 |
|
Становлення української культурологічної думки. Періодизація української культури.
Культурологія – комплексна наука про зародження та розвиток культури. Головні складові компоненти культурології – філософія культури та історія культури. Разом вони складають засади культурології. Філософія культури – розділ культурології, який вивчає концепції походження та функціонування культури. Історія культури – розділ культурології, який вивчає специфічні риси культур різних культурно-історичних епох. Історичні факти узагальнюються з точки зору філософського аналізу. Історія культури – це галузь історичної науки, яка досліджує культурні феномени та культури народів у їх динамічних, діахронічних аспектах. Вона вивчає культурні артефакти, явища та культурні процеси минулого з метою конкретнішого розуміння сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. Без засвоєння культурних надбань неможливо уявити формування культурології як науки. Історія української культури – предмет дослідження наукової дисципліни охоплює всю сукупність духовних і матеріальних цінностей, створених українським народом на протязі його існування на теренах України так і за її межами. Культурологія в Україні – досить молода галузь знання. Вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи переважно культурно-історичний напрям. Нині вітчизняна культурологія виходить із кризового стану, долає відсутність оригінальних концепцій і прагне інтегрувати знання різних наук у цілісну систему. Відомий дослідник української культури Іван Огієнко (1882–1972 рр.) зазначав, що українській культурі із самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Українська культурологічна думка тісно зв’язана із загальним розвитком знань про культуру. Вона формувалася під впливом відомих західноєвропейських культурологічних концепцій та на основі самобутніх ідей. Українські вчені створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була самоцінність національної культури та її взаємозв’язку з культурами інших народів. Вагомим внеском у розвиток української науки й культури відзначився професор Київського університету й один із діячів таємної організації «Кирило-Мефодіївське братство» Микола Костомаров (1817–1885 рр.). Впродовж свого життя він написав близько 200 наукових праць з історії України. Серед його праць: «Руїна», «Богдан Хмельницький», «Мазепа», «Книга буття українського народу». Він уважав, що для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава сама по собі, а здійснення людини у певній спільноті. Вивчаючи історію, треба насамперед вивчати історію народу, трудящих сіл і міст, їхнє духовне життя, яке постає вирішальним в історичному процесі. Вивчення українського народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної цілості здійснив із початку 1870-х рр. Федір Вовк (1847–1918 рр.). Він був редактором журналу «Антропологія» та «Матеріалів до українсько-російської етнології», що виходив у Львові за ініціативою Івана Франка. Підсумкову працю вченого «Студії з української етнографії та антропології» вперше видано у Парижі у 1928 р. Значний внесок у розвиток культурологічної думки зробив Михайло Драгоманов (1841–1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув Михайло Грушевський (1866–1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності й самостійності української культури. Одним із перших він піддав сумніву й критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Русі, довів існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську й російську культури, він усе ж уважав першу більш близькою до європейської культури. Активно розвивались історія запорізького козацтва (Д. Яворницький), історія міст України (М. Петров), історія української літератури (М. Петров, М. Дашкевич). Важливою віхою на шляху розвитку культурологічної думки стало видання у Львові за редакцією І. Крип’якевича (1937 р.) «Історії української культури» та праці «Українська культура: Лекції» за редакцією Д. Антоновича (1940 р.).
В історії української культури культурологи виділяють кілька періодів, тісно пов’язаних з історичними умовами формування української нації.
1. Перший період – стародавня культура України (від кам’яного віку, 15 тис. рр. до н. е., до прийняття християнства, Х ст. н. е.).
2. Другий період – культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (Х – ХІІІ ст.).
3. Третій період – українська культура литовсько-польської доби. Український ренесанс (ХІV – ХVІ ст.).
4. Четвертий період - культура українського бароко (ХVІІ – ХVІІІ ст.).
5. П’ятий період – епоха просвітництва й романтизму в Україні (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.).
6. Шостий період – національно-культурне відродження (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Зародження модернізму.
7. Сьомий період - Українська культура в період соцреалізму (30-40 – 80-ті рр ХХ ст.).
8. Восьмий період – культуротворчі процеси в умовах незалежності. Постмодернізм у мистецтві.(90-ті рр.ХХ ст – перше десятиліття ХХІ ст.).