Соціологічний підхід до праворозуміння
Соціологічне праворозуміння, на відміну від нормативного, визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, «живе» право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні. Право як «нормальна» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст. Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода - це притаманна людині властивість і форма життя, які відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка складається з можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю - об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними. Свобода суб'єкта включає до себе свободу вибору певного варіанту діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу, діяння як безперешкодне його здійснення. Існуючий характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність. Право і є «царством реалізованої свободи» , тієї її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанту діяння і безперешкодному його здійсненні. Наявне існуюча сфера свободи соціального суб'єкту як сутність права, виявляє себе в різних правових явищах – нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини). Сфера свободи є єдність протилежностей - свободи як варіантів діянь, що їй відповідають і несвободи як обмеження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свободою у тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме-вона є протилежністю дійсної свободи - свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля - випадковості, хаосу. Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо). Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному із них властиві як «своя» сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.
19. Право і демократія Право і демократія не тотожні. Демократія — це влада народу, що як форма організації і здійснення державної влади, політичної влади взагалі, протистоїть різним видам одноособової влади (тиранії, монархізму, деспотизму тощо) чи режимам диктатури (фашизму, тоталітаризму, авторитаризму). Демократичність держави, політичної системи відображає належність влади народу, який є джерелом і носієм цієї влади через державні органи, державну політику та безпосередньо приймає найбільш важливі рішення, Разом з тим, оскільки. демократія — це форма влади, то постає питання: по відношенню до кого і як здійснюється ця влада, як і ким вона обмежується? Тому, крім характеристики демократії як влади народу, її визначення повинно відображати ще й відношення до цієї влади підвладних суб'єктів об'єктів влади), їх соціальний стан, межі втручання влади в приватне життя. Право є тим інститутом суспільства, який, з одного боку, обмежує владу, визначає форми її здійснення, межі підвладності кожного члена суспільства, а з іншого, — є сферою незалежності від неї. Право, на відміну від демократії та будь-яких інших форм влади, якраз і є, у першу чергу, сферою незалежності члена суспільства від влади, в тому числі і демократичної, сферою його вільного волевиявлення, самостійності, саморегулювання. Тобто право, визначаючи межі непідвладності соціальних суб'єктів, окреслюючи сферу їх свободи і незалежності, є тією межею особистого і суспільного життя, що є саморегулятивною і не повинна упорядковуватися за допомогою зовнішнього втручання. Це сфера природного права, що притаманне члену суспільства як людині, представнику людства, і є її невід'ємним правом незалежно від волі і режимів здійснення будь-якої влади. Якщо право непідвладності відбиває сферу невтручання влади в особисте життя, то право влади є, навпаки, сферою підпорядкованості особи суспільству в цілому чи його окремим інститутам, угрупованням (державі, громадським об'єднанням, системі місцевого самоврядування тощо). Право влади є не тільки правом застосування сили, а здебільшого — правом консенсусу, правом суспільної злагоди, правом передбачення і запобігання соціальним колізіям і конфліктам, що виникають внаслідок суперечностей індивідуальних інтересів, де сила застосовується тільки у випадках їх антагоністичного характеру. Право демократії — це сфера підпорядкування особистого інтересу суспільному, межі і порядок спільного вирішення важливих питань суспільного розвитку, забезпечення нормального функціонування суспільства, що детерміновані його рівнем розвитку, культурою. Тому й демократія як влада народу може мати правовий і неправовий характери, що зумовлені наявністю в суспільстві «соціального простору» незалежності, свободи, непідвладності члена суспільства, а також правового порядку виявлення та узгодження загальносуспільних та індивідуальних інтересів на основі консенсусу, злагоди, додержання прав людини.
20. Юридична практична діяльність і правова практика
Як це відзначалося раніше, юристи здійснюють не тільки юридичну наукову діяльність чи навчаються в системі . юридичної освіти, але й, в першу чергу, здійснюють практичні дії, спрямовані на з'ясування змісту та обсягу нормативно-правових актів та інших правових документів, ведення юридичних справ, конкретизацію нормативно-правових документів, захист прав і свобод суб'єктів права і т.д., врешті-решт - на безпосередню зміну правової сфери суспільства (правової реальності, правової дійсності, правової системи). Ці діяння є складовими елементами правової-практики, впливають на соціальну діяльність інших суб'єктів, упорядковують її, забезпечують нормальне й безпечне функціонування суспільства. В нормативних джерелах, науковій та навчальній літературі діяння юристів щодо зміни та збереження правової матерії (дійсності) включаються в різні наукові та нормативні поняття, позначаються різними термінами. Одним із найбільш розповсюджених підходів є їх віднесення до правової (юридичної) практики, під якою розуміється «діяльність по виданню (тлумаченню, реалізації! т.д.) юридичних приписів, що береться у єдності з накопиченим соціально-правовим досвідом». У нормативних джерелах під юридичною практикою розуміється: • юридичне обслуговування суб'єктів права, зокрема, надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань, складання заяв, скарг та письмових довідок правового характеру, здійснення представництва інтересів суб'єктів права у юридичних справах, здійснення правового обслуговування їх зовнішньоекономічної діяльності тощо; • практика судової, прокурорської, слідчої діяльності тощо. Терміни «практика» та «практичний» грецького походження і означають відповідно дію, діяльність, діяльне життя, досвід та мають відношення до діяння, діяльності, використовується у діяльності6. До змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридичне значущих дій, зокрема, попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягання до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення право-виховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності тощо. Виходячи з викладеного вище, юридична практика — це актуально здійснювана діяльність юристів як професійних знавців права щодо безпосереднього захисту прав, свобод та законних інтересів суб'єктів права (особи, держави, суспільства), надання їм допомоги у складенні правових документів, консультуванні щодо вибору найбільш оптимальних варіантів поведінки у відповідності з нормами права, посвідченні юридичних фактів тощо, в процесі яких забезпечується здійснення норм права його суб'єктами.
21. Принципи юридичної практичної діяльності
Це основні засади, вихідні положення, ідеї, які орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутнісні властивості права. Принципи юридичної практичної діяльності є похідними від принципів права, конкретизують і деталізують їх. Принципи права: • здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу; • забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системоутворюючого і т.ін.). • безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов'язків людини; • у розвинутих правових системах найчастіше виконують роль перехідної ланки від суспільних відносин до систем права і правового регулювання. Принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові. Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, що властиві суспільству і мають або повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів). Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища і поділяються на загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів, а також принципи правової діяльності, окремих її видів, зокрема юридичної практичної діяльності. До загальноправових принципів відносяться: • принцип гуманізму — домінування у формуванні і функціонуванні правової системи, правовій та юридичній діяльності невід'ємних природних прав і свобод людини; • принцип рівності громадян перед законом — всі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної й іншої належності, посадового стану мають рівні загальногромадянські права і обов'язки, несуть рівну відповідальність перед законом; • принцип демократизму — право, законодавство адекватно відображають волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії, а інститути права повинні забезпечувати адекватну педалізацію волі народу; • принцип правності (законності) — здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов'язками людини; • принцип взаємної відповідальності держави і особи — не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою. Принципи юридичної практичної діяльності конкретизують принципи права стосовно професійної діяльності юристів: • у концентрованому вигляді визначають її основні властивості; • відбиваються і конкретизуються у нормативно-правових актах, професійних деонтологічних кодексах, правосвідомості юристів і суспільства в цілому; • є критеріями оцінки власне самої діяльності, її результатів, рівня професійної культури юристів, основою їх юридичного професійного практичного мислення; • забезпечують результативний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний, психологічний вплив на процес взаємовідносин юристів з іншими суб'єктами, ведення юридичних справ, прийняття рішень, особливо у випадках, які не врегульовані правовими, корпоративними, деонтологічними та іншими професійними нормами. 22. Завдання та функції юридичної практичної діяльності Метою юридичної практичної діяльності є захист прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права; сприяння визнанню й домінуванню загальнолюдських цінностей та права у суспільстві; забезпечення правності діянь суб'єктів права та охорона правопорядку. Мета юридичної практичної діяльності конкретизується у її завданнях, які нормативне визначені у відповідних законах, так до основних завдань: • адвокатури відноситься сприяння захисту прав, свобод, представництво законних інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, а також надання їм іншої юридичної допомоги; • основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків; • на Службу безпеки України покладаються завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Соціальне призначення юридичної практичної діяльності, її місце і роль у правовій системі відображається в їїфункціях —основних напрямках впливу юридичної практичної діяльності на інститути права та суспільні відносини. Функції юридичної практичної діяльності поділяються на соціальні і спеціально-правові. До соціальних функцій юридичної практичної діяльності відносяться ідеологічна, економічна, політична, управлінська, виховна функції та інші. Спеціально-правові функції юридичної практичної діяльності — це напрямки її власне правового впливу на суспільні відносини - регулятивний і охоронний, зокрема реалізація регулятивної функції спрямована на забезпечення упорядкування нормальних, позитивних, корисних соціальних взаємодій суб'єктів права, а охоронної функція - на захист позитивних соціальних взаємодій від соціальне шкідливих і небезпечних діянь людей, їх об'єднань, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів суб'єктів права. Так, основними функціями прокуратури є: • нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами, органами, які ведуть боротьбу із злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину, а також за виконанням законів у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом; за додержанням законів у Збройних Силах, Прикордонних військах, Національній гвардії та інших військових формуваннях, дислокованих на території України; • розслідування діянь, що містять ознаки злочину; • підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах; • участь у розробленні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушенням, у роботі по вдосконаленню та роз'ясненню.
23. Обов'язки та права суб'єктів юридичної практичної діяльності
Нормативне визначення змісту юридичної практичної діяльності, в першу чергу, забезпечується формулюванням в нормативно-правових актах (договорах) прав та обов'язків її суб'єктів. Особливе значення це має для юристів - державних посадових осіб, які мають владні повноваження й діяльність яких регулюється за принципом «заборонено все, що прямо не дозволено законом», тобто в нормативно-правових актах визначається вичерпний перелік їх повноважень, а всі інші дії вважаються забороненими і при здійсненні кваліфікуються як зловживання правом, тому основу повноважень юристів-державних посадових осіб складають їх юридичні обов'язки, для реалізації яких їм надаються відповідні права. Цей принцип дійсний деякою мірою й для визначення особливостей повноважень суб'єктів недержавної юридичної діяльності. Основою яких є теж обов'язки, тому що їх діяльність здійснюється по відношенню до прав суб'єктів, інтереси яких вони захищають. Обов'язки та права юристів доцільно розглядати за критерієм їх поділу на загальні, які притаманні будь-якому виду чи суб'єкту юридичної діяльності, та особливі й спеціальні, які відбивають своєрідність характеристик окремих видів, суб'єктів, дій юридичної практичної діяльності. Загальними обов'язками суб'єктів юридичної практичної діяльності є: • дотримання вимог Конституції України, міжнародних договорів та угод, які ратифіковані в установленому порядку, законів України, підзаконних нормативно-правових актів і принесеної присяги; • забезпечення повного, всебічного та об'єктивного ведення юридичних справ у встановлені строки; • нерозголошення відомостей, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інших відомостей, про які вони дізналися під час ведення юридичної справи; • не допускати вчинків, що порочать професію юриста, можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності; • використання всіх передбачених законодавством та правом засобів захисту прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права; • дотримання заборони використання власних повноважень на шкоду суб'єкта права, в інтересах якого здійснюються юридичні дії, відмови від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; • заявлення самовідводу за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають їх участь у справі. Для забезпечення виконання професійних обов'язків суб'єктам юридичної практичної діяльності надаються відповідні права: • представляти і захищати права, свободи та інтереси суб'єктів права за їх дорученням або за обов'язком у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань; • збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в юридичних справах (запитувати і отримувати документи або їх копії, ознайомлюватися з необхідними для виконання професійних обов'язків документами і матеріалами, отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань тощо); • застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; • доповідати про клопотання і скарги компетентним особам та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді, особисто брати участь у їх розгляді тощо.
©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|