Главная | Обратная связь

Мануфактурний період української промисловості

 

Важливе значення для розвитку ремесла та мануфактурного виробництва в Україні мав процес урбанізації. Міста були основними центрами товарного виробництва та обміну, носіями суспільно-економічного прогресу. У середині XVІІ ст. нараховувалося майже тисяча міст та містечок. Серед найбільших: Львів, Умань, Біла Церква, Кам’янець-Подільський, Острог, Кременець, Перемишль, Житомир, Самбір та ін.

Структура міського ремесла включала ковальську справу, виробництво зброї, пороху, цегли, деревообробку, ткацтво, кравецтво, шевство, кушнірство та інші. Кількість ремісників у співвідношенні до всього працюючого населення була невеликою, але мала тенденцію до зростання. Кількість ремісничих професій з 270 у XVІІ ст. зросла до 300 в кінці XVІІІ ст. Розвивалися спеціа­лізація, художні промисли. З розвитком товарно-грошових відно­син міські ремісники все більше орієнтуються на ринок. Посилю­ються їхні зв’язки із скупниками. Частина з них перетворюється у надомників. Поступово на цій основі виникають передумови для формування розсіяної мануфактури.

У структурі міського ремесла існувало також і цехове виробництво. Українські цехи, на відміну від західноєвропейських, мали певну специфіку щодо організації та соціальних умов вироб­ництва. По суті,цехи виступали братствами. Відносини пат­ріархальної сім’ї частково переносилися на організацію вироб­ництва, дисципліну праці, внутрішні стосунки між виробниками. З фінансових причин братчики не мали власних цехових примі­щень і працювали уособлено у домашніх умовах.

Міське ремесло співіснувало із сільським. Сільське ремесло було в більшості спеціалізованим. Окремими видами робіт займалися професіонали. Вони працювали на замовлення і на ринок, обслуговуючи потреби селян. Зокрема: ковалі, стельмахи (во­зи, колеса, сани), теслярі, бондарі, столяри, гончарі, ткачі. Най­більш розповсюдженою галуззю сільського ремесла було ткацт­во. Виготовляли тканини майже в кожному селянському господарстві. Починаючи з насіння, предмет праці проходив через жіночі руки.

У XVІІІ ст. в Україні співіснували сільське і міське ремесло, цехова форма організації виробництва та мануфактура. Мануфактура як форма організації праці найбільше відповідала ринковим потребам. В Україні та Росії це виробництво мало свої особливості. Воно формувалося в умовах кріпосного права, яке стримувало розвиток товарно-грошових відносин, зростання попиту та розширення ринку. У цих специфічних умовах в Україні формуються три види мануфактур:

– капіталістична, заснована на використанні вільнонайманої робочої сили;

– кріпосна, або вотчинна, заснована на використанні праці кріпаків;

– посесійна, створена державою та передана приватним особам у спадкове користування. Тут використовувалася праця як підневільної, так і найманої робочої сили.

Технічною передумовою зародження мануфактур в Україні стало широке використання водяного колеса, що знаменувало пе­рехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. У кін­ці XVІІІ ст. на території Лівобережжя налічувалося 3 362 водяних та 12 732 вітряних млини, на Слобожанщині – близько 645, у Східній Галичині – 5 117. Значна частина з них була великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: бо­рошномельним, крупорушним, сукноваляльним та лісопильним. Коштував такий млин 3 тис. золотих.

В окремих галузях промисловості XVІІІ ст. довгий час існували початкові форми мануфактурного виробництва, зокрема у видобутку, плавці руди та виготовленні залізних виробів. Так зва­ні “рудні” являли собою комплекс, що включав водяний двигун, плавильний та кричний горни, кузню з механічним молотом вагою 5–8 пудів, міхи для подачі повітря в горни. Середня продук­тивність підприємства становила 4–7 пудів заліза на день. Обслуговували його від 7 до 24 найманих або кріпосних робітники, які виконували спеціалізовані роботи. Одна десята виробленого залі­за, а також кулі, дріб, картеч, направлялася на потреби війська. Попит на продукцію рудень був нестійким і залежав від загаль­ного стану кріпацьких господарств. Здебільшого вони так і не змогли перерости у великі централізовані мануфактури. У кінці XVІІІ ст. на новій технологічній основі будуються доменні печі та перші металургійні заводи. З 1750 року почав працювати Терсинський металургійний завод на Донбасі, з 1799 року – Луганський металургійний завод, що працював на кам’яному вугіллі.

Державні військові потреби зумовили активний розвиток виробництва селітри. Згідно з Берг-привілеєм 1719 року промисловці цієї галузі звільнялися від усіх форм оподаткування та несення військової служби. Основні підприємства розташовувалися в гетьманських полках, Київській губернії та Слобідській Україні. Усього у 1765 році налічувалося 55 казенних та старшинських заводів. Непослідовність царизму в розвитку цієї галузі призвела до її уповільненого розвитку. Подібна ситуація склалася і в поташному та дігтярному промислах у лісових районах Стародубського, Охтирського та Чернігівського полків.

У XVІІІ ст. на Лівобережжі та Слобожанщині існувало 36 гут, що виробляли листове скло, скляний посуд, пляшки, лампи, кришталь. Виробництво захищалося від зовнішньої конкуренції високим митом. Розміри підприємств та їхня продуктивність поступово зростали. На більшості скляних заводів працювало до 20 робітників. На початку XІX ст. значна частина гут трансформуєть­ся у фабричне виробництво.

Особливо швидкими темпами розвивалося вапняно-цегель­не виробництво. Спочатку існувала початкова мануфактура. У 80-х роках XVІІІ ст. на Лівобережній Україні було 65 цегелень, у Полтавській губернії – 21 завод, у Слобідській Україні – 48 за-водів. Пізніше з’явилися великі підприємства у Батурині та Глухові.

Довго відбувалося співіснування дрібного та великого виробництва у винокурінні. У кінці XVІІІ ст. винокуріння стає монополією дворянства, але зберігається і народний промисел.

У шкіровиробництві провідними стають Чугуївський та Сумський шкіряні заводи. У солеварінні ця роль довго зберігалася за Бахмутським та Торським соляними заводами. Виробницт­вом озброєння займалися Шосткінський пороховий завод, Київсь­кий ”Арсенал“, завод з ремонту зброї у Кременчуці.

Найбільш успішно, порівняно з іншими галузями виробництва, розвивалися мануфактури в текстильній промисловості. У кінці XVІІІ ст. налічувалося 40 підприємств, 12 з яких виготовляли сукно. Серед найбільших – Путивльська, Батуринська, Ряшківська, Салтівська, Новоросійська, Корецька і Тульчинська мануфактури. Технологічний процес суконного виробництва включав три цикли – виготовлення пряжі, снування та валяння сировини. Вони розпадалися на 20 операцій, відповідно до яких здійс­нювався поділ праці. Знаряддя були ручними. Сукноваляння здійснювалося за допомогою машин.

Поряд із суконним виробництвом розвивалося виготовлення шовку (Кременчуцька, дві Ніжинські, Київська та Ново-Водо­лазька мануфактури), вітрильного полотна (Почепська, Неми­рівська, Топальська та Мукачівська мануфактури).

Отже, упродовж ХVІ–XVІІІ ст. в Україні промислове та сільськогосподарське виробництво набуло товарного характеру, поступово формувався загальнонаціональний ринок.

Характерною рисою національного ринку цього періоду є розвиток грошового загальноросійського обігу. У 1769 р. російсь­кий уряд почав випускати паперові гроші – асигнації вартістю 25, 50, 75 і 100 рублів. До кінця XVІІІ ст. курс асигнацій упав до 68 коп. З 1786 р. вільний обмін їх на срібні гроші призупинився, що ще більше знецінило їх. Таким чином, наприкінці XVІІІ ст. від­булося об’єднання грошових систем Росії й України в єдину гро­шову систему, що в цілому мало позитивний вплив на розвиток виробництва й торгівлі.

У середині 50-х років XVІІІ ст. почалося формування банківської системи. Особливістю її було те, що, на відміну від захід­ноєвропейських банків, створених багатими купцями як в Україні, так і Росії, банки засновувала держава. Банківські позики з великими відсотками (Дворянський банк – 6 % річних) під заставу землі та селянських душ надавалися на три роки, з 1786 р. – на 20 років. Разом з тим значну їхню частину українське дворянство спрямовувало не на поліпшення господарства, а на споживацькі витрати, що гальмувало прогресивний соціально-економічний роз­виток України та розоряло народні маси.

Тема 3.2. Економічна думка перехідного періоду
від аграрного до індустріального суспільства

План

1. Теологічне обгрунтування протестантизмом (Кальвін) еко­номічних змін у першій половині ХVІ ст.

2. Економічні погляди меркантелістів та фізіократів, їх роль у виникненні класичної політичної економії (В. Стаффорд, В. Петті, П. Буагільбер, економічна таблиця Ф. Кене).

3. Економічна думка в Україні у XVІІ–XVІІІ ст.

 

План семінарського заняття по темах
“Генезис капіталізму та перехід до
індустріального суспільства”,

“Економічна думка перехідного періоду
від аграрного до індустріального суспільства”

1. Загальні передумови генези індустріального суспільства.

2. Соціально-економічна структура суспільства. Перерозпо­діл доходів.

3. Передумови великих географічних відкриттів та їх наслідки.

4. Нідерландська революція ІІ половини XVI – початку XVII ст.

5. Англійська буржуазна революція та її вплив на світовий розвиток.

6. Особливості генези капіталізму у Франції.

7. Передумови та наслідки війни північно-американських колоній за незалежність.

8. Податки козацької доби.

9. Зміни у аграрних відносинах в Україні козацько-гетьмансь­кої доби.

10. Розвиток сільського господарства у ХVІ–ХVІІІ ст.

11. Мануфактурний період української промисловості.

12. Генеза економічних поглядів:

– кальвінізм;

– фізіократія;

– меркантилізм.

13. Економічна думка в Україні – Конституція Пилипа Орлика, Феофан Прокопович, Іван Посошков.

 

Завдання до індивідуальної роботи студентів під
керівництвом викладача (у вигляді розширеного конспекту)

 

1. Економічна думка в Україні – Конституція Пилипа Орлика, Феофан Прокопович, Іван Посошков.

 

Перелік запитань до самостійної роботи студентів
(самостійна робота у вигляді розширеного конспекту)

1. Податки козацької доби.

2. Зміни у аграрних відносинах в Україні козацько-геть­манської доби.

3. Розвиток сільського господарства у ХVІ–ХVІІІ ст.