народ”.
Рожаниці – супутниці Роду, їх образ походить від стародавніх Олениць. Вони не стільки богині родючості, скільки охоронниці життя. Після прийняття християнства культ Рожаниць поступово стали ототожнювати із культом Богородиці.
Слов’яни уявляли світ за міфологічною моделлю як триповерхову конструкцію, де Середній світ – Земля, Нижній світ – пекло, де горить вічний вогонь, а над Землею – Верхній світ – Небеса з кількома поверхами, і на “сьомому” живуть вищі сили.
Потойбічний світ, в уявленнях давніх слов’ян, знаходився “за рікою” (найчастіше це були Дніпро і Дон, Дунай) – за кордоном світу людей.
Уявлення про вічне життя в слов’ян змінювалися, що обумовило її поховальні ритуали. У далеку давнину вважалося, що душа померлої людини переселялась у тіло дитини, яка могла з’явитися на світ. Ось чому померлих ховали в позі зародка, скорченого, як в утробі матері.
Потім почали класти тіло померлого витягнутим, ніби людина заснула (померлий – це той, що заснув). Душа тільки тимчасово залишила тіло, але вона може повернутися, і тоді покійник оживе.
Найбільш поширеною формою поховання були кургани, в яких поруч з померлим чоловіком клали зброю, вбитих коней і собак, а з жінками – свійських тварин, посуд, зерно. Тіла померлих клали на краду (багаття), вважаючи, що разом з вогнем душа померлого одразу потрапляє в небесний світ. Похорон завжди закінчувався стравою – поминками й тризною – військовим змаганням.
У третій період – язичницьких слов’янських вірувань сформувався культ Перуна, бога не тільки грому і війни, але й бога-покровителя київських князів. Саме тоді й складається пантеон давньоруських богів.
У 980 р. князь Володимир проводить першу релігійну реформу в Київській Русі, суть її – об’єднання різних богів у єдиному пантеоні. У “Повісті временних літ” (980 р.) описано так званий “Володимирів пантеон” і є список головних богів:
1. Перун – відкриває список.
2. Велес (Волос) – “скотій бог”, тобто бог-скотар, пізніше бог багатства та комедії (став у християнстві святим Власієм).
3. Хорс – помічник Велеса (вважають, що це Східний бог сонця).
4. Дажбог – бог сонця.
5. Стрибог – бог вітру.
6. Сварог – бог неба і вогню, а ще богом вогню називали сина бога неба Сварожига.
7. Сімаргл – його функції невідомі, але відомо, що він був “о семи головах” – звідси й ім’я.
Жіночий список відкриває богиня Мокош. Вважається, що її ім’я походить від mokos – прядіння. Її уявляли як жінку з розплетеним волоссям, що плутає куделю, якщо господиня не сховає кудись прядиво на ніч. Ця богиня близька до грецьких Мойр, які сплітали нитку долі.
У 983 р. на пагорбі Теремного палацу князь Володимир звів каплицю, де стояли дерев’яні скульптури – ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Мабуть, вони й були головні у слов’ян.
Цікаво, що Хорс (Хорос) – бог східного, як вважають, походження – бог сонця, а Мокош – богиня фінно-угорського походження.
Тобто стародавній слов’янський пантеон був досить складним і включав не тільки різноплемінних богів, а й богів різних народів, у чому відобразилося геополітичне положення Русі – “на перехресті” континентів, культур, релігій.Слов’яни будували багатокупольні дерев’яні язичницькі храми, але це було, перш за все, місцем зберігання ритуальних речей, яким поклонялися. Самі ж обряди супроводжувалися співами і танцями.
• 16.Художня культура Київської Русі: література, архітектура, живопис. Софія Київська – зразок візантійського хрестово-купольного храму.
• Художня культура Київської Русі: література, архітектура, живопис.
Саме на цій основі і в такому контексті вірувань і звичаїв з’являється на терені Східної Європи у ІІ половині ІХ ст. давньоруська держава – Київська Русь, культура якої є важливою частиною культури Середньовіччя.
Це була багатонаціональна язичницька держава, для її зміцнення потрібна була наднаціональна світова релігія. Відповіддю на цю історичну потребу і стало хрещення Русі (988 р.), ініційоване онуком Ольги та Ігоря князем Володимиром, який унаслідок цього отримав титул хрестителя.
Література Давньої Русі була різноманітною і за стилями, і за жанрами, і хоча вона орієнтувалася на Візантію, але вже дала свої самобутні форми і мала величезні досягнення.
Академік Д.С. Лихачов зазначав, що давньоруська література – це література “однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет – світова історія, а ця тема – смисл життя людини”: всі події трактуються як частина світової історії.
Правильність цієї думки доводять такі пам’ятки писемності Київської Русі, як “Ізборник” Святослава (1073 – 1076); “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона (1037 – 1050); “Повість временних літ”, ченця Києво-Печерського монастиря Нестора 1113 р. (сам монастир засновано Антонієм Печерським у середині XI ст.); “Повчання Володимира Мономаха” (поч. XII ст.). Тут розвивається тема Старого Завіту про єдине походження всіх народів світу (від Авраама), а на початку “Повісті временних літ” літописець всю історію Києва починає з праотця Авраама.
У “Законі і благодаті” йдеться про “Старий Завіт” – Закон і “Новий Завіт” – Благодать (тому що це закон самої людини, її совісті).
Слово – це особливий жанр давньоруської літератури: це твори церковно-дидактичні, сюжетом яких були або моральна проблема (як у творі митрополита Іларіона), або історична подія, як у найвидатнішому творі давньоруської літератури “Слові о полку Ігоревім” (1185 – 1187 рр.).
Цей твір близький до західноєвропейського “шансон де жест” – героїчного епосу – і створений у той же час, що і “Пісня про Роланда” (1110), “Пісня про Сіда” (1160), “Пісня про Нібелунгів” (1200).
Важливим жанром давньоруської літератури були життя, або агіографія: нова церква потребувала своїх святих: “Життя Бориса і Гліба”, “Житіє Феодосія Печерського” й виконувала роль канонізації своїх святих.
Літописи – історичні твори в Київській Русі, де розповідь велася за роками, а оповідання починалося кожного року словами “в літо” (звідси і походить назва жанру – “літопис”). За формою і змістом давньоруські літописи подібні до анналів і хронік. Почалося літописання в X ст., а можливо і в IX (за часів князя Аскольда).
Видатними пам’ятками літописання були: Київський літопис, складений на основі втрачених Київського великокнязівського, Чернігівського і Переяславського літописів, сімейної хроніки Ростиславичів – нащадків князя Ростислава Мстиславовича, онука Володимира Мономаха, цей літопис був відредагований наприкінці XII ст. Описано події з 1111 до 1200 р., у тому числі: убивство в 1147 р. Ігоря Ольговича, порушення присяги Володимиром Галицьким у 1140 – 1150 рр., убивство в 1175 р. Андрія Боголюбського, похід князя Ігоря, описаний паралельно і в “Слові”.
Другий літопис – Галицько-Волинський, що складається з ІІ частин – Галицької (1201 – 1261) і Волинської (1262 – 1292), де описано події після 1200 р., на яких закінчується Київський літопис. У ХІІ – ХІІІ ст. зміцнюється Галицько-Волинське князівство, розквіт якого припадає на часи правління синів Романа Мстиславовича – Данила та Василька. Саме тут і створено літопис, найповнішим списом якого є Іпатіївський (XV ст.).
Архітектураязичницької Русі не знала храмового будівництва. Після прийняття християнства за замовленнями князів починається кам’яне будівництво в містах.
В ХІ ст. за спостереженнями німецьких хроністів (Адама Бременського та єпископа Мерзебурзького Тітмара) Київ – майже легендарна східна столиця, де було 400 церков, 8 ринків (в трапезній Софії Київської ви можете побачити макет-діораму).
А план міста починає складатися за часів Володимира: розділялося місто на “дитинець” або “вишгород” (верхнє місто) та “подол” (нижнє). Органічно вписані в пейзаж храми і захисні споруди: 16 м заввишки (частково збереглися Софійські Золоті ворота).
Будівельним матеріалом був бутовий (нетесаний) камінь з каменоломень Києва, Чернігова, Переяслава та цегла: ряди цегли чергувалися з рядами битого каменю.
Десятинна церква – найстаріша кам’яна в Києві. У 990 р. (за іншими відомостями – 989, 991, 993 р.). Володимир “помисли создати церковь пресвятия богородиця и послав приведе майстра от Грек”.
Назва “десятинна” означає, що на її будівництво Володимир виділяв 1/10 своїх прибутків.
Церкву розкішно прикрасили іконами, коштовними посудинами і хрестами (з Херсонеса), великою кількістю мармурових прикрас (тому її ще називали мармуровою). Побудували Десятинну церкву в 996 р., а в 1240 р. коли в Київ удерлися орди Батия, там залишився останній рубіж оборони і стінобійні машини зруйнували церкву, під її руїнами загинули й люди.
Це був хрестово-купольний храм з 3 нефами, оточений галереями, з кількома приміщеннями, можливо ще й з 2 вежами із західного боку (як у романському соборі – вестворк). Вони підіймалися над Дніпром і, навіть коли була побудована Софія, залишалися місцем церемоній: там ховали князів.
У 1017 – 1037 рр. з’являється перлина архітектури Київської Русі – Софія Київська, побудована на честь перемоги над печенігами. Слідування Візантії тут виявилося і в назві – Софія Константинопольська, і в тому, що будували візантійські майстри (греки), вони ж виконували мозаїку та живопис, зберігався і канон побудови храму як моделі Всесвіту: з Пантократором у куполі і Богоматір’ю в апсиді.
Але тут, як і в Десятинній церкві, були своєрідні риси, обумовлені національними слов’янськими традиціями:
• багатокупольність як наслідок традиції дерев’яних язичницьких храмів: багатокупольних. У Софії – 13 куполів, де головний – це символ Христа, а інші 12 – його 12 учнів;
• пірамідальність (також спадщина дерев’яного зодчества, крім цього, розташування Христос зверху, учні – нижче відтворювало середньовічні уявлення про пірамідальність світобудови;
• з’являються (вже в ХІІ ст.) оригінальні художні композиції на теми, невідомі Візантії. У Софії це світські композиції:
• “Прийом візантійським імператором” (фреска центрального нефа).
• “Іподром” Полювання на ведмедя (північні і південні сходові вежі).
• Фрески, присвячені князівському полюванню і скоморошним виставам (скоморохи в храмі – щось близьке до ослів у західноєвропейському середньовічному, гротескному мисленні, бо це вияв тієї самої “сміхової народної культури”, яка зберігала зв’язок з колективними язичницькими ігрищами, схожими на західноєвропейський карнавал.
До нас Софія Київська дійшла вже в бароковому убранстві ХVІІІ ст., а спочатку це була хрестово-купольна композиція з 5 нефами, 5 апсидами, 13 куполами, 2 рядами відкритих галерей, що оточували храм з півночі і півдня. А 2 сходові вежі з півночі і півдня західної стіни вели на 2 ярус, де розташовувалися просторі княжі палати (хори) і де князь не тільки слухав службу, а й використовував хори для світських цілей (прийом послів).
З середини ХІІ ст. починається активне будівництво у Володимиро-Суздальському та в Галицько-Волинському князівствах.
Перлиною архітектури Північно-Східної Русі стає Успенський собор у Володимирі, закладений 8 квітня 1158 р. на високому березі річки Клязьми. Спочатку це був однобанний храм висотою 42 м, прикрашений золотом, сріблом, майоліковими плитами й білим каменем. Собор вражав розкішним декором і досконалістю архітектурних форм, яких на Русі “ниже не было и не бысть”, багатство “десятини”, яку він отримав від князя Андрія Боголюбського.
У соборі вінчалися на князівство Олександр Невський і Дмитрій Донський, тут складалися літописи.
Після пожежі 1185 р. і реконструкції храм був оточений закритими галереями, а по кутах піднялися нові 4 бані. Собор став п’ятикупольним.
У XV ст. (1408 р.) фрески невідомих давньоруських майстрів ХІІ – ХІІІ ст. було доповнено шедеврами фрескового живопису Андрія Рубльова та Даніїла Чорного. Вони зберігалися на площі 300 м2.
У ХІІІ – ХIV ст. центром давньоруської культури стає Новгород. Саме там народжується мистецтво церковного дзвону.
Образотворче мистецтводосягає висот, зберігаючи візантійський канон.
Ікона залишається одним з головних елементів внутрішнього убранства давньоруського храму. До появи іконостаса (ХV ст.) ікони розміщалися на стінах, стовпах, на архітраві вівтарної перегородки, в кіотах (від гр. kibotos – ящик, ковчег – дерев’яний ящик, чи спеціальна застеклена шафа для ікони).
Ікони, як і мозаїки, фрески, залишалися фронтальними, в них головним була не фігура, торс, а обличчя (лик), а в ньому очі – бо це дзеркало душі, а середньовічна людина повинна була зосередитися на духовному. Зберігається золотий фон (символ світлоносної божественної енергії), зворотня перспектива, чітка контурна лінія, яка дозволяла бачити чіткі силуети у великих просторах храму.
У Софії збереглося 260 м2 мозаїки, її палітра включає 177 відтінків.
В апсиді знаходиться мозаїчне зображення Богоматері Оранти – покровительниці града Києва і символу “земної церкви”. Висота фігури Богоматері – 5,45 м.
Фрески (розпис природними фарбами по мокрій штукатурці) – теж візантійські традиції. Їх збереглося 3000 м2 у Софії і 800 м2 у Кирилівській церкві.
У середині ХІІ ст. Русь розпалася на кілька князівств. У ХІІІ ст. виникає загроза і зі сходу – монголо-татари, і з заходу – Литва, Швеція, Польща. Унаслідок чого Білорусь та Україна увійшли у Велике князівство Литовське, а Західна Україна – в Польщу.