Здавалка
Главная | Обратная связь

Економічні фактори піднесення та занепаду Риму



 

І-й період Римської держави
(VIII – VI ст. до н. е.) – царський

Однією з найважливіших історичних подій становлення європейської цивілізації є поява на арені історії Римської імперії.

У 1000–800 рр. до н. е. територію сучасної Італії колонізували етруски, створивши тут першу велику державу, до якої входили 12 союзних міст під проводом Веїв. У цей період відбувається перехід етруської родової общини до рабства. Етруски досягли високого економічного рівня. Займалися землеробством, культивуючи зер­нові, льон, оливи, виноград; ремеслом, особливо керамічним, залі­зоробним, будівничим.

На південь від Етрурії, на лівому березі Тібра, простягалася широка низина – Лаціум, яку заселили латиняни. 753 року до н. е. брати-близнюки Ромул і Рем заснували РИМ. Рим укріпили етрус­ки, поширюючи свою державну владу на південь. Основою в ор­ганізації римлян була родина, на яку спиралася уся суспільна орга­нізація. Споріднені родини утворювали рід (генс). Роди об’єдну­валися в курії. Громадяни курій створювали пануючу верству патриціїв, решта населення мала назву плебеїв.

Упродовж царської епохи створювалися елементи держави в специфічній полісній античній формі. Патриції поступово підкорили собі плебеїв, які не мали громадянських прав, перетворюючи їх у кметів (залежних людей). Проте головною виробничою силою залишилося вільне населення. Рабство ще мало патріархальний ха­рактер і було, в основному, домашнім, борговим, спадковим.

 

ІІ-й період Римської держави
(510–31 рр. до н. е.) – республіканський

Реформи Сервія Туллія (579–535 рр. до н. е.) знищують пережитки родового ладу, ділять населення не за родовим, а за майновим цензом на шість категорій.Кожна категорія поділялася на центурії (сотні) з відповідними центуріальними зборами для вирішення державних справ. Уся римська територія була поділена на 21 трибу (округ) – 4 міських та 17 сільських. Боротьба за землю веде до формування великого землеволодіння. Можна стверджу­вати, що ці реформи створили новий державний устрій.

Для захисту рабовласників, приватної власності в 454–450 роках було введено ”Закони ХІІ таблиць”, які юридично закріп­лювали спадкове рабство. У 326 р., за законом Петелія, було відмінено боргову кабалу для римських громадян та їхніх сімей. Основним джерелом рабства стали колоніальні війни (від Атлантики до Месопотамії) Римської Республіки, а сам Рим до початку ІІІ ст. до н. е. перетворився у громадянську общину – цівітас. У ІІ – І ст. до н. е. рабство трансформується у класичне. Раби стали основною виробничою силою в усіх галузях господарської діяльності (12 млн становили раби, від 30 до 36 % населення). Концентрація землі, утвердження приватної власності, зростання ролі ремесла, торгівлі, грошового обігу вимагали використання дешевої робочої сили. Дрібного власника землі практично неможливо було змусити працювати на іншого. Такою продуктивною силою міг бути раб, який не мав ні прав, ні майна. Розвинута система рабства дозволила перейти від дрібного до більш великого централізованого виробництва.

ІІІ-й період Римської держави
(31 р. до н. е. – к. ІІІ ст. н. е.) – рання Римська імперія

Це період розквіту класичних рабовласницьких відносин. У ІІ – І ст. до н. е. сільське господарство переживало піднесення. У межах рабовласницького сектора сільськогосподарське виробництво отримало нову спрямованість, яка визначала дрібнотоварний характер римсько-італійської економіки. Становлення ринкових відносин між містом та селом зумовило формування рабовласницького маєтку двох типів – вілли і латифундії. Вілла – основний тип господарства з земельним наділом 25–100 га. Латифундія – велике господарство, майно якого оцінювалося в 1 млн сестерціїв. Певні поземельні привілеї мали представники нобілітету, торговці, лихварі та римські легіонери. Так, нобілі (сенатори) – володіли почесним привілеєм наділення землею із фонду агер паблікус. Вершники (equites) – колишня елітарна кіннота – поступово перетворилася у купців, лихварів, постачальників, які мали право придбати землю за власний кошт. За 50 останніх років існування республіки близько 50 тис. ветеранів римських легіонів одержали по декілька десятків югерів (1 югер – 0,25 га) землі, де велося переважно натуральне господарство. Селянин-власник – основний платник податків, а безперервні війни і величезна армія бюрократів потребували постійно зростаючого припливу грошей у державну казну, що не могло не позначитися на добробуті вільного селянина. І водночас селянин – основний резерв могутності Риму, його легіонів. Війни робили їх інвалідами, не спроможними вести землеробство. Вони ставали люмпен-пролетарями, яких держава мусила не тільки годувати, а й розважати. У гострій конкурентній боротьбі розорені селяни та колишні воїни-інваліди ставали пауперами (свита сенаторів), яких у 40–50 рр. до н. е. налічувалося близько 320 тис. За законом Касія 73 р. до н. е., кожному виділялося до 1,5 кг хліба на день. Колоніальні володіння були державними і роздавалися ветеранам та бідноті.

Якщо в Греції існував відомий набір культур: пшениця, яч­мінь, оливкові дерева, виноград, овочі, проте була низька врожай­ність унаслідок неефективного використання земель, то Рим уже впроваджує травопільну систему землекористування, збіль­шується кількість культур – не тільки харчових, а й технічних (льон). У деяких латифундіях запроваджується стійлове тварин­ництво. Сільськогосподарське виробництво велося в особливій формі землеволодіння.

За даними Катона (ІІ ст. до н. е.) та Варрона (І ст. до н. е.), розвивалися такі галузі господарства:

– галузеве сільське господарство – виноградарство, городництво, вирощування олив; тваринництво, птахівництво; хліборобство (Сицилія і П. Африка – урожайність – 10 – 15 ц/га); з’яв­ляються сальтуси – спеціалізовані латифундії та вілли. Знаряддя праці: удосконалені коса, серп, борона; широкозахватна жатка; колісний плуг; водяний млин. Розвивається агротехнічна наука, використовуються міндобрива. Койон пише працю ”Про сільське господарство”, Варрон – ”Про землеробство”, Л. Колумелла – ”Про сільське господарство”;

– ремесло, що мало галузеву і географічну спеціалізацію. В основному в майстерні працювали вільновідпущені майстри і кілька рабів. Галузі ремесла: будівництво будинків, водопроводів, шосейних доріг (Рим – 1 млн жителів); суднобудування (раби і бідняки як продуктивна сила); торгівля (у кожному місті рента). Відбувається спеціалізація регіонів.

У Римській державі існувало професійне купецтво. До утво­рення імперії зовнішня торгівля була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою. За час існування імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капі­тали. Римські купці об’єднувалися у колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у провінціях. Складові імпорту: східний фарфор, тканини, посуд, скло, папірус, золото, слонова кістка, шовк, раби. Експорт був представлений вином, олією, керамікою, шерстю, ювелірними виробами.

Набувають поширення крамниці одного товару. На початку II ст. за імператора Трояна (виходець з Іспанії) було побудовано п’ятиповерховий Троянський ринок (150 крамниць-магазинів). З’явились об’єднання купців, торгівців, судновласників – колегії. Великої популярності набуває укладання контрактів. Поширю­ється грошова форма оренди землі строком до 5 років. Пізніше, коли процес занепаду набув гострої форми, вона переведена на натуральну форму розрахунків.

Як бачимо, грошово-ринкові відносини посідають в еконо­міці імперії чільне місце як щодо роду занять населення, так і з позицій їхньої ролі в суспільному виробництві.

З’являється особливий ринок з безглуздими цінами, де покупцями є лише багаті люди: пахощі, східні прянощі, дорогоцінне каміння, перлини, кришталь, фарфор з Індії та Китаю, вироби із крокодилової шкіри, черепахової кістки з Африки, коштовний одяг із Сирії, харчові делікатеси (“лукуллівські обіди”, римські бані, розкішні палаци тощо).

Рим став світовим центром грошових операцій, торговель­них угод, світовою біржею. Формуються: банкіри, посередники. Банки під час розрахунків використовують чеки, векселі, безго­тівкові розрахункові операції. Створюються державою та здаються в оренду міняльні контори. Розвивається лихварський капітал. Позичковий процент був у межах 6 – 48 %, а іноді значно більшим.

У грошово-ринкові відносини залучаються провінції. Ведеться активна торгівля з Іспанією, Сирією, Британією, Єгиптом, Дакією, Мавританією.

Для греків море – транспортна артерія торгівлі, для Римської імперії моря, річки, суходіл – артерії для економічних, виробничих, військових зв’язків потужного державного механізму.

Риму не вистачало хліба. Існувало два шляхи вирішення цієї проблеми: освоєння чужих зернових земель на основі торгового обміну або їх воєнне захоплення. Другий шлях став основним.

Рим веде війни не тільки за рабів і хліба, а й заради грабунку, отримання воєнної здобичі. Воєнні успіхи перетворили його на центр нагромадження величезних грошових коштів у вигляді золота та срібла. Тут найдешевші гроші (4–6 % річних), внаслідок чого розвиваються кредитні відносини. Тут уперше в історії з’яв­ляється маклер як посередник в укладенні кредитних угод, використовуються таблиці відсотків, застосовуються безготівкові платежі переказами, словом. Угоди засвідчуються підписами свідків та печаткою. Об’єктом кредитних відносин виступає зем­ля (іпотечне кредитування), зовнішня й оптова торгівля, мореплавство (тут ризик значно вищий – 23–5 % річних). Виникають державні та муніципальні позики. Проте у кредитних відносинах незначна база. Їхня роль у розвитку міського ремесла мінімальна. Коло осіб, які мають право займатися кредитуванням, вузьке; це заборонено навіть найбагатшим сенаторам. Тобто грошова маса величезна, інвестиційне поле обмежене, а отже, головний нап­рям використання багатства – невиробниче споживання. Це призводить до падіння моралі. “У предків сувора мораль... А вже ця мораль розбещена, панує зло, люди стають все гіршими і менш законослухняними”.

Товарно-грошові відносини сягнули найбільшого рівня розвитку у І – ІІ ст. Це дозволяє стверджувати, що у надрах первіс­ного суспільства зароджувалися елементи капіталістичного суспільства, а саме поєднання товарного та натурального господарства.


IV-й період Римської держави
(ІІІ–V ст. н. е.) – пізня Римська імперія

 

Криза і занепад господарства позначилися ще у 73–71 рр. до н. е., у час, коли у Римі відбувалися зовнішні (боротьба з Митридатом) та внутрішні потрясіння (повстання Спартака).

Ознаки занепаду

1. Різке скорочення рабів, високі ціни на них і низькопродуктивна праця.

2. Зменшення рентабельності латифундій та вілл.

3. Обмеження абсолютної влади над рабами, заборона вбивства рабів та надання їм волі.

Наслідки

1. Натуралізація господарства (замкнутість латифундій).

2. Розорення і декласація селян.

3. Аграризація господарства.

4. Дестабілізація грошової системи.

Уже у І – ІІ ст. відбуваються зміни в організації аграрного виробництва. До ІІІ ст. переважаючою формою поземельних стосунків стає система колонату. В основі колонату лежить право дрібної та великої оренди парцеллна емфітевтичному праві (довго- та вічнострокова). Прекарій – умовне землеволодіння, коли земля надавалася на термін, визначений її власником. Виникали рентні відносиниу вигляді натуральних та грошових платежів, відробітків. Колони віддавали одну третину врожаю і відробляли шість днів панщини, виконували державні повинності, сплачували податки.

Колони - це:

® квазоліти (раби)

® лібертіони (вільновідпущені);

® паупери (бідні вільні селяни).

Колони поступово стають особисто вільними, але через борги потрапляють у залежність від власника. Колонат сприяє розвитку патронажу.

Едиктом імператора Константина І (30 жовтня 332 року) було юридично оформлено кріпосне право із забороною переходу з місця на місце. Едиктом імператора Валентина І від 371 року було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Зміню­ється статус колонів – прекарій стає спадковим, не обумовлюєть­ся угодою, належність до колонів юридично оформлюється кон­ституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши по­кидати помістя, їх не могли відчужувати без землі. Держава надавла рабовласникам певні адміністративні, фіскальні, судові права щодо колонів. Отже, докорінним чином змінюються виробничі та поземельні відносини, які сприяють формуванню в надрах античного суспільства ранньофеодальних стосунків.

Проте найстрашнішою хворобою Риму стає породжена незрілими ринковими відносинами соціальна прірва та морально-етичний спосіб життя, що набув катастрофічної форми нест­римної розкоші в особистому споживанні, розпусти, низької моралі. Падала народжуваність, з’являлися все нові хвороби, що призводило до виснаження та розорення вільних селян і ремісників. Усе це підривало могутність Риму та його армії. Імперія опинилась на порозі занепаду.

“Багатство і бідність у тісному союзі між собою виганяли італіків з Італії і наповнювали півострів натовпами рабів і страш­ним мовчанням пустелі. Уся ця картина зловісна, однак, не єдина у своєму роді: скрізь, де у рабовласницькій державі цілком панує капітал, він однаково спустошує прекрасний світ Божий. Італія цицеронівської доби, по суті, схожа на Елладу доби Понтія і ще більше на Карфаген часів Ганнібала, де точно таким самим спосо­бом всемогутній капітал довів середній клас до знищення, а тор­гівлю і землеробство – до крайньої межі животіння і насамкінець призвів до лицемірства, що прикривало моральне і політичне па­діння нації” [58].

У 395 році відбувся поділ Римської імперії на Західну і Схід­ну. Їхній подальший історико-економічний розвиток відбувався різними шляхами. На заході імператорська влада поступово слаб­шала і в 476 році була повністю ліквідована.

Економічна думка Риму мала практичне спрямування. Вона ґрунтувалося на методах ведення господарства з використанням праці рабів, на особистих стосунках рабовласника з рабами.

В економічній думці античного Риму центральне місце належало проблемам рабства та аграрним відносинам, особливо питанням раціональної організації рабовласницьких господарств. Про значення сільського господарства для Риму свідчить наявність літератури з цієї тематики, що тиражувалася в імперії. Пліній перелічує 146 римських і 327 чужоземних творів з питань сільського господарства, які він використав, складаючи свою “Природну історію”.

Почесне місце серед авторів посідають Каттон, Варрон і Колумелла. Зокрема, трактат Каттона Старшого (234 – 149 рр. до н. е.) “Землеробство”, Варрона (116 – 27 рр. до н. е.) “Про сільське господарство”, Колумели (І ст. до н. е.) “Про сільське господарство”, проекти аграрних реформ братів Гракхів: Тіберія (162 – 133 рр. до н. е.) та Гая (153 – 121 рр. до н. е).

Так, за Катоном, зразкове господарство – це самозабезпечуване натуральне господарство з певною ринковою орієнтацією. Він також робить акцент на одному з найважливіших елементів агрокультури – застосуванні органічних добрив: “Старанно зберігай козиний, овечий, коров’ячий та інший гній. Постарайся мати велику купу гною; і коли зорюватимеш, очищуй і подрібнюй, потім вивозь із хліва. Гній зробиш із соломи, стебел, м’ятої соломи, полови, листя. Половину того вивозь на поля, де сіятимеш корми, четверту частину поклади під скопану землю під маслинами, другу чверть збережи для луки”.

У написаному пізніше трактаті Варрона знайшло відображен­ня зростання товарності рабовласницьких господарств та їхнє перет­ворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Варон вважав, що вигідніше використовувати працю найманих працівників. У Варрона рільництво ототожнюється з наукою: “По-перше, це не лише наука, це знання того, що слід сіяти і що робити на будь-якому полі, щоб земля давала найбільші врожаї. Основні елементи – вода, земля, повітря і сонце, їх слід вивчити, перш ніж ти кинеш зерна і таким чином закладеш основу врожаю”.

Криза сільського господарства Риму зумовлена загальним застоєм в економічній, політичній і соціальній сферах. Ситуацію описує Колумелла: “Отже, не від втоми, як уважає більшість пись­менників, і не від старості, а головним чином від недбалості земля відповідає нам меншою родючістю, можна отримати зростаю­чі врожаї своєчасним і помірним доглядом”. Але справа не в нед­балості, а аграрно-технологічна революція має два боки: мате­ріальний та соціально-економічний. Другий ґрунтувався на рабсь­кій праці і тільки в епоху Карла Великого відбувається революція в аграрних відносинах. Зникає раб, на зміну йому приходять сеньо­рально-феодальні відносини.

Падінню Римської імперії намагалися запобігти через надання християнству статусу державної релігії згідно з актом ім­ператора Константина, але “... то не Константин обернувся в християнство, а християнство обернулося в Римську імперію”. Торговий імперіалізм вимагав виправдання.

Церква і держава в умовах падіння моралі, занепаду економіки та руйнування впливу ринкових відносин прагнуть підпорядкувати суспільство, яке стоїть на дорозі загибелі, та контролю­вати його діяльність, зокрема, використанням Євангелія. Це була одна з найбільших релігійно-духовних революцій у світовій іс­то­рії. Багато людей тепер прагнуть не безмежних доходів, а лише задоволення найменших потреб, щоб звільнити час для богослу­жіння і підготуватися до настання царства Божого. Риму з його культом розкоші та розпусти, бездуховності протистояв інший світ – євангельської скромності, духовності.

Євангеліє застерігає людей від гонитви за багатством, яке може відвернути їх від служіння Богу. Бідних і голодних воно називає блаженними, багатим пророкує біди.

“Коли ти з’явився на світ, коли ти вийшов із чрева матері своєї, яке багатство ти приніс із собою? Взяте надміру того, що необхідно для тебе, взяте насиллям. Ти забираєш хліб у голодного, ти ховаєш під замком одяг голого, гроші, які ти закопуєш, – викуп за нещасного”, – читаємо в Новому Завіті [58].








©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.