Главная | Обратная связь

Професійна мовнокомунікативна компетенція

В інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діало­ги, керувати системою мовленнєвих комунікацій у межах своєї компетенції тощо. Слово є одним із інструментів про­фесійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів та ін. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежать професійна майстерність, імідж та успіх особистості.

Професійна мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної взаємодії комунікантів і може протікати в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин. Форми, умови спілкування, багатоаспектність професійної діяльності людей визначають варіативність форм мовленнєвої комунікації. Наприклад, від умов спілкування (офіційних — неофіційних) зале­жить лексико-семантичний склад мовлення: офіційне спілкування передбачає лексику офіційно-ділового сти­лю, неофіційне — лексику розмовного стилю.

Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефо­ну, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними ста­ють уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорю­вати контракти, надавати й отримувати зворотну інформа­цію тощо.

Професійна комунікативна компетенція передбачає на­самперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.

Комунікативна компетенція(лат. сотреґелз – належний, відпо­відний) – сукупність знань про спілкування в різноманітних умо­вах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного за­стосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата. Комунікативна компетенція передбачає володіння мовленнєвими уміннями й навичками, необхідними для спілкування, сукупність знань про норми й правила ведення природної комунікації.

Важливим складником комунікативної компетенції є мовна та мовленнєва компетенція.

Мовна компетенція(лат. сотреіепз – належний, відповідний) – знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літератур­ної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

Мовна компетенція складається з лексичної, граматич­ної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепіч­ної та пунктуаційної компетенцій.

Мовленнєва компетенція – загальне коло питань мовленнєвої діяльності, що передбачає наявність відповідних знань, умінь, досвіду, а мовленнєва компетентність – конкретна мовленнєва обізнаність особистості (індивіда), специфічна за родом діяльності.

Мовленнєва компетенція, спираючись на мовну компетенцію, включає систему мовленнєвих умінь (вести діалог, сприймати, відтворювати та створювати усні й писемні монологічні й діалогічні висловлювання різних видів, типів, стилів і жанрів) і навичок користування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів залежно від мети висловлювання та сфери суспільного життя. Мовленнєва ж компетентність окреслює загальне коло комунікативних умінь і навичок та є однією з найважливіших передумов розумового розвитку людини, успішного засвоєння нею основ наук. Її завдання полягає в тому, щоб збагачувати словник фахівця, сформувати в нього вміння точно й правильно висловлювати свої думки ясно, просто, послідовно, логічно, виразно й переконливо, зрозуміло на тільки для нього самого, а й для інших.

Формуванняпрофесійної мовнокомунікативної компе­тенціїпередбачає:

- глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та від­повідною системою термінів;

- досконале володіння сучасною українською літера­турною мовою;

- вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера (партнерів);

- знання етикетних мовних формул і вміння ними ко­ристуватися у професійному спілкуванні;

- уміння працювати з різними типами текстів;

- орієнтування у потоці різнотемної та різнотипної ін­формації українською мовою на різних каналах її переда­вання;

- вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізува­ти та використовувати інформацію профільного спряму­вання;

- володіння інтерактивним спілкуванням, характер­ною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної ре­акції на повідомлення чи інформацію, що знаходиться в контексті попередніх повідомлень;

- володіння основами риторичних знань і вмінь;

- уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи профе­сійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтеграль­них показників культури мовлення, необхідних для якіс­ної професійної діяльності. Сформувати професійну мовнокомунікативну компетенцію покликана сучасна систе­ма освіти. Важливу роль у цьому процесі відіграє розділ «Культура української фахової мови».

 

2.Реквізит21 -текст документа - як його основа має чітко й переконливо відбивати причину й мету створення документа, розкривати суть конкретної справи, містити докази, висновки.

У процесі документування управлінської діяльності склалися загальні вимоги до текстів службових документів. Текст службового документа насамперед має відповідати орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним нормам.

При написанні службових документів застосовується діловий стиль з нейтральним тоном викладення, позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис. Листування ведеться від третьої особи множини або однини, займенники, як правило, замінюються іменниками(направляемо, пояснюємо або банк інформує, інститут просить). У розпорядчих документах, що відображають принцип єдиноначальності, текст викладається від першої особи. Так само пишуть заяви, пояснювальні й доповідні записки (наказую, пропоную, прошу).

У текстах службових документів широко вживають усталені мовні звороти, сполучення, стандартні фрази і вирази (згідно з досягнутою домовленістю, на Ваш запит повідомляємо, просимо надіслати Ваші пропозиції), словосполучення (з метою, у зв'язку з, відповідно до, згідно з, зазначене вище),словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії(витяг надсилається, має місце, експертна комісія розглядає), звороти (згідно з оригіналом, до справи, вжити заходів, надати слово, оголосити подяку). Це спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів.

Характерним для текстів службових документах є використання термінів і спеціальних слів, застосування простих речень (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо). Уживають також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

При складанні текстів службових документів дозволяється вживати загальноприйняті скорочення та абревіатури, оскільки їх застосування зменшує обсяги документа і прискорює сприйняття інформації, наприклад: відкрите акціонерне товариство - ВАТ; спільне підприємство -СП; Міністерство внутрішніх справ - МВС; податок на додану вартість - ПДВ; обласна державна адміністрація - облдержадміністрація; примірник - прим., дивись - див.; аркуш - арк.; заступник - заст.; виконуючий обов'язки - в. о.; рік - р.; місто - м.

Однак скорочення мають бути зрозумілими для адресатів, а також для співробітників власної установи. Крім того, рекомендується при першому вживанні скорочення або абревіатури подавати у тексті в дужках його розшифровку, наприклад: Національний архівний фонд (далі - НАФ); експертна комісія (далі - ЕК); відділ технічного контролю (далі - ВТК). Написання скорочень здійснюється згідно з класифікаторами техніко-економічної інформації, вимогами стандартів і правилами української орфографії.

Формулювання в тексті службового документа повинні бути бездоганними в юридичному відношенні. Важливою вимогою є вірогідність, об'єктивність, максимальна лаконічність документа, однак при цьому його зміст має бути інформативним, конкретним, точним, позбавленим двозначності тлумачень.

Для чіткої організації текст поділяється на дві смислові частини: опис причин, фактів, подій, що стали підставою для складання документа; висновки, пропозиції, прохання, розпорядження, рішення, рекомендації.

З метою полегшення сприйняття документа текст поділяють на абзаци. Тексти складних і великих за обсягом документів (правила, інструкції, огляди, звіти тощо) поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, які нумерують арабськими цифрами, наприклад:

1. Розділ

1.1. Підрозділ

1.1.1. Пункт

1.1.1.1. Підпункт

В окремих випадках після останньої цифри в номері будь-якого структурного елемента крапку не ставлять (наприклад, такі вимоги діють до текстів стандартів).

Під час складання тексту документа можуть бути використані трафаретна, анкетна, таблична форми його уніфікації чи поєднання цих форм.

Діловодство здійснюється українською мовою. У населених пунктах країни, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин, тексти документів у внутрішньому діловодстві, поряд з державною мовою, можна складати мовою відповідної національної меншини у порядку, встановленому законодавством [2].

Документи, які надсилають зарубіжним адресатам, можна складати українською мовою, мовою країни-адресата чи однією з мов міжнародного спілкування.

Документи, що направляють до органів державної влади України, складаються українською мовою.

БІЛЕТ 11

1. Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо.

Ст. 10 Конституції України встановила, що державною в Україні є українська мова. Це означає, що:

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Акти найвищих органів державної влади та управління України приймаються українською мовою. В Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також взаємовідносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також мовою сесій, конференцій, з'їздів, засідань, зборів, інших зібрань державних органів, підприємств і організацій є українська мова. Українською мовою проводиться також, згідно з законом, виховання дітей у дитячих дошкільних установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів України, як правило, складають конкурсний екзамен з української мови. Мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова. Українською мовою виконуються також маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні.

У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в необхідному обсязі).

Окремі статті Конституції містять вимоги про обов'язкове володіння державною мовою Президентом України, професійними суддями, суддями Конституційного Суду (це їхній конституційний обов'язок). У законодавстві України передбачена також вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які вступають до громадянства України.

Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин._

Частково мовне питання регулюється також законом "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р. Держава взяла на себе обов'язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною, законодавство

України в той же час гарантує використання і розвиток мов усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Наприклад, вивчення іноземних мов входить в програму середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладів.

Публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою юридичну відповідальність.

2. Рито́рика (давньо-гр. ῥητωρική – ораторське мистецтво від ῥήτωρ – оратор) – спочатку наука про ораторське мистецтво, пізніше – теорія прози чи теорія аргументації взагалі.

Публічна мова є однією з форм ділового спілкування. Володіння нею передбачає високий рівень мовного розвитку людини. Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним з її різновидів є ораторська (риторична) мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання.

Ораторська мова – це систематизована сукупність мовних засобів граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і організованих у живий (промову) або писаний текст за законами риторики.

Ораторська мова вибудовується у формі монологу. Монологічна форма спілкування може реалізуватися як усне мовлення і опосередковано як писемне (через книгу, часопис, газету тощо).

Ознаками ораторської мови є наявність у ній:

– логосу (гр. logos – слово, думка) – мова виражає думку, йде від розуму й апелює до нього;

– етосу (гр. ethos – звичай, характер) – морально-етичні якості;

– пафосу (гр. pathos – біль, страждання, почуття, пристрасть) – натхнення, викликане глибокою переконаністю оратора.

Ораторська мова характеризується такими особливостями:

– за тематикою вона є суспільно важливою і проблемною;

– за формою реалізації – писемно-усною;

– за відношенням до форми – книжно-розмовною;

– за функціональним типом мовлення – синтезом усіх елементів розповіді, опису, роздуму, доказу, спростування;

– за характером реалізації – підготовчо-імпровізаційною.

^ Темою публічних промов є важливі і часто складні для вирішення питання суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, правильного вибору. Мистецтво аргументації передбачає вміння комунікатором (оратором, ритором) переконати аудиторію у своїй компетентності під час публічного виступу. Існують різні мовні засоби переконування. Оратор прагне переконати слухачів у правильності своєї позиції. Переконливою ораторську мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність і логічність викладу, експресивність, аргументована структура.

^ Писемно-усна форма реалізації публічної промови передбачає фіксування на папері всієї підготовчої роботи (задуму, концепції, породження тексту: тези, положення, докази, факти, мовне вираження). Це необхідно для того, щоб промовець виклав хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо.

^ Книжний характер публічної промови виявляється на підготовчому, писемному, етапі (у граматичній правильності, дотриманні норм літературної мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу) і залежить від галузевої сфери функціонального стилю (офіційно-ділова, виробнича, політична промова, навчальне, судове красномовство тощо).

^ Розмовний характер публічного мовлення полягає в його усному проголошенні та використанні тих мовних емоційно-вольових виражальних засобів, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність. У процесі виголошення публічної промови доцільно залучати засоби усного розмовного мовлення, не передбачені писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори тощо.

^ Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов виявляється у зв’язку двох основних етапів – підготовчого і виконавського. На виконавському етапі імпровізація неминуча, оскільки прочитаний без імпровізації текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності.

У професійній діяльності важливу роль відіграє діалогічна (гр. dialogos – бесіда, розмова) мова – форма соціально-мовного спілкування, основа співробітництва і взаєморозуміння між людьми у процесі спільної діяльності. Діалог передбачає безпосередній словесний контакт мовця і слухача, під час якого відбувається активна мовленнєва взаємодія: висловлення (репліки) одного змінюються висловленнями (репліками) іншого, тобто мовець і слухач увесь час міняються ролями.

У діалогічній мові функціонує репліка – особлива мовна одиниця, яка характеризується відносною формально-граматичною завершеністю і відносною самостійністю. Виділяють:

– репліку-запитання;

– репліку-відповідь на запитання;

– репліку-ствердження або заперечення;

– репліку-оцінку;

– репліку, що вносить новий аспект розвитку теми;

– репліку, що переводить діалог в іншу тематичну площину;

– репліку-привітання або відповідь на привітання та ін.