Главная | Обратная связь

Історико-економічне значення неолітичної революції

Неолітична революція відбувалася від VI тис. до н. е. до III тис. до н. е.

Історико-економічне значення неолітичної революції полягає в утвердженні різних галузей відтворюючого господарства, що стає домінуючим. Складовою енеоліту є мідний та бронзовий віки.

Основними віхами цього періоду, які вплинули на еволюцію напрямів та характер життєдіяльності людини, були:

– перехід до осідлості та вдосконалення постійного поселення;

– виникнення тваринництва, ремесла та землеробства;

– утвердження макролітів;

– початок поділу праці та внутрішньогалузевої спеціалізації.

Неолітична революція була одночасно економічною, технологічною, побутовою, соціальною, етнокультурною та політичною. З’являються перші історично сформовані соціальні інститу­ти– поділ праці (становіковий, племінний, фаховий), сім’я, рід, плем’я, община, релігія, власність, додатковий продукт. З об’єд­нанням функцій військового ватажка і судді влада військової арис­тократії істотно зміцнюється.

Бронзова доба (ІІІ – ІІ тис. до н. е.)

До основних рис цього періоду відносять:

– панування та вдосконалення відтворюючого господарства;

– швидкий розвиток тваринництва й орного землеробства;

– відокремлення скотарських племен;

– формування місцевих центрів металургії та гончарного виробництва;

– початок активного обміну регіонального характеру (золото, бурштин, фаянс, сіль тощо).

Підвищення продуктивності праці на основі удосконалення знарядь праці, масове поширення їхнього виробництва з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство та ремесло, виробництво додаткового продукту призвели до поступового майнового розшарування та формування первісних держав, а з винайденням буквеного письма починається стадія цивілізації. Пер­ші утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія, Китай) на зламі неоліту і бронзового віку. Одночасно елементи державності формуються в Україні в умовах трипільської культури.

Особливості східного рабства
(Єгипет, Межиріччя, Індія, Китай)

 

Як уже зазначалося, зростання продуктивних сил забезпечило спочатку невелике, а потім істотне перевищення виробленого над необхідним продуктом. У цих умовах стало економічно вигід­но робити з полонених рабів, примушуючи їх працювати за їжу та привласнюючи додатковий продукт. Після полонених у рабів ста­ли перетворювати злочинців із членів роду, далі – боржників і збіднілих общинників. Спочатку боргове рабство було обмежене. Наприклад, за законами вавилонського царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.) період рабської залежності обмежувався 3–7 роками, але потім став безстроковим. Діти рабів ставали рабами, іноді навіть у тому випадку, якщо один із батьків був вільним. Так рабство поступово ставало спадковим станом.

Спочатку рабів використовували на важких фізичних роботах: риття та підтримка у робочому стані каналів, розчищення продуктивних полів. Пізніше їхні функції істотно розширювалися: збір урожаю, випас та охорона худоби, побутові справи та ведення домашнього господарства, торгівля, заняття ремеслом.

Раби традиційно належали племені або общині, потім рабів змогли одержувати економічно достатні патріархальні сім’ї, що посилювало їхню роль у суспільстві та автономію.

Формування, розвиток та занепад стародавніх цивілізацій охоплювали період від IV тис. до н. е. до V ст. н. е.

Єгипет

 

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. До наших часів збереглися залишки давньоєгипетського літопису, які датуються III тис. до н. е. Історія країни в долині Нілу нараховує 30 династій фараонів і поділяється на декілька періо­дів – від Раннього до Пізнього царства. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічно­му розвитку. За допомогою розгалуженої ірригаційної системи долина Нілу перетворилася в унікальну природну машину, що давала по два врожаї на рік. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни вміли обробляти метали, винайшли соху, ремісники створювали витончений посуд, навчилися виготовляти папірус і навіть скло, мали власну писемність, календар, вивчали математику, астрологію, медицину. До основних галузей життєдіяльності належали: зрошувальна система землеробства, тваринництво, обробка каменю (піраміди), будівництво гідротехнічних споруд, ливарство, ювелірна справа, лляне ткацтво.

Основною продуктивною силою в первинній галузі виробни­чої діяльності (землеробстві) виступала вільна сільська община.

Фараони та жерці поступово перетворювали вільних общин­ників у залежних через боргову систему. Рабів, завойованих або куплених, використовували в основному як слуг або продавали, і вони нічим не відрізнялися від залежних общинників.

У Стародавньому Єгипті царське майно та господарство від­різнялися від майна і господарства інших осіб. Недоторканість придбаного майна постійно підкреслювалася. У своєму розпоряд­женні фараони мали величезні земельні багатства і роздавали їх знаті та храмам. Землевласник розпоряджався землею на свій роз­суд, міг її подарувати, передати у спадок.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між ними виникла жвава торгівля. Складовими експортної торгівлі були: раби, срібло, олово, золото, мідь, шкіра, слонова кістка. Єгипет вів торгівлю з Нубією, Лівією та Синаєм. Основою імпортної торгівлі були раби.

У Стародавньому Єгипті не було грошової системи, товар обмінювали на товар, вартість (цінність) якого була еквівалентною, на думку торговців. Пізніше була розроблена спеціальна система, відповідно до якої вартість товару оцінювалася у вагових одиницях міді. Ця одиниця одержала назву – дебен. Монетна система виникла пізніше, у VII столітті до н. е., у Лідії на території Малої Азії.

Варто зазначити, що уже тоді фараони та його сановники розуміли значення податків, без яких неможливі державні пере­творення. Кожні два роки в країні проводився своєрідний переоблік господарств, майна, рабів саме задля податкових цілей. За династії Птолемеїв визначалися основні засади економічної та соціальної політики нової еліністичної держави, сформувалася податкова система та адміністративний апарат. Уся господарська система Птолемеїв регулювалася рядом указів та постанов. Серед них – постанова 261 р. до н. е., що регулювала рабовласницькі відносини, та “Податний устав” 257 р. до н. е., на основі якого стягувалися податки в Єгипті. Усі сільськогосподарські роботи контролювала царська адміністрація. Коли врожай був зібраним, селяни повинні перш за все заплатити державі орендну плату натурою, а також сплатити чимало інших внесків та зборів: на підтримання іригаційної системи, за використання токів, просіювання борошна в царському амбарі, оплату роботи канцелярії, на забезпечення варти. Існував окремий грошовий збір з виноградників та плодових дерев (апомойра – 1/6 урожаю). Селяни примусово притягувалися до ремонту каналів та гребель. За рахунок місцевого населення відбувалися численні поїздки по країні царя та сановників. Податкова система була складною, існували різні категорії платників, які суттєво різнилися між собою за соціальним та юридичним станом. Вершиною адміністративної ієрархії була посада діойкета, який відав фінансами, казною, обліком та збором усіх надходжень, контролем за видатками. Його діяльність бу­ла, в першу чергу, підпорядкована фіскальним цілям: поповненню царської казни. Діойкет був першим сановником у державі, призначення на відповідні нижчі посади в областях залежало від нього.

Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна до­відатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли “Повчання гераклкопського царя своєму синові Мерікара”, “Пророчення Іпусера”, “Пророцтво Неферті”, “Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі”, різні адміністративно-господарські та юридичні документи. Адміністратив­но-господарські документи характеризують організацію та управ­ління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських майстрів та землеробів. Крім того, як видно навіть із назв творів, важливе місце в давньоєгипетській літературі належить творам дидактичного характеру, що викладають правителям “правила“ державного управління і керівництва господарством.

525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.

 

Месопотамія

 

До району східного рабства належала також Месопотамія (Межиріччя). Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV – III тис. до н. е. були Шумер, Ніппур, Ур, Урук, а з III тис. до н. е. – Вавилонське царство (“Брама бога”). Земля Месопотамії була високородючою, але засушливою, а Євфрат, щовесни розливаючись, перетворював ці землі в суцільне озеро. Виникала необхідність спорудження водозахисних гребель та іригаційних споруд. Шумери навчилися виплавляти та розливати чисту мідь, срібло, золото, у середині IV тис. до н. е. почали виготовляти бронзу. Серед основних галузей життєдіяльності: іригаційне землеробство (зернові, льон, горох, городина, садівництво, фініки); ремесло – металургія, обробка каменю; торгівля.

Основною продуктивною силою в первинній галузі виробничої діяльності, сільському господарстві були селяни-общин­ники, які втратили власність.

На відміну від Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалася приватна власність та товарно-грошові від­носини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини. Найперші відомі державні реформи економічного характеру провів Урукагіна– правитель міста Лагаш, у 2370 р. до н. е. Ця реформа спрямовувалася на збільшення кількості повноправних громадян-воїнів, зниження податків, поліпшення державного управління, більш справедливий розподіл податків. ДіяльністьШульги –правителя міста Ур, мала суперечний характер, а саме: скасовувалася приватна власність, здійснювалося централізоване планування та управління сільським господарством аж до перерозподілу продукту, переважна більшість населення фактично була перетворена у державних рабів. Існувало як патріархальне (право викупу з неволі, право мати сім’ю), так і боргове та військове рабство.

У 1792–1750 роках до н. е. за правління вавилонського царя Хаммурапі було вперше “встановлено право в країні”. Прийняті ним закони складалися з 282 статей і вміщували широкий перелік норм, якими повинні були керуватися громадяни Вавилону. Основна мета законів – всебічне зміцнення економічної влади держави. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у кращому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. Розвиток товарно-грошових відносин допускається так, щоб не спричиняти масового зубожіння віль­них громадян. У Вавилоні вперше з’являється лихварство (позика під проценти), що пізніше стає одним із джерел перетворення вільних громадян у рабів. Населення Вавилонії сплачувало подат­ки та виконувало повинності. До них входили натуральні побори на користь царя, обласних намісників, на утримання кінноти, шляхові та мостові повинності, на підтримку зрошувальної системи. Податки збиралися спеціальними збиральниками, а також “царськими слугами каналів та суші”, на чолі яких стояв “глашатай” – голова управління податків.

 

Індія

 

З II тис. до н. е. відбувається швидке піднесення економіки Індо-Гангської рівнини, для якої також характерне східне рабство та варнова система організації суспільства. Використовуючи заліз­ні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали по два врожаї на рік рису, пшениці, проса, льону, бавовни, цукрової тростини. Існує патріархальне рабство.

Вільні общинники – основна продуктивна сила в землеробст­ві. Кастовість стимулювала у ремісників високий професійний рівень і збереження навичок майстерності через передавання у спад­щину. Розпад родоплемінного устрою в умовах специфіки аграрних відносин (земля – власність сусідської общини), а також звичаї і традиції закріпили владу родоплемінної аристократії (магараджів), земля стає їхньою власністю. Доля багатьох членів общини – страждання і злидні, хвороби. Проте різкого розшарування у сусідській общині немає, а поза общиною панує голод. Це країна сусідських общин з традиціями родоплемінного устрою.

На відміну від інших країн Сходу, тут відбувається процес спеціалізації окремих районів. Так, наприклад, Кашмір спеціалізувався на виготовленні вовни, у Гімалаях видобували золото та коштовне каміння, Пенджаб славився своїми кіньми, Східна Індія торгувала слонами. До основних галузей господарської діяльності належать: двоурожайне землеробство; гончарство; ткацтво; ювелірна справа.

Спеціалізація сприяла товарообміну та виникненню грошового обігу. Формується прошарок професіоналів-купців та лих­варів. У V ст. до н. е. впроваджуються гроші у вигляді срібних злитків.

Індійське населення характеризувалося великою кількістю несільськогосподарських виробників, від третини до половини жителів були зайняті у ремеслі. На відміну від попередніх регіонів, індійські поселення були досить великими, правильної геометричної форми, з двоповерховими будинками, збудованими з обпаленої цегли, з кількістю населення до декількох тисяч. Найбільш відомими є міста – Хараппа та Мохенджо-Даро. Разом з тим міста не набули значного поширення.

У середині II тис. до н. е., після арійського завоювання долини Інду, в основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Шлюб можна було укладати тільки з представниками своєї касти, у іншому випадку одружені та їхні діти ставали “недоторканими” – тобто найнижчою кастою. Найвищою вважалася варна брахманів, до якої входили жерці, священнослужителі та державні чиновники, до варни кшатріїв на­лежала військова знать, хлібороби; ремісники, купці становили варну вайшів; неарійське населення та нащадки від змішаних шлюбів були об’єднані в варну шудр.

Тому й релігія тут своєрідна – індуїзм. Це не тільки релігія, це – складова система світогляду, світосприйняття, що включає в себе тісно переплетені, взаємозначущі філософський, соціальний та релігійний компоненти.

Особливе місце в житті людини посідає духовність. Індус повинен вивчити Веду, яка має надлюдське походження. Вона є одкровенням і законом прабатька людства і всього космосу – Ману. Це не продукт, породжений міжособистісними, міжлюдськими відносинами, вона не залежить від авторитету. Обов’язок індуса, його повинність – дхарма – виконувати закони Веду, закони Ману. Трактування Веди, за законами Ману, – обов’язок брахманів – ви­щої касти. Каста – становий інститут у саморегулюванні соціаль­ної системи. Індуська держава – “надбудова”, яка справляє міні­мальний вплив як на окрему людину, так і на суспільство.

Найбільшого свого розквіту централізована індійська держа­ва досягла за часів правління – Чандрагупти (321–297 рр. до н. е.) та Ашоки (274–233 рр. до н. е.).

Індуська цивілізація багато в чому позначилася на розвитку людства своєю стародавньою культурою. Це – писемність, мате­ріальна культура, державність, філософія (від теїзму до софістики, матеріалізму).

Між IV та III ст. до н. е. з’являються літературні епопеї – “Махабхарата” і “Рамаяна”, а також трактат “Артхашастра”. У них подані грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику. Держава визначалася як основний чинник економічного життя давньоіндійського суспільства. За “Артхашастрою”, основною метою економічної діяльності держави є наповнення скарбниці. Відповідно до цього у трактаті викладено вчення про управління та державні доходи, зокрема розглянуто їхні основні джерела, по­дано рекомендації щодо організації оподаткування. Навіть поширене в Індії буддійське вчення, заперечуючи рабство як перешкоду до досягнення нірвани, сповідувало необхідність усіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Головний моральний обов’язок індуса – додержання вчення про карму (обов’язок, призначення), тобто вимог Веду. Характер і доля людини – результат її дій у цьому або минулому житті, але не виключається і вплив вчинків інших. “Людина, що страждає і страждає несправедливо, здається індусу такою, що сплачує борг або нагромаджує капітал для іншого життя. Людина, яка на­солоджується здоров’ям і багатством, повинна усвідомлювати, що вона витрачає більше ніж заробила і що їй потрібно сплатити борг, докладаючи нових зусиль”.

Людина після її народження вводиться до складної струк­тури суспільства як одна з його комірок. Кожен має сусідів – вищих і нижчих, у кожного члена касти є свої права та обов’язки. Краще виконати погано свою карму, ніж добре чужу. Є покарання у переродженні – людина може перевтілитися в образ собаки або черв’яка.

Для індуса є беззаперечною істиною те, що душа людини після смерті переселяється в інше тіло, навіть тварини чи рослини (душа безсмертна).

Філософія релігії індусів – відчувати себе частиною Всесвіту, дотрмуватись її космічних законів. Релігія – це життя, життя – це релігія. Філософія Індії ґрунтується на дусі, який є вищим за просту логіку. Життя не можна осягнути лише ло­гічним розумом, самосвідомість – не верховний суддя. За межа­ми свідомості – інтуїція, одкровення, космічна свідомість. Бог – це надсвідомість.

В індійській філософії не існує ідентифікованих понять суб’єкта та об’єкта, зла і добра, причини і наслідку. Веданта виходить з того, що причина криється у наслідку, а отже, їх протиставлення не має підґрунтя. Наслідок не є заново виробленим чи створеним, це лише новий вияв, так само як і причина ніколи не зникає. Існує тотожність суб’єкта й об’єкта, є їх синтез. “Веданта ґрунтується переважно на синтезі суб’єкта та об’єкта, на ототожненні причини і наслідку, Я і Це є характерною ознакою Веданти, що відрізняє її від усіх інших філософій”.

Особливе місце Веданта відводить знанням. “Вражений лихами і минущістю цього світу, він вирішує оголосити, що навіть Логос є лише результатом незнання, і визнати знищення цього незнання вищою метою, вищим благом людини ..., що доброта і доброчинність, віра і справи необхідні як підготовка, навіть як обов’язкова умова для досягнення того найвищого знання, що по­вертає душу до її джерела, до її батьківщини, відновлює її істинну природу і її істинне Я у брахмані”.

Життя – обертання чотирьох епох: від Золотого віку до сучасності по низхідній; занурення в обман, неробство, бруд та хвороби. Завершується все це світовою катастрофою. Гине все. Так само, як у християнства та ісламу (Судний день). Проте народжується Брахма – і знову все спочатку. Чергування св­ітових епох не припиняється. Світ не має ні початку, ні кінця. Тут немає церкви, бо хто візьме на себе керівництво космічним світосприйняттям? Немає дуалізму добра і зла. Немає поняття перворідного гріха. Людина – частина живої й неживої природи. Нескінченний абсолют. На одному полюсі чиста матерія, на другому – чистий дух, в якому розчинилася матерія. Нескінченне становлення: у каміння, у рослини, які відрізняються тим, що в них є часточка Вищого Духу (на сьогодні встановлено, що рослини бачать, чують, розмовляють), у тварини і на порядок вище – у людини. Але є й ті, що пройшли великий шлях духовної доско­налості. Удосконалюючи себе, людина поліпшує світ, сприяє зростанню духовності, але вона не може змінити його призначення. Це є основою кастового поділу. Існують чотири сенси життя: ма­теріальний, біологічний, інтелектуальний і духовний. Соціальна практика індуїзму – касти, карма (шлях, призначення), брахма (просвітлення, рух до духовного).

Проте ортодоксальний індус повинен спочатку стати господарем, а це вже раціоналізм. Життя в лісі чи печері він може розпочати лише після виконання цього обов’язку. Тому певною мірою необгрунтованими є ідеї, що для індуса первинні духовні, а не матеріальні, економічні інтереси. Очевидним є те, що місіонерська діяльність протестантизму в Індії не могла давати добрих плодів, як і те, що не марксизм-ленінізм, а гандизм відігравав панівну роль в ідеологічній боротьбі Індії в XX ст., і в цьому велике значення кастовості та духовності.

В індуїзмі існує найсуворіша релігійна регламентація буден­них справ і думок, самоконтроль віруючого (це у християн Бог на небесах читає справи у день Страшного суду).

Індуїзм мав вплив на іудаїзм, християнство, іслам. І якщо єресі цих релігій їх потрясали, то в індуїзмі їм немає місця, тому що немає Тори, Євангелія, Корану.

Індуська цивілізація зазнала важких історичних випробувань: магометанське завоювання з його пропагуванням Корану; християнське місіонерство, що намагалося зруйнувати устої індійського суспільства; багатовікове британське панування. Це була бороть­ба двох цивілізацій. Європейська цивілізація грабуванням та насиллям намагалася підкорити Індію, нав’язати європейську мораль. Певною мірою ринкові відносини тут розвивалися, спостерігався поступ промисловості, але за індустріальну цивілізацію народи Індії заплатили високу ціну - мільйони загиблих ремісників. Діалогу філософії Схід – Захід не було. Панував культурний імперіалізм.

Індія початку XXI ст. – це країна з понад мільярдним населенням, що з успіхом впроваджує інформаційні технології.

Давні пророки, мудреці Індії намагалися не копіювати, а творити. Сьогодні Індія встановлює зв’язок сучасного знання з давнім надбанням, і тому вона може стати одним з важливих рушіїв загальнолюдського прогресу [58].

Буддизм

Корені буддизму – у ментальності індусів, в їхній надзвичайній чутливості, сприйнятливості, палкому фанатизмі. Засади буддизму сформував Шак’ямуні, який залишив царський дім, дізнавшись про те, що життя приносить людині страждання, хвороби, смерть; пройшов посвячення у сентаїтів-відлюдників, але відповіді на свої запитання, одвічні запитання людства, не знайшов. Шак’ямуні усамітнюється, в нього настає просвітлення, він стає Буддою – істотою, наділеною досконалими моральними, розумовими та фізичними якостями.

Своє вчення Шак’ямуні розділив на три частини: теорію, або догматику; моральність, або аскетику; практику, або споглядання. Його вчення – логічний висновок брахманізму-індуїзму про ницість життя; рід людський приречений на страждання. Якщо в індуїзмі поглинання душі закінчується Брахманом, то в буддистів поглинання душі у нірвані. Спільним для цих релігій є й учення про переселення душ. Однак існує й багато відмінностей.

Буддизм заперечує центр буття, світову душу, Брахмана. Брак постійності у світовому і земному житті – одна з аксіом буддизму. Це велике Зло (“вогонь, що пожирає весь світ”): “складне рано чи пізно приречено розпастися, те, що народилося, – померти”. Явища зникають одне за одним, минуле, теперішнє й майбутнє знищуються, все минає, над усім тяжіє закон руйнування. Перед смертю всі рівні: багатий і бідний, шляхетний і ниций. Тіло людини – творіння чотирьох стихій: землі, води, вогню та вітру. “Впродовж усього життя тіло служить джерелом пристрастей, хвилювань та мук. Настає старість, і з’являються хвороби – старий б’ється у передсмертних муках”. Однак і смерть не звільняє людину від страждань. Вона знову народжується і знову помирає. Це “колесо, що обертається вічно”. Отже, буття є стражданням, і щоб його припинити, потрібно знищити саме буття, “погасити його в нірвані”.

Існує чотири істини: істина страждань, істина походжен­ня страждань, істина припинення страждань, істина про шлях, що веде до припинення страждань.

Будді приписують творчу силу, сенс вічного буття – вона може спускатися до душі істоти тваринного і навіть рослинного царства і знищується в нірвані – такі догмати Шак’ямуні.

Той, хто хоче врятуватися, повинен дотримуватися правил, охороняти життя будь-якої живої істоти, поважати чужу власність. Забороняються спиртні напої, земні втіхи, прикраси, надмірність у їжі. Пропагується життя у добровільній бідності.

“Утримуйся від усілякого зла, твори добро, тримай у вузді свої думки” – такі засади вчення.

Як видно, витоки цього світосприйняття криються в Законах Ману. Але там підвалини – касти, в буддизмі їх немає. Він проголошує рівність людей за походженням. Мораль Шак’ямуні: “Си­діти ліпше, ніж ходити; спати ліпше, ніж не спати, найліпше – нірвана”. В японському буддизмі нірвана може бути досягнута в цьому земному житті, а не тільки в “чистому”.

Буддизм формує стійкість у боротьбі зі стражданнями, нечутливість до несправедливості, общинний колективізм, самовдосконалення, самореалізацію. Ці риси найяскравіше виявляються у японців, в’єтнамців, корейців.

Різновид буддизму – ламаїзм (Тибет, Монголія, Бурятія). Це так званий північний буддизм. Існує й китаїзований буддизм.

Китайський буддизм (чень-буддизм, дзен-буддизм) має особливості, які відрізняють його від індуського буддизму (махаяни). За махаяною всі живі істоти володіють природою Будди, а тому ставлення до них дбайливе, і рільництво є недозволеним втручан­ням в їхнє існування. Тому касти брахманів і кшатріїв не зобов’я­зувалися до хліборобства.

У Китаї, навпаки, рільництво – обов’язок. Китайська формула життя – “день без праці – день без їжі”. Саме тому буддизм Індії не міг бути підтриманий китайськими імператорами. Не могла спрацювати й теза індійського буддизму про те, що порятунок індивіда можливий тільки разом із порятунком всіх [58].

Китай

 

Економіка східного рабства характерна і для Стародавнього Китаю. Першою хліборобською культурою вважається культура Яншо (V тис. до н. е.). Характерною для тих часів є гарна мальова­на кераміка, що нагадує еламітські вироби й іншу доісторичну кераміку з Трипілля. У 2000 р. до н. е. китайці мали вже своє пись­мо. Після періоду землеробських культур Китаєм правило декіль­ка династій – Сю (2205 р. до н. е.), Шан (1766 р. до н. е.), Чжоу (1122 р. до н. е.), Цінь (середина II ст. до н. е.).

Серед основних галузей виробничої діяльності – іригаційно-зрошувальне землеробство (рис, зернові, льон, бавовна, прянощі); металургія; ковальство; виробництво залізної зброї; гончарство; ткацтво, особливо шовкове; ювелірна справа; будівництво.

Для розуміння змісту й особливостей економічної системи Стародавнього Китаю потрібно враховувати, що держава виникла та розвивалася у межах географічної замкнутості та тогочасних філософських і політичних уявлень, особливо конфуціанства (Кун-цзи або Кун Фу Дзи, або Конфуцій – 551–479 рр. до н. е., автор записаного його учнями збірника “Лунь юй” – “Бесіди і міркування”), яке перетворилося на державну ідеологію. На перший план висовувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні централізованій владі імператора, що асо­ціювалася з старшинством та мудрістю. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліп­шення добробуту, зменшувати податки.

Конфуцій проповідує первісні засади: багатий народ – бага­та держава; він заперечує розкіш, виступає за помірність споживання, збереження ритуалів, за серединний шлях, суворе і чесне виконання обов’язків, самовдосконалення.

Ринкові відносини – торгівля, лихварство – підривали родоплемінний устрій і общину. Приватна власність не повинна бути культом – на перше місце Конфуцій ставить доброчинність, ети­ку. Кожен повинен виконувати свої обов’язки. На запитання: “Що є життя?”, – Конфуцій відповів: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі”. Таке ж положення існувало і у давньоіндуїстсь­ких джерелах, можливо, воно було запозичене Китаєм.

Взаємовідносини між правителем і народом виражалися наступним чином: імператор – вершник, чиновники і закони – вуздечки й віжки, народ – кінь. Щоб добре управляти кіньми, потріб­но правильно їх гнуздати, рівно тримати віжки. Стимулом пот­рібно вважати розмірність сили коней та нагляд за узгодженим бігом останніх; у таких умовах правителю не потрібно кричати, хльостати віжками чи підганяти іншим стимулом - коні й самі по­біжать. Правитель, за Конфуцієм, повинен бути мудрецем. Управ­ління, політика, етика - основне в конфуціанстві.

Великого значення конфуціанство надає родині, тому виникають родинний капіталізм, сімейний підряд (ментальність китайця відрізняється від ментальності німця, росіянина, українця). Вільні общинники були основною продуктивною силою, застосо­вували кругову поруку і колективну відповідальність сім’ї до тре­тього коліна.

Конфуцію належить вислів: “Все тече так само, як вода. Час збігає, не зупиняючись”.

Про значення конфуціанства свідчить такий історичний факт: у 1974 р. КНР обрала шлях ринкових відносин (Ден Сяо Пін). З боку лівих радикалів лунала приголомшлива критика на адресу Конфуція. Але, як казав Конфуцій, “якщо справи правителя пра­вильні, то за ним підуть люди без будь-яких наказів, якщо неправильні, то народ не підкориться йому, попри заклики” [58].

Ці ідеї були на 250 років приглушені в умовах складання об’єднаної Китайської імперії. Ши Хуанді (“перший імператор“) усунув владу давніх князів, поділив державу на нові округи, удос­коналив законодавство, адміністративну систему, ввів єдину гро­шову одиницю. Він побудував великі шляхи та канали, колонізував пустирі, переселяючи людей з густозаселених районів, за­початкував єдині міри і навіть однакового розміру вози у всій країні. Від набігів гунів відділив державу 3 000 кілометровою сті­ною, завширшки більше 10 метрів. Тоталітарне правління досягло практичної завершеності за правління У Ді (140–86 рр. до н. е.), який обмежив владу аристократії, розділивши маєтності на дріб­ніші землі, здійснюючи завойовницьку політику, накладав важкі податки на вищі класи і не раз проводив реквізиції, держава взяла під контроль чеканку монет, було заведено монополію на виробництво і збут солі та заліза. Разом з тим його політика спиралася на філософію Конфуція.

Тільки в II ст. до н. е. Китай вийшов із самоізоляції, налагодивши стосунки з Римом.